Об'єднання УПЦ КП та УАПЦ – серйозний виклик для УПЦ

andr ts 10 108 червня в Києві відбулося спільне засідання комісій Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) та Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ).  

 

Свідками на ньому були ієрархи Константинопольського (Вселенського) Патріархату – єпископ УПЦ в Канаді Іларіон (Рудик) і єпископ УПЦ в США Даниїл (Зелінський), уповноважені Константинопольським патріархатом взяти участь у зустрічі комісій. (Обидві названі церкви входять до складу Константинопольського патріархату.)

 

За підсумками роботи було ухвалено відповідне рішення, в якому наголошується на намір й бажанні двох церков найближчим часом об'єднатися в єдину Помісну Православну Українську Церкву. Раніше відповідні рішення були затверджені Священним синодом УПЦ КП (12.05.2015) і V Помісним собором УАПЦ (4−5.06.2015). Згідно зі статутами обох церков і законодавством України, таке об'єднання можливе лише на спільному Об'єднавчому соборі. Відповідно до цього комісія пропонує предстоятелям і керівним органам обох церков негайно, до 30 червня, ухвалити рішення про скликання Об'єднавчого собору. Часом скликання Собору пропонується 14 вересня 2015 р. Б. день церковного новоліття, місцем його проведення – Софія Київська. На Собор виносяться всі пропозиції й умови об'єднання, затверджені Священним синодом УПЦ КП і Собором УАПЦ, зокрема питання предстоятеля і найменування об'єднаної церкви. Пропонується найменування «Українська Автокефальна Православна Церква Київський Патріархат» ( Формальне об'єднання двох нинішніх найменувань). Склад делегатів Собору визначається таким чином: всі єпископи обох церков, а також по одному делегату на кожні 15 зареєстрованих організацій. Роль співголів Об'єднавчого собору надається предстоятелям обох церков.

 

У вступній частині рішення особливо наголошується на присутності на засіданні ієрархів Константинопольського патріархату, що розцінюється як свідчення «уваги і підтримки Матері-Церкви Константинопольської об'єднавчих процесів в Українському Православ'ї»  (УПЦ КП і УАПЦ визнають Матір'ю-Церквою Константинопольську, а не Російську Церкву – див. нижче).

 

Рішення підписали комісії обох церков (кожна в кількості 5 чоловік), а також два спостерігачі від Константинопольського патріархату.

 

На початку 2015 року в УПЦ КП налічувалося близько 4,9 тис. парафій, а в УАПЦ – близько 1,2 тис. Таким чином, на об'єднавчому з'їзді УПЦ КП матиме кількісну перевагу.

 

Спроби об'єднання УПЦ КП і УАПЦ мають довгу історію – переговорний процес тривав із перервами з 1995 р. Особливої  інтенсивності набув у період президентства Ющенка, який сам активно до нього долучився, намагаючись заручитися підтримкою Вселенського патріарха Варфоломія I. До цього часу керівництво двох церков і  державна влада, яка їх підтримує, орієнтувалися на триступеневу схему створення незалежної української церкви: перший крок – УПЦ КП та УАПЦ об'єднуються; другий крок – об'єднана церква набуває канонічний статус, увійшовши до Вселенського патріархату (ВП); третій – ВП надає їй автокефалію.

 

Досі цей план не міг здійснитися з двох причин.

 

По-перше, ВП не наважувався активно його підтримати. В цілому план відповідав амбіціям і довгостроковим планам ВП в тривалій боротьбі за першість із Московським патріархатом (МП). У ході цієї боротьби ВП неодноразово заявляв про невизнання передачі Київської митрополії з юрисдикції ВП у відання МП 1686 р., і тим самим про свої права на Українську Православну Церкву як на дочірню. Ще в травні 1992 ( до створення УПЦ КП) Філарет Денисенко, тоді митрополит УПЦ, відсторонений від посади предстоятеля, звернувся з посланням до Константинопольського патріарха, наводячи ті ж аргументи для відмови від канонічної єдності з РПЦ. Надалі УПЦ КП і УАПЦ неодноразово їх повторювали, звертаючись до ВП як до Церкви-Матері. Однак ВП утримувався від активних кроків щодо визнання чи формування дочірньої української церкви, побоюючись неминучого відкритого конфлікту з РПЦ. До кінця 1990-х років був негативний досвід аналогічного протистояння значно меншого масштабу – в зв'язку з розколом Естонської Православної Церкви, коли ВП прийняв під свій омофор одну з її частин (травень 1996), в той час як інша залишалася під юрисдикцією МП. Тоді два патріархати перервали євхаристійне спілкування, після чого конфлікт було залагоджено в ході складного переговорного процесу. Очевидно, що в українському випадку ставки були значно вищими, і протистояння могло призвести, по суті, до розколу у світовому православ'ї з непередбачуваними наслідками.

 

Друга причина була дрібною, але суттєвою – це особисті взаємини предстоятелів. Митрополит УАПЦ Мефодій Кудряков назвав першочерговою умовою об'єднання відставку патріарха УПЦ КП Філарета. В результаті УАПЦ перервала переговорний процес щодо об'єднання двох церков (9.02.2012).

 

Нинішній момент став більш сприятливим для здійснення цього плану. Особисте неприйняття було знято зі смертю митрополита Мефодія (лютий 2015) і обранням на його посаду Макарія Малетича.

 

А головне – змінилося співвідношення сил у світовому православ'ї. Міжнародна ізоляція Росії у зв'язку з її участю в Донбаській війні вкрай негативно позначилася і на РПЦ, значно послабивши її позиції у відносинах з іншими церквами. ВП вважав момент відповідним для геополітичної гри, почавши «наступ на українському фронті».

 

Прикладом такого підходу міг служити візит представників ВП – ієрархів УПЦ у США і Канаді (включаючи перших осіб) до Києва в лютому цього року. На зустрічі з представниками керівництва УПЦ (19.02.2015) вони поводилися не не як  рівні, а як емісари з центру. Так, глава УПЦ у Канаді митрополит Юрій Коліщук заявив, що Константинопольська Матір-Церква, а також українська діаспора розглядають приєднання Київської митрополії в 1686р.  як неканонічне і недійсне. «Саме ця незаконна анексія є справжньою причиною неблагополуччя в Українському Православ'ї». За його словами, «Вселенський патріарх Варфоломій висловив готовність надати допомогу і сприяння в нормалізації ситуації». Він не забув також нагадати представникам УПЦ про «важливу ​​роль, яку всі церкви в Україні повинні відігравати в підтримці українського народу в його нинішньому стані війни з Росією, називаючи супротивника тим, хто він є». Враховуючи те, що негативне ставлення предстоятеля УПЦ до участі України у Донбаській війні, ці слова прозвучали як директивна вказівка про зміну цієї позиції.

 

Хоча на останній, червневій, зустрічі представники ВП не відзначилися яскравими висловлюваннями, сам факт їх участі, роль спостерігачів, підписи під ухваленим рішенням свідчать про те, що Вселенський патріархат вирішив серйозно втрутитися в гру, підтримавши об'єднавчий процес в Україні в заданому форматі. Настільки явне втручання дає підстави очікувати продовження ним цієї лінії і включення майбутньої об'єднаної церкви в свій склад. Правда, залишаються неясними перспективи виконання кінцевої мети двох українських церков – подання ним автокефалії.

 

Такого розвитку подій побоювався покійний предстоятель УПЦ митрополит Володимир. У своєму Духовному заповіті (20.10.2013) він застерігав: «Створення на базі автокефальних структур в Україні митрополії Константинопольського Патріархату і паралельне існування двох православних юрисдикцій означатиме, що сучасний поділ Церкви і суспільства буде закріплено на багато років. (...) Після створення в нашій країні паралельних структур, визнаних Вселенською Церквою, інших історичних можливостей для відновлення церковної єдності в Україні вже може і не бути».

 

Створення об'єднаної церкви виявиться серйозним викликом для УПЦ. Традиційно ця церква була єдиною, яка прагнула стояти над культурними та ідеологічними відмінностями регіонів України, церквою, яка, за словами митрополита Володимира, не «асоціювала б себе з якоюсь частиною України, але об'єднувала вірних Сходу і Заходу, Півдня і Півночі нашої країни». Донбаська війна серйозно ускладнила можливість прямувати цією лінією. А майбутнє створення української церкви під омофором Константинопольського патріархату може її остаточно підірвати.

 

Зворотною стороною прагнення УПЦ бути над ідеологічними проблемами, що розділяють Україну, стала її максимальна плюралістичність, тобто існування під її крилом священнослужителів і віруючих із різними ідеологічними вподобаннями. І якщо вони якось уживалися у відносно мирний час, то в кризовий період протиріччя загострюються і загрожують церкві серйозними потрясіннями. Значна частина правлячих архієреїв досить твердо дотримується лінії митрополита Онуфрія: підтримка канонічного зв'язку з Московським патріархатом, неприйняття нинішньої війни як цивільної та братовбивчої, беззастережне прагнення до миру. Менша, але досить активна частина дотримується, умовно кажучи, «проукраїнських» позицій: орієнтація на швидке отримання автокефалії, подання про війну як про відображення російської агресії, героїзація АТО. І нарешті, чимала частина («болото») не має твердих переконань і готова в будь-який момент переметнутися до переможної сторони.

 

Майбутнє об'єднання церков-конкурентів невідворотно призведе до бурхливих процесів усередині УПЦ. Набуття об'єднаною церквою канонічного статусу позбавить священнослужителів і парафіян УПЦ серйозного стимулу залишатися в складі Московського патріархату як єдиної канонічної церкви. Найбільш імовірним є такий розвиток подій. «Проукраїнська» частина кліру поставить питання про приєднання до об'єднаної церкви і стане прикладом. «Болото», зваживши силові позиції потроху піде за  неї слідом. Особливо бурхливо ці процеси відбуватимуться на низинному рівні в Західному та Центральному регіонах. Під тиском влади, «активістів», а часто і пересічних віруючих парафії будуть одна за одною долучатися до об'єднаної церкви. Однак у Східному і частково Південному регіоні церква залишиться під впливом переважаючих там протилежних настроїв – регіонального патріотизму, проросійських симпатій, неприйняття ідеології і політики офіційного Києва, образи на іншу частину України у зв'язку з Донбаською війною і т. п. Тому можна очікувати, що хоч УПЦ і послабить трохи там позиції, але збереже роль провідної церкви.

 

Таким чином, нинішній поділ регіонів України за релігійними уподобаннями закріпиться формально: він представлятиме собою з'єднання двох регіонів – кожен не тільки зі своїми мовно-культурними та ідеологічними орієнтаціями, але й зі своєю канонічною церквою. І цей поділ може виявитися непереборним на сторіччя.

 

Михайло БІЛЕЦЬКИЙ, Релігія в Україні

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини

Президент Володимир Зеленський призначив Ігоря Бондаренка головою Закарпатської обласної державної адміністрації.
Бізнес та житлова нерухомість Андрія Андріїва у Відні. Кошти, які брати Андріїви заробляють на бюджеті Ужгорода нелегально вивозят...
Мешканці Закарпаття, гості, туристи, а також водії, які транзитом перетинають наш край, часто скаржаться на якість дорожнього покр...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS