Підйом переворотом: Філарет не вгамувався

54324346745764353Здається, давненько в нас нічого не було про Філарета, #Трегубов прийшов це виправити, а заодно розповісти про бажання нинішнього опонента ПЦУ.

За кілька тижнів в українській церкві може відбутися відкол. Не розкол, ні. Розкол — це коли навпіл. А коли відлітає тріска — це відкол. Утім, усе одно ситуація неприємна. Особливо тоді, коли церква тільки стає на ноги. Особливо тоді, коли в країні йде відкат по цілій низці напрямів, і церква поки що тримає нещодавно здобуте найкраще за інші інституції. Ми розповімо про те, що відбувається. Спробуємо простою мовою, щоб було зрозуміло всім — від воцерковленого до атеїста. Бо нічого складного тут нема. Нинішнє протистояння в Православній церкві України — це протистояння між новим та старим. Старе З одного боку — колишній предстоятель Київського патріархату владика Філарет. Незважаючи на поважний вік (йому вже 90), він зараз головний enfant terrible. І він вважає, що його обдурили — не кажучи, проте, що в цій грі він сам намагався пошити інших в дурні. Коли восени минулого року Вселенський патріархат та Адміністрація Президента України вели важкі переговори про об’єднання українських церков та створення нової, незалежної (автокефальної) спільноти, тоді ще патріарх Київського патріархату Філарет чинив неабиякий опір. Бо об’єднання йому просто не було потрібне. Йому потрібно було, щоб саме його церкву, Київський патріархат, визнали єдиною «справжньою» православною церквою України, а його — її патріархом. Однак це не влаштовувало ані Константинополь, ані Банкову. Бо щоб таку церкву потім визнали інші православні церкви, а не тільки Вселенський патріархат, бажано було б мати справжнє об’єднання, і не під керівництвом Філарета, який для зовнішнього світу був фігурою досить токсичною. Тому був обраний дуже крихкий компроміс. Фактично сторони погодилися, що: патріарх Філарет пропонує як очільника нової церкви свого протеже; формат Об’єднавчого собору, на якому буде створена нова церква, буде такий, що, найімовірніше, саме кандидат від Філарета буде обраний її предстоятелем; сам Філарет зберігає за собою титул почесного патріарха і постійне місце в Синоді, але використовує його лише всередині церкви. А також зберігає під своїм керівництвом парафії міста Києва. Так і трапилося. Переміг протеже владики Філарета — митрополит Епіфаній. Самого ж владику Філарета зробили почесним членом Синоду і залишили йому київські приходи. Але далі почалися розбіжності в трактуваннях. Так буває, коли в разі усних домовленостей кожна сторона сподівається зрештою викрутити реалізацію узгодженого на свою користь. Дуже швидко з’ясувалося, що владика Філарет сподівався бути справжнім очільником нової церкви, зробивши її формального предстоятеля лише маріонеткою для зовнішніх переговорів. При цьому він і не збирався відмовлятися ані від зовнішніх ознак патріаршої влади, на кшталт білого куколя та поминання його імені в усіх церквах на літургії, ані від фактичних важелів впливу. Він робив спроби замінити статут і формат керівних органів нової церкви на звичні йому моделі Київського патріархату, відмовлявся перереєстровувати підлеглі йому приходи на ПЦУ, розсилав листи та звернення на бланках та від імені Київського патріархату (хоча сам же його ліквідував ще в грудні) і прямо закликав порушувати умови Томоса як невигідні для української церкви. Чому? Важко влізти в чужу голову, але поведінка владики Філарета, та й його біографія, не дає особливих підстав для сумніву. Влада — наркотик. Із нього дуже важко зіскочити. А якщо тобі 90 і ти сидів на цьому наркотику понад півсторіччя, більше, ніж твій наступник на світі живе — ти вже не відмовишся. Ти будеш хапатися до останнього, навіть на шкоду собі та своїм минулим досягненням. Нове Проте все пішло не за планом Філарета. Коли владика Філарет пропонував як предстоятеля владику Епіфанія, він явно вважав, що зможе його контролювати. Що це його людина, що це «молодий хлопчик» (на той момент владиці Епіфанію було 39 — з висоти 90 років це майже препубертат), і що він не зіскочить із гачків. Але це Україна. Тут не буває «своїх людей» назавжди. Владика Епіфаній не зміг би стати маріонеткою, навіть якби захотів. Просто тому, що в один день на його плечі впала занадто велика особиста відповідальність, щоб він міг залишатися підконтрольним владиці Філарету, який усіма силами намагався тягнути нову церкву в минуле. Справа в тому, що в «молодому предстоятелі» багато єпископів, священників і мирян побачили надію на оновлення церкви та позбавлення її від радянських звичок. Якщо вам цікаво, як саме воно могло б виглядати — гляньте на текст «10 тез для ПЦУ», написаний як священниками, так і прихожанами. І навпаки. Ще під час підготовки до Об’єднавчого собору владика Філарет так тиснув на всіх, щоб тільки все було по-його, що перестарався. І просто переконав багатьох, що повернення старого тирана — не те, що їм було б корисно. Таким чином, лише за кілька місяців у новій церкві склався консенсус щодо того, що хоча колишній Київський патріархат і становить її фактичну основу, повернення до минулого нікому не треба. Особливо якщо зважати, що це негативно позначиться на визнанні церкви за межами України. Хроніки «бойових дій» Ще нещодавно здавалося, що владика Філарет може вгамуватися. Перша його спроба «скликати знамена» і перевірити, хто ж йому лояльний, завершилася провалом. На традиційно шанований у Київському патріархаті день священномученика Макарія Філарет скликав до себе єпископів. Чого, в принципі, не мав робити — не за чином, бо ж уже не предстоятель. Приїхало четверо із шістдесяти. Із них троє — єпископи закордонних єпархій, що фізично розташовані в Росії та нараховують лише по кілька приходів, а четвертий — архієпископ Клімент з окупованого Криму. І то останній дав чітко зрозуміти, що хоч і приїхав із поваги до владики Філарета, але путч із ним влаштовувати не буде. Одна двадцята від єпископату — не та потуга, з якою можна робити переворот. Тому коли пізніше, 24 травня, відбувся Синод Православної церкви України (себто зібрання дванадцяти єпископів, що є фактичним виконавчим органом церкви — таким собі Кабміном), ввижалося, що конфлікт може бути вичерпано. Синод у присутності та за участю самого Філарета визначив, що, по-перше, всі церкви в ПЦУ мають поминати саме владику Епіфанія як предстоятеля та голову церкви, а по-друге, впродовж місяця (себто до 24 червня) всі приходи, що ще юридично оформлені в складі УПЦ Київського патріархату чи УАПЦ, мають перереєструватися, зазначивши належність до ПЦУ. Останнє, хоч і звучить як вимога до всіх — якраз камінь у город владики Філарета. Бо мова передусім про залишені за ним єпархії міста Києва, які він принципово не хоче перереєстровувати з Київського патріархату. Таким чином, владиці Філарету відвели місяць на те, щоб отямитися. У разі відмови (порушення синодального припису) щодо нього вже можна буде застосувати санкції, аж до віддання його до церковного суду. Чи скликати Архієрейський собор та розглядати питання відправки владики на спокій, тобто на пенсію. Владика Філарет виходив із Синоду дуже незадоволеним та прямо казав журналістам, що збирається виконувати лише ті його рішення, які вважає «на користь українській церкві». Наразі за владикою Філаретом залишаються: більшість приходів міста Києва. Це фактично найбагатші приходи у складі ПЦУ. Однак прогнози, що без цих приходів центральний апарат церкви не зможе звести кінці з кінцями, виявилися перебільшеннями: не без проблем, але звів; резиденція на вулиці Пушкінській; підтримка трьох єпископів, що фактично перебувають на території РФ. І він іде у бій із тим, що є. Хоча цього й дуже мало. Почалося все десь тиждень тому. 28 травня владика Філарет заборонив у служінні священника Олександра Трофимлюка. Із неясним формулюванням «за порушення священицької присяги». Олександр Трофимлюк — не просто священник. Це чинний ректор Київської православної богословської академії та фактично людина з найближчого кола митрополита Епіфанія, якщо не його права рука. Проте він ще й настоятель Свято-Покровського собору в Солом’янському районі Києва. Отже, підпадає під владу владики Філарета. Утім, у забороні було два слабкі місця. По-перше, сумнівна аргументація (порушенням присяги владика Філарет явно вважав відмову виконувати його прямі вказівки, але це сумнівно і з канонічної, і з практичної точки зору). По-друге, вона була видана від імені Київського патріархату. Саме пославшись на видання заборони від імені неіснуючої вже церкви, отець Олександр відмовився її приймати. А митрополит Епіфаній безпосередньо підпорядкував його приход собі як предстоятелю. І ще й видав указ: вважати всі документи на бланках Київського патріархату недійсними. І ось тут, власне, владика Філарет дочекався можливості заявити про репресію. І звинуватив владику Епіфанія в порушенні канонічного права: адже він забрав парафію в іншого єпископа без згоди останнього. Це справді порушення, якщо підходити строго. Але тут є певна іронія: десятки років таке порушення було стилем керівництва самого патріарха Філарета, який без найменших вагань забирав парафії в єпископів, яких вважав неблагонадійними. Він сам робив це безліч разів. Митрополит Епіфаній тут діяв радше як сумлінний учень — і вчитель звинуватив його в тому, чому сам і навчив. Позавчора, 3 червня, владика Філарет зібрав у себе всіх священників Київської єпархії. І фактично оголосив план розколу. Ми та наші колеги із «Церкваріуму» маємо аудіозаписи звідти. Однак дозвольте навести цитати. «У мене до вас прохання одне — не перереєстровувати парафіяльні статути на так звану ПЦУ. Ось зараз на вас буде тиск, щоб ви перереєстровувались на ПЦУ. А якщо хтось перереєструє на ПЦУ, то виходить із Київського патріархату. Тобто ми не виходим із томоса, тому що це церква нова, як вони кажуть. "Ми нова церква", — чули ж таке? Чули. А Київський патріархат існує вже 30 років. То хто від кого відходить? Ми від новоутвореної церкви, чи нова церква відокремлюється від Київського патріархату? Вона відходить! І ми збираємось провести Помісний собор. І цей Помісний собор повинен прийняти рішення про подальше існування Київського патріархату. І Київський патріархат буде існувати і далі законно, тому що Київський патріархат створив Помісний собор, не Архієрейський. І ліквідувати його може тільки Помісний собор. А Архієрейський — ні. Архієрейський (собор) навіть якщо ліквідовує, то його рішення повинно бути або прийняте, або відхилене Помісним собором. І це наші супротивники відчули, і тому розповсюдили фальшивий документ — рішення Помісного собору 15 грудня про ліквідацію Київського патріархату. Ніякого Помісного собору не було». «Я думаю, що ми проведемо Помісний собор, і він затвердить Київський патріархат, скасує рішення Архієрейського собору, точніше — підписи, які ми поставили про ліквідацію. І таким чином ми не будемо ухвалювати рішення, що ми виходимо із цієї так званої ПЦУ. Ми затвердимо, що ми є Київський патріархат. Хочете бути з нами — входьте в Київський патріархат. Не хочете — виходьте. Але ми зі своєї ініціативи виходити із цієї церкви не будемо. Київський патріархат був, є і буде. Ви оголошуєте, що ви нова церква. Якщо ви нова церква — або ви входьте в Київський патріархат, або виходьте із нього». «Для того, щоб наша совість була чистою, буде Помісний собор, який скасує всі постанови. Тому що він — вищий орган. Як вищий орган він скасує всі ці постанови, які суперечать нашому статуту. А якщо архієреї не прийдуть (на Помісний собор), то вони не будуть учасниками Помісного собору. А учасниками будуть ті, які прийдуть. А на Помісний собор архієреї прийдуть, і тому достатньо навіть декілька архієреїв, для того щоб собор помісний був істинний. Якщо один архієрей, то тоді цей Помісний собор не може бути істинним. Тому що він як патріархат не може самостійно існувати, він не може поставляти архієреїв. А коли два буде архієреї — як ми з Яковом, ми ж вдвох створили Київський патріархат». «Людям треба сказати, що ми зберігаємо Київський патріархат, який не залежить ні від Москви, ні від Константинополя. А ця так звана ПЦУ залежна від Константинополя. І тому ми не підтримуємо залежність від Константинополя». «Це був Помісний собор Константинопольського патріархату. А Помісного собору (Київського патріархату) до собору в Софії не було. Те, що подали вам — це фальшиве. Підписи взяли, а текст підставили новий». «Яка моя установка? Ми не заявляємо, що ми пориваємо зв’язок із ПЦУ. Такої заяви ми не робимо. Ми робимо рішення Помісного собору, що Київський патріархат як був, так і залишається. І все». Що ж, це все дуже сумно. По-перше, те, що в цьому виступі екс-патріарх вдається не до якихось альтернативних тлумачень, а до прямої брехні. Теза «Помісного собору, що розпустив Київський патріархат, не було» — не просто напівправда, а відверта та цинічна неправда, що можна довести. Помісний собор, що ліквідував Київський патріархат, відбувся того ж дня, що й Об’єднавчий собор, 15 грудня. Ось його резолютивна частина з підписом владики Філарета.Окей, він каже, що це начебто підробка. Але при цьому стверджує, що й Собору як такого не було. Ось Собор, ось пряме твердження, що він має формат Помісного, і ось владика Філарет, що особисто ставить підпис під документом про ліквідацію Київського патріархату.Що буде далі? А по-друге, сумно те, що в наведеній вище розмові владика Філарет фактично здав свій подальший план. І це план розколу. За нашими даними, він планує на 11 червня «народний собор», себто свій виступ із залученням мирян та лояльних йому священників, а на 20 — «Помісний собор». Теж у лапках. Бо збирати на нього буде лише кількох лояльних собі єпископів, невелику кількість священників та мирян. Звісно, ніхто цей собор не визнає, але йому це й не треба. Головне, щоб цей Собор визнав його право бути головою, носити білу шапочку та видавати документи на старому бланку. Якщо в церкві виявляється дуже мало твоїх прихильників — можна ж просто оголосити всіх їх окремою церквою. Себто — якщо Філарет не одумається, а йому не завадять — скоро ми матимемо в Україні невизнану церковну юрисдикцію «Київський патріархат». Дуже маленьку — з кількома десятками парафій у Києві та просто кількома в Російській Федерації, але дуже горду. Вона не становитиме конкуренції ПЦУ. Вона лише трохи попсує їй першу сторінку біографії. Утім, час ще є — і, можливо, за цей час такий сценарій вдасться зупинити. Подивимося. Це дуже сумно і трішки іронічно. Історія, що відбувалася як трагедія, повторюється як фарс. Особа, яка могла б увійти в історію як будівничий української церкви, як другий Петро Могила, сама, своїми стараннями робить усе, щоб завершити життя у статусі міського навіженого. Сама намагається зруйнувати те, що збудувала, але вже, на щастя, не має сили навіть на те, щоб розхитати. А суперечка, яка починалася як боротьба за долю українського православ’я, звелась до розв’язування питання, в якому головному уборі ховатимуть одну-єдину дуже амбітну людину.

 

Джерело:cerkvarium.org

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Президент України Володимир Зеленський розчарований рішенням Парламентської асамблеї Ради Європи ухвалити резолюцію про зміну хара...
Сьогодні ці предмети побуту, якими користувалися ще в XVI-XVII ст.., можна побачити хіба що в музеях. Один з таких створив у селі...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS