Архімандрит Віктор Бедь відслужив Літію за всіма полеглими співвітчизниками в роки Другої світової війни у боротьбі з фашизмом

BVV Den Peremogy22 червня архімандрит Віктор Бедь, керуючий адміністратор Карпатської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, настоятель академічного храму апостола українського Андрія Первозванного в м. Ужгороді відслужив ранкову заупокійну літію за всіма співвітчизниками, зокрема і багатьма своїми родичами, що загинули в роки другої світової війни з гітлерівсько-німецьким фашизмом до Дня скорботи і вшанування  пам’яті жертв війни в Україні та 74-х роковин з дня нападу 22 червня 1941 року гітлерівської Німеччини та її військово-політичних союзників на Союз Радянських Соціалістичних Республік, та зокрема і на Україну, що на той час перебувала у складі СРСР.

 

У молитві до Господа Бога отець Віктор просив прощення всіх земних гріхопадінь, допущенних з власної волі чи під примусом небіжчиками, дарування їх душам вічного спокою і життя у піднебессі.

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ.

 

Історична довідка:

DSVНапад гітлерівсько-фашистської Німеччини та її військово-політичних союзників на СРСР. Встановлення окупаційного режиму в Україні.

 

22 червня 1941 р. о четвертій годині ранку фашистська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Сконцентровані в мобільні угрупування "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. Український напрямок для Гітлера був одним із головних.

 

Німецьке командування націлило на територію України групу армій "Південь" на чолі з фельдмаршалом Г. фон Рундштедтом. Напад розпочався з масового бомбардування літаками люфтваффе (німецький військово-повітряний флот) міст Київ, Львів, Житомир, Одеса. Німецька група армій включала в себе 57 дивізій загальною кількістю 300 тис. вояків. Групі німецьких армій "Південь" протистояли війська Київського особливого і Одеського військових округів. Та через непідготовленість до оборонної війни і внаслідок некваліфікованого керівництва, радянські війська не змогли відбити ворожий удар. Тільки в перший день війни противник знищив майже 1200 літаків. Радянські військово-повітряні сили були виведені з ладу.

 

За три тижні війни радянські війська зазнали колосальних втрат: 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а те 72 дивізії втратили понад 50% особового складу, тобто 3/5 війська (815 700 чол.), що перебували у західних округах, 4 013 літаків, 11783 танків, 21 500 гармат і мінометів.(Мельтюхов М. Упущенный шанс Сталина...- С.512).

 

Основними причинами поразки Червоної армії на початку війни були: загальні політичні прорахунки і військово-стратегічні помилки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної обстановки; переоцінка значення радянсько-німецьких договорів 1939 р.; певна раптовість агресії (проте слід зазначити, що несподіванкою цей напад швидше був для народу, ніж для керівництва країни); матеріальна непідготовленість до війни; незавершеність процесу переозброєння СРСР; розпорошення сил Червоної армії на кордонах; масові репресії в 30-х роках проти армійського командного складу та ін.

 

11 липня 1941 р., коли німецьким військам вдалося прорвати рубіж у центрі Новоград-Волинського району і вийти на підступи до Києва, почалася оборона столиці України, яка тривала понад два місяці. 19 вересня 1941 р. фашисти увійшли до Києва.

 

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Гітлерівці втратили тут майже 160 тис. в основному румунських солдатів і офіцерів. На початку жовтня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові. З жовтня 1941 р. до липня 1942 р. відбувалась героїчна оборона Севастополя-бази чорноморського флоту. За цей період ворог втратив майже 300 тис. солдатів, що більше ніж втрати вермахту у всій Європі, Північній Африці та Атлантиці від 1 вересня 1939 р. до 22 червня 1941 р. І все ж 4 липня 1942 р. місто було захоплене фашистами.

 

Катастрофічними поразками завершилися наступи Червоної Армії на Харківському та Донбаському напрямках.

 

22 липня 1942 р.. після захоплення гітлерівцями м. Свердловська Ворошиловградської області, вся територія України була остаточно окупована.

 

Нацисти не визнавали за Україною права на державне існування.

 

Встановлення "нового порядку" на окупованих територіях здійснювалося за розрахованим на 30 років планом "Ост", що передбачав знищення місцевого населення з метою звільнення українських земель для німецьких колоністів; частину населення передбачалося депортувати на примусові роботи до Німеччини.

 

Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання:

забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини;

вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "лебенсрауму" ("життєвого простору") для арійської раси;

сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню українських територій німецькими переселенцями.

 

Пограбування України відбулося з німецькою педантичністю. Від початку окупації до березня 1944 р. з України було вивезено 9,2 млн. т. зерна, 622 тис. т. м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів. Відбувалося масове пограбування окупантами устаткування заводів, фабрик, сировини, сільськогосподарської продукції і навіть чорнозему. До Німеччини вивезли понад 40 тис. найцінніших творів мистецтва, історичних реліквій, колекцій. На примусові роботи з України було вивезено 2,4 млн. осіб, головним чином молоді. Частину населення було ліквідовано у концтаборах і місцях масового знищення. На території України було 50 гетто, 180 концентраційних таборів, 250 місць масового знищення (Бабин Яр, Биківня - страчено в обох близько 250 тис. євреїв, циган, українців, росіян). Загальна кількість розстріляного гітлерівцями населення становила 3 млн. 898 тис. У таборах військовополонених загинуло 1 млн. 366 тис. осіб. Було зруйновано 16 тис. підприємств, пограбована 25 тис. колгоспів, тощо.

 

Під час окупації населення України скоротилося на 17  млн. осіб.

 

За матеріалами ЗМІ

В Карпатській єпархії УАПЦ молились за національну і церковну єдність в Україні

DSC 041921 червня, у деня пам'яті великомученника Феодора Стратилата, в академічному храмі апостола українського Андрія Первозванного Української Автокефальної Православної Церкви в Ужгороді було відслужено божественну літургію.

 

Божественну літургію очолив протоієрей Олександр Смолін у співслужінні архімандрита Діодора Муратова.

Під час богослужіння поминалось ім'я православного першоієрарха – Всесвятійшого Варфоломія, архієпископа Константинополя, Нового Риму, Вселенського патріарха як першосвятителя Матері Церкви в Україні та Блаженнійшого Макарія, Митроролита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви.

 

Академічне духовенство вознесло молитви до Господа Бога з проханням дарувати українському народу мир, національну і духовну єдність та єдину помісну Українську Православну Церкву, а також перемогу Українського війська над московсько-путінськими окупантами і терористами. Особливі молитви до Господа Бога були вознесенні за збереження життя кожного українського воїна, добровольця і волонтера, які у наші дні боронять нашу святу українську землю від підступного московського ординця.

 

Під час заупокійної літії, зокрема, молитовно поминались імена спочилих героїв Небесної Сотні та українських воїнів, добровольців і мирних співвітчизників, які загинули у наші дні в обороні України і українського народу від московсько-путінської навали (2014 – 2015), зокрема поіменно мобілізованих (воїнів та добровольців) із Закарпаття.

 

Перед завершення Божественної літургії в академічному храмі соборно і традиційно було проспівано духовний гімн «Боже Великий єдиний, нам Україну храни...».

 

З повчальним словом до прихожан звернувся отець Олександ Смолін, який на Євангельських прикладах показав що сама головна проблема людини це страх, з якими вона повина завжди боротись, щоб її розум оставався світлим і тверезим.

 

Увесь хід богослужіння було відправлено українською мовою.

 

По завершенню богослужіння відбулася братська трапеза.

 

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ

У Свято-Миколаївському чоловічому монастирі в с. Чинадієво молилися за мир, національну і церковну єдність в Україні

IMG 20150614 10543021 червня, у день пам'яті великомученика Феодора Стратілата,в Свято-Миколаївському чоловічому монастирі села Чинадієво Мукачівського району відбулося богослужіння.

 

Божественну літургію очолив настоятель монастиря архімандрит Миколай Реківчак у співслужінні керуючого прес-службою Української богословської академії Карпатського університету протоієрея Ігоря Ковальчука.

 

Під час богослужіння поминалось ім'я православного першоієрарха – Всесвятійшого Варфоломія, архієпископа Константинополя, Нового Риму, Вселенського патріарха.

 

З проповідю до прихожан звернувся протоієрей Ігор Ковальчук, який розтлумачив Евангельське благовістя про безмежне опікування Боже до кожного свого творіння.

 

Відтак із повчальним словом до усіх присутніх звернувся і настоятель монастиря, отець Миколай який наголосив на важливості сьогодні посиленого моління до Пресвятої Богородиці, щоб вона як Мати звернулася до Свого Сина - Господа Нашого Ісуса Христа, щоб він дарував укріплення Єдиної Православної Помісної Матері-Церкві в Україні, дарував мир українському народу та Богом даній нам, земній Вітчизні, Україні.

 

Прес-служба УБА – КаУ

Учасники пленуму Міжнародної академії богословських наук відвідали богослужіння в академічному храмі УАПЦ в Ужгороді

DSC 074020 червня в рамках проведення пленуму Міжнародної академії богословських наук в академічному храмі апостола українського Андрія Первозванного Української Автокефальної Православної Церкви в Ужгороді, з благословення керуючого адміністратора Карпатської єпархії УАПЦ архімандрита Віктора Бедь, було відслужено ранкову Божественну літургію.

 

Божественну літургію очолив архімандрит Діодор Муратов у співслужінні протоієрея Олександра Смоліна.

 

Під час богослужіння підносились імена Всесвятійшого Варфоломія, архієпископа Константинополя – Нового Риму, Вселенського патріарха, як першоієрарха Матері Церкви в Україні, та Блаженнійшого Макарія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви. 

 

Духовенство та прихожани, що були присутніми на богослужінні молились за мир і благополуччя в Україні, та чим найшвидше припинення кровопролиття і війни на Сході нашої держави, що тривають з вини московсько-путінських окупантів і терористів.

 

Участь в Божественній літургії прийняли учасники пленуму Міжнародної академії богословських наук, що 19 – 20 червня проходив в Ужгороді.

 

З проповіддю до прихожан звернувся архімандрит Діодор Муратов, який зупинився на біблійному розумінні доброчинства та подвигу людини, яка несе важкий хрест у служінні Богу і своєму народу на наві науки.

 

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ

 

DSC 0718

 

DSC 0741

 

DSC 0747

 

DSC 0749

Архімандрит Віктор Бедь відслужив літію за видатним українським богословом Феофаном Прокоповичем

Prokopovich18 червня  адміністратор Карпатської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, настоятель академічного храму апостола українського Андрія Первозванного в Ужгороді архімандрит Віктор Бедь відслужив заупокійну літію за видатним українським богословом, церковним, державним і громадським діячем архієпископом Феофаном Прокоповичем (18.06.1681 – 19.09.1736) з нагоди 334-річчя з дня його народження.

 

У молитві до Господа Бога отець Віктор просив прощення всіх гріхопадінь, допущенних з власної волі чи під примусом небіжчиком, дарування його душі вічного спочинку та життя у піднебессі.

 

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ

 

Біографічна довідка:
Феофан(Єлеазар) Прокопович (також:Теофан Прокопович; 18 червня 1681, Київ,Україна—19 вересня 1736, Новгород, Російська імперія)— видатний український богослов, письменник, поет, математик, церковний, державний і громадський діяч, ректор Київської духовної академії (1710 – 1716), архієпископ Великоновгородський та Великолуцький.

 

Єлеазар Прокопович народився у Києві 7 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері Феофан Прокопович, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму.

 

Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з найкращих учнів, добре опанував церковнослов'янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів. Після смерті дядька, Феофана Прокоповича, його підтримував київський митрополит Варлаам Ясинський.

 

1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського уніатського колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає унію й постригається у ченці під іменем Єлисея. Уніатський володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Римської католицької академії св. Афанасія, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ'я.

 

У Римі Єлисей користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам'ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.

 

28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

 

1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім'я Феофана в пам'ять про свого дядька.

 

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьману Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим.

 

1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії.

 

1711 року його беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід, під час якого в Яссах він виголошує з нагоди річниці Полтавської битви проповідь, яка сподобалася цареві. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов'я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.

 

1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Петербурга.

 

1718 року призначений єпископом псковським і нарвським, стає наближеним до царського двору. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» 1720.

 

1721 року призначений віце-президентом найсвятішого синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський.

 

1724 року Феофан за наказом царя пише указ про устрій чернецтва, який упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Російській імперії. Після смерті Петра I сприяє сходженню Катерини I на трон.

 

1725 року Прокоповича призначено архієпископом новгородським і першим членом синоду, фактичним главою Російської Православної Церкви. Він бере участь в організації Російської академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін. Останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.

 

19 вересня 1736 року помер у Новгороді, похований у новгородському Софійському соборі.

 

За матеріалами ЗМІ

Архімандрит Віктор Бедь відслужив літію за українським політичним діячем Михайлом Горинем до 85-річчя з дня його народження

Goryn17 червня настоятель академічного храму апостола українського Андрія Первозванного Української богословської академії в Ужгороді, адміністратор Карпатської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви архімандрит Віктор Бедь відслужив заупокійну літію за українським правозахисником, борцем за державну незалежність України та проти комуністично-радянського тоталітаризму, політичним і громадським діячем, побратимом по національно-визвольній боротьбі кінця 80-х – початку 90-х рр. минулого століття, народним депутатом України 1-го скликання Михайлом Миколайовичем Горинем (17.06.1930 – 13.01.2013) з нагоди 85-річчя з дня його народження.

 

У молитві до Господа Бога отець Віктор просив прощення всіх земних гріхопадінь, допущенних з власної волі чи під примусом небіжчиком, дарування його душі вічного спокою та життя у піднебессі.

 

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ

 

Біографічна довідка:
Михайло Миколайович Горинь(17 червня1930,Кнісело —13 січня2013,Львів) — українськийправозахисник,дисидентіполітв'язенькомуністично-радянських часів,Народний депутат України1-го скликання, почесний головаРеспубліканської християнської партії.

 

Михайло Горинь народився в родині Миколи Гориня — голови місцевого товариства «Просвіта» й активіста Орґанізації українських націоналістів. Через участь глави сім'ї в українському підпіллі на початку грудня 1944 р. родина Горинів була заарештована НКВД СРСР та спрямована на заслання до Сибіру. Але ще в Галичині варта дала їм змогу втекти. Після цього до весни 1945 р. вся родина Горинів жила у підпіллі. Потім Михайло Горинь разом із родичами подався до Ходорова, де вони й оселились.

 

З 1949 до 1955 рр. навчався на відділенні логіки та психології Львівського державного університету. 1953 року був короткотривало відсторонений від навчання за відмову вступити в комсомол. Увесь цей час підтримував контакт з українським підпіллям, виготовляв і розповсюджував листівки.

 

Наступні роки учителював в різних школах Дрогобицького району, завідував районним методичним кабінетом, працював інспектором Стрілківського райВНО. З 1961 р. займався науковою діяльністю, зокрема, орґанізував при Львівському заводі автонавантажувачів першу в СРСР експериментальну науково-практичну лабораторію психології і фізіології праці.

 

Того ж часу почались перші його контакти з шістдесятниками. У 1963 р. виступив як один із фундаторів Львівського клубу творчої молоді «Пролісок». Відтоді стосунки між Михайлом Горинем і владою погіршувались, і 26 серпня 1965 р. його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду». 18 квітня 1966 р. на закритому засіданні Львівський обласний суд засудив Михайла Гориня на 6 років таборів суворого режиму. Разом із ним судили його брата Богдана, Івана Геля та Мирославу Зваричевську. Вирок відбував у мордовських таборах, але за поширення самвидаву серед в'язнів у липні 1967 р. Зубово-Полянський районний суд присудив йому 3 роки ув'язнення у Владимирській тюрмі. 26 серпня 1971 р. вийшов на свободу й оселився у Львові. Незабаром переїхав до Рівненської області, де влаштувався машиністом на будівництві хімкомбінату. З 1972-го до 1977 р. працював кочегаром у котельнях Львова, а потім — психологом економічної лабораторії Львівського ВО «Кінескоп». Увесь цей час він залишався політично активним, брав участь в роботі Української Гельсінкської групи.

 

3 листопада1981 р. був удруге заарештуваний. Попри оголошене ним голодування та пов'язаний із цим серцевий напад, 25 червня 1982  р. був засуджений на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. Через велику кількість захворюваннь (запалення нирок, гіпертонія, аритмія, інфаркт міокарда) 28 листопада 1986 р. М.Гориня етаповали до Львова, де його наздогнав другий інфаркт. Через це потрапив до лікарні, після виходу з якої знову був змушений їхати на Урал. 2 липня 1987 р. був помилуваний.

 

Відразу після звільнення повернувся до політики й узяв участь у створенні УГС та НРУ. Напередодні виборів до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року один із трудових колективів Залізничного району Львова висунув Михайла Гориня кандидатом на посаду Народного депутата України від Залізничного виборчого округу № 260 м. Львова. У 1-му турі, який відбувся 4 березня, Михайло Горинь набрав 70,72% голосів виборців і отримав депутатський мандат, який обіймав до травня 1994 року.

 

В квітні 1990 р. став одним із фундаторів Української республіканської партії (УРП). Паралельно залишався головою Секретаріату НРУ, який на той час ще не був партією. 28 лютого 1992 р. це дало йому, членові Проводу УРП, змогу стати співголовою НРУ. Але вже незабаром Михайло Горинь залишив лави НРУ. 1 квітня 1992 р. він був обраний головою УРП. Цю посаду обіймав до 21 жовтня1995 р., коли став почесним головою партії. Але вже незабаром М.Горинь вступив у конфлікт із елітою УРП, через що 15 березня1997 р. був виключений із лав партії. Після цього разом із однодумцями створив Республіканську християнську партію(РХП), в якій до дати смерті обіймав посаду почесного голови.

 

З 19 травня 2000 р. до 20 серпня 2006 р. працював головою Української Всесвітньої Координаційної Ради.

Згодом відійшов від активної політичної діяльності.

 

Помер Михайло Горинь 13 січня 2013 року у Львові.

 

За матеріалами ЗМІ

Архімандрит Віктор Бедь ушанував пам’ять героїв Небесної Сотні під час робочої поїздки до Києва

IMG 20150617 14325217 червня, під час робочої поїздки до Києва, адміністратор Карпатської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви архімандрит Віктор Бедь підніс квіти, запалив пам’ятну лампадку та вичитав поминальні молитви за полеглими героями Небесної Сотні у місті їх громадського поминання біля Майдану Незалежності.

 

У молитві до Господа Бога отець Віктор просив прощення всіх земних гріхопадінь, допущених з власної волі чи під примусом небіжчиками, дарування їх душам вічного спочинку та життя у піднебессі.

 

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ

В академічному храмі Української богословської академії в Ужгороді вшанували пам’ять українського патріота Михайла Сороки

Soroka16 червня в академічному храмі апостола українського Андрія Первозванного Української богословської академії в Ужгороді відслужили заупокійну літію за українським патріотом, провідником Крайової екзекутиви Організації Українських Націоналістів на західноукраїнських землях, борцем за державну незалежність України та проти комуністично-радянського тоталітаризму, організатором руху спротиву політичних в’язнів «ОУН-Північ» Михайлом Михайловичем Сорокою (27.03.1911 – 16.06.1971).

 

Заупокійну Літію очолив адміністратор Карпатської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви, настоятель храму архімандрит Віктор Бедь. У молитві до Господа Бога отець Віктор просив прощення всіх земних гріхопадінь, допущенних з власної волі чи під примусом небіжчиком, дарування його душі вічного спочинку та життя у піднебессі.

 

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ

 

Біографічна довідка:
Михайло Михайлович Сорока ( 27 березня 1911,  с.Гнилиці Великі, Західна Україна у складі Австро-Угорської імперії,  нині с.Гнилиці, Підволочиський район, Тернопільська область, Україна— 16 червня 1971, Дубравлаг, Мордовія, РРФСР) — провідник Крайової екзекутиви ОУН назахідноукраїнських землях (1934–1936), член Крайового Проводу ОУН (1940). Протягом 34 років був в'язнем радянських таборів, організатором руху спротиву в'язнів «ОУН-Північ».

 

Народився 27 березня 1911 року в с.Гнилиці Великі на Тернопільщині. Навчання розпочинав у Тернопільській українській державній гімназії, а закінчив Українську реформовану реальну гімназію в Ржевцях біля Праги у Чехії. Після гімназії вступає на архітектурний факультет Празької політехніки, який закінчує 1936 р. Завзятий пластун.

 

Член ОУН. Після арешту 1934 року найактивніших членів ОУН провід на чолі з Євгеном Коновальцем посилає на рідні землі Михайла Сороку із завданням формувати нові когорти бійців. Уведений у склад Проводу він стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (ЗУЗ).

 

9 січня 1937 року його арештовують і ув'язнюють у Станіславській і Гродненській тюрмах, а згодом у концтаборі в Березі Картузькій. У вересні 1939 року після падіння Польщі виходить на волю і в листопаді одружується з Катериною Зарицькою.

 

У грудні 1939 року став членом спортивного товариства «Спартак». У січні 1940 року вступив на перший курс математичного факультету Львівського політехнічного інституту, паралельно працював «бібліотекарем і рисівником при бібліотеці фізико-математичного факультету Львівського університету», а з березня того ж року почав навчатися на мистецьких курсах. 1940 року М. Сорока став членом Крайового Проводу ОУН.]

 

22 березня 1940 року щасливих чотири місяці подружнього життя М.Сороки і К.Зарицької знову обриває арешт і тюрма, але цього разу здійснені новими окупантами Західної України — більшовиками. Більше в житті вони не зустрінуться.

 

Всіх, хто був поляками репресований чи тільки взятий під нагляд польською поліцією, більшовики вважали небезпечними і ненадійними для СРСР. Таких чекісти «викликали на розмову», а тоді заарештовували і підбирали статті радянського кримінального кодексу, за якими звинувачували і судили. З польських архівів довідались про судимість Катерини Зарицької і прийшли її заарештувати. Михайло Сорока заступився за дружину і його теж заарештували, а коли перевірили його за польськими архівами, то причиною арешту М.Сороки стало те, що «был одним из активных деятелей ОУН». Це ж звинувачення стосувалося і К. Зарицької. М.Сороку відправили у 2-гу Львівську тюрму, а К.Зарицьку — в тюрму «Бригідки». Згодом, так і не дізнавшись, що він був членом Крайової Екзекутиви ОУН, М.Сороку засудили на 8 років концтаборів і відправили етапом у Владивосток, а потім у Воркуту.

 

У пересильній Замарстинівській тюрмі Михайло довідується, що у Львівській тюрмі — «Бригідках», де була ув'язнена Катерина Зарицька, народився син Богдан (нині — відомий художник-графік).

 

На Воркуті знання М.Сороки використовують для роботи в геологічних розвідках. Маючи змогу пересуватися, він утворює підпільну організацію «ОУН-Північ». Одним із головних завдань її було моральне та фізичне збереження українців у таборах та поселеннях.

 

Навесні 1949 року М.Сорока повертається до Львова, але вже в червні був схоплений органами НКВС СРСР просто на вулиці і засуджений «особым совещанием г.Москвы» на поселення в Красноярський край за зв'язок з ОУН.

 

Там 1952 року його знову арештують і звинувачують у зраді Батьківщини, антирадянській агітації, організації підпілля та підготовці повстання, що за його відсутності відбулося у Воркутинських таборах. Після нечувано жорстокого слідства (деякі в'язні, які проходили в цій справі, наклали на себе руки, один збожеволів, а багато обрехало себе, не витримавши знущань), М.Сороку засуджують до смертної кари, яку замінили на 25 років неволі.

 

1954 року — Михайло Сорока, перебуваючи в Степлагу, брав участь у Кенгірському повстанні політв'язнів, написав гімн повстанців — «У гарячих степах Казахстану».

 

Від 60-х років він відбував покарання у Мордовських таборах. Скрізь, де був Михайло Сорока, він організовував літературні, історичні, релігійні вечори, підтримував в'язнів духовно та ідеологічно, за що його вважали ідейним патріархом політв'язнів радянських концтаборів. Помер Михайло Сорока у Мордовії 17 червня 1971, на 34-му році ув'язнення. 21 вересня 1992 року його прах було перевезено й перепоховано з Мордовії в Україну на Личаківському цвинтарі у Львові, на полі № 67.

 

З 60-ти прожитих літ Михайло Сорока був ув'язнений — 34 роки.

 

За матеріалами ЗМІ

Блаженнійший Митрополит Макарій, Предстоятель УАПЦ прийняв адміністратора Карпатської єпархії архімандрита Віктора Бедь

Makariy15 червня Блаженнійший Макарій, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, перебуваючи з робочим візитом у Львові, прийняв адміністратора Карпатської єпархії (м. Ужгород) архімандрита Віктора Бедь. В ході зустрічі було обговорено питання щодо розбудови новоствореної єпархії, а також Блаженнійший Митрополит Макарій передав архімандриту Віктору освячені святі миро та антимінс.

 

Прес-служба Карпатської єпархії УАПЦ

Хто ви, панове єленські, сагани та «іже» з вами?

Vladika Afanasiy 1Проти Української Автокефальної Православної Церкви, як правдивої  Української Церкви, після десятиріч комуністично-радянського терору і переслідувань, розпочато чергову брудну компанію... Комусь дуже не хочеться допустити утвердження Української Церкви та подолання розділення православних в Україні...

 

10 червня 2015 року на сторінці онлайн-газети «Точно» було опібліковано матеріал «Формула украинского православия: УПЦ КП +УАПЦ+УПЦ МП» і коментар в ньому доктора філософських наук Віктора Єленського, в якому він, зокрема, сказав наступне.

 

Цитата: «Не менее красноречивы тут и не афишируемые, но очень активные усилия Москвы… Во всяком случае, иерархам УАПЦ накануне Собора предлагали неплохие деньги за «необъединение» и щедрую помощь в обустройстве «достаточно независимого существования». Немало сделано для разжигания честолюбия и тщеславия, а также дискредитации договаривающихся сторон в глазах друг друга. Короче: чувствуется «рука мастера», организованность кампании и наличие у нее кураторов и бюджета».

 

Слова доктора філософських наук Віктора Єленського прокоментувавархієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій), голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ.

 

– Пани єленські й сагани та їм подібні «експерти» в галузі релігієзнавства вже як мантру не перший рік, а, особливо, коли в черговий раз Київський патріархат загострює питання об’єднання православних Церков, повторюють подібну вигадку: «ієрархам УАПЦ наканунє Собора прєдлагалі неплохіє дєньгі за «нєоб’єдінєніє» і щедрую помощь в обустройствє «достаточно нєзавісімого сущєствованія».

 

Цікаво, якщо подати на них до суду позов за приниження честі, гідності й нанесення шкоди діловій репутації, звідки вони братимуть документальне підтвердження своїх наклепів? Чи вони вже так повірили у власну безкарність і всемогутність тієї «руки мастєра», яку пан Єленський приписує нашій Церкві, а насправді, коли звернути увагу на масштаби опорочення Української Автокефальної Православної Церкви буквально в усіх ЗМІ, приблизно однакові тексти звинувачень, то випливає зворотна адреса отримувачів «нєплохіх дєнєг», які очевидно, опиняються в кишенях за зовсім іншу роботу. Тут явно простежується «організованость кампаніі і налічіє у нєє кураторов і бюджета». Як тут не згадати прислів’я: «Ти плюй йому в глаза, а він каже, що то Божа роса».

 

Про те, що на Українську Автокефальну Православну Церкву – її єпископат, священство й віруючих – почнуть тиснути по всіх напрямках, особливо через ЗМІ, щоб примусити відступитися від своєї Церкви й піти на приєднання до Київського Патріархату я говорив одразу ж після нашого Помісного Собору, на якому ми обрали нового Предстоятеля. Це було зрозуміло, зокрема, й після того, як запрошений на Помісний Собор представник від Київського патріархату в якості гостя архієпископ Євстратій (Зоря) з трибуни закликав делегатів проголосувати за об’єднання. Так скрізь прийнято, що гості вітають Собор та спостерігають, при бажанні, його роботу, а не ставлять на голосування питання, не внесені до порядку денного. Але, якщо в КП вже все вирішили за нас, то владика Євстратій, очевидно, й вважав, що він може поводитися в чужій хаті, як господар.

 

Так само вільно поводять себе стосовно УАПЦ й різного роду «експерти», «релігієзнавці», «просунуті» в релігійних питаннях журналісти (слава Богу, що не всі, багато й порядних). Хай би собі говорили на релігійні та церковні теми, обговорюючи різні аспекти духовного життя, конкретні факти з діяльності Церкви, єпархій, архієреїв, священиків, розповідали про те, як віра змінила життя людини на краще й інше. Адже це – Церква!!! Для чого ж і Її, як і все інше в українському суспільстві, руйнувати «до основанія, а затєм…». А потім, хоч і трава не рости? Недобру позицію собі обрали. Звичайно, мати доступ до інформації є правом кожного громадянина, як і передавати її, але ж є якісь правила міри й межі допустимого. Тим паче, якщо ми намагаємося будувати демократичне й правове суспільство. А демократія – не анархія. Закон.

 

«Срєдній украінєц» чувствуєт, что сразу трі Православних церкві в одной странє – ето протівоєстєствєнно і ето вполнє соотвеєствуєт канонічєскому праву Православной Цєркві. То, что в Украінє, кромє Православной цєркві Московского патріархата, сущєствуєт і єще двє – УПЦ КП і УАПЦ, провозгласівшіх сєбя нєзавісімимі от Москви, протівоєстєствєнно вдвойнє».

 

Боже, як звучить по-московському, наче списано із слів котрогось із достойників РПЦ!

 

На перший погляд тут, начебто, важко щось зрозуміти, але хід думки пана Єленського, викладача католицького університету у Львові, все ж вловлюється. Не знаю, хто він за вірою – православний чи католик, але його постійні нападки на УАПЦ наштовхують на думку, що він недаремно старається опорочити славне ім’я нашої Церкви, давньої суперниці греко-католиків. В такому випадку, як кажуть, шукай того, кому це вигідно. А вигідно як Київському патріархату, так і УГКЦ. Крім того, подібне висловлювання розраховане й на те, що в «середнього українця», який не розуміється на Канонах, коли буде читати подібні словесно-змістові викрутаси, створюватиметься негативна думка про УАПЦ.

 

Виникає до пана Єленського й інше запитання – чому він, такий ревнивець приєднання УАПЦ до Київського патріархату, не закликає своїх роботодавців (УГКЦ – він же професор їхнього університету!) повернутися в лоно Православ’я, звідки вони пішли до Папи Римського в 1559 році, відступившись і від віри прадідівської, і від рідної Церкви? То вже, дійсно, було б потужно! Чи, може, своя сорочка ближча до тіла? Чому ж тоді пан Єленський осуджує вірних УАПЦ, що нам наша сорочка ближча до тіла?

 

До речі, звідки пан Єленський почерпнув свідчення, що «ієрархам УАПЦ… прєдлагалі нємалиє дєньгі»? Він що – ясновидець?

 

Я до цього часу ще не бачив тих московських грошей, про які знає вже вся Україна!

 

Дві незугарності у висловлюванні пана Єленського – з одного боку «протівоєстєствєнно» існування УАПЦ та УПЦ КП, а з другого – «соотвєтствуєт канонічєскому праву Православной цєркві». Коли відповідає канонічному праву Православної Церкви, то як воно може бути протиприродним? Дві такі смислові розбіжності у висловлюванні маститого філософа, професора університету, наштовхують на думку, що, може, в пана Єленського вже не вистачає ні аргументів, ні слів в інформаційній боротьбі проти УАПЦ, а «рука мастєра» того вимагає?

 

А вислів «провозгласівшіх сєбя незавісімимі от Москви, протівоєстествєнно вдвойнє» чого вартий! За паном Єленським виходить, що було б краще, аби УАПЦ й УПЦ КП були підлеглими Москві, як УПЦ в єдності з Московським патріархатом? З цих слів випливає, що патріотичні висловлювання професора Єленського всього лише гарна риторика, щоб прикривати свої істинні погляди й відношення до українського православ’я.

 

«В дні Майдана ієрархов і свящєнніков етіх Цєрквєй, виходівшіх на воскрєсниє вєчє, нєізменно встречалі возгласамі: «Єдність!»

 

Я розумію, що секуляризм все глибше й глибше проникає в свідомість українців, в усі сфери суспільного життя, в тому числі й у церковне життя, бо Церковне тіло складається з народу Божого. Але Церква є тим організмом, куди секулярні відносини не можна й на поріг пускати, бо в іншому випадку Церква перетвориться на чергову політичну силу, тільки й того, що в рясах. Це ми яскраво бачимо на прикладі Київського патріархату, глава якої, аби добитися поставленої перед собою мети, так ув’язав Церкву в українську політику, що вже час архієреям і священнослужителям замість посвідчень церковних видавати партійні членські квитки. Але ж так вбивається дух Церкви, вона перестає відповідати своєму призначенню. Таким шляхом вона перестає бути Христовою, а стає покриткою влади. Як же тоді бути із словами Ісуса Христа: «Збудую Церкву Мою і ворота пекла не зруйнують її»? Не втягуйте Церкву в політичне пекло суперечок, протистоянь, ворожості!

 

Так, УАПЦ – Церква порівняно кількісно невелика – трохи більше тисячі парафій, хоча той же Константинопольський патріархат, очолюваний вселенським патріархом Варфоломієм, по всьому світу не нараховує й п’ятсот парафій. Але хіба кількість є головним чинником, що визначає роль і значення Церкви в ділі спасіння народу Божого?

 

Адже не кількістю зібраної для АТО картоплі, капусти, консервів, безпілотників, генераторів електроструму, відремонтованих двигунів до бойової техніки та іншого, без чого потерпають захисники Вітчизни, визначається значення Церкви в суспільстві, не від політичної, навіть національно-патріотичної риторики та рівня участі в суспільно-політичному житті держави, бо Церква – не політична партія й не громадський рух. Церква – це Тіло Христове. І саме цим вона докорінно відрізняється від будь-якої інституції в державі. Не тільки всілякі політичні, воєнізовані рухи й організації не вправі втручатися у внутрішньо-церковні справи, а й навіть органи державної влади, адже держава сама відділила Церкву від себе, а тому може впливати на церковне життя лише в межах компетенції, наданій їй згідно Закону. А Закон надає право громадянам добровільно гуртуватися в релігійні організації, тобто Церкви, і захищає це їхнє право. У випадку ж із УАПЦ – твориться беззаконня, спрямоване на порушення прав громадян України на свободу віросповідання й приналежності до конфесії, а пан Єленський бере в ньому безпосередню участь.

 

Можна об’єднувати політичні партії в блоки за інтересами тих чи інших політичних сил, вони можуть потім роз’єднуватися, утворювати блоки з іншими партіями, змінювати свої ідеології, програми, залежно від сьогоденної кон’юнктури. А Церква незмінна до другого приходу Ісуса Христа у світ, її кон’юнктура одна – Господь Ісус Христос, а все інше – від лукавого.

 

Це тільки далека від віри й церковного життя людина підходить до церковних питань з позицій суспільно-політичних інтересів та бажань власної гордині. А в Церкви, повторюю, інтерес один – спасіння народу Божого в життя вічне з Ісусом Христом.

 

Наша ж Церква живе і звершує святу справу спасіння народу Божого у життя вічне чесно й правдиво. Це головне наше завдання. Тільки б ви, панове, не заважали нам своїм чорним піаром. Дуже негідне діло – зводити наклепи на архієреїв, а, відтак, і на повноту Церкви – це вже занадто!

 

Навіть неозброєним оком видно, що завдання Київського патріархату полягає в іншому – боротьба за владарювання в українському православ’ї будь-якими методами й засобами, не гребуючи навіть ганебними. До такого висновку приходиш, коли слухаєш чи читаєш виступи їхніх очільників, бачиш їхні конкретні дії, читаєш замовлені ними в ЗМІ статті. Ось як і інтерв’ю з паном Єленським, в якому чітко проглядається замовність.

 

І цей вислів пана Єленського, що його наведено на початку, є тому підтвердженням. Пан професор в подібному не поодинокий, в нього є й браття по цеху розповсюдження неправдивої інформації про УАПЦ. Зрозуміло, що це йде не тільки від нього. Цим усім керує достатньо вправний диригент. Можна з достовірністю говорити, що методи розправ сталінсько-беріївського періоду радянської доби 30-40-х років минулого століття впевнено входять у життя незалежної і, начебто, демократичної України, якщо вже навіть воєнізовані угрупування (в європейській державі!) втручаються у внутрішні справи Церкви, тиснучи на неї своїм авторитетом у суспільстві.

 

Мене дивує інше – як люди такого високого рівня, як професор Єленський, можуть втягнутися в таке невдячне діло, яке рано чи пізно, але зіпсує репутацію. Я вже говорив, що коли б у мене були відповідні кошти, – адже суди нині такі дорогі, що звертатися до них з метою захисту честі й гідності просто неможливо, а безплатно ніхто захистити правду не візьметься, бо надто великий ризик і для самого захисника, – то подав би до суду на кожного з цих панів-наклепників, що порочать честь і гідність УАПЦ, її Предстоятеля, архієреїв, священство й вірян. Але, окрім того, я ще й чернець, а негоже ченцю судитися з мирянами. Хай їх судить Бог, адже сказав: «Суд Мені віддайте». А Його суд суворіший, ніж наш, земний, від якого грошовитим людям легко відкупитися.

 

Та як відкупишся, чи, вірніше, як відмиєшся від того бруду, в якому сам себе виваляв, зводячи наклепи на, навіть, не просто якусь особу, а на цілу Церкву!

 

Тому звертаюся до панів докторів наук, експертів і журналістів, – перш ніж вкинути в інформаційний простір такі серйозні звинувачення, подумайте про те, якої шкоди ви завдаєте величезній кількості людей – і тих, котрих ви обливаєте брудом, і тих, кого спокушаєте своєю неправдою, а також завдаєте шкоди Україні, її православ’ю нинішнього часу, й, особливо, майбутнього.

 

Можна, звичайно, пукнути в кущах і вийти з-за них як начеб нічого й не сталося, а як бути з моральною, духовною та, власне, й суспільною шкодою, нанесеною людям?

 

Я вже одних таких запитував – хто ви для нашої Церкви, що ви зробили для неї, щоб ось так легко вирішувати її долю? Яке ви маєте право кидати такі звинувачення, скажімо, мені – архієрею Церкви Христової, письменнику, видавцю духовної газети та й просто людині, громадянину України, не знаючи ні мого життя, ні моєї життєвої позиції, ні того, що я зробив за шістдесят років свого життя в цьому світі для української нації, просто для людей, для своєї Батьківщини.

 

І це не патетика. Це – життя. До речі, прожите мною дуже важко, віддане людям і яке ви, і такі як ви, намагаєтеся зруйнувати. Але ж ваші неправдиві звинувачення боляче б’ють безліч ні в чому невинних людей – віруючих УАПЦ, які живуть в людському середовищі, мають рідних, друзів, колег по роботі, знайомих. Як їм носити на собі тавро, навішене на них вами – доктором наук, до думки якого прислухаються? Не йдіть іудиним шляхом тридцятих-сорокових років минулого століття, бо це шлях погибелі.

 

То знов запитую – хто ви такі, щоб чинити розправу над Українською Автокефальною Православною Церквою? Чи не боїтеся, що кров Її мучеників ляже кривавою росою на ваші душі?

 

Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ

us1

Популярні новини

В Ужгороді під час прогулянки вулицею Панькевича місцеві жителі виявили два предмети ззовні схожі на вибухонебезпечні, які виявили...
28.02.2019 відбулась зустріч завідувача кафедри військової підготовки Ужгородського національного університету В.В.Олійника зі сту...
25.02.2019 у Закарпатському НДЕКЦ МВС України було проведено семінарське заняття для студентів 3-го курсу юридичного факультету Ка...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS