«95-й квартал»: модель України без українців?

100420191910Майже двадцять літ тому доля звела мене з Анатолієм Свідзінським – вченим, що працював у сфері точних наук, до того ж племінником одного з найкращих українських поетів ХХ століття – Володимира Свідзінського.

Пан Анатолій – оригінальна людина. З ним спілкуватися було цікаво. Чомусь мене тоді вразило те, що мій співрозмовник відмовився від перегляду телевізора. Вдома в нього навіть не було цієї «скриньки». Врахуйте, в той час абсолютна більшість наших людей не відала, що таке інтернет. А комп’ютер, вважайте, був предметом розкоші.

«Як же так? – думав я. – Освічена, інтелігентна людина – і відмовляється від важливого джерела інформації». Тепер я розумію пана Анатолія. Навіть визнаю його правоту. Бо нинішнє українське телебачення (якщо, звісно, його можна назвати українським) є джерелом не стільки інформації, як маніпуляції. Тепер я теж уникаю дивитися телевізор – і часу більше, і для психіки корисніше.

«Ідеї» «95-го кварталу»

Але телесвіт (так чи інакше) дає про себе знати. І ось недавно довелося зустрітися з ним. Було це в «дальнобійній» маршрутці, яка прямувала до Чернівців. Водій, аби не було сумно йому й пасажирам, вирішив ввімкнути відеомагнітофон. Років десять тому в таких маршрутках «крутили» переважно американські фільми – правда, далеко не найкращої якості. Потім перейшли на російські, про якість яких взагалі не варто говорити. Їх дешевше можна було придбати, ніж американські. Та й для простого народу вони ближчі й зрозуміліші. Не показувати ж нашим людям оскароносні фільми або ті, які на фестивалі в Каннах «Золоту пальмову гілку» отримали!

На цей раз водій вирішив потішити пасажирів вітчизняним продуктом. Ні, не українським фільмом. Взагалі сучасне українське кіно – це щось дуже екзотичне. І водночас – підпільне. Принаймні, воно відсутнє в символічному світі пересічного українця. Але водій, шануючи вітчизняне, запустив «серіал» «95-го кварталу». Перед очима мерехтіли нібито наші артисти, а до вух долинали їхні жарти – як на мене, досить примітивні, які іноді межували з цинізмом.

Пропонувати водієві «замінити пластинку», попросити, аби він показав щось інше, не варто було – це знаю зі свого гіркого досвіду. Навіть якщо він вас послухає, то нема ніякої гарантії, що на екрані не з’явиться ще щось гірше. Такі смаки в нашого пролетаріату – і на те нема ради. Хоча не тільки в пролетаріату… Але про це пізніше. Тому вирішив не змінювати те, що змінити не в силах. І споглядати популярне дійство, роблячи для себе певні висновки.

По-перше, мова дійства. Звісно, вона була «общєпонятна», тобто російська. Хоча та сама російська теж може бути різною. Признаюся, давно не бував у російських столицях, Москві й Петербурзі, колишньому Ленінграді. І, чесно кажучи, не тягне туди. Але за радянських часів доводилося бувати. Так ось тоді запримітив, що мова ленінградців і москвичів – не одне й те саме.

Звісно, лексикон був приблизно однаковий. Але ж його можна по-різному передавати. Мова ленінградців була витонченішою, рафінованішою. Навіть скажемо так – інтелігентна. Щодо Москви, то мова радянської столиці видавалася більш примітивною, «народною». Схоже, давалися взнаки і короткочасність московської столичності (бо ж повернула вона собі ту столичність лише за радянської влади), і наплив «ліміти» – як високопоставленої, так і пролетарської.

А була ще (та і залишилася) російська мова Києва. Мова провінційно-неповноцінна. Мова такого собі селюха, який хоче стати «городським» і «общатися» «городською мовою», яку він до ладу не знає. Але при цьому його розпирає гордість, що він цвенькає «язиком».

Так ось, мова «95-го кварталу» видалась мені якраз таким «язиком» – примітивним і зарозумілим. Та справа не лише в цьому «язиці». Хай би вже ним цвенькали, тішачи своє самолюбство. Але ж ні. Треба було час від часу понасміхатися з «мови», звісно, зі своєї, української. Направду, виглядало це гидко.

По-друге, мистецька складова. Вона, як і мова дійства, розрахована на невибагливу публіку. Перед очима мерехтіли російські чи російськомовні поп-«звьозди» – часто до непристойності «блискучі», наче яскраві брязкальця, якими забавляють дитину. А талант цих «звьозд» часто зводиться до вміння себе «розкручувати». Певно, про мистецьку складову не варто більше й говорити – занадто багато для неї честі.

Нарешті, по-третє, політична складова. «Затійники» «95-го кварталу» ніби дуже сміливі хлопці. Вони ладні «рознести» нашу політичну еліту в пух і прах, сиріч висміяти. Правда, годі шукати в цьому висміюванні якогось конструктиву. Українські «високі» політики постають в образі примітивних і недалекоглядних персонажів, які не заслуговують ні на увагу, а тим більше – на повагу.

Звісно, режисери «95-го кварталу» – не простачки. Більше того – люди талановиті; вони знають, як впливати на нашу публіку. Інша річ – на що спрямований цей талант. Як на мене, то дійства «95-го кварталу» доносять своїм глядачам такі «ідеї»: Українська держава – це несерйозно (подивіться, хто править нею!), несерйозною є й державна мова, а української культури взагалі немає – натомість є «блискуча» російська культура (насправді – російська попса).

Реакція публіки

Мені також було цікаво глянути, а як публіка реагує на «95-й квартал». Вона реагувала «правильно»: сміялася, точніше, реготала, сприймаючи позитивно це дійство.

Але чого хотіти від простолюду. На екрані, коли демонстрували пересмішників із «95-го кварталу», камера часом показувала зал, при цьому спеціально вихоплювала VIP-персон із нього. Так ось, серед них були відомі політики – як із табору провладного, так і з табору опозиційного. І вони так само заходилися сміхом, як і пасажири «моєї» маршрутки. Воістину – народ і партія, сиріч влада, єдині.

Печально. Хіба ні?

Звісно, «95-й квартал» не просто так з’явився на нашому екрані. Як і багато інших медійних продуктів такого штибу. Не просто так його розкручували й розкручують.

Бо ведеться запекла інформаційна війна проти Української держави. Це не дуже розуміє простий люд, бо в нього інший клопіт – він здебільшого переймається тим, як вижити.

Але ж державна еліта мусила б це розуміти. Бо інакше вона ризикує втратити державу, яка її ж годує.

Петро Кралюк – проректор Острозької академії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

 

Джерело:www.radiosvoboda.org

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

Проведення зовнішнього незалежного оцінювання вступників, яким для вступу у магістратуру цього року необхідно мати результати тест...
Міністерством освіти розроблений проект правил оцінювання закладів вищої освіти з метою надання та підтвердження статусу національ...
Вступникам до закладів вищої освіти, які мають право на сільський коефіцієнт, треба буде підтвердити це довідкою про реєстрацію мі...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS