Чи допливемо до берега надії?

42176Під таким заголовком у серпні вже далекого 1991 року,працюючи у тоді щойно створеній газеті «Новини Закарпаття», я написав статтю, у якій, зокрема, йшла мова про те чи вдасться нам, українцям, вирватись із московського рабства, отримати таку омріяну свободу і доплисти до берега надії. Із зрозумілих причин тодішнє керівництво газети побоялось даної публікації, адже жеврів ще Союз з обкомами КПРС, а тут ще й ГКЧП. Але стаття була-таки опублікована, правда уже в листопаді, коли Україна отримала незалежність, а сама редакція газети оселилася в приміщенні розігнаного обкому компартії.

У ній я задавався ще одним питанням: скільки часу нам знадобиться для «запливу» і чи не доведеться як євреям блукати у пустелі довгих сорок років, аби помер останній з них, хто перебував у рабстві? Тоді у своїх 35 років я був оптимістом і цілком переконаним у тім, що нам достатньо декількох років, адже ми не блукали у пустелі, а жили на своїй обітованій і благодатній землі, яка могла прогодувати не лише нас, але й півсвіту, мали колосальний економічний і людський потенціал, чим треба було лише вміло скористатись.
І ось на 28 році наших «блукань» я розумію, що тоді глибоко помилявся, адже молодість і відсутність життєвого досвіду взяли гору над реаліями тогочасного світу і майже повною відсутністю того, що йменується «єдиний український народ». Так, тоді у спадок ми отримали благодатну і багатющу землю, заводи і фабрики, ядерну зброю, але на цьому етапі, на жаль, не було сформовано самого українського народу як нації, а було різнобарвне зманкуртіле населення, якому в своїй переважній більшості байдуже, де той «берег надії» , до якого ще й треба плисти, головне – аби дешева «колбаса». До того ж не було свого Мойсея, котрий би згуртував населення у націю і чітко вказав курс нашого напрямку. З історії ми знаємо, що колишні раби, отримавши несподівану свободу, повертались до своїх господарів проситись у рабство, бо цілком не знали, що з тою свободою робити, а господар давав хоч шмат хліба з дармовою випивкою.
Саме цим і скористались наші колишні «рабовласники», котрі укупі з новонародженими пройдисвітами швиденько оголосили себе «провідниками у світле майбутнє», не забувши при цьому хутенько прибрати до рук спадок УРСР. Населенню ж замість «манни небесної» - китайську гречку (свою вже нікому було вирощувати) і ріки хмільного пійла, аби поменше той народ тверезо думав і оцінював ситуацію. Після десятиліття блукань у темряві наш люд потихеньку почав прозрівати і потроху відчувати себе нацією, згуртувавшись на Майдані. У нього з’явилась надія, що, нарешті, він побачив того, хто здатен буде повести його у дійсно правильному напрямку. Напрямок і справді було окреслено, але замість упевненої ходи – тупцювання на місці, таке притаманне нам «кумівство», крах ілюзій і повне розчарування, що й призвело до появи на Олімпі одіозної і ганебної постаті колишнього зека - рецидивіста. Знаючи, кому завдячує своїм сходженням на вершину влади, зек довго не думав, а змінив курс у зворотному напрямку прямісінько в обійми московського фараона, мотивуючи, що там – наші старші брати, котрі зачекалися, енергоресурси і ринок.
Чим ця історія скінчилася гадаю ми добре всі знаємо. «Обійми» старшого брата виявились вкотре смертельними. Неоголошена ним війна триває вже п’ятий рік поспіль, принісши з собою анексію Криму, захоплення значної території на Сході України, руйнування населених пунктів, шахт, підприємств, ріки крові, тисячі й тисячі людських життів… І все це через те, що ми обрали свій курс на Захід, а не на Схід. Між єгиптянами і євреями було Червоне море, яке, пропустивши останніх у пустелю, поглинуло військо і колісниці фараона. Між нами і московітами на Сході утворилося також своєрідне Червоне море, але воно не з води, а з людської крові… На жаль, воно не може втримати агресора, а продовжує наповнюватись кровицею все нових і нових жертв з числа наших доблесних захисників і мирних жителів. На початку своєї незалежності ми раділи, що далась вона безкровно. Нині бачимо, що свободи безкровної не буває.
Але події останніх чотирьох років дали-таки свої і позитивні результати: ми стали не народонаселенням, а українською нацією, готовою відстоювати свою свободу і право бути такою зі зброєю в руках, прокинулись і показали світові свою силу духу і бійцівський характер, за що й отримали від нього не лише увагу, а й повагу.
Сьогодні мені вже не 35, а 60 з гаком, але на запитання «чи допливемо до берега надії» я з ще більшою впевненістю відповідаю «так», бо назад вже дороги немає, а на обрії видніється той омріяний берег, до якого, здається, рукою подати. І «акули» не страшні, бо пливемо вже не на надувному матраці, а на кораблі «Україна».
Та тільки від нас самих буде залежати тривалість цього шляху у вимірі часу. Адже нам незабаром знадобиться єдність у виборі того, кому можна буде довірити «штурвал» на «капітанському містку». Саме від нашого вибору залежатиме наскільки коротким чи затяжним стане цей шлях.
З усього видно, що охочих «порулити» - хоч греблю гати. І далеко не всі вони одностайні в думці чим швидше пливти до того берега. Деякі, будуючи майбутні схеми виборчої кампанії, хоч відверто і не кличуть в обійми «фараона» , та все ж вважають за краще жити з ним у дружбі (це після всього заподіяного нам). Ще дехто переконує , що пливти нікуди не потрібно, а треба «заякоритися» на цьому місці й чекати, аби берег сам до нас приплив, коли ми станемо привабливі для нього (що є, на мій погляд, повним абсурдом). Інші пропонують стати таким собі мостом між двома берегами, «сірою зоною» ( у цьому разі так і залишимось «сірою», а не яскравою зоною, із сірим буденням, дійсно як у «зоні»).
А «фараон» тим часом не дрімає, виставляючи свої «блокпости» на нашому шляху до берега надії, розхитуючи корабель «Україна» зсередини силами «засланих козачків» і п’ятих колон , будує свій справжній міст через Керченську протоку до анексованого українського Криму, новий північний газогін через Балтійське море в обхід існуючого через Україну.
На цьому тлі уся передвиборча риторика переважної більшості тих, хто рветься до штурвала, базується на нищівній критиці діючого капітана. Звісно, його є за що і потрібно критикувати, але, попри все, він чітко тримається визначеного курсу і не збирається з нього сходити. А це - головне у розрізі того, що було сказано вище. Тож пливемо далі. І основне : коли наш корабель причалить, потрібно, щоб там сприйняли нас як рівних собі, а не як бідних родичів з простягнутою рукою і поганими манерами. Час ще є, аби доплисти у повній готовності. Попутного нам вітру і віри у те, що Господь нам у цьому допоможе не через 40 років, а значно раніше!

Олесь Ладижець

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
В ході підготовки зібрання Святого та Священого Синоду 27-29 листопада 2018 р. Константинопольський Вселенський Патріархат знову п...
Около двухсот автомобилей на еврономерах частично перекрыли движение по Киевской трассе, в районе КПП «Дачное».
Продовжується блокування траси Київ-Чоп у Нижніх Воротах...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS