Чи допливемо до берега надії?

42176Під таким заголовком у серпні вже далекого 1991 року,працюючи у тоді щойно створеній газеті «Новини Закарпаття», я написав статтю, у якій, зокрема, йшла мова про те чи вдасться нам, українцям, вирватись із московського рабства, отримати таку омріяну свободу і доплисти до берега надії. Із зрозумілих причин тодішнє керівництво газети побоялось даної публікації, адже жеврів ще Союз з обкомами КПРС, а тут ще й ГКЧП. Але стаття була-таки опублікована, правда уже в листопаді, коли Україна отримала незалежність, а сама редакція газети оселилася в приміщенні розігнаного обкому компартії.

У ній я задавався ще одним питанням: скільки часу нам знадобиться для «запливу» і чи не доведеться як євреям блукати у пустелі довгих сорок років, аби помер останній з них, хто перебував у рабстві? Тоді у своїх 35 років я був оптимістом і цілком переконаним у тім, що нам достатньо декількох років, адже ми не блукали у пустелі, а жили на своїй обітованій і благодатній землі, яка могла прогодувати не лише нас, але й півсвіту, мали колосальний економічний і людський потенціал, чим треба було лише вміло скористатись.
І ось на 28 році наших «блукань» я розумію, що тоді глибоко помилявся, адже молодість і відсутність життєвого досвіду взяли гору над реаліями тогочасного світу і майже повною відсутністю того, що йменується «єдиний український народ». Так, тоді у спадок ми отримали благодатну і багатющу землю, заводи і фабрики, ядерну зброю, але на цьому етапі, на жаль, не було сформовано самого українського народу як нації, а було різнобарвне зманкуртіле населення, якому в своїй переважній більшості байдуже, де той «берег надії» , до якого ще й треба плисти, головне – аби дешева «колбаса». До того ж не було свого Мойсея, котрий би згуртував населення у націю і чітко вказав курс нашого напрямку. З історії ми знаємо, що колишні раби, отримавши несподівану свободу, повертались до своїх господарів проситись у рабство, бо цілком не знали, що з тою свободою робити, а господар давав хоч шмат хліба з дармовою випивкою.
Саме цим і скористались наші колишні «рабовласники», котрі укупі з новонародженими пройдисвітами швиденько оголосили себе «провідниками у світле майбутнє», не забувши при цьому хутенько прибрати до рук спадок УРСР. Населенню ж замість «манни небесної» - китайську гречку (свою вже нікому було вирощувати) і ріки хмільного пійла, аби поменше той народ тверезо думав і оцінював ситуацію. Після десятиліття блукань у темряві наш люд потихеньку почав прозрівати і потроху відчувати себе нацією, згуртувавшись на Майдані. У нього з’явилась надія, що, нарешті, він побачив того, хто здатен буде повести його у дійсно правильному напрямку. Напрямок і справді було окреслено, але замість упевненої ходи – тупцювання на місці, таке притаманне нам «кумівство», крах ілюзій і повне розчарування, що й призвело до появи на Олімпі одіозної і ганебної постаті колишнього зека - рецидивіста. Знаючи, кому завдячує своїм сходженням на вершину влади, зек довго не думав, а змінив курс у зворотному напрямку прямісінько в обійми московського фараона, мотивуючи, що там – наші старші брати, котрі зачекалися, енергоресурси і ринок.
Чим ця історія скінчилася гадаю ми добре всі знаємо. «Обійми» старшого брата виявились вкотре смертельними. Неоголошена ним війна триває вже п’ятий рік поспіль, принісши з собою анексію Криму, захоплення значної території на Сході України, руйнування населених пунктів, шахт, підприємств, ріки крові, тисячі й тисячі людських життів… І все це через те, що ми обрали свій курс на Захід, а не на Схід. Між єгиптянами і євреями було Червоне море, яке, пропустивши останніх у пустелю, поглинуло військо і колісниці фараона. Між нами і московітами на Сході утворилося також своєрідне Червоне море, але воно не з води, а з людської крові… На жаль, воно не може втримати агресора, а продовжує наповнюватись кровицею все нових і нових жертв з числа наших доблесних захисників і мирних жителів. На початку своєї незалежності ми раділи, що далась вона безкровно. Нині бачимо, що свободи безкровної не буває.
Але події останніх чотирьох років дали-таки свої і позитивні результати: ми стали не народонаселенням, а українською нацією, готовою відстоювати свою свободу і право бути такою зі зброєю в руках, прокинулись і показали світові свою силу духу і бійцівський характер, за що й отримали від нього не лише увагу, а й повагу.
Сьогодні мені вже не 35, а 60 з гаком, але на запитання «чи допливемо до берега надії» я з ще більшою впевненістю відповідаю «так», бо назад вже дороги немає, а на обрії видніється той омріяний берег, до якого, здається, рукою подати. І «акули» не страшні, бо пливемо вже не на надувному матраці, а на кораблі «Україна».
Та тільки від нас самих буде залежати тривалість цього шляху у вимірі часу. Адже нам незабаром знадобиться єдність у виборі того, кому можна буде довірити «штурвал» на «капітанському містку». Саме від нашого вибору залежатиме наскільки коротким чи затяжним стане цей шлях.
З усього видно, що охочих «порулити» - хоч греблю гати. І далеко не всі вони одностайні в думці чим швидше пливти до того берега. Деякі, будуючи майбутні схеми виборчої кампанії, хоч відверто і не кличуть в обійми «фараона» , та все ж вважають за краще жити з ним у дружбі (це після всього заподіяного нам). Ще дехто переконує , що пливти нікуди не потрібно, а треба «заякоритися» на цьому місці й чекати, аби берег сам до нас приплив, коли ми станемо привабливі для нього (що є, на мій погляд, повним абсурдом). Інші пропонують стати таким собі мостом між двома берегами, «сірою зоною» ( у цьому разі так і залишимось «сірою», а не яскравою зоною, із сірим буденням, дійсно як у «зоні»).
А «фараон» тим часом не дрімає, виставляючи свої «блокпости» на нашому шляху до берега надії, розхитуючи корабель «Україна» зсередини силами «засланих козачків» і п’ятих колон , будує свій справжній міст через Керченську протоку до анексованого українського Криму, новий північний газогін через Балтійське море в обхід існуючого через Україну.
На цьому тлі уся передвиборча риторика переважної більшості тих, хто рветься до штурвала, базується на нищівній критиці діючого капітана. Звісно, його є за що і потрібно критикувати, але, попри все, він чітко тримається визначеного курсу і не збирається з нього сходити. А це - головне у розрізі того, що було сказано вище. Тож пливемо далі. І основне : коли наш корабель причалить, потрібно, щоб там сприйняли нас як рівних собі, а не як бідних родичів з простягнутою рукою і поганими манерами. Час ще є, аби доплисти у повній готовності. Попутного нам вітру і віри у те, що Господь нам у цьому допоможе не через 40 років, а значно раніше!

Олесь Ладижець

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

7 лютого 1979 року офіцер бразильської поліції Еспедіто Діас почув телефонний дзвінок. Його зміна у дільниці прибережного містечка...
15 лютого 1989 року, 30 років тому, українськими патріотами та православними вірними в м. Києві було створено ініціативний комітет...
Канонічні структури Константинопольського Патріархату проіснували на Закарпатті до 1946 року. Пізніше вони були захоплені Москвою.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS