Герої, яких забрала війна у жовтні 2019-го. Згадаймо всіх поіменно

191001112019Із дев’яти бойових втрат жовтня – шість жертв ворожих снайперів; два воїни загинули від обстрілів, один – від підриву під час проведення інженерної розвідки.

Комусь – Хеловін, комусь – розведення військ, комусь – знову на бойове чергування. А комусь вічний спокій. Дев’ять українських воїнів загинули внаслідок бойових дій у жовтні. Наймолодшому було 22, найстаршому – 41. Серед полеглих героїв – вісім чоловіків та одна жінка. Усі – зі Збройних сил. По одному сержанту й прапорщику, решта – солдати й матроси.
За повідомленнями речників ООС і МОУ, поранення дістали 27 бійців. Без убитих, поранених і контужених обійшлися 13 днів. У жовтні бойовики вчинили 658 обстрілів – це приблизно понад 21 обстрілу щодоби.
Один загиблий за місяць – у Луганській області та на Луганському напрямку (зона відповідальності ОТУ «Північ»). Решта вісім полягли на Донеччині. Зокрема по двоє «двохсотих» – під Мар’їнкою і Красногорівкою. Із дев’яти бойових втрат жовтня – шість жертв ворожих снайперів; два воїни загинули від обстрілів, один – від підриву під час проведення інженерної розвідки.
Вони загинули, щоб ми жили.


yuriy-tishikЮрій Тишик - старший солдат, військовослужбовець 2-го мехбатальйону

Волиняк Юрій Тишик був ровесником Незалежності — народився 27 липня 1991 року в селі Мизове Старовижівського району. Щоб допомогти родині, їздив на заробітки до Польщі.
У 2015 році проходив військову службу як мобілізований у 93-й окремій механізованій бригаді. Із 2016 року – на контракті. У 2019 році вкотре продовжив контракт із ЗСУ, 14 омбр, що базується в Володимирі-Волинському. Старший солдат, військовослужбовець 2-го мехбатальйону.
Увечері 3 жовтня під час чергування на блокпосту на передовій у Луганській області Юрій був смертельно поранений у голову кулею ворожого снайпера.
«Він був щирим, він був справжнім… Він прагнув миру і для цього виборював Перемогу. Він віддав своє життя за те, у що вірив – за Україну, за свободу і честь українського народу», – написали побратими по бригаді після смерті бійця.
Поховали його в рідному Мизовому. Залишилися дружина і маленький син, мати й сестра.

 

oleg-reminniy-1-otbr-1Олег Ремінний на військову службу пішов у травні 2017-го, підписавши контракт

Старший солдат, механік-водій взводу розвідки розвідувальної роти 1-ї окремої танкової Сіверської бригади Олег Ремінний народився 10 грудня 1985 року в місті Шпола Черкаської області.
На військову службу пішов у травні 2017-го, підписавши контракт. І фактично одразу потрапив у зону бойових дій. За словами директора школи, де він навчався, Олег понад усе любив життя, мріяв про щасливу родину.
Загинув 33-річний воїн 4 жовтня 2019-го у Мар’їнському районі (під селищем Тарамчук), внаслідок ворожого обстрілу. За даними пресцентру ООС, цей район російські найманці обстрілювали з РПГ та стрілецької зброї.
Поховали Олега на Шполянському міському цвинтарі. Залишилися мати, брат та донька.

 

ivan-deykun-_28-ombr-1Іван Дейкун народився 23 липня 1978 року в селі Іллінецьке на Вінниччині, але мешкав у Новоукраїнці Кіровоградської області

На Покрову старший солдат Іван Дейкун планував поїхати додому, у відпустку. Йому не вистачило до від’їзду буквально кількох днів… 6 жовтня близько четвертої години дня бойовики обстріляли позиції 28 омбр ЗСУ в районі міста Красногорівка на Донеччині з кулемета. Кулі калібру 7,62 мм прошили грудну клітку Івана в кількох місцях. Побратими встигли винести його з позиції й занести в реанімобіль, але внаслідок сильного крововиливу в легені боєць помер за лічені хвилини.
Іван Дейкун народився 23 липня 1978 року в селі Іллінецьке на Вінниччині, але мешкав у Новоукраїнці Кіровоградської області. Працював на аграрних підприємствах.
З квітня 2018 року проходив службу за контрактом у 179-му об’єднаному навчально-територіальному центрі військ зв’язку, потім — у Новоукраїнському РВК (радіотелефоніст вузла зв’язку та телеформатизації).
Після цього понад рік виконував завдання в зоні ООС (Новотроїцьке, Богданівка, Маріуполь) у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу, де служив на посаді заступника командира бойової машини — навідника-оператора 1-го механізованого батальйону.
Поховали воїна на Алеї героїв міського цвинтаря Новоукраїнки. Залишилися мати, дружина та 16-річний син.

 

yuriy-volk-110 жовтня під час ворожого обстрілу старший солдат Юрій Волк був смертельно поранений 

У 2014-му, коли почалася російсько-українська війна, Юрій Волк саме закінчував школу. Хлопець народився 10 вересня 1997 року в селі Себине Новоодеського району на Миколаївщині. Зростав у багатодітній сім’ї: усього їх у батьків було восьмеро. Дітей виховувала мати.
У жовтні 2016 року юного Волка призвали на строкову службу, після якої він вирішив залишитися у війську й підписати контракт. Старший матрос 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Після поранення 2018 року морпіх певний час проходив лікування, але коли одужав — знову повернувся на фронт.
10 жовтня під час ворожого обстрілу старший солдат Юрій Волк знову був поранений (за попередньою інформацією, працював снайпер), але на цей раз — смертельно.


vyacheslav-kubrak-36-obrmp-1У липні 2019 року В’ячеслав Кубрак одружився

Серед військовослужбовців 36-ї окремої бригади морської піхоти прапорщик В’ячеслав Кубрак був відомою людиною – брав участь у миротворчій місії в Косові, виходив із Криму, у вересні 2014-го вже воював під Маріуполем. В’ячеслав народився 11 квітня 1986 року в селі Миролюбівка Нововоронцовського району Херсонської області. 
У лютому-березні 2014-го він зі своїм підрозділом перебував у блокаді в ППД після вступу на півострів російських окупантів. У вересні того ж  року В’ячеслав у складі батальйону морської піхоти пройшов бойове хрещення поблизу селища Гранітне, що на північ від Маріуполя. Тоді ще не обстріляні «кримчани» відразу потрапили під шквальний вогонь російської важкої артилерії, «градів». У друге відрядження на охоплений війною Донбас В’ячеслав поїхав уже командиром інженерно-саперного взводу, знову в сектор «Маріуполь».
У липні 2019 року В’ячеслав Кубрак одружився. Три місяці він сяяв від щастя… А 8 жовтня, виконуючи чергове бойове завдання з проведення інженерної розвідки в зоні ООС, підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Лікарі боролися за життя воїна три дні. Смерть виявилася сильнішою. В’ячеслав помер у Дніпровській обласній клінічній лікарні ім. Мечникова 11 жовтня.
«Мій Славік був янголом на землі – чесний, щирий, добрий, надійний! Ми так довго шукали одне одного, сьогодні рівно три місяці, як одружилися. Подякуйте від мене і родини всім, хто боровся за життя Славіка, хто молився, бажав одужання. Не судилося… Нас розлучила ця клята війна», – передала через волонтерів дружина Кубрака Анастасія.
Поховали морпіха в рідній Миролюбівці.

 

yuriy-gromovich-136-річний Громович був стyuriy-gromovich-1

Перед полуднем 15 жовтня під Авдіївкою на Донеччині від кулі ворожого снайпера загинув солдат 92-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені кошового отамана Івана Сірка Юрій Громович. 36-річний Громович був стрільцем – помічником гранатометника. У 2014-2015 роках служив у ЗСУ за мобілізацією (третя хвиля). Воював у районі н.п. Трьохізбенка й Щастя. 29 березня 2019-го повернувся на військову службу, підписавши контракт.
«…Вичікуючи, ніби хижаки здобич, кати вистрілили тоді, коли боєць глянув у бійницю. Перший постріл був у залізний щит, другий – у Юрія. Ворожі позиції на цій ділянці фронту недалеко від наших, тож нелюдам знадобилась мить, аби здійснити підступний план. Куля влучила у шию і вийшла через грудну клітину. Побратими оперативно евакуювали бійця. Вже через кілька хвилин він був у санітарній машині, але поранення виявилось важким, несумісним з життям. Юра помер…», – розповіли в підрозділі.
Юрій народився 18 липня 1983 в Харкові, працював на заводах. Веселий. Прямолінійний. Чудовий сім’янин. Без шкідливих звичок. Патріот. Сміливець. Самовідданий і виважений. У дитинстві мріяв стати військовим, став ним у зрілості й загинув воїном – це те, що згадують і говорять про Юрія Громовича друзі родини й побратими з 92 омбр.
Поховали воїна в Харкові, на Алеї слави Безлюдівського кладовища (№18), під черговим синьо-жовтим прапором. Залишились батьки, дружина та 6-річний син, який цього року став першокласником. Близькі кажуть: робитимуть усе, аби хлопчик не забув батька та пам’ятав, що той був героєм.

 

yaroslava-nikonenko-_2019-1Після смерті батька красуня Ярослава з волонтерів пішла до війська

Ярославі Никоненко було 36. Для матері звістка про її смерть саме на передовій стала шоком: Слава не розповідала рідним, що їде на фронт. Але 15 жовтня ця новина вразила і дім Никоненків у Миргороді, й усю Україну: жінка-військовослужбовець Ярослава Никоненко зі 101-ї бригади охорони Генштабу ЗСУ близько 15:30 загинула під Мар’їнкою на Донеччині від кулі ворожого снайпера.
Ярослава Никоненко народилася в Миргороді 25 серпня 1983 року. Її батько Сергій Никоненко був буровиком, ветераном Афганістану, армійським волонтером, воїном батальйону «Айдар». Позивні – Косичка й Сивий. Загинув 18 січня 2015 року внаслідок обстрілу російськими окупантами з РСЗВ «Град» села Трьохізбенка в Луганській області. Прикрив собою комплекти набоїв, чим вберіг не одне життя побратимів…
Саме після смерті батька красуня Ярослава з волонтерів пішла до війська. Спершу – після навчання в «Десні» – до ДУК «Правий сектор». Воювала в районі шахти «Бутівка» у військовій розвідці. Закінчила дві снайперські школи.
Контракт із ЗСУ підписала 2018 року. Служила в 101-й бригаді – це елітне з’єднання з ППД в Києві, яке підпорядковується безпосередньо начальнику Генерального штабу. Але жінка прагнула воювати за Україну і мститися за батька, тож була прикомандирована під Мар’їнкою до 28-ї механізованої бригади імені Лицарів Зимового походу.
Енергійна, відповідальна та активна – такою Ярославу запам’ятали вчителі в Миргороді. Дівчина навчалася в неповній середній школі №4, потім у середній школі №1. Була лідером класу, організатором всіх шкільних активностей та вечорів відпочинку. Здобувши дві вищі освіти – економічну і юридичну, Ярослава жила й працювала в Києві. Мала хорошу роботу в одному зі столичних ресторанів, непогано заробляла, здійснила свою мрію – купила квартиру в столиці, незадовго до загибелі виплатила за неї кредит.
За словами сестри Богдани, солдат Ярослава Никоненко воювала під Донецьком як снайпер: «У Мар’їнці, на тій позиції, яку вона займала, не один військовий загинув – вона добре прострілюється. Там відстань між снайперами з обох сторін становить всього один кілометр. Ярослава намагалася вичислити супротивника, що стріляє з окупованої території… Наскільки я знаю, займати ту позицію, де була сестра, ніхто не хотів. Снайпер з окупованої території в тій місцевості давно кошмарить наших бійців. Ярослава хотіла це припинити. Так вони тиждень стежили один за одним. «Або я його, або він мене», – сказала сестра, йдучи 15 жовтня на бойове завдання. Ворог виявився більш влучним…».
Життя Ярослави Никоненко обірвав постріл у голову. Залишились мама, сестра і 13-річна донька Софія, яка жила в Миргороді. Після прощання у військовій частині в Києві народну героїню поховали на цвинтарі в Миргороді, поруч із батьком. На Алеї Героїв.

 

stepan-kril-2Степан виховувався в інтернаті як сирота

Морпіхові Степану Крилю було 26. Він народився 14 грудня 1992 року в селі Байдівка Старобільського району Луганської області. Загинув – на Донеччині. Увечері 16 жовтня на позиції поблизу села Водяне у Приазов’ї (Волноваський район) життя воїна 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС ЗСУ обірвала куля ворожого снайпера.
«Влучив снайпер. Він був у тяжкому стані… Серце його запускали п’ять разів», – розповів один із побратимів.
Степан виховувався в інтернаті як сирота. У 2012 році закінчив профліцей у місті Щастя на Луганщині. Працював на фермерському підприємстві в рідному селі. У Збройних силах України — з 2015 року. Пішов захищати суверенітет України і волю рідного Донбасу. Звання у ВМСУ — старший матрос.
Волонтери, які постачали Криля (а через високий зріст і розмір ноги одягнути-взути його було непросто), називали Стьопушку «найдобрішої душі людиною». Кажуть, за ним, як за дитиною, стежила і медик 36 обрмп Ірина Шевченко. Вона загинула під обстрілом там само, біля Водяного, коли окупанти підбили санітарний «Хаммер» бригади імені Білинського з ПТРК.
Поховали Степана Валерійовича Криля на Алеї Героїв військового кладовища в селі Чмирівка біля Старобільська. Залишилися син і тітка.

Віталій Носкевич народився 10 серпня 1984 року в Коломиї 
25 жовтня на всій території Коломийської територіальної громади було оголошено днем жалоби – в місті ховали полеглого на Донеччині 35-річного військовослужбовця Віталія Носкевича. Сержант 28 одеської омбр імені Лицарів Зимового походу Носкевич загинув 22 жовтня під Красногорівкою від кулі ворожого снайпера.
ivan-noskevich

Віталій Носкевич народився 10 серпня 1984 року в Коломиї на Івано-Франківщині.

Тривалий час працював на заробітках за кордоном. У 2017-му підписав контракт на військову службу.
«Він був надзвичайно веселою, доброзичливою дитиною, – розповів журналістам учитель Віталія Іван Дмитерко. – Запам’яталося, як він на 8 Березня не забув про дівчат, жінок (а педагогічний колектив це в основному жінки) і для всіх купив маленькі квіти. Подарував їх кожній дівчині, не шкодуючи грошей на емоції і їхні посмішки».
Поховали воїна на Алеї Слави міського кладовища Коломиї. Залишилися батько і брат.

Джерело: glavcom.ua

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/QyqH8Vh5T6U/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Юрій Покиньборода. Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах територ...
Найближче оточення президента України Володимира Зеленського працює на країну-агресора.
Усі новини...

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS