Під постійними обстрілами наші воїни тримають передові позиції неподалік Горлівки

Voyin. Istoriya ukrayinskogo viyska 24Майже в кожному дворі тут росте виноград. Синій, червоний, білий… Різноманіття вражає. Як і те, що налиті ягоди потроху перезрівають на осонні…

Удалині лунають вибухи.

— 82-гі. От гади, криють сусідів.

— І часто так серед дня? — запитую в командира підрозділу Георгія.

— Та з кожним днем усе частіше. І все професійніше. Знаєте, ще з першого бою було видно, що противник добре навчений.

Минаючи руїни, підходимо до обгорілої хати.

— Ворог почав обстрілювати село двома обслугами із СПГ. Трава навколо була суха. Зайнялася. Спробували погасити самотужки. Проте по нас вели вогонь, тож усі спроби були марними. Вогонь перекинувся на житловий будинок. Ми почали рятувати і його. Коротко кажучи, набігалися тоді з водою добряче. Погасили. Якби не встигли, вогонь пішов би далі в населений пункт.

Оминаючи обгорілий трактор, ідемо далі.

— Тут неподалік є розподільник високовольтних ліній електропередач. Там вони теж окопалися. Поставили спостережний пункт. Ще одна точка, звідки можуть по нас стріляти. І таких місцин у селищі безліч. Саме Зайцеве розкинулося хутірцями. Недалечко внизу є хати, де люди вже не живуть. Ворог звідти постійно веде вогонь із РПГ та ПКМ.

Спускаємося в окопи. Зустрічає Андрій.

— Обстановка напружена, проте повністю нами контрольована. Найчастіше починають обстріли вночі. Але й удень, як ви вже чуєте, теж не виняток. Якщо вогонь щільний і є загроза нашому життю, відповідаємо. ДРГ близько підійти не можуть, бо ми їх прекрасно бачимо. Їм узагалі не вигідно до нас висуватися. Стрілецька зброя не дістає, от і працюють АГСом і запалювальними з кулемета поливають наугад.

Хлопець розповідає і про себе. Родом із Сумщини. Мобілізований 2014 року.

— Як і більшість бійців, сказав батькам, що їду на полігон. Отак досі і служу. Найгарячіше було в Дебальцевому 2015-го. Ті бої не порівняти ні з чим. Багато чого побачив, пережив, але твердо вирішив, що поки триватиме війна — захищатиму країну, — запевняє Андрій. — Так, родина сумує, але мій вибір розуміє. От через тиждень їду у відпустку. Буде час трохи відпочити.

Спілкуючись, підходимо до іншого СП. Ззовні майже нічим не відрізняється від інших.

— Місяць тому серед білого дня сюди поцілили із 120-мм міномета. То трохи додалося хлопцям роботи. Дві міни впали неподалік, а третя — просто в СП. Розбила дах, розкидала колоди, землю. Добре, хоч ніхто не загинув. Тільки в одного бійця легка контузія. Так що ви думаєте, — продовжує Георгій, — до вечора хлопці встигли майже все відновити. Отакі трудящі бійці в нас служать.

Ідемо на сусідні позиції. Вуличка — суцільна калабаня. Обабіч дороги — руйновища будинків, де-не-де на подвір’ях лежать купи потрощених стін-вікон-дверей. А серед цих руїн висять перестиглі виноградні грона. Далі видніється дитячий майданчик.

— У всьому селі людей залишилося небагато. Бояться обстрілів, тож немало вулиць уже знелюдніли, — говорять бійці.

— Та і є чого боятися. Он учора теж «несумно» було. По нас працювали з кулеметів, АГС і РПГ. Вогонь вели три обслуги, — продовжує командир відділення Владислав. — Кілька годин ішов бій. Ми вистояли, та й вони там добряче від нас отримали, — усміхається.

— Попри «веселу» ніч ви на позитиві. Як удається? — запитую.

— Та по-іншому й бути не може. Ми ситі, вдягнуті й не падаємо духом. Якою б пекельною не була ніч, після зміни намагаємось якось один одного розважити. П’ємо гарячий чай, розповідаємо анекдоти, згадуємо цивільне життя, — розповідає Владислав. — Так один одного і підтримуємо. На війні не можна інакше.

22-річний боєць уже кілька років на війні. Недавно повернувся з відпустки.

— Одружився. Звісно, дружина хвилюється. Проте вона добре знала, за кого виходила, — усміхається. — Просить, щоб не продовжував контракт. Однак ми домовилися: коли повернуся, тоді й обговоримо це питання. Та й коли закінчиться війна, ймовірно, не покину військо, а служитиму і далі. Сподіваюся, дружина мене підтримає.

У цивільному житті Владислав — спортсмен.

— Понад десять років грав у футбол. Закінчив школу олімпійського резерву і… пішов до війська. Знаєте, колишніх спортсменів не буває. Тож завжди, коли приїжджаю додому, друзі кличуть на поле. Ніколи не відмовляю.

Владислав із Чернігівщини. Зізнається, за футбольною кар’єрою не шкодує, адже розуміє, що на фронті він потрібніший.

— Ворог «посвятив» мене вогнем ще в Авдіївці. Я з першого дня на передовій дізнався, що таке війна. Відчув відмінність: як дивитися на це по телевізору, як слухати чиїсь розмови і як зіткнутися з ворогом у реальності. Та якщо порівняти з тими боями, то, як на мене, тут, у Зайцевому, тяжче. Та й ворог більш навчений. Тому й складніше. Але й ми не промах. Добряче їм даємо жару.

— Противник узагалі веде підлу війну. Зазвичай просить перемир’я, але сам же його не дотримується. Проте ми завжди «гостям» раді й готові до їхнього «візиту», — усміхаючись, завершує командир.

Ярослава ЗОРІНА , «Народна армія» 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

Вселенський патріарх Варфоломій привітав Епіфанія з обранням предстоятелем помісної Української православної церкви.
На передовій від кулі снайпера загинув український військовий, ще одного бійця поранено.
Щороку, з метою запобігання незаконному вирубуванню шпилькових насаджень в передноворічний період, проводиться операція "Новорічна...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS