Протягом вересня 2018 року вісім українських воїнів-героїв загинули в наслідок бойових дій на східному фронті України.

6546546543612Ця осінь стала останньою в їхньому житті… Та знй і те, що кожен із них - це черговий шрам на серці нашої країни, кожного свідомого громадянина. Кожен воїн, який віддав своє життя, обороняючи нас із вами, є янголом-охоронцем. Для нас вони завжди будуть живими, тому наше завдання ніколи бодай на мить не забувати про них…

Тож ми вирішили увічнити пам’ять про них і на шпальтах нашої газети.
Варто зазначити й те, що трьом воїнам було всього по 20 років, одному 23.
Всі загиблі були військовослужбовцями Збройних Сил України. Троє – з 72 бригади імені Чорних запорожців, четверо – з 36 бригади морської піхоти та 58-ї мотопіхотної а один – з окремого 54-го розвідбатальйону.
Сім військовослужбовців загинули внаслідок обстрілів і вогневих зіткнень, один – через підрив на вибуховому пристрої. Чотири - в наслідок бойових зіткнень на Світлодарській дузі. Четверо в районі Приазов’я та під Горлівкою.
Бойових поранень у вересні зазнали 44 армійці.
До вашої уваги обличчя сучасної кровавої історії України, обличчя, завдяки яким всі маємо змогу кожного дня прокидатися під мирним небом. Тож давайте кожного разу коли, захочеться поскаржитися на важкість життя, подумаймо і про тих, хто вже не з нами та їхніх близьких, адже для когось вони були дітьми, для когось батьками чи друзями…

Іван Бєляєв

img333
До честі штабу Об’єднаних сил, його прес-центр почав оприлюднювати імена українських воїнів, полеглих унаслідок бойових дій, та обставини їхньої загибелі.
Однак “двохсотий” від 1 вересня тривалий час офіційно лишався безіменним.
Командир 54-го окремого розвідбатальйону ЗСУ Сергій Високолян розповів на брифінгу, що під час проведення інженерних робіт із фортифікаційного обладнання спостережного посту на Світлодарському напрямку один військовий підірвався на вибуховому пристрої та зазнав травм, несумісних із життям. Ще один, старший спостережного посту, дістав поранення.
Згодом у штабі ООС “Новинарні” підтвердили, що загиблий 1 вересня – старший солдат Іван Бєляєв, старший розвідник – радіотелефоніст із 54 орб.
Іванові Олександровичу було 32 роки. Він народився 21 березня 1986-го в Харкові.
Служив “строчку”. Працював за фахом, здобутим у профтехучилищі – кухарем у ресторані.
Іван був активним майданівцем, брав участь у “Самообороні Харкова” та ГО “Взаємодія”.
На контракті в Збройних силах України – із березня 2017 року. Поховали Івана Бєляєва в рідному місті 5 вересня (на Алеї героїв 18-го кладовища). Лишилися мама і брат.
Максим Авдієнко

img323
Максиму Авдієнку було лише 20. Він народився 29 січня 1998 року далеко від моря – в селі Гірськ на Чернігівщині. Мешкав у райцентрі Сновськ (колишня назва – Щорс). 2016 року закінчив ВПУ лісового господарства. Але не пішов працювати єгерем – обрав морську піхоту.
На той час 18-річний, у липні 2016-го Макс вступив на військову службу за контрактом і після “учебки” в Старичах став до лав 503-го батальйону 36 обрмп.
Звання – старший матрос, посада – номер розрахунку зенітно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки.
Загинув Максим від осколкового поранення, яке отримав 5 вересня близько 18:45 у вогневому зіткненні з ворогом біля села Водяне (Волноваський район) на Приазов’ї.
ВОП Авдієнка обстрілювали з протитанкового гранатомета.
“Вмілими діями чергового вогневого засобу вогонь противника був припинений. Завдяки цьому вдалося зберегти життя та здоров’я бойових товаришів матроса Авдієнка. На жаль, сам Максим Авдієнко отримав важке осколкове поранення. Його вчасно було евакуйовано та всіма методами продовжувалася боротьба за його життя. Проте рана була смертельною.
За проявлену мужність Максима Авдієнка представлено до державної нагороди посмертно“, – розповіла речниця ООС.
Поховали морпіха в рідному селі Гірськ.
Залишилися батьки, старший брат і молода дружина, з якою Максим щойно одружився – в липні під час відпустки.
Владислав Карпун

img273
Владу Карпуну теж було всього 20 (народився 27 липня 1998 року в селі Велика Рублівка Котелевського району на Полтавщині).
І Владислав також пішов на контракт до ЗСУ, щойно виповнилося 18 – у серпні 2016-го.
Після навчання в “Десні” Карпун став стрільцем зенітно-ракетного взводу 16-го мотопіхотного батальйону “Полтава” 58-ї бригади.
Того дня, 7 вересня, підрозділ Влада тримав оборону на околиці Новгородського, що під Горлівкою. Окупанти відкрили вогонь по ВОПу з автоматичних гранатометів, великокаліберних кулеметів та стрілецької зброї. Крім цього, противник застосовував трасуючі боєприпаси для підпалу сухостою. Під час бою спалахнула пожежа.
“Чергові вогневі засоби підрозділу, що обороняється, відкрили вогонь на подавлення вогневих точок противника. О 13:45 вогневі провокації з боку окупантів були припинені. Силами військовослужбовців Збройних Сил України пожежу було локалізовано.
На жаль, в ході бою отримав поранення старший солдат Владислав Карпун. Пораненого евакуювали до лікувального закладу, де військові лікарі протягом шести годин боролися за його життя. Проте рани виявилися смертельними”, – розповіла речниця ООС Вікторія Данильчук.
За проявлені мужність та героїзм Владислава Карпуна представили до державної нагороди посмертно.
У Полтавському облвійськкоматі уточнили, що Влад помер у лікарні о першій годині ночі вже 8 вересня.
Залишилися мати, сестра, дружина й син, якому менше року.
Сергій Платонов “Ганс”

img283
Ще один загиблий морпіх минулого місяця – Сергій “Ганс” Платонов із 503-го батальйону морської піхоти 36 обрмп ВМСУ.
Фатальним для молодшого сержанта стало поранення в голову близько 18:15 10 вересня, коли ворог обстрілював український опорник поблизу села Водяне у Волноваському районі на Приазов’ї з мінометів та протитанкових гранатометів.
Сергію Вікторовичу Платонову було 39 (народився 15 серпня 1980 рок ув місті Арциз Одеської області).
Виріс у родині військового, рано втратив батьків.
На початку війни, з 2014 року, служив у десанті – в 3-му батальйоні “Фенікс” 79 одшбр.
Навесні 2015-го бригада Платонова тримала оборону на узбережжі під Маріуполем – тоді фото Ганса” потрапило на першу шпальту газети “День”.
Того року Сергій демобілізувався, але у 2016-му підписав контракт із ЗСУ – на службу у морській піхоті.
Похований в Одесі. Залишилися дружина і троє дітей.

 

 

Федір Рубанський “Кокс”

img293
За життя Федора Рубанського лікарі боролися понад два з половиною місяці.
23-річний сержант, гранатометник взводу вогневої підтримки із 1-го механізованого батальйону 72 омбр зазнав важкого осколкового поранення на Світлодарській дузі ще 24 червня. Помер у Головному військовому клінічному госпіталі в Києві 12 вересня.
Народився Федір Сергійович Рубанський 18 квітня 1995 року в Гагаузії (Молдова). Невдовзі мати з двома дітьми переїхала до села Рудниця Піщанського району Вінницької області. Там Федір закінчив 9 класів школи. До професійно-технічного училища вступив у Кодимі на Одещині, вичвся на механіка-водія.
У січні 2016-го Рубанський підписав контракт зі Збройними силами. Став до лав 72-ї механізованої бригади, яка на відзнаку подвигів саме таких воїнів, як Федір, отримала почесне найменування – “імені Чорних запорожців”.
Позивний “Кокс” був одним із тих відчайдухів, які 29 січня 2017 року у складі штурмової групи брали сепарську позицію “Алмаз-2” у районі Авдіївської промзони. Після цього пекельного бою та обстрілу, коли загинули 23-річний капітан Андрій Кизило і ще двоє побратимів, опорник став українським.
Товариші по службі цінували Рубанського за його вміння працювати з “сапогом” – улюбленим гранатометом СПГ, за його техніку прямого пострілу із закритої позиції.
Гранатометник був нагороджений медалями “За військову службу Україні” і “Захиснику Вітчизни”.
Після фатального поранення на Світлодарці Федю намагалися врятувати спершу в Харківському військовому шпиталі, згодом – у столиці в ГВКГ. Не змогли.
Поховали воїна 15 вересня в Рудниці. Залишилися мати, дві сестри й наречена.
Ярослав Бугаєвський

img303
Ще один навіки 20-річний. Ярослав Бугаєвський. Молодший сержант, розвідник 13-го окремого мотопіхотного батальйону “Чернігів-1” 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ.
11 вересня отримав множинні осколкові поранення внаслідок ворожого обстрілу поблизу Майорська, на Горлівському напрямку. Був евакуйований, але поранення виявились несумісними з життям – юнак помер у шпиталі в ніч на 12 вересня.
Поховала Ярослава на Лазаревському кладовищі міста Шостка Сумської області. Саме там він народився 11 квітня 1998 року.
Після школи він вступив до Шосткинського хіміко-технологічного коледжу, але не закінчив навчання – пішов військову службу за контрактом.
У Шостці його пам’ятають також як вихованця міського дитячо-юнацького клубу фізичної підготовки “Патріот” – хлопець мав коричневий пояс з айкідо, був кандидатом у майстри спорту.
Залишились мати і троє братів.

 

 

Володимир Матвієнко

img263
18 вересня, після 11-ї години вечора, бойовики вкотре влаштували мінометний обстріл позицій 72-ї бригади Чорних запорожців біля селища Луганське на Світлодарській дузі. Міна калібру 120 мм влучила у бліндаж.
Множинні осколкові поранення, несумісні з життям, дістали два Володимири – Матвієнко і Ткачов.
Як розповіла речниця ООС, сержанти Матвієнко і Ткачов чесно та сумлінно виконали свій обов’язок.
“З початком обстрілу вели спостереження за полем бою та вживали заходів щодо зайняття укриттів своїми побратимами. На жаль, ворожа міна обірвала їхні життя. За смілі та рішучі дії сержанта Матвієнка Володимира та молодшого сержанта Ткачова Володимира представлено до державних нагород посмертно”, – зазначила Вікторія Данильчук.
Киянину Володимиру Матвієнку було 35. Він народився 12 грудня 1982 року, жив на масиві Новобіличі.
Командир відділення 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб “Київ” у складі 72 омбр. Воював у районі Авдіївки. Єдиний син у батьків. Після прощання на Майдані Незалежності в Києві похований на Берковецькому кладовищі.
Володимир Матвієнко став першим киянином, через смерть якого на фронті міська влада оголосила жалобу.
Володимир Ткачов

img313
Молодший сержант Володимир Ткачов – другий боєць 72-ї бригади, який загинув 18 вересняпід смт Луганське.
Йому було 48. Народився 19 лютого 1970 року в селі Вергуни під Черкасами.
Гранатометник 1-ї мотопіхотної роти 12 омпб “Київ” 72 омбр.
У війську – з 2016 року. В попередню ротацію воював у промзоні Авдіївки.
Рано втратив батька, наприкінці 2017-го померла мати. Залишилась сестра.
Похований у рідних Вергунах.
“Мав сильну громадянську позицію, яка зробила його нашим воїном, нашим солдатом”, – сказала на похороні про Володимира Вікторовича його односельчанка Олеся Чвиркалюк.
Вічна пам’ять полеглим.

 

 

 

 

Орест Дідух за матеріалами огляду:
Дмитра Лиховія та Лесі Шовкун

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини

05 грудня 2018 року, в архієрейській резиденції в м. Ужгороді, ректор Карпатського університету імені Августина Волошина, єпископ...
06 грудня 2018 року, Преосвященніший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української...
07 грудня 2018 року, з благословення Преосвященнішого Віктора (Бедь), єпископа Мукачівського і Карпатського, керуючого Карпатською...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS