Воїни Добра - Антон Гайтанжи

ZZМи продовжуємо серію інтерв’ю з закарпатськими військовими, учасниками бойових дій на Східному фронті. У цьому випуску – перша частина інтерв’ю з старшим лейтенантом Антоном Гайтанжи – закарпатцем, воїном 15-го батальйону 128-ї бригади, який брав участь у боях на Дебальцевському напрямку восени та взимку 2014–2015 року. 

 

– Антон, я знаю, ви походите із військової сім’ї.

– Я народився в Росії, місто Спаськ-Дальній, це Приморський край, через пролив уже починається Японія. Батько в мене військовий, а тому  ми часто міняли місце проживання.  Коли мені було півтора року, ми переїхали в Нагорний Карабах, якраз тоді, коли там починався етнічний конфлікт. Потім, коли Союз розпадався, ми переїхали в Україну: батько хотів служити тільки тут, він народився в Одеській області в місті Болград. З 1992 року ми переїхали на Закарпаття, в Мукачево, там я закінчив школу, а  з 2004 року я поїхав у Харків, поступив у танкове училище. Після навчання мене відправили в Ужгород, і я служив тут, доки в нас був танковий батальйон. Але його в 2012 році розформували і нас перевели у піхоту. Там, зверху, «умніки» постійно  армію «різали», але навіть у 2009 році ще були серйозні потужності, на Закарпатті знаходилося багато війська. Потім все поскорочували, «порізали».  

 

– Коли ви вирушили в зону бойових дій?

– Батальйон наш виїхав ще в березні 2014 року, але я не зміг з ним виїхати, оскільки дістав травму руки. Протягом весни–літа я допомагав у підготовці техніки на ротацію. Батальйон приїхав у серпні, півтора місяця хлопці побули дома, і вже у листопаді ми разом вирушили у зону АТО, в район Дебальцевого, в населений пункт Чернухіно. Він знаходився ближче до лінії фронту, на відстані 8 кілометрів від Дебальцевого. Ситуація там стала надзвичайно напруженою з січня 2015 року. «Сєпари» часто наступали, активно застосовували як реактивну, так і ствольну артилерію. На  нас сторону пробували наступати дуже серйозні сили, але вони не пройшли і пробували обходити з інших боків, де стояли батальйони територіальної оборони. І вони пробивалися всюди, де ці батальйони стояли. Територіальна оборона просто зібрала речі й поїхала. Ми фактично через них і попали в оточення.

 

Я тобі можу розповісти тільки про той район, який безпосередньо контролювали ми  – 15-ий батальйон. У Нікішині вже в листопаді було «дуже жарко», там протягом трьох місяців була напружена ситуація. В нас з – 22 січня до 18 лютого, коли наш батальйон виїхав.

 

– Часто вступали в пряме бойове зіткнення з противником?

– Так, коли все почалось і почали наш табір оточувати, я тримав один бік, ми з хлопцями перебували в такій 5-поверховій бетонній вежі, при залізниці.

 

– Яким озброєнням ви користувалися?

– Багато чого було. Два кулеметні гнізда, автомати, у всіх, звісно. Були «мухи», РПГ, а в кінці січня нам привезли «шмель» - реактивний вогнемет. Ми його раніше в дії не бачили. Його направляєш на будівлю, стріляєш, і будівля розривається з середини. За боєприпасами ми їздили в Дебальцеве.

 

– Дорога, мабуть, прострілювалася?

– Вона по чистому полю пролягає, з автоматів спочатку не прострілювалася, вже пізніше сепари зайшли в лісопосадку і почали прострілювати дорогу звідти. Вночі ми їздили без фар. Правда, міг прилетіти «град» чи відкривали мінометний обстріл. Якщо в БМП їхати було ще так-сяк, то в «уралі» - кінець. Осколки ж пробивають все.

 

– З погодою як була ситуація?

– Тут у Закарпатті велика вологість. При –7 внас вже досить холодно. Там ми застали –32, але відчували як наші –15. Загалом на  погодні умови ми не сильно звертали увагу.

 

– На якому рівні було матеріальне забезпечення?

– У нас з цим проблем не було. По-перше, ЗСУ нас «одягнули» так, як було в їхніх силах: ми отримали нові бушлати, зимні берці, бронежилети, каски. Волонтери дали нам каримати, спальні мішки, маски, печатки, флісові куртки, зараз усе вже не пригадаю, але нам багато всього надавали. Коли туди приїхали, то з їдою теж проблем не було. Поміж тим, що нам давали Зброй   ні сили – по нормі, крупи, м'ясо і так далі, багато продуктів привозили волонтери. Певні проблеми із забезпеченням розпочалися в кінці січня – на початку лютого, оскільки до нас ніхто не міг добратись і ми також нікуди виїхати не могли. З паливом також у нас проблем не було, як і з боєприпасами. Повторюю: нехватка почалася вже в кінці, коли транспортне сполучення було дуже ненадійним.

 

Багато хто говорить що Збройні сили злиденні, що ніхто нікому нічого не дає, не забезпечує.  Можливо, в певних місцях так є, але це пов’язано з тим, що неможливо доставити вантаж, або інші проблеми. В Дебальцевому проблем ні з їдою, паливом, одягом і боєприпасами не було.

 

– Які бойові моменти запам’яталися?

– «Гаряче» стало, коли «сепари» зайшли з тих позицій, де мав бути батальйон територіальної оборони. З того боку приїхали сепаратисти на танках. Було страшно, адже в нас в таборі не було ні БМП, ні іншої важкої техніки, а тут на нас пре танкова рота на відстані кілометра. Всякі моменти були. Наприклад, все спокійно, ремонтуєш машину, знімаєш «бронік» і тут починається обстріл, першим ділом за ним біжиш, береш каску, хапаєш автомат. Усе може помінятися за п’ять секунд. Чуєш свист – значить обстріл, зразу шукаєш укриття, яму, прячешся.   

 

– Що скажете про бойові можливості сепаратистів?

– Зразу видно різницю між підрозділами. Наприклад, коли ідуть «колгоспники» «шахтарі» - просто йде натовп, вони непрофесійно діють. А коли йдуть танкові підрозділи, працює артилерія, то, на мою думку, ними керують російські війська. Зразу видно, коли це робиться професійно, з наступом, відступом, бережуть техніку і людей. Але особисто я російських солдатів не бачив, та по рації переговори їхні чув. Снайпери-жінки в них були, багато наших воїнів убили.

 

– Чи великі були ваші втрати?

– Дивлячись з чим порівнювати.  Якщо, приміром, брати 51-шу бригаду, то в нас взагалі втрат не було. З іншого боку, нас поїхало більше шестиста, загинуло близько 30 чоловік. Це небагато, але це – втрати. Менша кількість жертв у нас, на мою думку, пов’язана з досвідом, бойовою злагодженістю.

 

– Побутує думка, що під час АТО неправильно зробили, що поділили бригади на частини, тим самим зменшуючи ударну силу бригади.

– Я згоден з цим твердженням. З нашою бригадою так було. Частина її була біля Червоного Жовтня, Станиці Луганської, а друга – Дебальцево. Між цими точками більше ста кілометрів. Потім друга частина бригади приїхала до нас. Також  у березні тільки наш, 15-й батальйон відправили. А в серпні він вернувся, а вся бригада поїхала.

 

– Як справи у сепаратистів з озброєнням?  Кажуть, вони багато нової російської техніки мають.

– Так мають, але не настільки багато. Та й різниця не  дуже відчутна. Зброя ж у них не американська(сміється). Що ж до реактивної артилерії, то в мене таке відчуття, що вони її успішніше використовують. Був свідком випадку, коли вони зробили залп з трьох машин «градом» по Дебальцевому, а з нашого боку – максимум дві – три ракети. В нас же такий пост, «щит», що ці ракети всі над нами пролітали. Не знаю чому, але ми успішно застосовуємо ствольну артилерію, а ось реактивну – не так.

 

– Є таке відчуття, що у сепаратистів більше техніки, ніж у деяких європейських країнах, приміром – Словаччині, Угорщині.

– Та що там говорити, в цілій Угорщині менше техніки, ніж у нашому батальйоні (сміється). Все ж з Росії прийшло, кордон не контролюється. Ми захоплювали їхню техніку, Т-72 захопив виноградівський батальйон.

 

– Спілкувалися з сепаратистами?

– Ні. Але я бачив як наші спецслужбісти їх брали і пакували в машини. Поганого поводження з ними я не бачив, і не чув такого.

 

– З батальйоном ви були на позиції до середини лютого?

– Батальйон так, а я ні. Мене ж третього лютого поранили в тій вежі. До неї прилетіли 4 РПГ, стіну розвалило,  мене й мого доброго друга, ст.сержанта Васю Костіва,  викинуло вибуховою хвилею. Бронежилети згоріли, каски розкололися. Потім нас уже евакуювали з місця бойових дій.

(продовження в наступному номері).

 

Олексій ШАФРАНЬОШ