Воїни Добра – Антон Гайтанжи (продовження)

ZZZZZZzУ минулому номері ми розпочали інтерв’ю зі старшим лейтенантом Антоном Гайтанжи, воїном 15-го батальйону 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Антон розповідав про те, як він потрапив до зони АТО, про військову службу в населеному пункті Чорнухіно, яке знаходиться біля Дебальцевого. Воїн застав найзапекліші бої на Дебальцевському напрямку в січні – лютому 20142015 року, був поранений під час бою з сепаратистами. В цьому номері ми публікуємо продовження інтерв’ю.

 

– Антоне, після влучення сепарів з РПГ у залізничну вежу, в якій Ви перебували, Ви отримали серйозні поранення, будівля була зруйнована. Що відбувалося далі?

– Нас вивезли до Артемівська, прооперували нам операції, мого друга, Васю Костіва, відвезли вертольотом до Дніпропетровська, а мене − до Харкова на автомобілі, а потім вже на літаку – в реанімацію до Києва. В мене ж була тріщина черепа. Її побачили тільки у Харкові, в Артемівську не помітили. Враження про Артемівський шпиталь важко передати словами: операційні всі зайняті, невідкладні операції проводяться в коридорах лікарні! Щодня привозили 80–100 чоловік, причому у важкому стані – хтось без ноги, у всіх хворих важкі травми. Закінчувалася анестезія, мені зашивали без неї. Але кожному воєнному, хто їхав туди, давали знеболювальне, але воно наркотичне, в таких одноразових тюбиках. Лікарі брали ці тюбики і робили укол в те місце, де оперували. До речі, там були волонтери, коли лікарі зашивали, то в мене форма по пояс була у болоті, в крові, розірвана. Волонтери прийшли і мені спортивний костюм дали. Розумієш, нічого не було з одягу – бронежилет згорів, а каска розкололася.

 

– Потім Ви потрапили до Харкова?

– Там я пролежав три дні, везти мене не можна було, оскільки рана була серйозною. В Харкові в реанімації мене відкачали, привели до свідомості, й коли прилетів літак, не воєнний, а медичний, то нас трьох важких хворих забрали. В Києві я п’ять днів був у реанімації, а потім у палаті. В столиці дуже багато волонтерів, шпиталь великий, дуже багато там хворих і не вистачало медсестер. Тому разом із ними чергували також і волонтери. За багатьма солдатами треба було дивитися, особливо вночі, хтось зіскакував із ліжка, розумієш, − снилася війна.

 

Волонтери забезпечували їжею, те, що давали в шпиталі, ми не їли (сміється). І не тільки волонтери, але й просто кияни. Був один випадок, який дуже запам’ятався. Був вечір, ми в коридорі стояли, дивимося у вікно – білий Рейндж-Ровер під’їжджає, з нього виходить у шубі жінка років 50–55. Вона до нас підіймається, заходить у палату. В неї була  сумка-холодильник. А там одна каструля зі смаженою куркою, а інша – повна різними стравами. І таких випадків було дуже багато. Люди готували вдома і приносили нам, і весь час запитували: «Що Вам на завтра потрібно?» В нас було багато їжі, соків, йогуртів, правда, не все можна було їсти. Але загалом, я був дуже вражений цим, це було дуже несподівано. До нас заходив вокаліст «Океану Ельзи» Вакарчук, фото з ним є. Декілька футболок нам приніс. Ми у березні навіть думки не мали, що хтось із цивільних нам допомагатиме. Крім того, в шпиталі був склад, де знаходилися речі, медпрепарати і тому подібне.

 

– Ви ж спілкувалися з місцевими, які в них настрої?

– Знаєш, як я тобі скажу, 50 на 50. Були різні випадки. Були моменти, коли вони не хотіли нас бачити, спілкуватися. І тут теж незрозуміло: або вони бояться сепарів, або в них якась відраза до нас. Я тобі розкажу одну ситуацію. Нас добре забезпечували і Збройні сили, і волонтери.  Армійських харчів у нас було багато. І щоб вони не псувалися, ми наполягли на тому, щоб їх передали місцевому населенню. В Чорнухіному була школа, дитячий садок і тюрма, до якої ми віддавали перловку і те, що було в мішках, хліб. Згущонку ми відвезли в дитячий будинок, в школу. Були два протилежні моменти. Коли їхали через села, а ми з Васею Костівим проїхали весь Дебальцевський район, техніку ремонтували, ще щось, то і завжди з собою багато солодкого брали − цукерки, згущонку − та роздавали дітям. Взяли ми якось ящик згущонки, зупинилися посеред села, саме багато дітей прибігло. Ну, ми вирішили, що дітлахам багато згущонки давати не можна, бо буде погано, то попросили їх покликати батьків, щоб вони згущонку забрали. Батьки вийшли, почали кричати – їдьте геть, забирайтеся. Ми такі злі були, а діти сиділи ображені. Потім коли вже верталися додому, то тихцем, щоб батьки не бачили, дітям по банці згущонки роздали.

 

Були й інші ситуації. Є там село Ольховатка, велике, там шахта стоїть. Одного разу ми там проїжджали поле, посеред нього чоловік стоїть, у руках якісь речі. Ну, ми до таких ситуацій обережно ставимося (коли їдемо, то весь час у бронежилетах, касках), взяли вже автомати, зупинилися. Виявляється, вийшов чоловік років 45, приніс нам три банки компоту, старий радянський тулуп і куртку. А ми не хотіли брати, кажемо, в нас все є, а він розплакався, каже, щоб нам на допомогу було, перехрестив нас. Інший випадок стався у самому Дебальцевому. Там є магазин «Тисяча дрібниць». Нам треба було крупи купити. Його власники чистою українською мовою розмовляли, і коли ми зібрали все, що нам треба, то вони не схотіли з нас взяти грошей. Ми їм пояснювали, що ЗСУ нас фінансують і все ж заплатили.

 

– Що там «ловить», радіо, телевізор?

– Радіо ми не слухали, а ось телевізор був. Ми мало його дивилися, в штабі була парабола, наші канали і чотири сепарські канали. Пускали по них не тільки політичні речі, але й серіали різні. Розказували, які закони вони там вводять.

 

– Яку музику слухали?

− «Воїни світла»  Ляпіса Трубецкого. Ця пісня була у всіх на телефонах, і вона грала щовечора. Загалом там ми не мали багато вільного часу. Знаходили час поїсти щось і піти спати ввечері. Єдине, що дуже тішило, – це добре помитися. Добре помився – добре провів час, відпочив. Із цією справою, правда, там важко було.

 

–  Ви повернулися з передової, чи тримаєте контакт із бойовими побратимами, які залишилися там?

– Я їм телефоную, наші перебувають у Луганській області, там більш-менш тихо. Розумієш, які люди там зібралися? Вони пережили таке, коли, наприклад, прилітає мінометний обстріл, то вони вже й не зважають. Ось я тобі розкажу: був у нас такий період із моїм другом Васею Костівим. Ми жили в машині. Коли чули свист міномета, то вночі часто вже навіть і не вставали. Хотіли просто поспати трохи, тому на такі речі просто не реагували. Реакція була, коли стріляли десь неподалік – тоді вже, зрозуміло, ми активізовувалися. Деколи були випадки, коли не сховаєшся ні від міномету, ні від «Граду». На мою думку, це вже справа випадку. Якось я стояв на вулиці, розмовляв по телефону, а  з боку сепарів почалися спалахи. Ми їх бачили, але великого резону від цього не було.  5-7 секунд − уже йдуть вибухи «Граду». Я подумав, що знову на Дебальцево направили удар, бо вони по ньому весь час гатили. Ось  стою, говорю далі по телефону, а виявляється, «Град» до нас прилетів! Почалися вибухи поблизу, дуже жорстко було, я застрибнув під ківш трактора, який у нас окопи рив. Вибухи були недалеко, джип наш розірвало, осколки літали. Ми стояли ж на залізничній станції і поперетягували потім усі вагони, які були поблизу, щоб себе трохи прикрити. Між вагонами й штабом упали два снаряди. Палатка, де була  в нас кухня,  вся як решето від цих снарядів. Ну, загалом, було дуже непросто.

 

– Як визначали, який снаряд летить до вас?

– Міну ти чуєш, це секунди дві-три, характерний такий звук свист, коли вона падає. «Гради» не чути, видно вночі тільки спалахи, а вдень – нічого, чути, коли вибухи.

 

– Доводилося чути, що війна робить так, що невіруючі люди стають вірити в Бога.

– Я не дуже релігійний, але до нас і священики приїжджали, і капелан є у нашій військовій частині. Капелан нас дуже здивував – він же ж має форму, в штаті числиться гранатометником. Але ми не очікували, що він буде в бронежилеті, з автоматом, в касці ходити на рівні з іншими. Тобто він туди приїхав, він перестав бути капеланом. Він, до речі, дістав осколочне поранення в ногу. Коли ми їхали туди, нам усім хрестики дали, і коли виїжджали, теж, з різних церков до нас теж приходили.

 

– Як рідні поставилися до того, що Ви на війні?

–  З моїх ніхто не знав. Вони знали, що я в Артемівську, де тихо і спокійно. Я їм так розповідав. Дізналися, де я, тільки тоді, коли дістав поранення. Я ж три дні перебував у важкому стані, телефони всі згоріли, тому родичі вже через знайомих довідалися, де я насправді. Переживали, до Харкова у військовий шпиталь до мене приїхали. До речі, багато хто не говорив, де він знаходиться, своїм рідним, жінкам, щоб вони просто не переживали. За це Дебальцево мені дружина весь час дзвонила: «Ти дивися, який жах у ньому твориться». Я ж ніби в Артемівську по розмові був. А, по суті, – ще далі за Дебальцевим! П’ять хвилин поговорив, сказав, що зв'язок поганий і «всьо пока!»

 

По-різному бувало. Коли летить «Град», попадає, головне – вчасно знайти якусь яму і заховатися: якщо нижче землі впав,  то осколки не задівають, хіба що сам «Град» до тебе прилетить.

 

–  Знаю, що була у Вас поїздка разом з іншими воєнними до Будапешта.

– Так. Ми повернулися сюди, й на Закарпаття, мені подзвонила знайома волонтерка і запитує, чи є закордонний паспорт. Я сказав, що є, а вона каже – є можливість поїхати до Будапешта. На той час я лежав удома, перебував на реабілітації. Зі мною їхали хлопці, які були чи важко поранені, чи перебували у дуже гарячих точках. Були також двоє хлопців, які ще під Іловайськом потрапили в полон. Загалом нас повезли в Угорщину, забезпечили житлом, харчуванням. Там українська громада цим займається – екскурсії проводять. Ми поїхали на п’ять днів. Я спочатку подумав, що ми поїдемо як прості люди, а коли приїхав, то відчув, що до нас ставляться як до міністрів! Між ними були дискусії, хто нас забирає на обід, проводитиме культурну програму. До поїздки туди ми були морально трохи подавлені, а коли звідти верталися – на моральному  підйомі, тобто мали морально-психологічний відпочинок. Ми там були з 26 по 30 травня.

 

До речі, ми познайомилися там із угорськими волонтерами. Зокрема, з одною жінкою, родом із України, її звати Вікторія Ігнац. Коли їй було півтора року, вона з батьками переїхала до Угорщини. Тепер їй 37 років, і мама навчила її української мови. Ми з нею розмовляли, акцент, звичайно, відчувається, але все зрозуміло. Так-от, Вікторія та її подруга зі Швейцарії  займаються волонтерством. Разом збирають гроші від громад, від небайдужих людей і закуповують одяг, медичне обладнання, машини. На початку червня в Україну прибуло вісім вантажівок допомоги, одна була Вікторії Ігнац. Допомогу передали українським волонтерам, які це все розподілили по шпиталях. Ти знаєш, я бачив багатьох людей, і добрих, і жахливих, але коли бачиш людину – в тебе просто немає слів. Я колись не надто сильно вірив у патріотизм, звичайно, він був, але тепер я дійсно в нього вірю. Жінка, яка живе 35 років за кордоном, в якої залишилося в Україні декілька далеких родичів, тобто, по суті, мало, що об’єднує її з Україною, і коли вона почула, що йде війна на її Батьківщині, то зібрала гроші від спонсорів, простих людей і приїхала до України з допомогою. Вона не хоче піаритися тим, що допомагає.

 

– Чи були ви на Сході до АТО?

– Найсхідніше, де я був, – це Харків, а далі, в самому Донецьку, − ні. Коли вже приїхали із закарпатською бригадою, то запам’ятався Артемівськ − велике, непогане місто. Багато я їздив по селах, у районі Дебальцева особливо. Ну, ти знаєш, вони виглядають як у фільмах про війну, 1941–1945 рр. Таке відчуття, що все, як тоді було, таким і залишилося. Якщо в селі є шахта або якийсь завод, то таке село ще більш-менш має вигляд, можна жити. Але якщо там промисловості немає – то це кінець. Доріг немає, а те, що замість них,  дорогами не назвеш, добре, що взагалі є якась електрика. Я не в багатьох селах бачив проведений газ. Вони живуть…навіть і не знаю, з чим порівняти, якщо за десятибальною шкалою ми живемо на 10, то вони десь на 4. Дуже погано. Коли я побачив ці будинки, старі, неприбрані, із Закарпаттям не порівняти. Люди просто не бачили нічого іншого. Бачили свій дім, Дебальцеве, Артемівськ, і все, далі не бачили. Вони, мабуть, думають, що в нас тут те саме.

 

– У мене знайомий із Донецька ще років з 10 тому говорив, що він не українець і не росіянин, він із Донецька. Чи вважаєте, що останнім часом лінія розмежування між українцями свідомо розпалювалася, мовним питанням наприклад?

–  Щодо мови, глянь: частина моєї родини за моєю лінією – з села Горбок, Іршавщина. Мій прадід ще в Мукачівському замку служив за австрійців. Батько в мене з Болграда, але це теж Україна, Одеська область. У нас військова сім’я, тато військовий у відставці. Так сталося, що це було за Радянського Союзу, а в ньому армія була російськомовна. З дитинства я говорив російською мовою, в Мукачеві ходив до першої школи, російської. Але нас там учили українською мовою, і я нормально нею спілкуюся, немає жодних проблем. Хоча російською – більш звично. І лінії мовного поділу або неповаги для мене ніколи не було. Мова, на мою думку, це не привід для розбрату. Я довго живу на Західній Україні, і жодного разу мені за російську мову ніхто кривого слова не сказав. Тепер в армії ситуація міняється, молоді офіцерські кадри вже переважно україномовні. Всі контрактники-солдати теж.

 

– Що хотілося б в армії змінити?

– Бюрократії забагато. Як було до цього часу, так і тепер. Ми іноді на папір більше витрачаємо, ніж на солярку. Одна з реформ, яка має бути, повинна стосуватись армії. Ось наприклад, грузинська армія перейшла на стандарти НАТО. В мене багато знайомих там, вони розповідають, що рівень підготовки сильно піднявся, з корупцією порвали, її там немає. Чому і нам не провести подібну реформу з армією? Я особисто не бачу реформ, жодних. Що конкретно змінилося? З міліцією, податковою, судами. Вже рік минув, а якихось конкретних змін не видно, хіба що в піднятті тарифів.

 

Ситуація така, що в нас могло би бути все інакше. Якось не таке ставлення в нас до армії. Можливо, не слід було проводити таку масштабну мобілізацію, багато проблем через мобілізованих виникає. Незрозуміло, навіщо так багато розмов про Нацгвардію. Ми були всюди на передовій і ніде її не бачили. Можливо, десь вона там і є, але ми її не бачили. Але всі нові броньовані джипи, куди йдуть? – В нацгвардію. Нові БТРи, які робить ХКБМ,– вони ж всі туди йдуть. В армію вони практично не прибувають. Ну, нехай ця техніка йде в Нацгвардію, але нехай вони щось роблять.

 

– Чим і коли це все закінчиться?

– Тепер не можу відповісти на це запитання. Не знаю, якщо б я був на місці Президента, я б віддав ті окуповані землі, побудував міцний кордон і взяв чіткий курс на Європу. Вона нам не світить як мінімум найближчі 10 років. Для того щоб ми могли кудись потрапити, нам треба хоча б закінчити війну. Тепер ми в такому підвішеному стані. Дуже важливо в державі провести реформи. Неможливо щось робити, не змінивши системи, тоді будуть лише якісь косметичні зміни. Ось в Грузії – звільнили всіх і набрали нових. І держава рушила з мертвої точки. Дуже хотілося б, щоб таке відбулося і в нас.

 

Розмову вів Олексій ШАФРАНЬОШ

 

 

Черговий раунд переговорів у Мінську завершився – тому готуємось до найгіршого сценарію

d8743cc1f5c19dda24ab52c9be2a9b761430508357Як нам стало відомо з проінформованих джерел, разом із закінченням чергового раунду так званих мінських перемовин, знову почалися інтенсивні обстріли в районі Авдіївки і Марянки, які ведуться з бронетехніки, мінометів і всіх видів стрілецької зброї цілодобово.

 

Противник накопичив значні обсяги живої сили та бронетехніки та готовий у будь-який час перейти в наступ. Складною є ситуація і в районі Пісків, де тримає оборону змішана штурмова рота, створена на базі добровольчої чоти «Карпатська Січ». Попри інтенсивні обстріли серед особового складу роти суттєвих втрат немає, за винятком одного бійця, що зазнав легкої контузії в наслідок мінометного обстрілу 14 червня з боку бойовиків ДНР.

 

Власна інформація

Воїни Добра - Антон Гайтанжи

ZZМи продовжуємо серію інтерв’ю з закарпатськими військовими, учасниками бойових дій на Східному фронті. У цьому випуску – перша частина інтерв’ю з старшим лейтенантом Антоном Гайтанжи – закарпатцем, воїном 15-го батальйону 128-ї бригади, який брав участь у боях на Дебальцевському напрямку восени та взимку 2014–2015 року. 

 

– Антон, я знаю, ви походите із військової сім’ї.

– Я народився в Росії, місто Спаськ-Дальній, це Приморський край, через пролив уже починається Японія. Батько в мене військовий, а тому  ми часто міняли місце проживання.  Коли мені було півтора року, ми переїхали в Нагорний Карабах, якраз тоді, коли там починався етнічний конфлікт. Потім, коли Союз розпадався, ми переїхали в Україну: батько хотів служити тільки тут, він народився в Одеській області в місті Болград. З 1992 року ми переїхали на Закарпаття, в Мукачево, там я закінчив школу, а  з 2004 року я поїхав у Харків, поступив у танкове училище. Після навчання мене відправили в Ужгород, і я служив тут, доки в нас був танковий батальйон. Але його в 2012 році розформували і нас перевели у піхоту. Там, зверху, «умніки» постійно  армію «різали», але навіть у 2009 році ще були серйозні потужності, на Закарпатті знаходилося багато війська. Потім все поскорочували, «порізали».  

 

– Коли ви вирушили в зону бойових дій?

– Батальйон наш виїхав ще в березні 2014 року, але я не зміг з ним виїхати, оскільки дістав травму руки. Протягом весни–літа я допомагав у підготовці техніки на ротацію. Батальйон приїхав у серпні, півтора місяця хлопці побули дома, і вже у листопаді ми разом вирушили у зону АТО, в район Дебальцевого, в населений пункт Чернухіно. Він знаходився ближче до лінії фронту, на відстані 8 кілометрів від Дебальцевого. Ситуація там стала надзвичайно напруженою з січня 2015 року. «Сєпари» часто наступали, активно застосовували як реактивну, так і ствольну артилерію. На  нас сторону пробували наступати дуже серйозні сили, але вони не пройшли і пробували обходити з інших боків, де стояли батальйони територіальної оборони. І вони пробивалися всюди, де ці батальйони стояли. Територіальна оборона просто зібрала речі й поїхала. Ми фактично через них і попали в оточення.

 

Я тобі можу розповісти тільки про той район, який безпосередньо контролювали ми  – 15-ий батальйон. У Нікішині вже в листопаді було «дуже жарко», там протягом трьох місяців була напружена ситуація. В нас з – 22 січня до 18 лютого, коли наш батальйон виїхав.

 

– Часто вступали в пряме бойове зіткнення з противником?

– Так, коли все почалось і почали наш табір оточувати, я тримав один бік, ми з хлопцями перебували в такій 5-поверховій бетонній вежі, при залізниці.

 

– Яким озброєнням ви користувалися?

– Багато чого було. Два кулеметні гнізда, автомати, у всіх, звісно. Були «мухи», РПГ, а в кінці січня нам привезли «шмель» - реактивний вогнемет. Ми його раніше в дії не бачили. Його направляєш на будівлю, стріляєш, і будівля розривається з середини. За боєприпасами ми їздили в Дебальцеве.

 

– Дорога, мабуть, прострілювалася?

– Вона по чистому полю пролягає, з автоматів спочатку не прострілювалася, вже пізніше сепари зайшли в лісопосадку і почали прострілювати дорогу звідти. Вночі ми їздили без фар. Правда, міг прилетіти «град» чи відкривали мінометний обстріл. Якщо в БМП їхати було ще так-сяк, то в «уралі» - кінець. Осколки ж пробивають все.

 

– З погодою як була ситуація?

– Тут у Закарпатті велика вологість. При –7 внас вже досить холодно. Там ми застали –32, але відчували як наші –15. Загалом на  погодні умови ми не сильно звертали увагу.

 

– На якому рівні було матеріальне забезпечення?

– У нас з цим проблем не було. По-перше, ЗСУ нас «одягнули» так, як було в їхніх силах: ми отримали нові бушлати, зимні берці, бронежилети, каски. Волонтери дали нам каримати, спальні мішки, маски, печатки, флісові куртки, зараз усе вже не пригадаю, але нам багато всього надавали. Коли туди приїхали, то з їдою теж проблем не було. Поміж тим, що нам давали Зброй   ні сили – по нормі, крупи, м'ясо і так далі, багато продуктів привозили волонтери. Певні проблеми із забезпеченням розпочалися в кінці січня – на початку лютого, оскільки до нас ніхто не міг добратись і ми також нікуди виїхати не могли. З паливом також у нас проблем не було, як і з боєприпасами. Повторюю: нехватка почалася вже в кінці, коли транспортне сполучення було дуже ненадійним.

 

Багато хто говорить що Збройні сили злиденні, що ніхто нікому нічого не дає, не забезпечує.  Можливо, в певних місцях так є, але це пов’язано з тим, що неможливо доставити вантаж, або інші проблеми. В Дебальцевому проблем ні з їдою, паливом, одягом і боєприпасами не було.

 

– Які бойові моменти запам’яталися?

– «Гаряче» стало, коли «сепари» зайшли з тих позицій, де мав бути батальйон територіальної оборони. З того боку приїхали сепаратисти на танках. Було страшно, адже в нас в таборі не було ні БМП, ні іншої важкої техніки, а тут на нас пре танкова рота на відстані кілометра. Всякі моменти були. Наприклад, все спокійно, ремонтуєш машину, знімаєш «бронік» і тут починається обстріл, першим ділом за ним біжиш, береш каску, хапаєш автомат. Усе може помінятися за п’ять секунд. Чуєш свист – значить обстріл, зразу шукаєш укриття, яму, прячешся.   

 

– Що скажете про бойові можливості сепаратистів?

– Зразу видно різницю між підрозділами. Наприклад, коли ідуть «колгоспники» «шахтарі» - просто йде натовп, вони непрофесійно діють. А коли йдуть танкові підрозділи, працює артилерія, то, на мою думку, ними керують російські війська. Зразу видно, коли це робиться професійно, з наступом, відступом, бережуть техніку і людей. Але особисто я російських солдатів не бачив, та по рації переговори їхні чув. Снайпери-жінки в них були, багато наших воїнів убили.

 

– Чи великі були ваші втрати?

– Дивлячись з чим порівнювати.  Якщо, приміром, брати 51-шу бригаду, то в нас взагалі втрат не було. З іншого боку, нас поїхало більше шестиста, загинуло близько 30 чоловік. Це небагато, але це – втрати. Менша кількість жертв у нас, на мою думку, пов’язана з досвідом, бойовою злагодженістю.

 

– Побутує думка, що під час АТО неправильно зробили, що поділили бригади на частини, тим самим зменшуючи ударну силу бригади.

– Я згоден з цим твердженням. З нашою бригадою так було. Частина її була біля Червоного Жовтня, Станиці Луганської, а друга – Дебальцево. Між цими точками більше ста кілометрів. Потім друга частина бригади приїхала до нас. Також  у березні тільки наш, 15-й батальйон відправили. А в серпні він вернувся, а вся бригада поїхала.

 

– Як справи у сепаратистів з озброєнням?  Кажуть, вони багато нової російської техніки мають.

– Так мають, але не настільки багато. Та й різниця не  дуже відчутна. Зброя ж у них не американська(сміється). Що ж до реактивної артилерії, то в мене таке відчуття, що вони її успішніше використовують. Був свідком випадку, коли вони зробили залп з трьох машин «градом» по Дебальцевому, а з нашого боку – максимум дві – три ракети. В нас же такий пост, «щит», що ці ракети всі над нами пролітали. Не знаю чому, але ми успішно застосовуємо ствольну артилерію, а ось реактивну – не так.

 

– Є таке відчуття, що у сепаратистів більше техніки, ніж у деяких європейських країнах, приміром – Словаччині, Угорщині.

– Та що там говорити, в цілій Угорщині менше техніки, ніж у нашому батальйоні (сміється). Все ж з Росії прийшло, кордон не контролюється. Ми захоплювали їхню техніку, Т-72 захопив виноградівський батальйон.

 

– Спілкувалися з сепаратистами?

– Ні. Але я бачив як наші спецслужбісти їх брали і пакували в машини. Поганого поводження з ними я не бачив, і не чув такого.

 

– З батальйоном ви були на позиції до середини лютого?

– Батальйон так, а я ні. Мене ж третього лютого поранили в тій вежі. До неї прилетіли 4 РПГ, стіну розвалило,  мене й мого доброго друга, ст.сержанта Васю Костіва,  викинуло вибуховою хвилею. Бронежилети згоріли, каски розкололися. Потім нас уже евакуювали з місця бойових дій.

(продовження в наступному номері).

 

Олексій ШАФРАНЬОШ

Активісти Іршавщини подарували бійцям мікроавтобус

bezymyannyyАктивісти села Довге Іршавського району поїхали на Схід і передали своїм землякам мікроавтобус.

 

Військові кажуть, що такий транспортний засіб їм дуже згодиться, адже часто потрібно перевозити малогабаритні вантажі, продукти харчування тощо. А “Урали”, на яких зазвичай їздять бійці, стають легкою мішенню для сепаратистів.

 

Тож військові висловили щиру вдячність своїм землякам та відзначили, наскільки їм важливо відчувати підтримку в такі тяжкі часи.

 

Джерело: Galagov TV

В Мукачеві план мобілізації реалізований тільки на половину

8 mainА очніше на 54%. А от техніку для потреб ЗСУ залучили на 100%, у відповідності з планом.

 

Про підсумки проведення п’ятої хвилі часткової мобілізації на території м. Мукачева доповів військовий комісар Мукачівського ОМВК полковник Ігор Гусєв.

 

Довідка-доповідь Мукачівського об’єднаного військового комісаріату опублікована на сайті Мукачівської міської ради.

 

У військкоматі зазначають, що, відповідно до мобілізаційного розпорядження Закарпатського обласного військового комісара від 07 квітня 2015 року на виконання рішення вищого керівництва держави провели ряд заходів щодо підготовки до проведення п’ятої черги часткової мобілізації. Кількісні показники виконання планового завдання складають  військовозобов’язаних – 54%, в тому числі  офіцерів – 42% та техніки НЕУ – 100%, в тому числі військовозобов’язані з підприємств, установ, організацій.

 

Крім того, предано 5 матеріалів для порушення кримінальних справ (ст. 336 ККУ) на військовозобов’язаних, які не з’явилися в Мукачівський ОМВК, з них станом на 16 червня порушено 2 кримінальні справи (ст. 114-1 ККУ) відносно керівників підприємств ТОВ «Епіцентр К» та ПП ВТБ «Мирослава». Також, передано в Мукачівський МВ УМВС України в Закарпатській області списки на 622 військовозобов’язаних для  розшуку, затримання і доставки в  Мукачівський ОМВК в порядку п. 3 ст. 38 Закону України «Про військовий обов’язок і військову службу», з них станом на 16.06.2015 року доставлено в Мукачівський ОМВК 4.

 

За результатами організації та проведення заходів п’ятої черги часткової мобілізації в кращу сторону відмічається робота керівників та посадових осіб, відповідальних за ведення військового обліку, підприємств, йдеться у доповіді.

 

Джерело: Karpatnews

 

Негровецьку школу перейменують в честь загиблого героя АТО

negrovec Депутати Міжгірської районної ради прийняли рішення  присвоїти Негровецькій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів ім’я  Василя Росохи та реорганізувати навчальний заклад в Негровецький навчально-виховний комплекс “загальноосвітній навчальний заклад І-ІІІ ступенів – дошкільний заклад” Міжгірської районної ради Закарпатської області.

 

З відповідним зверненням присвоїти школі ім’я загиблого Героя до депутатів клопотали учнівський та  батьківський комітет та рада школи .

 

Народився Василь Росоха 29 червня 1992 року в селі Негровець. Навчався в Негровецькій школі протягом 1998-2007 років. Був добровольцем батальйону спеціального призначення МВС «Свята Марія». Загинув у лютому зоні АТО під час виконання бойового завдання.

 

Джерело: Uzhgorod.in

В Берегові згадали першого загиблого закарпатця в АТО

1434365446 10441356 666707860129479 1217654003188192980 nСолдата Роланда Поповича, який рік тому загинув на Сході України, сьогодні помянули у Берегові. 19-річний берегівчанин став першиіз закарпатців, чиє життя забрала неоголошена війна. 

 
Роланд Попович був бійцем підрозділу 128 МБР. Він загинув 14 червня 2014 року в селі Макарове Станично-Луганського району під час бойового чергування на одному з блокпостів. 
 
Після панахиди учасники скорботного заходу відвідали також могили Михайла Тимощука, Олега Тюрікова та Шандора Товта, де запалили лампадки та поклали вінки і квіти, повідомив міський голова Берегова Золтан Баб’як.
 
Джерело: 7 днів
 

У Хусті відбувся благодійний концерт

64e3fc6 dsc04285У неділю, 14 червня, на центральній сцені Хуста відбувся благодійний концерт під гаслом «Єднаймося заради перемоги».

 

Зініціював захід ГО Мотоклуб «Ангели доріг» за підтримки Хустської міської ради та деяких місцевих підприємців.

За словами головного організатора події Лоція Вайнрауха, мета акції - підтримка української армії та збір коштів на придбання двох позашляховиків для захисників у зоні АТО. Допомога буде адресована військовій ротно-тактичній групі 169 учбового центру «Десна», бійцям противодиверсійного резерву Штабу одного з секторів військової частини ППВ 0962, які знаходяться на бойових постах Широкине, Троїцьке, Піски, Хрест.

 

Благодійний захід підтримали як місцеві виконавці, так і відомі на Закарпатті та за його межами колективи: «Таймер» (м.Хуст), «Станція» (м. Ужгород), «Чаламада» (м. Виноградів) та «Rock-H» (м.Мукачево).

 

Збір коштів відбувся і через благодійний аукціон. Цінними лотами якого стали роботи хустського митця Василя Полажинця та юного 14-річного художника з Виноградова Олександра Козьми. Водночас на центральній площі проходила виставка-продаж дитячих малюнків та сувенірної продукції, а також благочинна реалізація продуктів та солодощів із торговельних лотків.

 

Завершився концерт видовищним вогняним шоу.

 

Джерело: Голос Карпат

Створений на базі «Карпатської Січі» підрозділ ЗСУ несе бойове чергування

24Окрема змішана штурмова рота Збройних сил України, створена на базі «Карпатської Січі», за наказом командування розширила зону своєї відповідальності.

 

Упродовж останніх тижнів підрозділ щоденно піддається масованим мінометно-артилерійським обстрілам з боку бойовиків «ДНР», але  завдяки вмілому маневруванню, високій бойовій підготовленості та морально-психологічним якостям бійців і командирів суттєвих втрат особового складу та штатного озброєння підрозділ не зазнав. Усього за ввесь час бойового чергування зазнав контузії середнього ступеня важкості один боєць, який зараз перебуває на лікуванні в госпіталі.

 

Підрозділ провів планові ротації особового складу, укріплює свої позиції, будує нові рубежі оборони, проводить навчання молодого поповнення в бойових умовах.

 

Завдяки високому морально-психологічному стану підрозділ і надалі готовий виконувати всі поставленні перед ним завдання.

 

«Срібна Земля»

Закарпатці на фронті…

1423306018 t4Цією статтею ми розпочинаємо цикл матеріалів, присвячених нашим краянам, які стали учасниками бойових дій на Сході України. Перше інтерв’ю ми публікуємо з майором Олегом Тищуком – заступником начальника штабу 4-го окремого мотопіхотного батальйону 128-ї бригади, закарпатського батальйону "Білі Ведмеді". Інтерв’ю записувалося в телефонному режимі, оскільки Олег перебуває в зоні АТО.

 

– Олеже, розкажіть трохи про себе.

– Я народився на Житомирщині, 1995 року закінчивВоєнно-морське училище, потім служив у 128-й бригаді, з 2005 по 2008 роки перебував у 24-й бригаді, яка дислокується в Яворові, що на Львівщині. Загалом прослужив у армії 17 років, звільнився за станом здоров’я, а вже 16 травня минулого року пішов добровольцем у Збройні сили.

 

– Під час перебування в зоні АТО чи потрапляли Ви в бойові зіткнення?

– Зараз ми не знаходимося на передовій, але 10 лютого були під обстрілом з боку сепаратистів. Обстріл відбувався в Краматорську, в результаті в нас було 6 «трьохсотих» і, слава Богу, жодного «двохсотого». П'ятеро хлопців уже повернулися після лікування до нашого батальйону, в якому служать хлопці з усіх районів Закарпаття, але зараз поповнення вже прибуватиме з інших областей України.

 

– Зараз кажуть, що багато закарпатців не хочуть воювати, як Ви до цього ставитеся?

– Я погоджуюся, йти добровольцем – це особиста справа кожного, це не спільна «колгоспна» тема. Хто хоче воювати – той іде. Інша справа, коли є мобілізація, згідно з Конституцією, військовий обов’язок, то людина повинна його виконати, не ухилятися. Є ще й такі, що не мають жодного стосунку до військової служби в зоні АТО, але всіляко виставляють себе напоказ, типу «я воевал!» Ми повернемося і добре «поговоримо» з такими персонажами.

 

– Чого зараз найбільше не вистачає на фронті?

– Ну, звичайно, техніки. І людського ресурсу, кваліфікованого. Дуже важливим є оперативне навчання бійців, наявність професійних інструкторів, які б приїжджали на полігони і вчили хлопців. Я бачу досить низький рівень кадрів. Патріотизм – це дуже добре, але ще й професіоналізм потрібен, щоб виграти. Наш батальйон проходив навчання на Закарпатті, на Яроцькому полігоні з травня по серпень 2014 року. З серпня батальйон виконував спеціальні завдання за призначенням, з лютого ми перебуваємо в зоні АТО. Дуже не вистачає психологів для ефективної реабілітації бійців. Досить мало є центрів, де б така допомога надавалася. Є психологи, але вони часто виявляються непрофесіоналами. Роботу психологічної служби за десятибальною системою я оцінюю на «мінус один». Ці речі треба завчасно попереджувати, оскільки ймовірне виникнення «афганського синдрому», тепер це «атошний синдром».

 

– Ви зараз перебуваєте в зоні бойових дій, чи присутній у Вас страх солдата?

– Страх обов’язково має бути. Він змушує людину робити так, аби зберегти життя, не йти на безглузду смерть. Він правильно скеровує ті чи інші дії під час зіткнення. Людина безстрашна – це людина ненормальна, псих. Слід розуміти, що не тільки сам захищаєшся, але й на тобі відповідальність за своїх товаришів, які є біля тебе. В нас перебувають хлопці-закарпатці, мобілізовані рік тому, маємо й грамоти й нагороди, хлопці дуже добре служать. Закарпатці, до речі, менше всіх п’ють, більш відповідальні.

 

– У побуті чого не вистачає?

– Мабуть, усе в нормі. Наш підрозділ одягнутий, взутий, хлопці не ходять голодні, одним словом, не жаліємося. Хотів би відзначити роботу продовольчої служби, її керівник Олександр Олексєєнко теж доброволець.

 

– Що би Ви хотіли сказати сепаратистам?

– Мирного неба над головою й української землі під ногами. Людям не вистачає взаєморозуміння між собою. Але ми на своїй землі й захищаємо її.

 

– Чи є у Вас друзі, з якими важко спілкуватися, які мають іншу точку зору на події, що зараз відбуваються на Донбасі?

– Ну, це не друзі, з другом завжди легко спілкуватися. По-друге, немає необхідності з такими людьми говорити. Ми з хлопцями маємо нормальні стосунки, вони мене розуміють, а я – їх. Тільки так можна воювати і взагалі жити.

 

– Чи достовірна інформація українських ЗМІ про стан справ на фронті?

– Не завжди адекватна інформація. Прес-центр часто «недоговорює» інформацію, не говорить про проблеми, яких насправді багато.

 

– Що хочете побажати людям на Закарпатті?

– Щоб їхні хлопці повернулися додому живими, щоб любили своїх дітей. Бажаю всім нам миру і щоб в українців була українська земля, щоб до нас люди приходили звідусіль, але не з гуманітарними місіями, а як туристи, хочу щоб наша держава процвітала.

 

Олексій ШАФРАНЬОШ

 

11418643 1450277815269229 1465892900 n

 

10390935 891830194199517 6198305749571548240 n

 

11414524 1450278205269190 2108392369 n

 

us1

Популярні новини

Президент ФК «Минай» Валерій Пересоляк прокоментував останні результати його команди та зазначив, що на клуб чекають в...
У вівторок, 16 квітня, у Львові в Національному музеї ім. А. Шептицького відбулася презентація виставкового проекту “Thesaur...
Уклінно прошу 73,22% не перейматися читанням цих рефлексій щодо стану демократії у світі та Україні.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS