Життя з нуля. Сім’я переселенців з Луганська почала все з початку в Ужгороді

IMG 1472Євген і Наталія Цодікові точно знають, що відчуваєш, коли «там» залишилось усе життя, а «тут» його треба починати заново. Сім’я ще у травні минулого року приїхала на Закарпаття  до знайомих, але до тодішнього дому так і не повернулася: зараз для них Ужгород потрохи стає рідним.

 

«Приїхали ми на травневі свята минулого року. Хотіли просто подивитися Західну Україну і залишилися. Маршрут був  таким: Київ-Ужгород-Вінниця і – назад в Луганськ. Але, якраз коли доїхали до Закарпаття, повертатися додому вже було небезпечно. Родичів у нас тут нема, був тільки знайомий батюшка Олександр Панасенко. Але і він вже поїхав звідси, а ми от залишилися»,– згадує Наталія.  Вона – кандидат педагогічних наук,  викладала у Луганському національному університеті імені Шевченка. Євген мав невеликий бізнес: продавав аксесуари для автомобілів. Зараз про роботу каже: «Сейчас чем только не занимаюсь. То, что я делал раньше, тут не идет. В Украине сейчас, в принципе, такой период, что эта продукция уже из разряда «когда есть лишние деньги»,– пояснює Євген Цодіков.

 

Наталія зараз доглядає за дитиною. 7-місячна донечка Алевтина – вже ужгородка, оскільки народилася тут.  14-річний Денис – учень Ужгородської школи №3. Сім’я Цодікових спілкується і українською,  і російською. Кажуть, проблем з цим у них немає.

 

«В університеті я викладала українською. Дитина у нас взагалі самостійно перейшла на українську. Коли приїхали в Ужгород і вже  прийняли рішення тут таки залишатися, якось прогулювалися набережною і зайшли до третьої школи. Хотіли спитати, чи  є місця, чи приймають. І вийшли звідти уже з учнем школи. Ну а вона виявилося з російською мовою навчання. Тому Денис знову перелаштувався на російську», – розповідає Наталія.

 

Щодо того, як родина звикала до нового міста, Цодікові кажуть: Все нормально.  Якось ми потрапляли тільки до гарних людей, потім зв’язалися з волонтерським  середовищем Галини Ярцевої, тісно з ними співпрацювали, Денис плів браслети для військових», – згадує жінка. 

 

«І народжували ми тут. І все було дуже добре»,  – додає вона. «Местным просто не с чем сравнить.  У нас в Луганске было два роддома. Тот, что в Ужгороде – это просто элит-центр», – запевняє Євген. 

 

«Пологи в Луганську згадую просто з жахом. Коли тепер нас направили в інфекційну лікарню, я просто ридала. Пам’ятаю, яка у Луганську інфекційна лікарня – і таракани, і криси, і підлоги нормальної немає. Страшне! Ну але коли вашу побачили.. Просто нема слів. Не порівняти», – ділиться враженнями Наталія.

 

Про Ужгород родина Цодікових відкликається дуже добре. Здається, вони вже встигли полюбити місто. 

 

«Місто дуже відрізняється від Сходу України. Мене до цих пір дивує, його темп. Зранку в кав’ярні – купа людей, водії паркують машини, п’ють каву. І все це неспішно», – каже Наталія і зізнається, що сама дуже любить каву.  «А на Востоке утро начинается не с кофе»,  – додає Євген. 

 

Щодо ставлення місцевих до себе, чоловік зазначає: «Пока все хорошо, мне иногда удивительно даже: как это так?». Але й згадує про неприємності: «Нас не пустили на стоянку, потому что у нас донецкие номера», – друзья мои говорят. Меня вообще удивляет тот факт, что на следующий день там под стоянкой не было кучи машин с донецкими номерами. На самом деле, это Украина. Многим все равно. Наутилус пел: «Одни слова для кухонь, другие – для улицы». как было, так и осталось. Ничего не изменилось», – каже Євген Цодіков.

 

«Просто, мы, наверное, встречали только хороших людей. Или же неприятные случаи – очень редкие», – додає він 

 

Євген також зізнається, що все одно інколи є питання, які дуже напружують: «Например, я работал на Краснодонцев,  с регулярностью раза три в неделю меня спрашивали: «Ну что, уже квартиру купили?». Или «На море собираетесь?». Да, говорю, на Средиземное» Вот это, наверное, единственные неприятые вопросы. Люди, наверное, не со зла спрашивают. Им просто рассказывали, что все там такие богатые точно так же, как нам – что тут все бандеровцы», –  каже чоловік.

 

Наталя згадує, як до них ставляться сусіди. Каже, що переживали, поки була вагітна, питали коли пологи: «Наші сусіди дуже добе до нас поставилися. Зараз дуже добре спілкуються. Завжди питають, як у нас справи, як ми. Чекали ляльку, знали, що ось-ось маю народити.

 

Може, ми потрапили у якесь таке позитивнее середовище, не знаю. Але до нас люди добре ставляться», – запевняє жінка.

 

Коли родина тільки вирішила залишитися на Закарпатті, реально відчутної допомоги від держави відчутно не було: «Кооринаційний штаб був створений, люди, ніби, працювали, але що вони робили – невідомо. І до цих пір, в принципі, ситуація не змінилася», – каже Наталія Цодікова.

 

Євген продовжує: люди більше покладаються на власні сили: «Сейчас вышло так, что собралась инициативная группа. Приехал человек из Донецка, генератор идей – тянет за собой. Мы создали организацию (ГО «Закарпаття-Донбас». – Авт.). Если раньше мы приходили в госорганы, нам давали  телефоны волонтеров, сейчас дают мой номер телефона. Люди звонят, спрашивают: «Как гуманитарную помощь получить?». Я отвечаю, что нет  гуманитарной помощи. Но пытаемся совместными усилиями решать проблемы. Помогаем друг другу. И ужгородцы, конечно, же помогают».

 

Негатив, за словами Євгена, частіше буває у Фейсбуці:  «А что вы тут начинаете? Мы тоже живем на съемных квартирах… И начинается… Просто люди всегда путают теплое с мягким. Одно дело жить в съемной квартире там, где есть родные, близкие, знакомые, друзья, где родился и вырос. И другое дело – когда ты оставляешь город, где  прошла вся твоя жизнь, и приезжаешь с деньгами только на минимальные расходы. И надо все заново искать. И работу, и жилье… Все! Я вообще не знаю, как мы просуществовали этот год. Люди знаковые в жизни появлялись. Если бы не они, я не знаю…», – зізнається чоловік.

 

«На самом деле, здесь в Ужгороде и на Закарпатье хватает своей ваты. Люди есть настолько пророссийски настроенные, что даже мне говорят, что я – фашист. Что из-за меня война, потому что нечего было там за Украину держаться. Здесь тоже такое есть. Но есть и ответ на это замечательный: если вам здесь так не нравится, то давайте – меняемся. У меня есть в столице процветающей новой республики хорошая квартира. Я меняю ключ на ключ. И все – и сразу тишина», – каже Євген.

 

Чоловік розповідає, що також дуже не любить питання про ставлення до «нової» влади: «Меня всегда раздражал и сейчас раздражает вопрос: «Как ты относишься к правительству?». Ну не нравится мне оно! Теперешнее правительство не нравится, не нравится мне и то, что вводит оно. Но я не политолог, и не экономист. И я в принципе, не понимаю, к чему могу привести эти реформы. То есть они как могут привести как к чему-то ужасному, так и к чему-то очень хорошему. В Грузии Саакашвили до сих пор многие не любят. А когда он был Президентом – его люто ненавидели. За его реформы. Был период, когда грузины без работы сидели в большинстве, люди хватались за любые соломинки. Но сейчас там нету бомжей,–  их накормят, у людей есть работа. Прошел период – чего-то Грузия все-таки добилась. Да, мне многое не нравится в нашем правительстве. Пока только все усугубляется, налоги повышаются, цена газа поднялась,  нам рассказывают, что она «обгрунтована». Но она не только не обгрунтована, она завышена!», – зазначає Євген Цодіков.

 

«Я привык все проверять с калькулятором в руках, сейчас просто можно взять калькулятор и доказать, что эта цена в 7 гривен 19 копеек в 4 тысячи раз больше. Это 400 тысяч процентов сверху! И вот этот господин в очках мне рассказывет, что цена «обгрунтована». Он за дураков держит всю страну,  или как? Я этого не понимаю», – додає він. 

 

Услід за Цодіковими до Ужгорода переїхали і кілька друзів родини. Щоправда, значно пізніше. Крім «луганських» друзів, сім'я тепер має і «ужгородських». Наталя розповідає, що зараз у неї є подруга, яка стала майже сестрою: «Вона просто настільки близька мені стала! Як сестра рідна. До моїх пологів ми спілкувалися два рази. Вона живее неподалік пологового будинку і мені туди постійно приносила гостинці. Сама маючи маленьку дитину, мені готувала. Це було щось неймовірне. Я просто плакала. Не розуміла:  як таке може бути? Тепер є такі друзі. Неймовірні люди», – розчулюється жінка.

 

Про повернення в Луганськ сім'я Цодікових не думає. «Майбутнього та не бачиться»,  – каже Наталія.  «Вещи хотелось бы забрать. Действительно, осталось такое, что хотелось бы сюда перевезти», – додає Євген.

 

«Даже если ситуация поменяется, люди все равно останутся при своем мнении. Кто не любил Украину, – не будет любить. Люди поделены. Я многих знаю,  кто сейчас в правительстве ЛНР. И знаю их жизнь до этого и теперь. Это как «из грязи в князи». Плюс эта ненависть непонятная… При чем так оно как-то резко стало: опа – и  всех не любим. А до этого как? Мирились? Постоянные эти крики «Донбасс никто на колени не поставит»», «Донбасс никто никогда не слушал, послушайте хоть сейчас!». И когда этим людям говоришь: «Уважаемые, вас 23 года слушали, вы уже выбрали 4-х президентов. Четверо уже управляли этой страной, разворовали. Что вам еще нужно? Сколько можно?», – каже Євген Цодіков. 

 

«На самом деле, чтобы они замолчали все и были довольны, туда надо влить нормальные деньги, восстановить промышленность и дать людям работу. Все! И больше ничего не надо. Они будут любить Украину. Сейчас показывают, как там все разрушено. Пришли каратели и огнем и мечом все разрушили. Но это было разрушено всегда! То, что показывают, уже лет 10-15 в таком состоянии. Теперь все подается, как будто бы все украинские войска разрушили. Я как человек там живший,  согласен:  очень много всего там залетело-прилетело. Но оружие в руки кто первый взял? Кто взял, тот и выгребает сейчас. Кто не пустил наших ребят на защиту на укрепление в Донецк, вот тот сейчас в первую очередь выгребает свой русский мир. Вот и пусть выгребает. Мне не жалко этих людей.  – не приховує емоцій Євген. – Мне жалко незащищенных, пенсионеров, которые всю жизнь отработали. Они заработали эту пенсию! А теперь государство хитрозадое заявляет, что это оккупированные территории, поэтому мы платить не будем. «Это наши граждане, хотят – пусть уезжают. Это – наша территория, но она оккупирована. Мы ей платить не будем, потому что она оккупирована, но это наша территория, мы на нее претендуем».  Если это наша территория, там живут наши граждане, – пожалуйста, беспокойтесь.  Хотя бы о самых незащищенных. Там масса лежачих больных было! После зимы их трупы просто вынесли из квартир. Они с голоду умерли. Просты старики, пенсионеры. Они в чем виноваты?», – продовжує чоловік і розповідає, як у зоні АТО продають заморожене м'ясо із 60-х років, «тушонку» з царськими гербами і «сучасну» гуманітарку, на якій не заробляє хіба що лінивий: «Пропуска и всевозможные запреты –  это сделано для того, чтоб дерибанить и сделано искусственно. Зона с закрытыми границами: туда можно поставлять все. Люди хотят есть, пить… И вот этот постоянный контрабас – и из России, и из Украины…. На этом все заработали: и менты, и СБУшники, все, кто при власти, все кто имеет хоть чуть-чуть, хоть клочок. Ничего удивительного: чем больше запретов, тем больше поводов брать деньги. Там продается мясо, 60-х годов, которое поступало в качестве гуманитарной помощи. Очень замороженное. То, что из России заходит – складированные старые продукты, которые запасались для каких-то катаклизмов. Вот оно передается как гуманитарка, а его продают. Тушенка с царскими гербами…», – розповідає чоловік. 

 

Про зв'язки з «тією» територію, Цодікові кажуть: «Иногда созваниваемся с друзьями. Есть люди, с которыми просто перестали какое-то время общаться, пока не пройдет политика. Тех, с которыми дружишь с детства, с кем есть по 20-25 лет дружбы просто так из жизни не выкинешь. Поэтому с кем-то просто на некоторое время ограничили общение, с кем-то не говорим о политике».

 

Родина після переїзду встигла поподорожувати Закарпаттям. Але зовсім трохи. Запевняють, поки що. «Були у Великоберезнянському районі, у Вишці, Невицькому кілька разів, у Чинадієві.  Євген –  у Рахівському районі. Дуже хотілося би на Синевир. Ще в гори дуже хочтеься. Але поки лялька маленька – це поки тільки хочеться», – сміється Наталя і додає, що в Ужгороді їй добре: «Нам комфортно. Обстановка непогана.   Труднощі тільки у побутових проблемах. Грошей не так заробляється, десь живем, може, трохи не так, як жили».

 

«Понимете, 99% процентов людей, которые приехали сюда, это люди с образованием, люди чего-то там имеющие, те, у кого голова работает. У нас там жизнь был на некотором уровне, а сюда приехали  почти без ничего. Все – с нуля. Опять же – не просто с начала. С начала там стартонуть нам было проще. Но здесь – сват кум, брат. Ничего лишнего никто не скажет, не покажет. Люди, которые приехали оттуда – это, в основном, люди бизнеса, а новых в бизнесе не любят», – каже Євген.

 

Після переїзду до Ужгорода сім’я Цодікових, за їх же словами, почала більше цінувати життя. «Головне, що всі живі і здорові.  Це головне. Виявилося, що нам багато і не потрібно. А щоб з близькими тільки було все добре. Ну і ще оце з’явилося (Наталя показує на 7-місячну донечку. – Авт.).. Зараз вона – центр Всесвіту. Такий танцюючий», – сміються батьки малечі.

 

«Пропал вещизм. – веде далі Євген. – Мы поняли что вещи можно складывать не в шкаф, а в мешки», – сміється чоловік. 

 

«Хочеться того рівня, який був. І рівня доходів, і рівня життя. Але чи буде, і як буде?

 

Ми всі живемо в Україні. Люди тут дуже хороші, але у нас – Україна. І вона, нажаль, не дуже лагідна до простих людей», – чесно каже Наталя. 

 

Ужгород Цодіковим дуже подобається. Кажуть, після сіруватого Луганська – дуже яскраве місто. З мінусів називають тільки погані дороги і занедбані старі будівлі: «З візочком відчуваю кожну яму. Ну і дуже мені шкода старої архітектури, про яку, здається, мало дбають», – зазначає Наталія Цодікова.

14-річний Денис – уже майже справжній дорослий. Переїзд сприйняв нормально, каже, що так навіть краще. «У мене, здається, навіть друзів стало більше. Хорошее місто. Все дуже близько, компактно, дуже приємно», – каже Денис. Хлопець відвідує тут музичну школу (навчається грі на гітарі), курси відеооператорства і каже, що дуже любить гуляти по місту. Тепер вже з новими друзями.  «Пам'ятаю, мене представили класу, і одразу до мене приходить хлопець, каже: «Привіт, я – Роберт» і зразу понеслось. Тому зараз у мене День народження і вже більшісь гостей, які до мене прийдуь –  це однокласники».

 

Вже завершуючи розмову, Наталя знову відмотує спогади назад: «Знаєте, думали, що треба було зважуватися на переїзд раніше. По-нормальному: продати квартиру, зібратися, спокійно приїхати. Батьки не вірили, що ми не повернемось. Але сталося, як сталося. Мені дуже Ужгород подобається. Слава Богу за все, от правда», – каже  жінка.

 

Аня Семенюк

 

Війна все спише?

 kdt1ecoG38У цьому номері ми публікуємо анонімне інтерв’ю воїна-учасника АТО, який служив у 4-му окремому механізованому батальйоні при Закарпатській 128 бригаді. Чоловік розповідає про те, що не все відбувалося «гладко» під час проходження служби в містах Донбасу, а також про «невоєнні» проблеми, з якими довелося зіткнутися бійцям батальйону.

 

– Розкажіть, як Ви потрапили в зону АТО?

– Я мав бажання йти на фронт і звернувся до воєнкомату. Це був червень 2014 року. На початку ми служили в механізованому батальйоні територіальної оборони, нашою основною метою був захист Закарпаття. Потім, на початку вересня, наш батальйон відправили в зону АТО, ми вже стали 4-м окремим механізованим батальйоном при 128 бригаді. Назва наша – «Закарпатські ведмеді». Нашу одну роту, яка прийшла, розділили на взводи– одна часина пішла в Сватове, інші – в Маріуполь, Красний Лиман, а  нас – у Слов’янськ. Всі наші взводи були направлені на охорону комендатур недавно відвойованих міст Донбасу.

 

– На якому рівні було Ваше забезпечення?

– Коли ми були там, то забезпечення проводили декілька людей. За продуктами харчування ми йшли в розташування 95 бригади, яка знаходилася в Слав’янську на території туристичної бази «Славкурорту». Там не було в нас нестачі в харчах, навпаки, – все, що було розписано, ми отримували, крім того, нас забезпечували волонтери. Тому в нашій частині було багато продуктів, ми переживали, що вони попсуються. Перед святом Миколая ми отримали від волонтерів багато подарунків і домовилися зі своїм взводом, що передамо їх разом з продуктамии харчування в два дитячі будинки. Так і зробили. Волонтерську допомогу, до речі, отримували і з Ужгорода, і з Міжгір’я, різні небайдужі люди нам допомагали.

 

– А з одягом які справи були у Вас?

– Ну нас так, досить слабенько вдягнули Збройні сили – на 50% від можливого. Все інше нам довезли волонтери. Але я не сказав би, що ми бідували.

 

– Ви знаходилися тільки в Слов’янську?

– Потім нас перевезли у Харківську область, у місто Чугуїв. Там ми пройшли певну перепідготовку, збори. Там зібралися різні батальйони, і ми мали йти в Дебальцеве, але зрештою ми туди не потрапили, оскільки не мали жодного важкого озброєння – тільки БРДМ. А в Дебальцевому на той час був найбільший пік протистояння –початок лютого 2015 року. Відтак, нас відправили в Краматорськ охороняти штаб АТО. Там і почалися найцікавіші речі, пов’язані з життєзабезпеченням батальйону.

 

– Що саме?

Наш комбат Володимир Григорович Зима – нормальний чоловік, який дбає про своїх солдатів, щоб вони залишилися живими. Завдячуючи йому, ми, як батальйон залишилися живими. Але на жаль, крім нього були інші люди, і подібних речей про них я сказати не можу. Серед частини керівництва процвітала корупція. Наприклад, коли ми отримували грамоти та фінансову нагороду, то один із керівників штабу батальйону говорив нам, що треба занести певну частину. Коли видавалися медалі учасника АТО, нічим не особливі, які просто свідчили про участь у Антитерористичній операції, їх мали отримувати всі, але насправді вони коштували 300 гривень. Якщо платили – ви її отримували, якщо ні – то ні. Тобто коли в нашому батальйоні в людини не було цієї медалі, це означало, що вона її не купила.

 

– А з харчуванням яка ситуація була?

– Важка була ситуація. Кожен взвод нашого батальйону харчувався окремо, в своїх містах; ми, як я вже розповідав, – у Слов’янську. Тоді було все нормально, ми знали, скільки і яка для кожного солдата є норма харчів. Коли ж ми приїхали до Краматорська, то побачили, що солдату майже нічого не видають. Сиру практично ніколи не було, кухарі – жахливо брудні, п’яні люди. Розумієте, якщо ви хоч трохи бережете свій шлунок від якоїсь кишкової палички чи іншої хвороби, то туди, в їдальню, не підете, краще будете голодувати. Картопля була гнилою, ми навіть журналістів запросили, щоб вони це на власні очі побачили.

 

Тому в ідальню ми не навідувалися, забирали на кухні картоплю, капусту, в нас були з собою свої каструльки, в них варили борщ, суп. Коли ж ми на кухні просили масло чи сир, – то відповідали: «Іди сам знаєш куди, я із солдатом говорити не буду». Коли прийшли молоді хлопці, які нас мали замінити, то вони подивилися, чим їх годують – зняли відео і виклали його в Інтернет. Потім прийшли перевірки, але зрештою нічого не виявили!

 

Ще один випадок. Всі солдати, які вже відслужили свій термін і йти додому, повинні були відповідно, отримати нову форму. Той одяг ніхто нікому не видав, але, можете мені повірити, в Ужгороді, в Мукачеві на «Гіді» вона вже повним ходом продається. Так само всім військовим, які йдуть зі служби, мають забезпечити повернення додому. Нас не доставили до місця проживання, ми добиралися самотужки. Нам сказали, що не треба купувати білети, замість них видадуть чеки, за якими ми зможемо взяти собі залізничні квитки у касах в Києві. Але навіть цього ми не побачили. Нас було близько 180 чоловік, у частині було 6 шкільних автобусів. Ці автобуси могли нас довезти з Краматорська до Мукачева. Далі, я думаю, кожен би вже сам добрався додому. Але цього також зроблено не було. Крім того, непорядок був у нас і в матеріальній частині. Пропадали мийки, пили, величезна кількість бензину списувалася.

 

Загалом, зі всього офіцерського складу нашого батальйону, на мою думку, 20% були справді офіцерами, гідними свого звання. Всі інші – це ті люди, яких колись вигнали за п’янку, розкрадання майна, і вони зараз в батальйоні. До сьогодні вони там п’ють, ходять п’яними у військовій формі, сам комбат їх бив. Сиділи вони, закриті у підвалах, доки не протверезіють.

 

– Зараз Ви повернулися додому, чи є проблеми з оформленням статусу учасника АТО, учасника бойових дій?

– Розумієте, людям, які там воювали, несли чесно службу, навіть по поверненні продовжують «класти палки в колеса».

 

– Коли Ви повернулися із зони АТО?

– Зовсім недавно, 12 червня. В нас вже були папери на руках, але виявляється, що нам ще якісь документи потрібні для оформлення статусу учасника Антитерористичної операції. В нас із цим затримка, зверху щось там ще тягнуть, крутять. Але ж ми після повернення з Чугуєва п’ять з половиною місяців перебували в АТО. Ці папери ще навіть до Києва не дійшли. Цікаво, що ми мали повернутися ще шостого червня, але нас ще не відпускали. 10 червня ми передзвонили на гарячу лінію в Міністерство оборони, ситуація вирішилася, і ми змогли вирушити додому.

 

– Ви тривалий час перебували у Слов’янську, чи помітили масові сепаратистські настрої серед місцевого населення?

– Саме в Слов’янську ні. Розумієте, люди в цьому місті першими на собі відчули, що таке ДНР. Якщо б українська армія не звільнила місто, сепаратисти не пішли, то люди б реально почали гинути з голоду. Люди там на 80% сприймають українську владу й армію як своїх. У Краматорську вже картина трохи інша, там співвідношення вже 50 на 50. Якщо ж ми візьмемо Артемівськ, то там, на мою думку, 5% за українську владу, всі інші підтримують сепаратистів. Якщо б вони прорвалися далі Дебальцевого, то Артемівськ би їх повністю підтримав. Ми там наводили порядок, бачили все це. Я спілкувався з чоловіком, яка живе дотепер в Донецьку, але працює в Маріуполі і вагітну дружину привіз народжувати на українську територію, в Краматорськ. Так от, він мені розповідав штампами російської пропаганди про те, що наші війська знущаються з дітей, розпинають їх, фашисти, героями України називають Бандеру, Шухевича. Тому він підтримує іншу сторону. Але цікаво, що робота в нього тут, в Україні. І він прекрасно розуміє, що такої держави, як «Новоросія» не існує, що це все фікція. І в Росію він не поїде, бо таких як він, простих донеччан, не дуже приймають там. Інший чоловік зі Слов’янська розказував про ситуацію, яка там була навесні–влітку 2014 року. Говорив про те, що місто було в кільці. Якщо жінок та дітей ще так-сяк випускали, то чоловіків –ні. У місті не було хліба, світла, води. І залишалися два варіанти – умирати або заробити гроші, воюючи за сепаратистів. Половина людей у Слов’янську, які «воювали» за сепаратистів, навіть не знали, як правильно автомат на плече покласти, їздили на мотоциклах, автомати в них падали, губили рожки, ходили по асфальті й патрони збирали. Ці люди, по суті, були для «масовки» – «спостерігали» за рухом української армії і т.д. Коли був наступ української армії, то ці люди просто кидали автомати і тікали. Також багато людей, що воювали, попали під вплив російської пропаганди, яка показувала страшні речі, які нібито робимо ми. Ну тепер у Слов’янську вже люди ситуацію розуміють набагато краще.

 

Олексій ШАФРАНЬОШ

 

Волонтери починають збір матеріалів для маскувальних сіток закарпатським військовим

volonteryТячівські волонтери Руху підтримки закарпатських військових оголосили акцію зі збору матеріалів для плетіння маскувальних сіток, кікімор, а також порожніх, чистих пляшок для шаянського буркуту для відправки в зону АТО.
 
До акції вже долучились парафіяни храму Успіння Пресвятої Богородиці м.Тячів, які за тиждень зібрали багато порожніх пляшок і матеріал для маскувальних сіток і кікімор. Організували процес священики о. Йосип Штогрин та о. Василь Ворохта.
 
«Окрема подяка пані Єві, яка особисто зібрала два великих мішки старих полотняних мішків (нитка з цих мішків найкращий матеріал для плетіння кікімор для наших розвідників), теплі, зимові речі які знайдуть своє призначення в холодну пору року і фінансову допомогу +200 грн. Також хочу подякувати жінкам, які старі мішки торочать. Цю кропітку роботу виконують Клара Павлюк, Емілія Миколаївна Коперльос і інші небайдужі, які знаходять вільний час, щоб приділити його для допомоги нашим захисникам», – пише на сторінці спільноти волонтер Іван Крічфалушій.  
 
Також кілька тячівських магазинів зголосились розмістити в себе флаєри і оголошення про акцію: - магазин "Терція" на вул. Комсомольська,- магазин "АВС" на вул. Московська,- магазин "GREEN" на вул. Пушкіна. Список магазинів буде поповнюватися.  «Якщо маєте бажання долучитися до акції, приносьте матеріал, пусті пляшки в ці магазини або дзвоніть по телефонах: 067 312-03-61 (Іван), 097 668-57-69 (Калина), 067 312-04-13 (Євгенія). Скооперуйтеся, зберіть із сусідами тканини і пляшки, а ми під'їдемо і заберемо», – звертаються помічники армії до небайдужих тячівців. 
 
Долучитись до акції можна, роздрукувавши і роздавши родичам і сусідам флаєри, розміщені у волонтерській Фейсбук-спільноті «Допомога захисникам України – Тячів» за посиланням https://www.facebook.com/groups/311972758985788.
 
Джерело: Тячів

Ярош про ситуацію в СБУ: Наливайченко - мій друг, а таких як Грицак - на фронті дуже мало

324121Через тиждень після відставки глави СБУ Валентина Наливайченка та тимчасового призначення на цю посаду його першого заступника Василя Грицака, лідер "Правого сектора", нардеп Дмитро Ярош назвав критиків бойового офіцера неполіткоректним словом.

Як кормлять українських солдат

aaa80c7 10687014 864250786987278 6072932009811874349 nФото армійського "сухпаю" розмістив у мережі користувач Анатолій Цуперяк.

 

Те, що знаходиться всередині банок, що входять до продовольчого набору бійця української армії, шокувало користувачів мережі Фейсбук.

 

"Дорогі Украінці подивіться чим кормлять наших Солдатів і куди витрачає Міністерство оборони кошти((((. Цей сух пайок прийшлося розпакувати нам і подивитися і покушати що насправді їдять Украінські бійці. Моя думка така упаковка вартує дорожче їжі. Я не буду гнівити Бога але чесно те все, що знаходиться в консервних банках приходиться їсти солдатам. В банках чесно находиться не їжа а якесь прости ня Боже гавно, на яке витрачає Міністерство оборони і списують гроші на войну((( Як би не Волонтери то наші солдати вмерли би з голоду!!!! Укажіт мі се іда гута би іх побила ко се випускає((((( би то тот завод яке се виробляє згорів в пух і прах. А солдати заслуговують на краще. Що запах вонячий плісняве і вида товарного немає ще перебачтимі заслово ісрачка нападе в полі!!!!!", - написав Анатолій. 

 

Також світлини прокоментувала журналістка та відома в області волонтер Наталія Зотова:

"Підписуюся під кожним словом! Особисто я не скаржуся на слабкий шлунок і ніколи не нарікаю на їжу, бо маю невибагливий смак. Але після таких гостинців таки стошнило. Через годину все вирвала. Смак старого жиру переслідував кілька днів :(((", - написала Зотова.

 

Джерело: Голос Карпат

Закарпаття не виконало план мобілізації

mobilizaciya 1Кілька днів тому по всій Україні стартувала шоста хвиля мобілізації, відтак військомати підбивають підсумки виконання мобілізації в рамках п′ятої хвилі. На Закарпатті п′ята хвиля, як і четверта, виявилася провальною.

 

Не виконали й половини запланованого, а лише на 44 відсотки. Однак, як зазначають у військоматі – це вже кращий показник, оскільки план мобілізації в рамках четвертої хвилі був виконаний всього на 30 відсотків.

 

Тим не менше, в області вже взялися до виконання шостої хвилі мобілізації. Разом з тим звернулися до краян проханням відповідально і з розумінням ставитися до роботи військоматів і не уникати отримання повісток.

 

У рамках шостої хвилі в області планують збільшити і кількість військоматів. Зараз їх в області є дев′ять, планують додати ще чотири.

 

Джерело: Zik

Волонтери просять про термінову допомогу "залізній" 128 бригаді

134338Бійці 128 бригади, яка в мирний час дислокується у Мукачеві, потрпапили у халепу - "не зіграла на руку" матінка природа. Сильна злива залишила наших захисників без продуктів.

Про це на своїй сторінці у Фейсбук повідомила волонтер Тетяна Корбут.

"З 23.06 на 24.06 у них вночі пройшла сильна злива. І так як вони всі продукти зберігали в викопаному погребу, метрової глибини, все залило. Сухим залишилося тільки печево, буде з чим чай попити). Вода досі не спала. Доводиться в терміновому порядку збирати для них продукти, якщо є у кого можливість, допомагайте! Хлопців там багато, відправляю на своїх, вони діляться з усіма. Як завжди вражає відповідь командирів на заклик про допомогу, "... гроші є, продукти купити зможете самі" - написала Тетяна.

 

Також волонтер просить допомогти з ремонтом автомобіля, який уже 10 місяців перебуває у використанні бійців.

"Тепер, біда адже не ходить одна, потрібна допомога машині Фольцваген Т-4. Машинка вже 10 місяців обслуговує хлопців, не витримала, зламалась. Для неї потрібні запчастини! У цьому і прошу допомогти!!! Всім хто розбирається, дуже прошу, не потрібно нове, купити не зможу. Можу прийняти в подарунок або що-небудь з б/у, але в хорошому стані".

 

Джерело: Час Закарпаття

Воїни Добра – Антон Гайтанжи (продовження)

ZZZZZZzУ минулому номері ми розпочали інтерв’ю зі старшим лейтенантом Антоном Гайтанжи, воїном 15-го батальйону 128-ї Закарпатської гірсько-піхотної бригади. Антон розповідав про те, як він потрапив до зони АТО, про військову службу в населеному пункті Чорнухіно, яке знаходиться біля Дебальцевого. Воїн застав найзапекліші бої на Дебальцевському напрямку в січні – лютому 20142015 року, був поранений під час бою з сепаратистами. В цьому номері ми публікуємо продовження інтерв’ю.

 

– Антоне, після влучення сепарів з РПГ у залізничну вежу, в якій Ви перебували, Ви отримали серйозні поранення, будівля була зруйнована. Що відбувалося далі?

– Нас вивезли до Артемівська, прооперували нам операції, мого друга, Васю Костіва, відвезли вертольотом до Дніпропетровська, а мене − до Харкова на автомобілі, а потім вже на літаку – в реанімацію до Києва. В мене ж була тріщина черепа. Її побачили тільки у Харкові, в Артемівську не помітили. Враження про Артемівський шпиталь важко передати словами: операційні всі зайняті, невідкладні операції проводяться в коридорах лікарні! Щодня привозили 80–100 чоловік, причому у важкому стані – хтось без ноги, у всіх хворих важкі травми. Закінчувалася анестезія, мені зашивали без неї. Але кожному воєнному, хто їхав туди, давали знеболювальне, але воно наркотичне, в таких одноразових тюбиках. Лікарі брали ці тюбики і робили укол в те місце, де оперували. До речі, там були волонтери, коли лікарі зашивали, то в мене форма по пояс була у болоті, в крові, розірвана. Волонтери прийшли і мені спортивний костюм дали. Розумієш, нічого не було з одягу – бронежилет згорів, а каска розкололася.

 

– Потім Ви потрапили до Харкова?

– Там я пролежав три дні, везти мене не можна було, оскільки рана була серйозною. В Харкові в реанімації мене відкачали, привели до свідомості, й коли прилетів літак, не воєнний, а медичний, то нас трьох важких хворих забрали. В Києві я п’ять днів був у реанімації, а потім у палаті. В столиці дуже багато волонтерів, шпиталь великий, дуже багато там хворих і не вистачало медсестер. Тому разом із ними чергували також і волонтери. За багатьма солдатами треба було дивитися, особливо вночі, хтось зіскакував із ліжка, розумієш, − снилася війна.

 

Волонтери забезпечували їжею, те, що давали в шпиталі, ми не їли (сміється). І не тільки волонтери, але й просто кияни. Був один випадок, який дуже запам’ятався. Був вечір, ми в коридорі стояли, дивимося у вікно – білий Рейндж-Ровер під’їжджає, з нього виходить у шубі жінка років 50–55. Вона до нас підіймається, заходить у палату. В неї була  сумка-холодильник. А там одна каструля зі смаженою куркою, а інша – повна різними стравами. І таких випадків було дуже багато. Люди готували вдома і приносили нам, і весь час запитували: «Що Вам на завтра потрібно?» В нас було багато їжі, соків, йогуртів, правда, не все можна було їсти. Але загалом, я був дуже вражений цим, це було дуже несподівано. До нас заходив вокаліст «Океану Ельзи» Вакарчук, фото з ним є. Декілька футболок нам приніс. Ми у березні навіть думки не мали, що хтось із цивільних нам допомагатиме. Крім того, в шпиталі був склад, де знаходилися речі, медпрепарати і тому подібне.

 

– Ви ж спілкувалися з місцевими, які в них настрої?

– Знаєш, як я тобі скажу, 50 на 50. Були різні випадки. Були моменти, коли вони не хотіли нас бачити, спілкуватися. І тут теж незрозуміло: або вони бояться сепарів, або в них якась відраза до нас. Я тобі розкажу одну ситуацію. Нас добре забезпечували і Збройні сили, і волонтери.  Армійських харчів у нас було багато. І щоб вони не псувалися, ми наполягли на тому, щоб їх передали місцевому населенню. В Чорнухіному була школа, дитячий садок і тюрма, до якої ми віддавали перловку і те, що було в мішках, хліб. Згущонку ми відвезли в дитячий будинок, в школу. Були два протилежні моменти. Коли їхали через села, а ми з Васею Костівим проїхали весь Дебальцевський район, техніку ремонтували, ще щось, то і завжди з собою багато солодкого брали − цукерки, згущонку − та роздавали дітям. Взяли ми якось ящик згущонки, зупинилися посеред села, саме багато дітей прибігло. Ну, ми вирішили, що дітлахам багато згущонки давати не можна, бо буде погано, то попросили їх покликати батьків, щоб вони згущонку забрали. Батьки вийшли, почали кричати – їдьте геть, забирайтеся. Ми такі злі були, а діти сиділи ображені. Потім коли вже верталися додому, то тихцем, щоб батьки не бачили, дітям по банці згущонки роздали.

 

Були й інші ситуації. Є там село Ольховатка, велике, там шахта стоїть. Одного разу ми там проїжджали поле, посеред нього чоловік стоїть, у руках якісь речі. Ну, ми до таких ситуацій обережно ставимося (коли їдемо, то весь час у бронежилетах, касках), взяли вже автомати, зупинилися. Виявляється, вийшов чоловік років 45, приніс нам три банки компоту, старий радянський тулуп і куртку. А ми не хотіли брати, кажемо, в нас все є, а він розплакався, каже, щоб нам на допомогу було, перехрестив нас. Інший випадок стався у самому Дебальцевому. Там є магазин «Тисяча дрібниць». Нам треба було крупи купити. Його власники чистою українською мовою розмовляли, і коли ми зібрали все, що нам треба, то вони не схотіли з нас взяти грошей. Ми їм пояснювали, що ЗСУ нас фінансують і все ж заплатили.

 

– Що там «ловить», радіо, телевізор?

– Радіо ми не слухали, а ось телевізор був. Ми мало його дивилися, в штабі була парабола, наші канали і чотири сепарські канали. Пускали по них не тільки політичні речі, але й серіали різні. Розказували, які закони вони там вводять.

 

– Яку музику слухали?

− «Воїни світла»  Ляпіса Трубецкого. Ця пісня була у всіх на телефонах, і вона грала щовечора. Загалом там ми не мали багато вільного часу. Знаходили час поїсти щось і піти спати ввечері. Єдине, що дуже тішило, – це добре помитися. Добре помився – добре провів час, відпочив. Із цією справою, правда, там важко було.

 

–  Ви повернулися з передової, чи тримаєте контакт із бойовими побратимами, які залишилися там?

– Я їм телефоную, наші перебувають у Луганській області, там більш-менш тихо. Розумієш, які люди там зібралися? Вони пережили таке, коли, наприклад, прилітає мінометний обстріл, то вони вже й не зважають. Ось я тобі розкажу: був у нас такий період із моїм другом Васею Костівим. Ми жили в машині. Коли чули свист міномета, то вночі часто вже навіть і не вставали. Хотіли просто поспати трохи, тому на такі речі просто не реагували. Реакція була, коли стріляли десь неподалік – тоді вже, зрозуміло, ми активізовувалися. Деколи були випадки, коли не сховаєшся ні від міномету, ні від «Граду». На мою думку, це вже справа випадку. Якось я стояв на вулиці, розмовляв по телефону, а  з боку сепарів почалися спалахи. Ми їх бачили, але великого резону від цього не було.  5-7 секунд − уже йдуть вибухи «Граду». Я подумав, що знову на Дебальцево направили удар, бо вони по ньому весь час гатили. Ось  стою, говорю далі по телефону, а виявляється, «Град» до нас прилетів! Почалися вибухи поблизу, дуже жорстко було, я застрибнув під ківш трактора, який у нас окопи рив. Вибухи були недалеко, джип наш розірвало, осколки літали. Ми стояли ж на залізничній станції і поперетягували потім усі вагони, які були поблизу, щоб себе трохи прикрити. Між вагонами й штабом упали два снаряди. Палатка, де була  в нас кухня,  вся як решето від цих снарядів. Ну, загалом, було дуже непросто.

 

– Як визначали, який снаряд летить до вас?

– Міну ти чуєш, це секунди дві-три, характерний такий звук свист, коли вона падає. «Гради» не чути, видно вночі тільки спалахи, а вдень – нічого, чути, коли вибухи.

 

– Доводилося чути, що війна робить так, що невіруючі люди стають вірити в Бога.

– Я не дуже релігійний, але до нас і священики приїжджали, і капелан є у нашій військовій частині. Капелан нас дуже здивував – він же ж має форму, в штаті числиться гранатометником. Але ми не очікували, що він буде в бронежилеті, з автоматом, в касці ходити на рівні з іншими. Тобто він туди приїхав, він перестав бути капеланом. Він, до речі, дістав осколочне поранення в ногу. Коли ми їхали туди, нам усім хрестики дали, і коли виїжджали, теж, з різних церков до нас теж приходили.

 

– Як рідні поставилися до того, що Ви на війні?

–  З моїх ніхто не знав. Вони знали, що я в Артемівську, де тихо і спокійно. Я їм так розповідав. Дізналися, де я, тільки тоді, коли дістав поранення. Я ж три дні перебував у важкому стані, телефони всі згоріли, тому родичі вже через знайомих довідалися, де я насправді. Переживали, до Харкова у військовий шпиталь до мене приїхали. До речі, багато хто не говорив, де він знаходиться, своїм рідним, жінкам, щоб вони просто не переживали. За це Дебальцево мені дружина весь час дзвонила: «Ти дивися, який жах у ньому твориться». Я ж ніби в Артемівську по розмові був. А, по суті, – ще далі за Дебальцевим! П’ять хвилин поговорив, сказав, що зв'язок поганий і «всьо пока!»

 

По-різному бувало. Коли летить «Град», попадає, головне – вчасно знайти якусь яму і заховатися: якщо нижче землі впав,  то осколки не задівають, хіба що сам «Град» до тебе прилетить.

 

–  Знаю, що була у Вас поїздка разом з іншими воєнними до Будапешта.

– Так. Ми повернулися сюди, й на Закарпаття, мені подзвонила знайома волонтерка і запитує, чи є закордонний паспорт. Я сказав, що є, а вона каже – є можливість поїхати до Будапешта. На той час я лежав удома, перебував на реабілітації. Зі мною їхали хлопці, які були чи важко поранені, чи перебували у дуже гарячих точках. Були також двоє хлопців, які ще під Іловайськом потрапили в полон. Загалом нас повезли в Угорщину, забезпечили житлом, харчуванням. Там українська громада цим займається – екскурсії проводять. Ми поїхали на п’ять днів. Я спочатку подумав, що ми поїдемо як прості люди, а коли приїхав, то відчув, що до нас ставляться як до міністрів! Між ними були дискусії, хто нас забирає на обід, проводитиме культурну програму. До поїздки туди ми були морально трохи подавлені, а коли звідти верталися – на моральному  підйомі, тобто мали морально-психологічний відпочинок. Ми там були з 26 по 30 травня.

 

До речі, ми познайомилися там із угорськими волонтерами. Зокрема, з одною жінкою, родом із України, її звати Вікторія Ігнац. Коли їй було півтора року, вона з батьками переїхала до Угорщини. Тепер їй 37 років, і мама навчила її української мови. Ми з нею розмовляли, акцент, звичайно, відчувається, але все зрозуміло. Так-от, Вікторія та її подруга зі Швейцарії  займаються волонтерством. Разом збирають гроші від громад, від небайдужих людей і закуповують одяг, медичне обладнання, машини. На початку червня в Україну прибуло вісім вантажівок допомоги, одна була Вікторії Ігнац. Допомогу передали українським волонтерам, які це все розподілили по шпиталях. Ти знаєш, я бачив багатьох людей, і добрих, і жахливих, але коли бачиш людину – в тебе просто немає слів. Я колись не надто сильно вірив у патріотизм, звичайно, він був, але тепер я дійсно в нього вірю. Жінка, яка живе 35 років за кордоном, в якої залишилося в Україні декілька далеких родичів, тобто, по суті, мало, що об’єднує її з Україною, і коли вона почула, що йде війна на її Батьківщині, то зібрала гроші від спонсорів, простих людей і приїхала до України з допомогою. Вона не хоче піаритися тим, що допомагає.

 

– Чи були ви на Сході до АТО?

– Найсхідніше, де я був, – це Харків, а далі, в самому Донецьку, − ні. Коли вже приїхали із закарпатською бригадою, то запам’ятався Артемівськ − велике, непогане місто. Багато я їздив по селах, у районі Дебальцева особливо. Ну, ти знаєш, вони виглядають як у фільмах про війну, 1941–1945 рр. Таке відчуття, що все, як тоді було, таким і залишилося. Якщо в селі є шахта або якийсь завод, то таке село ще більш-менш має вигляд, можна жити. Але якщо там промисловості немає – то це кінець. Доріг немає, а те, що замість них,  дорогами не назвеш, добре, що взагалі є якась електрика. Я не в багатьох селах бачив проведений газ. Вони живуть…навіть і не знаю, з чим порівняти, якщо за десятибальною шкалою ми живемо на 10, то вони десь на 4. Дуже погано. Коли я побачив ці будинки, старі, неприбрані, із Закарпаттям не порівняти. Люди просто не бачили нічого іншого. Бачили свій дім, Дебальцеве, Артемівськ, і все, далі не бачили. Вони, мабуть, думають, що в нас тут те саме.

 

– У мене знайомий із Донецька ще років з 10 тому говорив, що він не українець і не росіянин, він із Донецька. Чи вважаєте, що останнім часом лінія розмежування між українцями свідомо розпалювалася, мовним питанням наприклад?

–  Щодо мови, глянь: частина моєї родини за моєю лінією – з села Горбок, Іршавщина. Мій прадід ще в Мукачівському замку служив за австрійців. Батько в мене з Болграда, але це теж Україна, Одеська область. У нас військова сім’я, тато військовий у відставці. Так сталося, що це було за Радянського Союзу, а в ньому армія була російськомовна. З дитинства я говорив російською мовою, в Мукачеві ходив до першої школи, російської. Але нас там учили українською мовою, і я нормально нею спілкуюся, немає жодних проблем. Хоча російською – більш звично. І лінії мовного поділу або неповаги для мене ніколи не було. Мова, на мою думку, це не привід для розбрату. Я довго живу на Західній Україні, і жодного разу мені за російську мову ніхто кривого слова не сказав. Тепер в армії ситуація міняється, молоді офіцерські кадри вже переважно україномовні. Всі контрактники-солдати теж.

 

– Що хотілося б в армії змінити?

– Бюрократії забагато. Як було до цього часу, так і тепер. Ми іноді на папір більше витрачаємо, ніж на солярку. Одна з реформ, яка має бути, повинна стосуватись армії. Ось наприклад, грузинська армія перейшла на стандарти НАТО. В мене багато знайомих там, вони розповідають, що рівень підготовки сильно піднявся, з корупцією порвали, її там немає. Чому і нам не провести подібну реформу з армією? Я особисто не бачу реформ, жодних. Що конкретно змінилося? З міліцією, податковою, судами. Вже рік минув, а якихось конкретних змін не видно, хіба що в піднятті тарифів.

 

Ситуація така, що в нас могло би бути все інакше. Якось не таке ставлення в нас до армії. Можливо, не слід було проводити таку масштабну мобілізацію, багато проблем через мобілізованих виникає. Незрозуміло, навіщо так багато розмов про Нацгвардію. Ми були всюди на передовій і ніде її не бачили. Можливо, десь вона там і є, але ми її не бачили. Але всі нові броньовані джипи, куди йдуть? – В нацгвардію. Нові БТРи, які робить ХКБМ,– вони ж всі туди йдуть. В армію вони практично не прибувають. Ну, нехай ця техніка йде в Нацгвардію, але нехай вони щось роблять.

 

– Чим і коли це все закінчиться?

– Тепер не можу відповісти на це запитання. Не знаю, якщо б я був на місці Президента, я б віддав ті окуповані землі, побудував міцний кордон і взяв чіткий курс на Європу. Вона нам не світить як мінімум найближчі 10 років. Для того щоб ми могли кудись потрапити, нам треба хоча б закінчити війну. Тепер ми в такому підвішеному стані. Дуже важливо в державі провести реформи. Неможливо щось робити, не змінивши системи, тоді будуть лише якісь косметичні зміни. Ось в Грузії – звільнили всіх і набрали нових. І держава рушила з мертвої точки. Дуже хотілося б, щоб таке відбулося і в нас.

 

Розмову вів Олексій ШАФРАНЬОШ

 

 

Черговий раунд переговорів у Мінську завершився – тому готуємось до найгіршого сценарію

d8743cc1f5c19dda24ab52c9be2a9b761430508357Як нам стало відомо з проінформованих джерел, разом із закінченням чергового раунду так званих мінських перемовин, знову почалися інтенсивні обстріли в районі Авдіївки і Марянки, які ведуться з бронетехніки, мінометів і всіх видів стрілецької зброї цілодобово.

 

Противник накопичив значні обсяги живої сили та бронетехніки та готовий у будь-який час перейти в наступ. Складною є ситуація і в районі Пісків, де тримає оборону змішана штурмова рота, створена на базі добровольчої чоти «Карпатська Січ». Попри інтенсивні обстріли серед особового складу роти суттєвих втрат немає, за винятком одного бійця, що зазнав легкої контузії в наслідок мінометного обстрілу 14 червня з боку бойовиків ДНР.

 

Власна інформація

Воїни Добра - Антон Гайтанжи

ZZМи продовжуємо серію інтерв’ю з закарпатськими військовими, учасниками бойових дій на Східному фронті. У цьому випуску – перша частина інтерв’ю з старшим лейтенантом Антоном Гайтанжи – закарпатцем, воїном 15-го батальйону 128-ї бригади, який брав участь у боях на Дебальцевському напрямку восени та взимку 2014–2015 року. 

 

– Антон, я знаю, ви походите із військової сім’ї.

– Я народився в Росії, місто Спаськ-Дальній, це Приморський край, через пролив уже починається Японія. Батько в мене військовий, а тому  ми часто міняли місце проживання.  Коли мені було півтора року, ми переїхали в Нагорний Карабах, якраз тоді, коли там починався етнічний конфлікт. Потім, коли Союз розпадався, ми переїхали в Україну: батько хотів служити тільки тут, він народився в Одеській області в місті Болград. З 1992 року ми переїхали на Закарпаття, в Мукачево, там я закінчив школу, а  з 2004 року я поїхав у Харків, поступив у танкове училище. Після навчання мене відправили в Ужгород, і я служив тут, доки в нас був танковий батальйон. Але його в 2012 році розформували і нас перевели у піхоту. Там, зверху, «умніки» постійно  армію «різали», але навіть у 2009 році ще були серйозні потужності, на Закарпатті знаходилося багато війська. Потім все поскорочували, «порізали».  

 

– Коли ви вирушили в зону бойових дій?

– Батальйон наш виїхав ще в березні 2014 року, але я не зміг з ним виїхати, оскільки дістав травму руки. Протягом весни–літа я допомагав у підготовці техніки на ротацію. Батальйон приїхав у серпні, півтора місяця хлопці побули дома, і вже у листопаді ми разом вирушили у зону АТО, в район Дебальцевого, в населений пункт Чернухіно. Він знаходився ближче до лінії фронту, на відстані 8 кілометрів від Дебальцевого. Ситуація там стала надзвичайно напруженою з січня 2015 року. «Сєпари» часто наступали, активно застосовували як реактивну, так і ствольну артилерію. На  нас сторону пробували наступати дуже серйозні сили, але вони не пройшли і пробували обходити з інших боків, де стояли батальйони територіальної оборони. І вони пробивалися всюди, де ці батальйони стояли. Територіальна оборона просто зібрала речі й поїхала. Ми фактично через них і попали в оточення.

 

Я тобі можу розповісти тільки про той район, який безпосередньо контролювали ми  – 15-ий батальйон. У Нікішині вже в листопаді було «дуже жарко», там протягом трьох місяців була напружена ситуація. В нас з – 22 січня до 18 лютого, коли наш батальйон виїхав.

 

– Часто вступали в пряме бойове зіткнення з противником?

– Так, коли все почалось і почали наш табір оточувати, я тримав один бік, ми з хлопцями перебували в такій 5-поверховій бетонній вежі, при залізниці.

 

– Яким озброєнням ви користувалися?

– Багато чого було. Два кулеметні гнізда, автомати, у всіх, звісно. Були «мухи», РПГ, а в кінці січня нам привезли «шмель» - реактивний вогнемет. Ми його раніше в дії не бачили. Його направляєш на будівлю, стріляєш, і будівля розривається з середини. За боєприпасами ми їздили в Дебальцеве.

 

– Дорога, мабуть, прострілювалася?

– Вона по чистому полю пролягає, з автоматів спочатку не прострілювалася, вже пізніше сепари зайшли в лісопосадку і почали прострілювати дорогу звідти. Вночі ми їздили без фар. Правда, міг прилетіти «град» чи відкривали мінометний обстріл. Якщо в БМП їхати було ще так-сяк, то в «уралі» - кінець. Осколки ж пробивають все.

 

– З погодою як була ситуація?

– Тут у Закарпатті велика вологість. При –7 внас вже досить холодно. Там ми застали –32, але відчували як наші –15. Загалом на  погодні умови ми не сильно звертали увагу.

 

– На якому рівні було матеріальне забезпечення?

– У нас з цим проблем не було. По-перше, ЗСУ нас «одягнули» так, як було в їхніх силах: ми отримали нові бушлати, зимні берці, бронежилети, каски. Волонтери дали нам каримати, спальні мішки, маски, печатки, флісові куртки, зараз усе вже не пригадаю, але нам багато всього надавали. Коли туди приїхали, то з їдою теж проблем не було. Поміж тим, що нам давали Зброй   ні сили – по нормі, крупи, м'ясо і так далі, багато продуктів привозили волонтери. Певні проблеми із забезпеченням розпочалися в кінці січня – на початку лютого, оскільки до нас ніхто не міг добратись і ми також нікуди виїхати не могли. З паливом також у нас проблем не було, як і з боєприпасами. Повторюю: нехватка почалася вже в кінці, коли транспортне сполучення було дуже ненадійним.

 

Багато хто говорить що Збройні сили злиденні, що ніхто нікому нічого не дає, не забезпечує.  Можливо, в певних місцях так є, але це пов’язано з тим, що неможливо доставити вантаж, або інші проблеми. В Дебальцевому проблем ні з їдою, паливом, одягом і боєприпасами не було.

 

– Які бойові моменти запам’яталися?

– «Гаряче» стало, коли «сепари» зайшли з тих позицій, де мав бути батальйон територіальної оборони. З того боку приїхали сепаратисти на танках. Було страшно, адже в нас в таборі не було ні БМП, ні іншої важкої техніки, а тут на нас пре танкова рота на відстані кілометра. Всякі моменти були. Наприклад, все спокійно, ремонтуєш машину, знімаєш «бронік» і тут починається обстріл, першим ділом за ним біжиш, береш каску, хапаєш автомат. Усе може помінятися за п’ять секунд. Чуєш свист – значить обстріл, зразу шукаєш укриття, яму, прячешся.   

 

– Що скажете про бойові можливості сепаратистів?

– Зразу видно різницю між підрозділами. Наприклад, коли ідуть «колгоспники» «шахтарі» - просто йде натовп, вони непрофесійно діють. А коли йдуть танкові підрозділи, працює артилерія, то, на мою думку, ними керують російські війська. Зразу видно, коли це робиться професійно, з наступом, відступом, бережуть техніку і людей. Але особисто я російських солдатів не бачив, та по рації переговори їхні чув. Снайпери-жінки в них були, багато наших воїнів убили.

 

– Чи великі були ваші втрати?

– Дивлячись з чим порівнювати.  Якщо, приміром, брати 51-шу бригаду, то в нас взагалі втрат не було. З іншого боку, нас поїхало більше шестиста, загинуло близько 30 чоловік. Це небагато, але це – втрати. Менша кількість жертв у нас, на мою думку, пов’язана з досвідом, бойовою злагодженістю.

 

– Побутує думка, що під час АТО неправильно зробили, що поділили бригади на частини, тим самим зменшуючи ударну силу бригади.

– Я згоден з цим твердженням. З нашою бригадою так було. Частина її була біля Червоного Жовтня, Станиці Луганської, а друга – Дебальцево. Між цими точками більше ста кілометрів. Потім друга частина бригади приїхала до нас. Також  у березні тільки наш, 15-й батальйон відправили. А в серпні він вернувся, а вся бригада поїхала.

 

– Як справи у сепаратистів з озброєнням?  Кажуть, вони багато нової російської техніки мають.

– Так мають, але не настільки багато. Та й різниця не  дуже відчутна. Зброя ж у них не американська(сміється). Що ж до реактивної артилерії, то в мене таке відчуття, що вони її успішніше використовують. Був свідком випадку, коли вони зробили залп з трьох машин «градом» по Дебальцевому, а з нашого боку – максимум дві – три ракети. В нас же такий пост, «щит», що ці ракети всі над нами пролітали. Не знаю чому, але ми успішно застосовуємо ствольну артилерію, а ось реактивну – не так.

 

– Є таке відчуття, що у сепаратистів більше техніки, ніж у деяких європейських країнах, приміром – Словаччині, Угорщині.

– Та що там говорити, в цілій Угорщині менше техніки, ніж у нашому батальйоні (сміється). Все ж з Росії прийшло, кордон не контролюється. Ми захоплювали їхню техніку, Т-72 захопив виноградівський батальйон.

 

– Спілкувалися з сепаратистами?

– Ні. Але я бачив як наші спецслужбісти їх брали і пакували в машини. Поганого поводження з ними я не бачив, і не чув такого.

 

– З батальйоном ви були на позиції до середини лютого?

– Батальйон так, а я ні. Мене ж третього лютого поранили в тій вежі. До неї прилетіли 4 РПГ, стіну розвалило,  мене й мого доброго друга, ст.сержанта Васю Костіва,  викинуло вибуховою хвилею. Бронежилети згоріли, каски розкололися. Потім нас уже евакуювали з місця бойових дій.

(продовження в наступному номері).

 

Олексій ШАФРАНЬОШ

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини

22 жовтня 2018 року, Преосвященніший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української...
19 жовтня у великій актовій залі Карпатського університету імені Августина Волошина та Ужгородської української богословської акад...
20 жовтня 2018 року, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS