Голгофа Валерія Марченка у боротьбі за Україну та її волю…

thmbjЗрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить
І там росте, наш пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух
І най вас Бог, і най вас Бог боронить.
Розкошлані на всіх вітрах вагань,
Мов смолоскипи молодого болю,
В неволі здобули для себе волю,
Ногою заступивши смертну грань.
Василь Стус
У неволі знайти волю звучить дивно, гірко і навіть невірогідно.
5 жовтня 1984 року тяжко хворий на нефрит у ленінградській тюремній лікарні помер Валерій Марченко, український патріот, дисидент-правозахисник, літературознавець і борець за національні права української нації .
У 1984 році з пермського табору( у травні, вересні та жовтні) надійшли сумні звістки про смерть нескорених українців: Олекси Тихого – 57-ми років, Юрія Литвина -50-ти, Валерія Марченка – 37-ми.
І в 1985році, на початку вересня з того ж пермського табору, знову прийшла чергова сумна звістка : помер Василь Стус…
Осліплено Юрія Шухевича, скалічено Івана Світличного. Московська комуністично-радянська окупаційна влада не тільки карала їх за надумані «злочини», а й просто розправлялася з ними і нищила фізично.
Там, у політтаборі, вони писали те, про що боялися вимовити вголос «на волі». Їх за це штампували з громадських трибун тавром «відступників і «буржуазних націоналістів», а вони у таборі ставали велетнями незборного українського духу та великими письменниками і гучним, мов грім, голосом українського народу.
Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року у місті Києві.
Від народження хлопець отримав прізвище свого батька — Умрилов. Батьки розлучаються і вже в дорослому віці Валерій змінює своє прізвище на прізвище діда Михайла Івановича Марченка - українського історика, професора, першого за радянських часів ректора Львівського державного університету. Та в 1941 році його репресували, і до 1944-го він перебував у Новосибірській тюрмі.
Згодом, уже в колонії, Валерій згадуватиме, що написана його дідом книга «Боротьба Росії і Польщі за Україну» «навчила багатьох любити Батьківщину». І додасть: «Я, наприклад, один із них».
Після школи Валерій Марченко навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті
Відтак, з 1970 року, працює в газеті "Літературна Україна" та викладає українську мову та літературу в середній школі Києва
У 1968—1973 рр. друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.
У 1973 році Комітетом державної безпеки СРСР Валерію Марченку було висунуто обвинувачення у написанні та поширенні трьох статей про занепад української духовності й експансію російської культури і мови під маркою радянської — «Київський діалог», «За параваном ідейності», «Який страшний тягар». Відтак, 25 червня 1973 року, відбувся арешт.
На неодноразові пропозиції спецслужб комуністично-радянського режиму СРСР піти на співпрацю з ними Валерій Марченко категорично відмовлявся. Тогочасна систем такого не пробачала.
За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська пропаганда та агітація») В. Марченко був засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.
Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів № 35. У таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. Написав ряд публіцистичних нарисів, у яких висвітлював жахливі умови існування в'язнів у комуністично-радянських таборах та трагічні події з життя українців в 40-50-х роках минулого ХХ століття на теренах Західної України.
Згодом Марченко напише: «Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. І не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Вимога демократичного вирішення усіх проблем — єдина альтернатива для кожного українця-громадянина», а у 1972 році з’явилися його статті «За параваном ідейності» та «Київський діалог». Перша – це жорстка характеристика красного письменства, його прилаштованості, продажності, пасивності. Причому гострими літературно-критичними оцінками автор не обмежився, він говорив про підневільне становище України. Ішлося в статті й про «вилучені з обігу» книжки Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, про голод 1932 – 1933 рр.
Тема другої статті Марченка «Київський діалог» – драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації.
Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка призвела до інвалідності, Валерій Марченко відмовився писати заяву-каяття, яку йому пропонувала написати комуністична влада в обмін на свободу під час спеціального етапування в Київ до слідчого ізолятора КДБ УРСР в 1977 році. В ці дні він пише листа матері, в якому зазначає: «Мамо, пробач мені! Я часто гнав від себе думки про те – як ти мене любиш? Що я значу в твоєму житті? Бо тоді б моє життя перетворилося на пекло. Я гнав від себе ті думки і от зараз уперше, зненацька відкрито, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам’ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним: як зберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім’я наших прегарних взаємин? Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу «не ми одні такі». Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання «чи попередні 30 літ жив облудою?» мусив позичувати в Сірка очей і… згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри! Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих, найкращих слів. І я не хочу, щоб ці слова вимовлялися нечестивими вустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб цього не сталось».
Після звільнення, відбувши повністю покарання за першим вироком, Валерій Марченко жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної московської комуністично-радянської системи СРСР.
Він відкрито виступає проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі, писав сувору правду про бездуховність у радянському суспільстві 70 — 80-х pp., порушення національних і громадянських прав людини в СРСР.
Вдруге Валерій Марченко був заарештований 21 жовтня 1983 року і, не зважаючи на його важку хворобу, вже 13 – 14 березня 1984року вироком Київського міського суду був визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
В останньому слові на суді Валерій Марченко сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро», що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя і винним себе не визнає. При цьому він добре усвідомлював – це був уже смертний вирок…
Після суду його етапом відправляють до пермського табору, де незабаром у Валерія відмовили нирки.
55 діб засекреченим етапом його везли в табір суворого режиму, до селища Кучино Чусовського району Пермської області Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (тієї самої 36-тої зони, з якої не повернувся Василь Стус).
Марченко в той час страждав від постійного високого тиску, загострилася хвороба нирок, а в 1978 році він переніс важке запалення легенів (тоді з плеври було викачано півтора літра рідини). Василь Стус, побачивши в ув’язненні змарнілого, ледь живого Марченка тільки й вимовив: «Боже, що з тебе зробили».
Помер Валерій Марченко 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді, куди його терміново етапували із табору ув’язнення. І це було цілеспрямоване убивство, яким московська комуністично-радянська тоталітарна система відплатила своєму непокірному «кривднику»…
Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Він повернувся до Києва рівно за тиждень до річниці свого арешту — 14 жовтня його поховали в селі Гатне біля могили діда. Як розповідає Михайло Ратушний, на кладовищі було половина кадебістів, а половина — дисидентів. «Отченаш» на могилі читав Євген Сверстюк.


Антоніна Вчорашня,
літературознавець.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

За дослідженнями, проведеними на замовлення ГО “Детектор медіа”, третина молодих українців не знає, як почалась війна...
Учора, 30 травня, провели засідання 41-ї сесії Берегівської міської ради VII скликання.
У суботу, 1 червня, у Міжнародний день захисту дітей народний депутат Роберт Горват зустрівся із чотирма закарпатськими школярками...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS