Голгофа Валерія Марченка у боротьбі за Україну та її волю…

thmbjЗрадлива, зраджена Вітчизна в серці дзвонить
І там росте, наш пригнітивши дух.
Ви, нею марячи, зазнайте скрух і скрух
І най вас Бог, і най вас Бог боронить.
Розкошлані на всіх вітрах вагань,
Мов смолоскипи молодого болю,
В неволі здобули для себе волю,
Ногою заступивши смертну грань.
Василь Стус
У неволі знайти волю звучить дивно, гірко і навіть невірогідно.
5 жовтня 1984 року тяжко хворий на нефрит у ленінградській тюремній лікарні помер Валерій Марченко, український патріот, дисидент-правозахисник, літературознавець і борець за національні права української нації .
У 1984 році з пермського табору( у травні, вересні та жовтні) надійшли сумні звістки про смерть нескорених українців: Олекси Тихого – 57-ми років, Юрія Литвина -50-ти, Валерія Марченка – 37-ми.
І в 1985році, на початку вересня з того ж пермського табору, знову прийшла чергова сумна звістка : помер Василь Стус…
Осліплено Юрія Шухевича, скалічено Івана Світличного. Московська комуністично-радянська окупаційна влада не тільки карала їх за надумані «злочини», а й просто розправлялася з ними і нищила фізично.
Там, у політтаборі, вони писали те, про що боялися вимовити вголос «на волі». Їх за це штампували з громадських трибун тавром «відступників і «буржуазних націоналістів», а вони у таборі ставали велетнями незборного українського духу та великими письменниками і гучним, мов грім, голосом українського народу.
Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року у місті Києві.
Від народження хлопець отримав прізвище свого батька — Умрилов. Батьки розлучаються і вже в дорослому віці Валерій змінює своє прізвище на прізвище діда Михайла Івановича Марченка - українського історика, професора, першого за радянських часів ректора Львівського державного університету. Та в 1941 році його репресували, і до 1944-го він перебував у Новосибірській тюрмі.
Згодом, уже в колонії, Валерій згадуватиме, що написана його дідом книга «Боротьба Росії і Польщі за Україну» «навчила багатьох любити Батьківщину». І додасть: «Я, наприклад, один із них».
Після школи Валерій Марченко навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті
Відтак, з 1970 року, працює в газеті "Літературна Україна" та викладає українську мову та літературу в середній школі Києва
У 1968—1973 рр. друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.
У 1973 році Комітетом державної безпеки СРСР Валерію Марченку було висунуто обвинувачення у написанні та поширенні трьох статей про занепад української духовності й експансію російської культури і мови під маркою радянської — «Київський діалог», «За параваном ідейності», «Який страшний тягар». Відтак, 25 червня 1973 року, відбувся арешт.
На неодноразові пропозиції спецслужб комуністично-радянського режиму СРСР піти на співпрацю з ними Валерій Марченко категорично відмовлявся. Тогочасна систем такого не пробачала.
За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська пропаганда та агітація») В. Марченко був засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.
Відбував покарання у пермському таборі для політв'язнів № 35. У таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. Написав ряд публіцистичних нарисів, у яких висвітлював жахливі умови існування в'язнів у комуністично-радянських таборах та трагічні події з життя українців в 40-50-х роках минулого ХХ століття на теренах Західної України.
Згодом Марченко напише: «Заперечення більшовизму для мене не відкриття, а форма існування. І не мовчазною пасивністю треба йому протиставитися. Нам ніхто не допоможе, крім нас самих. Вимога демократичного вирішення усіх проблем — єдина альтернатива для кожного українця-громадянина», а у 1972 році з’явилися його статті «За параваном ідейності» та «Київський діалог». Перша – це жорстка характеристика красного письменства, його прилаштованості, продажності, пасивності. Причому гострими літературно-критичними оцінками автор не обмежився, він говорив про підневільне становище України. Ішлося в статті й про «вилучені з обігу» книжки Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Михайла Грушевського, Дмитра Яворницького, про голод 1932 – 1933 рр.
Тема другої статті Марченка «Київський діалог» – драматичне становище української культури й мови в обставинах повзучої русифікації.
Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка призвела до інвалідності, Валерій Марченко відмовився писати заяву-каяття, яку йому пропонувала написати комуністична влада в обмін на свободу під час спеціального етапування в Київ до слідчого ізолятора КДБ УРСР в 1977 році. В ці дні він пише листа матері, в якому зазначає: «Мамо, пробач мені! Я часто гнав від себе думки про те – як ти мене любиш? Що я значу в твоєму житті? Бо тоді б моє життя перетворилося на пекло. Я гнав від себе ті думки і от зараз уперше, зненацька відкрито, мов рвану рану, побачив тебе в сльозах і повір, що подібної муки я не зазнавав, відколи пам’ятаю себе. Я повернувся до камери і запитав у Бога: навіщо весь цей світ, якщо страждає така людина, як ти? Навіщо тоді існую я, щоб завдавати болю найкоханішій істоті? Це прокляті питання, на котрі сам я не здатний відповісти. І я мордуюсь над ними та ще одним: як зберегти мою повагу й любов до матері, як не занапастити себе в ім’я наших прегарних взаємин? Я не хочу приєднатись до тих численних, котрі, не витримавши випробувань і збочивши з путівця моральності, вдаються до рятівного аргументу «не ми одні такі». Ти в мене – єдина, і я не бажаю нікого, нічого слухати, що задля біологічного буття біля матері можна перекреслитися духовно. Сподіваюся, й ти по розважливому обміркуванню погодишся зі мною. Невже матері потрібен моральний покруч, який би на питання «чи попередні 30 літ жив облудою?» мусив позичувати в Сірка очей і… згоджуватись, белькочучи там щось про хворобу, нестерпність? Хіба такого життя бажати синові? Не йму віри! Я не знаю жодного із своїх друзів, хто б так обожнював матір. Але я знаю, моя ненька гідна найвищих, найкращих слів. І я не хочу, щоб ці слова вимовлялися нечестивими вустами. Скільки снаги, я дбатиму, щоб цього не сталось».
Після звільнення, відбувши повністю покарання за першим вироком, Валерій Марченко жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак». Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести з засудженням існуючої тоталітарної московської комуністично-радянської системи СРСР.
Він відкрито виступає проти русифікації, писав про Голодомор і висміював соціалістичний реалізм у літературі, писав сувору правду про бездуховність у радянському суспільстві 70 — 80-х pp., порушення національних і громадянських прав людини в СРСР.
Вдруге Валерій Марченко був заарештований 21 жовтня 1983 року і, не зважаючи на його важку хворобу, вже 13 – 14 березня 1984року вироком Київського міського суду був визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання.
В останньому слові на суді Валерій Марченко сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро», що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя і винним себе не визнає. При цьому він добре усвідомлював – це був уже смертний вирок…
Після суду його етапом відправляють до пермського табору, де незабаром у Валерія відмовили нирки.
55 діб засекреченим етапом його везли в табір суворого режиму, до селища Кучино Чусовського району Пермської області Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (тієї самої 36-тої зони, з якої не повернувся Василь Стус).
Марченко в той час страждав від постійного високого тиску, загострилася хвороба нирок, а в 1978 році він переніс важке запалення легенів (тоді з плеври було викачано півтора літра рідини). Василь Стус, побачивши в ув’язненні змарнілого, ледь живого Марченка тільки й вимовив: «Боже, що з тебе зробили».
Помер Валерій Марченко 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді, куди його терміново етапували із табору ув’язнення. І це було цілеспрямоване убивство, яким московська комуністично-радянська тоталітарна система відплатила своєму непокірному «кривднику»…
Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Він повернувся до Києва рівно за тиждень до річниці свого арешту — 14 жовтня його поховали в селі Гатне біля могили діда. Як розповідає Михайло Ратушний, на кладовищі було половина кадебістів, а половина — дисидентів. «Отченаш» на могилі читав Євген Сверстюк.


Антоніна Вчорашня,
літературознавець.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
18 листопада 2018 року, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Українсь...
В ході підготовки зібрання Святого та Священого Синоду 27-29 листопада 2018 р. Константинопольський Вселенський Патріархат знову п...
Около двухсот автомобилей на еврономерах частично перекрыли движение по Киевской трассе, в районе КПП «Дачное».
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS