Вікентій Шандор: це найтяжча дорога

Prezydent o. Ahustyn Voloshyn chleny urjadu ta Vikentij SHandor Praza kviten 1939

Національну й політичну роль Закарпаття в Центрально-Східній Европі (Європі – ред.) вже від давніх-давен визначали гори Карпати. Засада, що не можна робити політику, ігноруючи географію, дає чимало доказів її практичного примінення (застосування – ред.). Крім інших причин політичного і мілітарного характеру, і ця геополітична обставина відіграла певну роль, що Закарпаття попало (потрапило – ред.) від Київської Руси під окупацію Угорщини.

 

Хоча в початках Київський княжий двір був споріднений із угорським та мав на нього релігійний і культурний вплив, то ця спорідненість в історичному аспекті не розвинулась в дальших (у наступних – ред.) століттях в добросусідську чи навіть родинну дружбу. Причиною, мабуть, було те, що обидва народи у своїм дальшім (подальшому – ред.) розвитку керувались відмінною державною філософією. Русини-українці демократичною, а угорці – феодальною із сильним централізмом. Така система з певними змінами тривала в Угоршині до кінця Першої світової війни.

 

Центральне географічне положення Закарпаття на мапі Европи (Європи – ред.) відігравало поважну стратегічну роль для Угорщини. Це й було властивою причиною того, що Угорщина при своїм розпаді в 1918 р. старалась за всяку ціну задержати собі (утримати при собі – ред.) Закарпаття, цю «стратегічну перлину».

 

Керувати чужими народами належить до великого політичного вміння, яким мадяри не грішать. Вони своєю агресивною вдачею зуміли вдержатись при житті в слов’янськім морі, але не зуміли зискати собі серед слов’ян приязні, що наглядно показалось в 1918 та 1939 рр.

 

Після приєднання краю до Чехословаччини настали в нашім народі великі зміни. Чехи принесли інший стиль та форму державної системи, демократичного духа, нарід це відчув і позитивно сприймав. Демократичний стиль життя відповідає життєвій філософії нашого народу.

 

Задля правди треба ствердити (наголосити – ред.), що Чехословаччина із всіх держав в Европі (Європі – ред.) найкраще поставилась до української еміграції після Першої світової війни. Вона довгі роки утримувала Український вільний університет в Празі, Українську господарську академію в Подєбрадах, Педагогічний інститут в Празі, Українську гімназію та ін. А студіююче еміграційне студентство зі всіх українських земель діставало в Чехословаччині на університетах приблизно до років економічної депресії стипендії й кінчало студії (завершувало студіювання – ред.). В Чехословаччині студіювало більше студентів з Галичини, як, наприклад, у Варшаві. В практичному житті виглядало якось так, що можна було бути українцем у Празі, але не в Ужгороді.

 

Чехословаччина виконала свої автономні зобов’язання щойно Конституційним законом ч. 328, Збірником законів і розпоряджень від 22 листопада 1938 р. зміною дотеперішньої централістичної форми держави на федеративну трьох народів: чехів, словаків і русинів-українців.

Віденським диктатом Німеччини та Італії дня 2 листопада 1938 р. відірвано від Карпатської України головне місто Ужгород і дальші два міста – Мукачів (Мукачево – ред.) і Берегово, чим поперетинано в краю залізниці та комунікаційні шляхи. До всіх обмежень, зв’язаних із таким станом, нарід поставився з вирозумінням й помагав своєму урядові поборювати початкові труднощі.

 

Є правдою, що Німеччина Гітлера робила розголос українській справі у світі, та було це виключно (винятково – ред.) у власнім загарбницькім інтересі Гітлера. В Україні бачив Гітлер не політичного союзника, а тільки життєвий простір, «Лебенсраум» для Німеччини. Хоча умови життя українців в Совєтському Союзі були добре відомі Німеччині, вона ніколи не виступала в обороні українського народу. Навіть в справі голоду в Україні в рр. 1932–1933 Ґеббельс в 1936 р. в промові на з’їзді партії в Нюренберґу говорив з докором на адресу большевизму, що голодом винищує російський нарід, хоча добре знав, що голодував народ український. Поведінка державних органів Гітлера в Україні під час Другої світової війни є яскравим доказом його нелюдського й ворожого ставлення до України й українського народу та його визвольної справи. Була це европейська (європейська – ред.) преса, головним чином (в основному – ред.) англійська й французька, та дипломатичний світ, що тоді вважали Карпатську Україну зародком для створення соборної і незалежної Української держави.

 

Дня 14 березня 1939 р. в полудневих годинах Словаччина проголосила повну незалежність, а зразу за нею і уряд Карпатської України проголосив незалежність. На телефонічне (телефонне – ред.) доручення прем’єр-міністра Карпатської України о. Авґустина Волошина її Представник в Празі повідомив про цей акт окремою нотифікацією амбасадорам поодиноких держав: ЗСА, Англії, Франції, Німеччині, Югославії, Польщі, Румунії і телефонічно (телефоном – ред.) бувшому (колишньому – ред.) Центральному уряду в Празі. Наступного дня Сойм Карпатської України затвердив це проголошення незалежности та прийняв (ухвалив – ред.) відповідні закони. Передаючи Мадярщині Карпатську Україну, Гітлер разом з нею дорого продав і українську справу Сталінові та ціною української справи уклав зі Сталіним в 1939 р. договір про ненапад.

 

Безкомпромісовою (безкомпромісною – ред.) боротьбою Гітлера проти комунізму в Німеччині створювалось в світі вражіння (склалося враження – ред.), що перший удар буде проти Совєтського Союзу, що не сталось. Сталін, відчуваючи для себе небезпеку, відкинув особистий престиж, на що він був дуже чутливий, та покористувався (скористався – ред.) простою життєвою філософією: якщо ідеш зі своїм ворогом коло безодні, і щоб він тебе до неї не кинув, то візьми його дружньо попід руку. І так коштом української справи (завдяки українській справі – ред.) обидва вони спільно пройшли попід руку коло безодні.

 

Після окупації Карпатської України Мадярщиною в березні 1939 р. американський журналіст Роберт Паркер запитав прем’єр-міністра Мадярщини графа Павла Телекі, чи зайняття (окупація – ред.) Карпатської України Мадярщиною сталось за згодою Гітлера, чи проти його волі. Телекі відповів: «Кажучи відкрито, нам було сказано займати… Це була ціна, яку заплатив Гітлер за право говорити зі Сталіним. Після того як ми забрали Підкарпатську Україну, як доказ, Гітлер дав слово Сталінові, що Німеччина не є більше зацікавлена планом з російською Україною. Фюрер наголосив, що включення території (Карпатської України – В. Ш.) до Мадярщини, відмова від української збройної сили, розігнання українського уряду вказує, що Россія (Росія – ред.) не має чого його боятися».

 

І так українська справа знову грала (вже не вперше) визначну стратегічну й економічну роль в Центрально-Східній Европі (Європі – ред.) та в політичних комбінаціях великодержав. Саме таку важливу роль України Москва, а з нею і її прихильники в західному світі свідомо приховували та замовчували, вважаючи українську справу внутрішньою справою Москви.

 

Приєднання Карпатської України до Української ССР в 1944–1945 роках уможливило (надало змогу – ред.) Сталіну здійснювати контроль над Центральною Европою (Європою – ред.).

 

Екзильний уряд Чехословаччини і його президент д-р Едвард Бенеш провели підготовчу справу приєднання без відома колишнього уряду Карпатської України, якого п’ять членів були на той час в еміграції й доступні для евентуальної консультації. До самого приєднання колишній уряд Карпатської України в той час не заняв становища (не займав певного положення – ред.). Це сталось щойно в 1972 р. в ЗСА на З’їзді членів уряду й Сойму Карпатської України, Представника уряду в Празі, та чисельного земляцтва з ЗСА та Канади – Братства Карпатської Січи (Січі – ред.), скликанім Карпатським Союзом в ЗСА. На нім прийнято (ухвалено – ред.) наступну (таку – ред.) резолюцію: «В процесі історичного розвитку українського народу, в якому національна територія України була розділена і довгими віками окупована сусідніми державами, приєднання Карпатської України до України вважаємо доконаним історичним фактом, який відповідає віковим змаганням українського народу до національної та суверенно-державної соборности».

 

Державно-визвольна справа України є одною з найбільших досі політично невирішених проблем Европи (Європи – ред.). Своїм стратегічним положенням та економічною силою займає Україна ключеву (ключову – ред.) політичну позицію в просторі Центрально-Східньої Европи (Європи – ред.). Тому не є випадком, що обидві світові війни велися у великій мірі (великою мірою – ред.) на державній території України та задля неї. Котрий з агресорів забезпечив за собою посідання України, виходив переможцем.

 

Карпатська Україна є невід’ємною частиною незалежної Української Держави. Це визначає її вагу, бо через неї стає Україна членом центральноевропейських (центральноєвропейських – ред.) держав та має доступ до Дунайського басейну і на Балкан. Україна, яка майже триста років веде свою державно-визвольну боротьбу, стане в цім просторі стабілізуючим мировим чинником та створить порушену після Другої світової війни політичну рівновагу сил в Европі (Європі – ред.).

 

Архітектом політичного упорядкування Европи (Європи – ред.) після Першої світової війни був прем’єр-міністр Франції Джордж Клемансо, який поставився (висловився – ред.) проти визнання державного статусу за Україною. Клемансо знайшов підтримку в Американській Місії на Мирову конференцію, а саме у президента Вудро Вілсона. На упорядкування Центрально-Східної Европи (Європи – ред.) висунув Клемансо свою концепцію – створення ланцюга держав від Фінландії (Фінляндії – ред.) по Грецію, як заборола (виступила – ред.) проти просякання комунізму до Европи (Європи – ред.) та проти можливости (можливої – ред.) майбутньої атаки Німеччини на Схід. Як життя показало, концепція Клеманса не витримала іспиту історії власне через те, що в ній бракувало незалежної Української Держави.

 

Метою Мирової конференції було об’єднати розділені досі народи, що вона осягнула в Чехословаччині, Польщі, Югославії та Румунії. І як на глум долі, державна територія України була Мировою конференцією розділена між чотирма державами: СССР, Польща, Чехословаччина й Румунія.

 

Замість підтримати Україну в її боротьбі проти большевизму (більшовизму – ред.), Мирова конференція завела (розпочала – ред.) проти неї гостру блокаду, що навіть за золото не було можна довозити (не дозволено було завозити – ред.) в Україну ліків проти тифу, який тисячами нищив населення й армію, котра боролась проти смертельного ворога цілого волелюбного людства. Німеччина й Австро-Угорщина, які були визнані спричинниками (винуватцями – ред.) світової війни, за що мали бути в змислі рішення (з огляду на рішення – ред.) Мирової конференції покарані, ніколи не зазнали такої нелюдської та негуманної блокади.

 

Протягом сімдесятлітнього (сімдесятилітнього – ред.) панування російського большевизму (більшовизму – ред.) в Україні знаходився (перебував – ред.) цей режим багато разів перед розвалом в тяжкій кризі, і завше знаходився «хтось», що його рятував. Велику прислугу (послугу – ред.) большевицькій (більшовицькій – ред.) системі робили саме ті міжнародні чинники, що свідомо заперечували або приховували всякого роду злочинні вияви цієї системи, зокрема в Україні, та їх виправдовували.

 

Не можна вважати нормальним явищем штучні голодомори, масове фізичне винищування української інтелігенції й селянства засланням (через заслання – ред.) у північні пустки, де люди гинули, розстрілювання культурних діячів, знищенння українських церков – православної і греко-католицької, єпископів, священиків, вірних, палення стародавніх бібліотек і нищення церковних будинків України з XI ст. й багато інших траґедій. Все це не знаходило потрібного відгомону в европейських (європейських – ред.) та світових політичних, культурних, гуманних і часто навіть церковних колах. В Америці одинокий пресовий концерн Віліяма Рандолфа Герста в Каліфорнії послідовно атакував большевицьку (більшовицьку – ред.) систему, Сталін старався дипломатичною дорогою (шляхом – ред.) цей голос заглушити або припинити, але це йому не вдалось. Вина є і в нас самих, що ми ці злочини не розкривали вчасно і систематично та з належною силою не представляли їх світові в нашій інтерпретації, а могли!

 

Вороги української державности працюють у три зміни і не грішать моральними оглядами та почуттям людської справедливости, і це їм значно улегшує (полегшує – ред.) їхню чорну працю. Легше видумувати нові неправди, як обороняти стару правду, бо правду можна сказати тільки одним способом, а неправду – многими (багатьма – ред.).

 

Вважаємо, що не помиляємось, коли ствердимо, що невизнання державного статусу для України Мировою конференцією в Парижі є в своїх наслідках найбільшою політичною помилкою першої половини XX ст. Ця помилка дала ґрунт для Другої світової війни з усіма її наслідками, як окупацію половини Европи (Європи – ред.) Совєтами («совєтами» – ред.), В’єтнам, Корею, Кубу, Авґаністан (Афганістан – ред.), Нікараґуа та ін. А по відношенню до (щодо – ред.) України Антанта сама в зародку надщербила власну політичну засаду «права народів на самовизначення».

 

Світ прагне миру, який буде забезпечений в Центрально-Східній Европі (Європі – ред.) тільки при існуванні соборної Української Держави. Вона ослабить російсько-совєтського (російсько-«совєтського» – ред.) агресора та скріпить оборонну спроможність існуючого між обома агресорами ланцюга держав, чим буде виправлена помилка Мирової конференції.

 

Історія не йде манівцями, її не можна зупинити, бо вона має свої строгі закони, за порушення яких немилосердно мститься. Зате вона дає кожному народові нагоду в певний переломовий (переломний – ред.) час його історії взяти керму (кермо – ред.) свого життя у власні руки. Історія не обійшла ані український народ.

 

Історики твердять, що держави будуються століттями, а програються за один день. З цього виходить (випливає, слідує – ред.), що український нарід в своїй визвольній боротьбі не був в минулому на той один день належно приготований (підготовлений – ред.). Надходить (настає – ред.) доба, в якій історія знову поставить нас перед іспитом політичної зрілости. Буде дуже багато залежати від нас самих: чи і як ми на той «воскресний» день приготовані (підготовлені – ред.). До того «воскресного» дня можемо дійти тільки об’єднаними силами, створенням одного центрального політичного авторитету, отже, одного речника нашої справи у вільному світі. Ми можемо роз’єднано йти, але можемо тільки об’єднано побідити (перемогти – ред.). Брак одного речника нашої справи сьогодні негативно відбивається у вільному світі.

 

Державно-визвольні процеси інших народів доказують (дводять – ред.), що народи доходять до остаточної перемоги тільки через свою власну силу. Є це найтяжча дорога, в якій кожний політичний діяч мусить бути в рівновазі зі своїм сумлінням та відчувати на собі відповідальність за націю. Маючи чотири роки досвіду консолідаційних переговорів з рамени (з боку – ред.) Державного Центру Української Народної Республіки в екзилі з українськими політичними партіями, смію твердити, що нема між ними засадничого державницького характеру перешкод, що оправдували би наше сучасне політичне роз’єднання. В еміграційній дійсності жадна (жодна – ред.) політична партія чи рух не має підстав приписувати собі абсолютну правду та в ім’я тої власної правди поборювати своїх політичних опонентів на шкоду загальної справи.

 

Сучасний стан нашої справи вимагає не тільки національної й економічної обнови, але й морально-релігійної, що робить нашу визвольну боротьбу особливо складною. Для її успіху всі сили нації мусять бути зосереджені в однім центральнім авторитеті, який повинен бути спільним речником народу в міжнароднім політичнім світі. Це є можливе тим більше, що всі політичні партії в’яже одна соборно-державна ідея, та жадна (жодна – ред.) з них не є спроможна сама перебрати провід визвольної боротьби й нести за нього повну відповідальність.

 

Ми або зрозуміємо вимоги доби, в якій живемо, або будемо діяти роз’єднано, чим можемо дати початок (поштовх – ред.) до дальших катастроф нашого народу з непередбачуваними наслідками. Історія дає нам знову можливість, не легковажмо її законами і не порушуймо їх.

 

Навчені історичним досвідом минулого, в сучасній критичній добі мусимо всі одностайно і однозгідно заявити й доказати (довести – ред.) світові, що Україна ставить свої вимоги до державного незалежного життя на тій самій основі Божого – природного й міжнародного права, яким користуються всі вільні народи світу, включно до великих потуг, та що Україна не хоче бути й не буде виїмком (винятком – ред.) із цього правила.

 

ПЕРША Вікентій Шандор

Д-р. Вікентій Шандор

публікується за джерелом:

ЕКЗИЛЬ 2007/8: Науково-мистецький часопис – Ужгород: Ґражда, 2007.– 40с.