Нацкомісія з реабілітації виправдала 90-річного закарпатця Івана Мирона (ФОТО)

190720191710Закарпатське обласне товариство борців за незалежність України в ХХ столітті вітає українського достойника і борця за національну і державну незалежність України, політично репресованого Івана Мирона з довгоочікуваною політично-правовою реабілітацією.
Миру, міцного здоров'я, довгих і щасливих іще років життя Вам, пане Іване Мироне! Слава Україні! Героям Слава!
 
Віктор Бедь,
голова Закарпатського обласного товариства
борців за незалежність України в ХХ столітті.
Закарпатець Іван Мирон цього року відсвяткував своє 90-річчя. Нині він – єдиний із Закарпаття, хто відбув у таборах ГУЛАГу усі 25 років, так і не скорившись і не попросивши про помилування, бо вважав не за вину, а за честь захист своєї землі від ворога.

І єдиний, хто досі лишався обвинуваченим у «державній зраді», оскільки у далеких 1950-х боровся за свободу України зі зброєю в руках.  Він же став першим, з кого Національна комісія з реабілітації зняла всі обвинувачення, керуючись новим Законом України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років».  

Біографія Івана Мирона нагадує біографію багатьох його однолітків, на долю яких випали випробування радянськими «визволителями» та боротьба за людську гідність і право бути українцями на своїй землі. Народився він 9 березня 1929 року в селі Росішка Рахівського району, у звичайній селянській родині. Батько, сільський дяк, знав ціну освіті і любов до книги та знань передав своїм двом синам – Іванові і Василеві. Після закінчення сільської п’ятирічки Іван продовжив навчання у Великобичківській десятирічці, влаштувавшись по завершенню учителем початкових класів у селі Чорна Тиса.

Щоправда, його методи навчання розходилися з пропонованими радянськими канонами. Бо читав він дітям на уроках вірші Шевченка з «Кобзаря», виданого ще у 20-х роках і не спотвореного радянською цензурою. «Кобзаря», якого дивом вдалося зберегти – «енкаведисти» масово проводили обшуки в односельців і всю «націоналістичну» літературу вилучали і спалювали привселюдно.

На все життя лишилися в пам’яті і спогади, як їх агітували вступати в колгоспи. «Організували таку собі чорну кімнату — де була майже темрява. Там був стіл, стілець. До неї  заводили по черзі людей, саджали за стіл, давали папір і ручку й казали підписати. То була заява на вступ у колгосп. Підписував — вставав і йшов звідти. А як не хотів підписувати, то казали, що в колгосп не беруть тільки калік. І наказували покласти обидві руки на стіл, а тоді брали сокиру й замахувалися над ними — наче відрубати хотіли. Людина в страху забирала руки й підписувала заяву. Отак то в нас «добровільно» в колгосп приймали. От наша сім’я, ми живемо у гірській місцевості, і щоб тут поселитися, то самі викорчовували все на цій землі.  А потім прийшла радянська влада й нам сказали: «Ми забираємо у вас цю землю». То за що я мав любити радянську владу?», - згадував Іван Мирон в одному з інтерв’ю.

Тому, коли у 1950 році йому прийшла повістка йти служити в червону армію, він не захотів обертати зброю проти своїх і зв’язався з націоналістичним підпіллям, обравши нелегальне становище. «Давати присягу владі, яка стільки зла принесла моїй сім'ї і всій Україні, я не міг. Як я міг присягнути тим воронам, які зробили моїх батьків рабами на своїй землі?!», - зізнавався Іван Васильович. Періодично зустрічався з активістами ОУН та Української Повстанської Армії (УПА), виконував їхні завдання.

У квітні 1951-го він роззброїв охоронця в сільраді в Росішці – відібрав  зброю з набоями. А через місяць його разом з 17-ма іншими повстанцями заарештували енкаведисти – постарався зрадник, якого всі вважали «своїм». «Пізніше, під час допитів, я зрозумів, наскільки багато інформації про нас здавалося, такого, про що чужі знати не могли», - каже повстанець. Під час обшуку в Мирона «енкаведисти» знайшли сховані маленький синьо-жовтий прапорець, який батько привіз у 1937 році з чергового з’їзду просвітян у Львові, та заборонені твори Шевченка,.Грушевського, Винниченка, часопис «Ідея і Чин».

Івану Мирону і ще п’ятьом його товаришам було призначене максимальне покарання – 25 років суворого режиму (ще суворішим заходом був тільки розстріл). Йому тоді заледве виповнилося 22, але він не розкаявся, пронісши до кінця важку ношу, так і не скорившись.

Далі були пересильні тюрми та табори: Харків, Новосибірськ, Красноярськ, етап по річці Єнісей до Норільська. Там він став одним із учасників відомого табірного повстання, про яке досі згадує до найменших дрібниць. «Норильське повстання з чого почалося – з пісні! Нас вивели на нічну зміну (ну як нічну, тоді сонце вже не заходило, то ж за Полярним колом, той Таймирський півострів), половину зони вже перевели з робочої частини в житлову, і в них лишилася після роботи ще година до відбою, то вони пішли співати за барак. Знаєте, хоч заспівати б, бо чи сумує українець, а чи радіє, то все хотів би співати. То співають, і йде зміна конвою та кричить: «Замалчать!». А хлопці співають! Конвойний взлився і чергу з автомата пустив, то одного волиняка й убив, декого поранив. А ми на роботі почули це і знаємо, що коли стрілянина – то не просто, то когось мусили вбити. Взнали то й покидали всі роботу (будували будинки кількаповерхові), у двох таборах великих, 4-му і 5-му. З того почалося повстання: ми не пішли у зону, лишилися на роботі, але працю лишили, покидали інструменти, а в самій зоні люди не йшли до роботи», - пригадував повстанець.

Норильське повстання, як і повстання в Кенгірі, Воркуті, поклали початок занепаду всесильної доти системи ГУЛАГу. Система змушена була піти на поступки, умови утримання покращилися. Самого ж Івана Мирона у 1955-му перевели до «Озерлагу», в Іркутську область. А в 1961-му – в Мордовські табори, де він познайомився з Василем Овсієнком, Левком Лук’яненком, братами Горинями, Валентином Морозом. І там відзначався гордим і непоступливим характером, раз-по-раз потрапляючи до карцеру, де тримав тривалі голодування, на межі смерті (про кілька таких епізодів згадує Василь Овсієнко у своїй книзі «Світло людей»). А причин потрапити до карцеру довго шукати не доводилося. «За найменше порушення — карцер. Заспівав українську пісню — карцер, прочитав напам’ять вірш Кобзаря — карцер, помолився рідною мовою — карцер. І так без кінця», - розповідав Іван Мирон.

Саме любов до України та неприховане небажання коритися ворогам стали на заваді дострокового звільнення закарпатця. І в 1953-му, коли після смерті Сталіна була оголошена амністія, і в 1960-му, коли прийняли новий Кримінальний кодекс, за яким максимальний термін покарання зменшили з 25 до 15 років. Варто було лише публічно покаятися і визнати себе винним. Однак на всіх комісіях «із перевиховання» Іван Мирон  вперто повторював, що захист своєї країни і свого народу не вважає злочином.

Його звільнили лише в травні 1976-го. З Мордовських таборів його доправили до Москви, звідти, в супроводі офіцерів КДБ, — літаком до Закарпаття.  В Ужгороді його  зустрів брат, з яким разом повернулися додому, в рідне село Росішка. Тут він живе і досі, як місцева легенда. Бо, попри поважний вік, він має ясний розум, чітку пам’ять і все той же непокірний і незламний характер. І весь цей час він чекав, коли його право захищати Україну зі зброєю в руках визнають не лише історики та патріоти, але й держава.

Власне, саме збройний опір, який чинили повстанці у 1951-му, став головною завадою для реабілітації Івана Мирона ще у 1995-му – тоді комісія просто перекваліфікувала справу зі «зради Батьківщині» на «державну зраду», відмовивши йому в знятті тавра злочинця з посиланням на… Кодекс 1961-го року, де тим, кого затримали зі зброєю в руках, реабілітація не передбачалася. І тільки нині, після прийняття 13.03.2018 року Закону «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» цю правову колізію вдалося зняти.

До речі, за новим законом статус потерпілих від репресій отримали і діти репресованих, які на момент арешту батьків були неповнолітніми, і дружини «ворогів народу», які часто після вироку чоловікам залишалися не лише без підтримки рідної людини, але і в повній суспільній ізоляції. І треба було мати неабияку силу духу, щоб вистояти і вижити в цій боротьбі.

Іван Мирон став одним із небагатьох українців, хто за життя дочекався таки офіційної реабілітації і, відповідно – визнання державою правдивості своєї боротьби за вільну Україну. Більшість із тих, чиї справи розглядала сьогодні Національна комісія з реабілітації,  отримали цей статус посмертно. Утім, це не зменшує важливість справи, яка стартувала сьогодні.  

Наталка Позняк-Хоменко, фото Сергія Гудака

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

14 жовтня 2019 року, після відслуженя Божественної Літургії приуроченої до свята Покрова Пресвятої Богородиці, настоятель релігійн...
14 жовтня 2019 року, у свято Покрова Пресвятої Богородиці, День захисника України, День Української Повстанської Армії та День Укр...
"Українській церкві нічого не загрожує" Петро Порошенко, колишній президент України, в інтерв'ю виданню "Главком" прокоментував ос...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS