Звідки взявся «Русский мир»?

1 CremlУже понад рік українці на власній шкурі відчувають «братську любов» північних сусідів, що принесла війну, смерть, розруху, сльози та нещастя майже у кожну сім’ю. Більше року Україна протистоїть потужній геополітичній силі та намагається вижити в такій комбінації «великої шахівниці», де навіть пішаку-українцю місця вже немає. А назва цій геополітичній силі чи пак безсиллю, безжальній комбінації маленького лідера великої держави – «Русский мир», в якому миру місця по суті нема. В цій статті ми спробуємо розібратися, звідки ж узявся цей пресловутий «Русский мир», із чиїх трудів зачиналась ця політична «гідра», яка вилилася в цілий концепт існування найбільшої країни світу, в фактичний зміст буття цілих народів і мету їхнього існування.

 

Росія протягом тривалого часу залишалася на периферії світових цивілізаційних процесів. Ця природна відстороненість, окремішність і самобутність стали причиною становлення характерного суспільного ладу. Простір усамітненої спільноти, відірваної від усього світу, знаходив своє вираження в різних міфологемах на різних історичних етапах становлення російської державності та специфічних архетипів російської суспільно-політичної культури, типу патерналістських ідей месіанства та інших прихованих знаків імперіалістичних устремлінь.

 

Внутрішнім виявом такого становища стали консервація суспільного ладу, стагнація цивілізаційного прогресу, відсутність зрушень у соціумі та загалом відсталість від іншого світу. Час від часу Російська імперія, «прорубуючи вікна в Європу», прагнула наздогнати чи навіть перегнати західний світ, із яким вона вимушено стала сусідом. Але знову і знову поверталася до традиціоналізму, пояснюючи це тим, що має свій «особливий шлях» суспільного розвитку.

 

Схожі ідеї та міфологеми завжди були затребуваними в різних імперіях, особливо на первинних етапах їхнього становлення і розвитку. Саме тому вони формувалися в сферах сакрального буття, оскільки об’єднували етноси й народи на основі релігійного світогляду та завдяки ньому легітимізовували центральну владу, вимагали покори через майже фанатичну віру й відданість. Тому аж ніяк не дивно, що виходячи з політичної думки Стародавнього світу та епохи Середньовіччя, в світі могла функціонувати лише одна імперія. Таке політичне переконання неабиякого значення набуло і в християнському Римі.

 

Але після падіння Західної Римської імперії Рим не міг більше претендувати на роль центру християнського світу, тим більше, що він уже давно не був столицею імперії. На східних теренах постав Другий Рим – Константинополь, заснований імператором Константином, як нова християнська столиця світу. Тому саме Візантійська імперія, яг переконував патріарх Фотій, мусила дбати про весь християнський світ до другого пришестя Христа. Але 1453 р. Константинополь упав під ударами турків-османів, а тому колись могутня імперія перестала існувати. Багато ідеологів Візантійської імперії та православ’я емігрувало до Москви як нової столиці східного християнства.

 

Ураховуючи історичні обставини, молоде Московське князівство залишилося єдиною православною державою. Це стало причиною виникнення ідей духовної першості Москви серед іншого православного світу. Ідея визрівала, і в 1492 р. Московський митрополит Зосима переконує, що тисячоліття бере початок із «нового царя Костянтина» і «нового Риму». Символічним стає той факт, що митрополит відразу оголошує московського царя Івана ІІІ за нащадка візантійських василевсів, а Москву називає наступницею Константинополя, тобто «Третім Римом». Це стає початком для становлення ідей Третього Риму. Фактично вищі московські духівники в особі митрополита Зосими створюють для Московської держави нову національну ідею – відродження священної християнської імперії, а правителям цих земель – право проведення будь-якої політики, направленої на «об’єднання» всіх православних в нову соборну імперію, що продовжить традиції двох попередніх.

 

Filofey

Класичне ж формулювання цієї концепції пішло від псковського ченця Єлеазарського монастиря Філофея. Він відчував вимоги часу посттатарської Русі. А вимоги були такі, що для зміцнення молодої та нестабільної держави, території якої пролягали на крайньому сході Європи, потрібно було об’єднати народ цієї країни, наповнити існування їхньої держави певним змістом. За допомогою християнської містики та традиційних канонів, мислитель переконував правителів і бояр у їхній винятковості, харизматичності та боговибраності. Загалом, основною метою народженого культу сакралізації держави, царя, країни було забезпечення стабільності та легітимації будь-якого внутрішнього та зовнішнього експансіонізму. Фактично був вибраний єдиний ефективний засіб управління народом – церква, оскільки іншого більш серйозного та беззаперечного авторитету ніякий інший соціальний інститут не мав.

 

І все ж таки ця ідея набуває офіційного статусу аж у 1589 році. Таким чином, із концепції «Москва – Третій Рим» випливають есхатологічно-месіанські ідеї з політичним акцентом.

 

У XVII ст. поряд із ідеологемою «Москва – Третій Рим» постала більш популярна в народі ідея «Святої Русі». Ці процеси також ґрунтувалися на історико-політичних причинах і нічого спільного з духовними явищами не мали. Оскільки саме в цей час Москва веде безперервні війни з Річчю Посполитою, яка в своєму складі має більшість земель колишньої Русі, для московських правителів виникає крайня необхідність мобілізації народних мас. Такою мотивацією стає ідея відродження Русі, але вже навколо нової столиці, «Третього Риму» – Москви. В цей час закладається важливий архетип сучасної російської політичної свідомості, а саме ідея вищості серед інших східнослов’янських народностей та правонаступництва Київської Русі. Разом з міфологемою Третього Риму виникає потужний симбіоз ідей, які впевнено закладаються в голови населення і стають по суті стимулом для утвердження в Росії протягом тривалих століть патерналістської, авторитарно-кріпосницької політичної культури.

 

Та все ж справжній «цезаропапізм», тобто втручання мирської влади в релігійну сферу, витворився за часів правління Петра I (1682−1725 рр.). З одного боку, реформи Петра І мали на меті осучаснити Московську державу, направити соціум і державний апарат в русло цивілізаційного прогресу. Це повинно було неминуче похитнути старі ідеї, які мали бути змінені на нові. Але насправді своїми реформами Петро І лише довершив ті процеси, які були розпочаті митрополитом Зосимою, а саме: Московське князівство перетворилось на Російську імперію, цар став імператором та реальним главою церкви, а кордони нової імперії давали їй можливість вже на той час претендувати не тільки на спадщину Київської Русі, але й на роль найбільшої країни світу. Новий цар за прикладом того ж таки імператора Константина заснував власну столицю, так само давши їй своє ім’я – Санкт-Петербург. Третій Рим було перенесено на північ.

 

Як ми бачимо, імперсько-месіанська ідеологема «Москва – Третій Рим», сформульована в XV ст. церковним мислителем, постала на таких визначальних засадах російської життєвості і духовності, як православність, самодержавність, експансіонізм, месіанізм. Саме вона стала ідейною передумовою для становлення інших месіаністичних концепцій, які в пізні періоди часу були формулами консервації суспільного ладу, виправданням так званого особливого шляху, а звідси − постійного відставання від цивілізованого світу в економічній, політичній, соціально-культурній сферах. Саме міфологема «Москва – Третій Рим» стала визначальною для подальшого розвитку Московської держави, Російської імперії, і, як не дивно, сучасної Російської Федерації.

 

Хоча з початку правління Петра І та його намагання «прорубати вікно в Європу» ідеї типу «Москва – Третій Рим» похитнулися і не сприймалися так категорично сакрально як раніше, Росія часів Петра І та його наступників не відмовилася від ідеї православної імперії як такої. Навпаки, російський правитель після скасування патріархії та створення Синоду став повноправним главою Церкви, а Московське царство з 1721 р. стало Російською імперією. Тобто татарський титул «цар» був змінений на європейський «імператор», що ще більше відповідало візантійській традиції.

 

Із цього самого моменту московський народ став «великоросійським», а звідси − підкорені русини (українці) стали «малоросами». Тобто паралельно йде й міфологізація колишньої московської держави як історичної спадкоємиці Київської Русі.

 

Наступники Петра «Великого» саме під приводом як історичного возз’єднання всіх православних слов’ян під куполом Російської імперії, так і відвоювання колишнього Другого Риму – Константинополя та звільнення всіх православних від турецького гноблення вестимуть безкінечні війни проти Османської імперії у XVIII−XIX ст.

 

Однак, незважаючи на все, Російська імперія як політична система на тлі інших європейських держав була цивілізаційним анахронізмом. Нестримне зростання Російської держави, яка поступово ставала все більш вибухонебезпечним «конгломератом» етносів, конфесій, історико-географічних регіонів, господарських систем, соціальних шарів і культурних світів, було наслідком цілеспрямованої діяльності російської влади, яка намагалася зберегти, з одного боку, найбільш одіозні підвалини абсолютизму, а з іншого – підтримувати курс на розширення геополітичної експансії.

 

Насправді, будь-які спроби у строкатому, різношерстому, багатонаціональному соціуму знайти і найголовніше – раціонально осмислити певні національні ідеї, що стали б об’єднавчим для нього, були вкрай складними.

 

Після повстання декабристів у грудні 1825 р. відчувалася жорстка потреба у легітимації й консервації існуючого суспільного ладу.

 

Саме для цього призначалась цивілізаційна тріада імперської ідеології – «православ’я, самодержавство, народність» – яка була сформульована в 30-ті роки ХІХ ст. міністром народної освіти Росії С. Уваровим.

 

 

 

На думку С. Уварова, православ’я є основою життя росіян, тим змістом, що наповнює їхню ментальність, починаючи від простого кріпака, закінчуючи імператором. Сергій Уваров відзначав, що віра забезпечує кровний зв’язок між поколіннями, наступність традицій, оскільки «без любові до Віри предків народ, як і кожна людина, має загинути…» Міністр попереджав, що без підтримки релігії з боку держави, яку одноосібно уособлював імператор, її позиції в головах росіян можуть послабитися, що дасть можливість проникнути в російське суспільство негативних ідей Заходу – свободи, рівності, братерства. Уваров особливо підкреслює, що саме православ’я є захистом Росії від проникнення небезпечних для російського самодержавства доктрин.

 

Самодержавство, за Уваровим, являє собою головну умову існування Росії, це фундамент, на якому тримається вся Російська держава. В Росії самодержавство виконує історичну роль інтеграційного та мобілізаційного чинника. Саме необмежений у своїй владі правитель – цар, імператор є запорукою непохитної стабільності держави. Тут автор концепції продовжує місію, закладену монахом Філофеєм, а саме − переконання правителя у власній його вибраності, месіанстві, особливій ролі у житті країни. Самодержавство в доктрині  Уварова безпосередньо впливало на інші основні принципи, зокрема на народність.

 

Третій принцип Уварівської формули – народність. Він чудово розумів всю складність і багатогранність цього поняття. Сутність поняття народності в концепції Сергія Уварова зводиться до двох складових: російської нації і російської держави, які являють собою дві частини єдиного організму. Єдність народу і держави досягається шляхом спільного багатовікового розвитку. Причому розвиток будь-якої держави, яка подібно людському тілу змінює свій зовнішній вигляд разом із віком, виступає у нього як природний процес, боротися з яким не має сенсу. Однак, при всіх змінах ознак державного ладу, сутність держави має залишатися незмінною.

 

Росія розвивалася й розвиватиметься завдяки своїй народності, спираючись на православну віру та монархію, без повернення до минулого, але й без рішучого руйнування існуючого порядку речей.

 

Саме теорія міністра Уварова стала фундаментом для формування чисто російського варіанту патріотизму. Якщо в Європі поняття патріотизму базувалося навколо ідеї етнічної нації, часто переливалось у ліберальний націоналізм, а в Сполучених Штатах Америки патріотизм вибудовувався на базі політичних цінностей свободи й рівноправ’я, тобто навколо ідеї політичної нації, то в Росії патріотизм являв собою ніщо інше як лояльність до влади. Тобто російський патріотизм був по суті державницьким патріотизмом, а держава була уособленням уряду та панівної ідеології. Тому тривалий час як у Російській імперії, так і в СРСР усіх інакомислячих, дисидентів, нелояльних до режиму клеймували «зрадником народу», оскільки народ – це держава, а держава – це цар (вождь). Це осьовий принцип всієї концепції С. Уварова, який чітко можна прослідкувати і в наш час, у сучасній Російській Федерації.

 

Особливе місце в цій теорії відводилося церкві, релігії, тобто православ’ю. Церква ж по суті ідеологічно обслуговувала потреби царського самодержавства. Через церкву держава намагалася контролювати духовний світ людини. Російська Православна Церква була фактично на побігеньках у самодержавства, відвойовуючи цим самим для себе численні привілеї як державної релігії. Якщо самодержавство підтримувало шовінізм, кріпацтво, то логічно, що і церква за допомогою особливого трактування священних текстів, штампування лояльних владі ідеологів-ченців як своєрідних пропагандистів підтримувала шовінізм, нерівність і їм подібні «християнські» принципи.

 

Але незважаючи на те, що надворі ХХІ ст., російська влада продовжує розвивати вчення про православ’я як основу для модернізації Росії. Хоча форму часів Миколи I «православ’я, самодержавство, народність» змінили для маскування «творчих джерел», але суть залишилась та сама. І тепер називаєте «православ’я» православними цінностями, «народність» замінюєте на російську культуру і мову, а «самодержавство», щоб безпосередньо не замінити на «путінізм», пишете як «особливі політичні традиції». Виходить уже більш сучасний варіант, який стає фундаментом для концепції «Русского мира». Саме тому «Русский мир» не є чимось новим чи незвичайним, адже як концепт він увібрав у себе квінтесенцію всього того, що було придумано ідеологами «особливого шляху» Росії. А насправді, це лише новий механізм легітимізації старого устрою російською владою, її небажання ставати демократичною, а також виправдання олігархізації державного апарату та економічного неблагополуччя більшості населення.

 

Станіслав ДАНКО

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

Прокуратурою Закарпатської області спільно з слідчим відділом УСБУ в Закарпатській області повідомлено про підозру громадянину Укр...
Глава асоціації фермерів і приватних землевласників Іван Томич анонсував зростання вартості хліба за рік на 20-26%.
11 листопада з нагоди річниці створення Організації народної самооборони «Карпатська Січ» однойменна добровольча чота...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS