Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (20 квітня 1939р)

GRENDJA1(Мовою оригіналу)

Продовження.

20-го квітня 1939

До табору приїхала ціла зграя детективів, а це біда! Прибули також жандарми, що мають, крім зброї, ще й палиці в руках і страшні бичі, яких політичні в’язні бояться гірше вогню. Політичні в’язні добре знають цих місцевих мадярів-бандитів, що пошилися в «детективи». Їх взяли за «перекладачів», але це, властиво, – автомати на биття. Всі вони є садистами, що в різних в’язницях та в Кривій купалися в українській крові. Це були Міклош Марко, гробар із Хуста; Йосип Вайнравх, столяр та перед тим кельнер у хустському ресторані «Рояль», Йосиф Величко, син старости, колишній чеський жандарм; Дюла Блаєр, бляхар із Хуста; Йовжі Ожват, столярський помічник; Калман Артов, бляхар; Мігаль Гісович, коваль; Гатрак, колишній екзекутор із Сваляви; м’ясар Кастнер із Колочави і брати Дунки з Хуста. Паперу не маю, жебраю від людей по кускові... Але й нотувати не можна, бо поміж рядами, в яких лежимо, вибачте, як свині, проходжуються гонведи з багнетами на рушницях і з грубими палицями, і як тільки хто ворухнеться, то б’ють, куди попало.

Вчора нашим курцям продавали папіроси при 800% та 1000% зиску, а сьогодні ті самі вояки роблять ревізії і в кого знайдуть якийсь недокурок, того жахливо б’ють... Обернутись або заговорити з сусідом є гостро заборонено...

За ці нотатки рискую головою. Мадярські терористи вміють читати й по-українськи. Через те, щоб не перечитали, я придумав азбуку шифрами. Склав я її в більшості з назв чисел п’ятьох чи шістьох мов. Читається справа вліво. Ось чотири рядки вірша:

Биття, тяжкі побої,

муки приймаєте, мої брати...

Не люди це, але гадюки,

Кати, проклятії кати.

Тільки одна людина вміє відчитати крім мене — Євген Шерегій. Один з нас либонь зістане живим, щоб колись вийшли на світ ці бестіянські злочини.

І почалось... Ох, це страшне пекло тут!

На першому поверсі почались «вислухи». Такий страшний крик і рев катованих, що чути на кілометри. Селяни з околиць збігаються як на чудо... В сипанці триста нас, в інших бараках – до дев’ятсот, і це в душі переживаємо всі... Тишина така, мов у гробі... На лицях ув’язнених страхіття прибило свою страшну печать. Це тяжко описати — це треба бачити.

Біля полудня з «допитів» вносять людей на ношах, інших ведуть попід руки, мов з хреста знятих.

В жахливий спосіб покатовано інспектора школи Василя Стрижака. Лежить мов неживий. Його тіло на спині — чорне, як вуголь. Руки й ноги напухлі... Другий жахливо скатований – це Сидоряк, український вояк у чехословацькій уніформі, родом з Бичкова. З розпавшої чеської армії він просто зголосився до січовиків. Його полонили з кількома словаками, і так він врятувався на місці від кулі. Словаків учора пустили додому, а бідолаху Сидоряка потовкли до каліцтва... Його спина — це куски м’яса, що звисають з-під потрісканої шкіри...

Мочимо хустинки в воді, Стрижакові даємо обклади на руки, ноги та на спину. Хочемо те саме робити й Сидорякові, але мій сусід, лікар д-р Ключко (зять Івана Франка), забороняє:

— Хто чув давати обклади на відкриті рани...

Даємо йому на спину якесь чисте рядно. Перепускаю йому свій покровець. Стогне, бідний, плаче... блідий, як мертвець...

Не обійшовся без знущань і православний монах о.Микола Мадяр. На ньому порвали рясу на сто кусків, а щоб осмішити — постригли йому бороду і довге волосся. Спина і руки спухлі.

А в катівні на першому поверсі б’ють далі. Крик такий, що полонені вуха затикають. Нервово слабші попадають у розпуку. Кожний з нас очікує, коли прийде черга на нього... Нагорі стало крик, лайки, гук, гримання, аж стіни дрижать.

Опісля один за одним поверталися нещасні полонені, котрий як міг: один летів долі сходами, інший ліз на чотирьох назад на своє місце.

Крім вищезгаданих трьох наших людей, які були першими жертвами мадярського садизму і які тепер лежали на соломі, мов неживі, мали до полудня дальших побитих, а то Дмитра Маснюка з Буштина, Неболу з Тересвянщини, Олексу Добоша з В. Апші, Миколу та Івана Рущаків і Петра Маханця десь із Тячівщини.

Принесли юшку. З місця не сміємо встати, їдунки подають нам до рук.

Вівторок, 25-го квітня 1939

Не до записування було мені за ці пекельні чотири дні. Побили й мене. Ще й сьогодні — п’ятого дня — не можу взяти олівця в руку.

Пробую зрекапітулювати, що сталося від четверга до вівторка.

20-го квітня, в четвер, від полудня:

Приходить генерал...

Поміж нашими вартовими вояками загуло: «Приходить генерал...» Нараз ми бачимо, що вояки поховали палиці, зникли гумові пендрики. Значить: бити не можна!

Надворі зробився якийсь галас, вояки подалися до дверей, можна було ліпше оглянутись. Я піднісся і впівголос висловив думку:

— Панове-товариші, подивіться, палиці зразу зникли, до нас має прибути висока візита... Може бути, що вищі круги і не знають, що нас оця голота катує... Як прийде генерал, ми мусимо послати делегацію і просити його, щоб заборонив биття. Товаришів недолі я переконував і налягав, щоб таку делегацію, скажім, з п’ятьох членів, вислати, але ціла зала була так стероризована і перестрашена, що на мій кількакратний заклик з трьохсот людей ніхто не зголошувався.

Тоді почав я намовляти Федора Ревая, щоб ішли ми удвох, але Ревай не хотів, боявся наслідків. Якось прикро стало мені, що ніхто не хоче принести таку жертву для всіх, щоб запротестувати проти звірств якраз перед цими штабовими відповідальними старшинами. Вони повинні знати, що в таборі робиться, щоб потім не мили руки, що вони того не знали... Я рішив піти — на все. Уб’ють — нехай убивають! Це вони цілком сміло можуть зробити, коли вимордували сотні інших моїх товаришів. Як помирати — то згину з тою думкою, що робив корисне діло для всіх. Правда, блисла мені думка, що мене вже раз загранична інтервенція захоронила від певної смерті, за мене знає трохи більше світу, як цей Вар’юлапош, і, може, ці варвари все ж таки не посміють прикласти на мене руки... Але, знаючи цих варварів, зовсім не робив собі рожевих ілюзій. Був приготовлений і на те найгірше.

Комісія старшин увійшла до нашого сипанця. Напереді сухорлявий старий старшина. Золотого нашийника йому не видно, тільки пурпурові окраї ковніра і малинові лямпаси показують, що це високий штабовий офіцер. За ним підполковник з Ніредьгази, один сухорлявий майор, один капітан (пізніше пізнав його і довідався, що це військовий прокуратор на ім’я, здається, Репаі), один ростом низький поручник, потім присадкуватий грубий поручник д-р Жіндель (комендант нашого табору, в цивілю адвокат з околиці Ніредьгази), за ним два лікарі, відтак ціла зграя цивільної наволочі — детективів, що стояли як чорне гайвороння.

Комендант табору представляв нас найгіршими словами, що ми є та «січ-банда», що на дев’ятдесят дев’ять відсотків зі зброєю в руках воювала проти гонведів... Генерал на нас дивився, як гордий пан дивиться на пониженого раба або худобу, — звисока.

Раптом я піднявся з місця, звернувся до комісії і по-мадярськи кажу так:

— Ваша Ексцеленціє, прошу дозволити мені сказати кілька слів.

Всі на мене видивились, генерал ліпше настромив монокль, і я продовжав:

— Пане генерале, тут сидить сама інтелігенція, учителі, професори, урядовці, священики й інші... Ваша Ексцеленціє, при допитах ми будемо говорити чисту правду, не маємо що скривати, але дуже вас просимо, щоб ви заборонили ті страшні побої, які тут провадяться. Пане генерале, тільки сьогодні побили з нас десятку людей до каліцтва, прошу ласкаво переконатися — люди лежать безпритомні, напівмертві, а це ж батьки родин. Пане генерале, за наші політичні провини судіть нас, там маєте незалежний мадярсько-королівський суд, а коли і того вам мало, то там маєте кулемети, просимо нас постріляти, але не катуйте нас під смерть...

Генерал видивлявся на мене з затислими зубами і прижмуреним оком, а та друга зграя то блідла, то червоніла.

Генерал запитав мене, хто я такий, я на те відповів — я той і той, відомий письменник і журналіст (хоч тепер не буду скромний, думаю собі).

— Журналіст? — запитав голосно генерал, і я з притиском відповів:

— Так, журналіст!

Генерал звернувся до лікарів, ті підійшли до побитого учителя Стрижака, що без пам’яті лежав на соломі, піднесли йому сорочку на хребті і показалася ціла спина, збита на чорний вуголь... Відтак підійшли до Сидоряка, той також лежав безпритомним, піднесли закривавлену сорочку на спині, і вони побачили криваве м’ясо, потріскану шкіру, звідки шнурками текла кров, і страшні синяки. Лікарі повернулися до генерала і не могли нічого іншого сказати, як тільки підтвердити те, що бачили.

Комісія вийшла. Опісля чорна зграя стояла на подвір’ї в двох рядах і генерал щось із ними говорив. Пізніше один полонений з дальшого бараку мені сказав, що чув, як генерал говорив до детективів і заборонив биття — та я в це не дуже вірю.

Того дня стало вільніше, полонені могли переходити до виходку без супроводу, повільно, а не біжучи. Біля виходку вояки не стояли з палицями і не збиткували полонених... Деякі приходили до нашого бараку і зі сльозами в очах дякували мені, що я врятував табір від побоїв.

— Побачите, що я за те дістану, — відповів я.

— Не бійся, тим більше тебе респектуватимуть, тебе знають і поза границею Мадярщини, нічого тобі не зроблять... Тієї ночі я мало спав, бо знав, що мене чекає...

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Новий розмір перерахованих пенсій впливатиме на субсидії лише з травня 2018 року.
У четвер, 19 жовтня, на Ужгородській дільниці загальновійськового полігону почались збори резервістів одного із підрозділів терито...
Біля берегів Шотландії запрацювала перша в світі плавуча вітряна електростанція Hywind Scotland.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS