Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (25 березеня 1939р)

DSC00397 2(Мовою оригіналу)

Продовження.

Субота, 25-го березня 1939

Спокійно спав до першої години після півночі. Тоді відчинилися двері і ввійшли два мадярські, по зуби озброєні, жандарми. Обидва мали в руках довгі бичі — ті страшні висохлі бичі, від яких кров порскає по стінах за кожним ударом.

Чую, що я зблід і облив мене раз гарячий, а потім холодний піт.

Жандарми приказали мені одягнутися... «Прощай, життя!» — думаю собі.

Позвільна почав я одягатись, глипаючи одним оком на жандармський бич. Почав я роздумувати: будуть бити... Але чого ж тоді мені одягатись? Я в піжамі, можуть тут мене збити або відвести до канцелярії...

Час короткий, але в моїй голові блискавкою проходять думки. Одна думка мені каже, що військовий суд мене засудив на смерть, і тепер виконають розсудок... Але як? Без мене? Я там повинен був бути також... Але навіщо тоді бичі?.. Навіщо збити, а потім застрілити? Хіба ж одного вони тут застрілили без вислуху, без суду — а я маю бути виїмком?

Я спокійний. Помирати — так помирати. Кулі не боюсь. Але як глипну на ті нещасні бичі і подумаю на муки, то серце дужче вдаряє.

Я вже був готовий, півкожух мав на собі і посягнув за наплечником. В цій хвилині прийшов один мадярський вояк, щось шепнув на вухо старшому, і вони, залишивши мене, відійшли. Я до самого ранку ока не зажмурив.

Цілісінький день думаю над тим, що це мало означати?

Цікаво, що надвечір прислали мені лікаря. Крім перехолодження ще й якась «червінка» напала нас усіх — цілий день бігаємо на «відро» і буквально тече з нас кров... Та замість лікаря частують нас гарними епітетами «здихай!»

Неділя, 26-го березня 1939

Не розумію, що робиться. Мої двері вже не замикають на три замки, тільки на один. Вже й сторожі під дверима немає.

Поняття не маю, що робиться зовні. Чую тільки далі верески, зойки; в кожній камері людей – як оселедців, нема де лягти, нема де сісти, нема чим дихнути — а я тут сам... Був би радий, коли б дали сюди хоч одну людину, можна б хоч словом перекинутись.

Одягнувся. Ходжу по камері. Іду у виходок, несу своє «відерце», щоб там вилити. Сьогодні вперше не супроводжає мене вояк із настромленим штиком, як то робилось повних десять днів донині.

У виходку — яка втіха! — побачив маестро Михалевича, творця тих чудових плакатів, які ми бачили по стінах нашої столиці. Радості нема кінця. Багато часу не маємо, миючи «посуду» ту брудну. Михалевич сказав мені потішаючу вістку, що мій приятель і колега, письменник Улас Самчук, з легітимацією заграничного журналіста вирвався з мадярських рук (сидів у Тячеві кілька днів, про що я й не знав), а тепер у Відні і змобілізував заграничні чинники, щоб рятувати, що тільки можна. Довідуюся також, що один поверх нижче сидить Федір Ревай. Його брат, міністр Юліян Ревай, вже, певно, знає про кількох нас, про яких встиг Улас довідатися...

Більше як правдоподібно, що загранична інтервенція вже тут, інакше суду наді мною були б не перервали. Я бачу, крім того, й інші зміни, от хоч би те, що принесли мені сьогодні брудну деку [* коц — нім.], а то майже два тижні спав без накривала.

Вістки, які я почув, додали мені якоїсь самопевности. Я був завжди оптимістом, а тепер я в душі далеко літаю, на волі, підкотивши рукави в праці за народ, за Україну. Вірю, що ще поживем, попрацюєм!

Повернувся до камери, ходжу і посвистую: «Чортового батька уб’єте ви мене! Навпаки, я вас битиму... битиму вас пером, а перо гостріше від меча! Опишу все ваше свинство, оці катівні, оці нашімуки, хай знає світ, які ви варвари!» Бо й справді вони заслуговують, щоб були зметені з мапи Європи.

Глянув якось у запорошений кут. З павутиння тонесенькою ниткою спускався великий павук просто мені на плече. Стократ я вже сказав, що в забобони не вірю і вірити не буду. Але якось машинально посяг за павуком і скрикнув; «Павуче мій, приносиш мені щастя! Я буду жити, щоб закінчив працю, яку взяв собі до голови і яку закінчити мушу!»

Що? Може, нас випустять? Є нагода, приходять Великодні свята. Окупанти своє осягли, можуть нас пустити... Почуваю, що в мені ще сили, енергії аж забагато!

В моїй голові родяться нові плани, нова праця. Та не тут серед цих варварів, але за границею. Тут не зістану, хоч би мене озолотили...

Під вечір мої надії розплились, неначе холодною водою обілляли мене поза ковнір... Знову приводять селян... На коридорі поводяться з ними надзвичайно брутально.

Ще не встиг опам’ятатися з одної потішаючої вістки — а тут друга радість: на коридорі почув голос своєї дочки Зірки.

За хвилину слідчий увів мою жінку й дочку до мене. Можете собі уявити те привітання: «Васильку!», а другий голос: «Таточку!»

Але слідчий став між нас і заявив, що можемо розмовляти тільки по-мадярськи...

— Моя жінка не вміє по-мадярськи ані слова, — кажу.

— Тоді стійте і десять хвилин дивіться собі в вічі, — сказав старий слідчий, що між тими катами був ще досить людяний. Зірка й Маруся були щасливі, зі сльозами в очах стояли біля мене. Від Зірки, а також і від Марусі (що говорила шепотом) довідався я, що цими днями була в белградському радіо (а також і в Букарешті) вістка, що мене розстріляли... Жінка з дочкою вже два дні ходять по канцеляріях та по командах, щоб довідатися ближче. Їм твердять, що я живу, а вони не вірять. «Хоч бодай одяг його віддайте нам і покажіть його могилу...» — ридала рідня в якогось полковника, і він дозволив, щоб мене побачили. Сьогодні знову цілісінький день вичікували, мов сироти, в передпокоях, їх лаяли, сварилися з ними, аж нарешті, сполудні, з писемним дозволом полковника допустили їх до мене в товаристві слідчого.

Зірка, молоде дівча, аж усміхнулася, що в мене така борода... Заріс, бачите!..

Прощання було досить сентиментальне, хоч старався їх заспокоїти.

Відійшли, бо суворо, з годинником у руці вимірений час — 10 хвилин — швидко пройшов. Принесли мені багато провіанту, білизни, чисте простирало, подушку і покривало. Принесли й пляшку вина, але вояки заборонили, забрали і не повернули. Їй-богу, добре мати сім’ю, а то без неї людина — як собака...

Сьогодні багатий день на події мого тюремного життя. Перший веселіший день в цьому трагічному часі. Нові надії, нові плани.

Але підвечір моя бадьорість розплилась... Знову привели селян і то, після гуку, досить багато. Чую також, що між ними голосно ридає якась жінка.

Нараз відчиняються двері — і до моєї камери уводять молодого нашого поета Миколу Рішка.

— Микольцю, колего, друже мій, і ти тут? — питаюсь я його.

Рішко сказав, що привели сюди до сорока селян. Що його привели, тому не дивується. Йому закинули, що він виправляв селян до Хуста на фронт... Але ось з ним разом ув’язнили і його молоду дружину (побрались вони десь перед двома місяцями). Вкинули її до одної з камер — вона там боїться і тяжко ридає.

Микола підійшов до дверей, гукає на дружину, заспокоює її — і сам почав плакати.

Високий, білявий, молодий офіцер, який втаскав його до мене, вернувся до нашої камери і поводився надзвичайно брутально. Почав я його просити, що йдеться тут про молоде подружжя, щоб не лишали жінку саму, але щоб дали її сюди, до чоловіка, а мене хай дадуть хоч до котрої іншої камери. Але офіцер напав на мене і, прикрашаючи свої слова мадярською вуличною термінологією, сказав, що «це не санаторія... це не Венеція для залюблених, а тюрма... зрозумів?!»

Хоч як не тішився я з недолі Рішка і його молодої дружини, все ж таки був радий, що довідаюся від нього про зовнішній світ і перекинемося хоч кількома словами.

Микола мені оповів, що драгівські селяни верталися з фронту і рушниці заховали, одні в землю, другі за козел під стріху. Але якийсь чорт доніс, до села прибули десятки терористів і на жах побили селян, перекатувавши майже всіх. Змасакровані відтак видавали один одного, прозраджуючи всі тайни. А вислід — ось повен коридор...

Оповів ще, що мадяри наступали на Карпатську Україну не тільки з долини, але й від Ясіні, то значить, що поляки перепустили їх через свою територію. Про Росоху сказав, що його якийсь піп задержав, але група січовиків його визволила.

Багато він мені оповідати не міг, бо й сам нічого не знав, сидячи в Драгові, відірваний від світу.

Харчів я мав, частував і його, але йому було не до вечері.

За якусь півгодину нагло відчиняються двері. На коридорі стоїть сотник, комендант в’язниці, і страшно лає ключника — як смів увести до моєї келії нового арештанта.

— Ти не знаєш, що сюди нікого не можна впустити?..

Миколу Рішка зараз же забрали; де його посадили — не знаю. Жіночий плач ще довго було чути.

З гір ще чути вистріли гармат. Як видно, наші пішли в партизанку...

Понеділок, 27-го березня 1939

У виходку побачив журналіста Мухина, а згодом д-ра Ґалаґана, голову української світової організації.

Комендантом сторожі на коридорі є один грубий десятник. В термосі я мав чай і його почастував. Поскаржився я йому, що вчорашній комендант, один низький десятник, взяв від мене гроші на чорну каву і... ні кави, ні грошей... Цей грубий десятник виглядає добрячим. Хоч і мадяр (десь від Ніредьгази, греко-католик), але слов’янська душа. Зразу видно, що змадяризований русин. Сам друкар, а як дізнався, що я редактор, став прихильнішим.

«Політикуємо» з ним. Довідуюсь, що десь перед трьома днями приїхав польський старшина, з мадярами зібрали всіх галичан десятками, поздирали з них і те, що ще мали на собі, з пов’язаними руками, в сніговиці проти вітру в одній сорочці і босо автами відвезли їх на польську границю...

— Оповідали ті, що ескортували їх, — продовжав десятник, — що всі повмирали страшною смертю, серед нечуваних мук...

На запит, що то були за муки, він тільки рукою махнув, не хотів говорити.

Добрячий десятник дав мені принести флягу міцної чорної кави з ресторану, бо ця «червінка», чи який чорт, мене домучить. Знаю, що на шлунок і проти бігунки кава помагає.

Біля десятої години Рішко послав до мене арештанта, що вислуговував при розділенні юшки, щоб я дав йому трохи харчів. Я сам мало міг їсти, то післав йому три четвертини всіх моїх запасів ковбаси. (Цікаво, що цей арештант сидів тут за крадіж і він був майже вільний. А ми, нещасні «політичні» в’язні, були в багато гіршій ситуації, як злодії і розбійники).

В сусідній кімнаті (17-ці) ще все сиділа пара — греко-католицький священик з жінкою. Хто вони — не знаю, але харчів, певно, не мають. Передав і їм трохи.

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Новий розмір перерахованих пенсій впливатиме на субсидії лише з травня 2018 року.
У четвер, 19 жовтня, на Ужгородській дільниці загальновійськового полігону почались збори резервістів одного із підрозділів терито...
Біля берегів Шотландії запрацювала перша в світі плавуча вітряна електростанція Hywind Scotland.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS