Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта ( 22 березеня 1939р)

GREN9 672x372(Мовою оригіналу)

Продовження.

Збудився на вереск і рев, і зойк із першого поверху. Прислухаюсь і чую, що мадяри між собою говорять, що галицьких українців видадуть полякам... Тепер стягають їх із келій і ставлять на коридорі. Б’ють їх у такий спосіб, що чути на другий поверх.

Довідуюсь також, що в сусідній келії сидить якийсь наш священик з жінкою-учителькою. Але помічник ключника Шімонія, його швагер пан Цап, який показався звірюкою, не хоче прозрадити, що це за родина... Цап питає мене з лукавою усмішкою, де хочу висіти — на телеграфічному стовпі чи на смереці?

Звечора був збентежений, здається, і сльоза потекла — соромно признатись. А тепер я спокійний. Може бути, що до мого спокою спричинились і ранні побої галичан... Адже ті всі знають, що ідуть на смерть...

Підношусь думками понад людей у сфери високих ідей і радо помру, як того комусь потрібно... Ох, чому ж мене куля не скосила в боях, чом я не поляг, як й інші мої товариші, там, де гули гармати, де торохкотіли наші кулемети... Навіщо попався я в руки варварам, нелюдам проклятим, щоб знущались наді мною, реготались мені в вічі...

Засудять на смерть, стратять — нехай! Я смерті не боюсь, боюсь тільки мук, знущання і посміху катів. А також боюся того, що мене повісять. Не смерті боюсь, тільки боюся шибениці, щоб не згинути, як злочинець нікчемний. Я вояк фронтовий, у світовій війні воював у першій лінії, дивився чимало в порожні вічі смерті. Хочу померти як вояк – від кулі, а не від мотуза. На екзекуції буде моїм останнім словом, щоб я помер як воїн.

Маю при собі 1200 корон. Шкода цих грошей — заберуть собі гонведи...

До келії увійшов Шімоні. Прошу, благаю його, щоб взяв від мене ці гроші і доручив родині, яка живе в злиднях... Але Шімоні ані чути не хоче про те.

Десь читав, чи хтось мені говорив, що після присуду польового суду виконання присуду має відбутися протягом двох годин... Тільки дві години буду мати... Треба написати бодай кілька рядків родині. Напишу я свій тестамент.

Засуджений має право на священика. Проситиму його, щоб передав жінці гроші, тестамент і цей блокнот, де позанотовував події і написав кілька віршів.

Тестамент мій звучить ось так:

ТЕСТАМЕНТ, написаний дня 21-го березня 1939 року в Тячеві, у військовій в’язниці, перед засіданням наді мною польового (наглого) суду мадярської армії. (Після деяких вказівок жінці та дочці господарського характеру, які читача не будуть цікавити, продовжую).

До мого брата Івана, якого я виховав і допоміг йому вибитися в люди, маю велике прохання: «Братику, заопікуйся моєю родиною, хоч тепер, на початку. Допоможи Зірці закінчити хоч гімназію. Коли мадяри унеможливлять, то в Модржанах або в Галичині... Марусі допоможи пережити хоч ці перші найтяжчі місяці, доки якусь чесну працю собі не знайде або не вийде заміж за порядного чоловіка. Я тобі ніколи не забуду і буду спокійно в нашій, кров’ю орошеній землі лежати... Ворогові не корись! Нас, членів великого народу, вічно гнобити не будуть. Не дають тобі працю твого фаху — не понижуйся, наплюй на їх посаду, берись до торгівлі, до господарства, будь самостійною людиною або покинь тих дикунів і їдь куди-небудь між своїх людей... Здорови братів і сестру. Олексі помагай вибитися в люди...»

До тебе моє останнє слово, дорога моя донечко, люба Зірко! Найдорожча дитино моя! Не плач за своїм батьком, а носи голову гордо, високо. Твій тато не злодій, не грабіжник, але пострадав за велику, святу ідею, за визволення нашого народу. Ти ж розумна дівчина, гімназію докінчуєш, добре знаєш, за що твій тато боровся ціле своє життя — а частинно вже і ви, молодші, між ними і ти. В Хусті кулі літали, а ти з іншими доглядала ранених і годувала голодних наших оборонців. Честь тобі, Аліско, а з тобою – всім іншим. Я ціле своє життя присвятив нашому народові, не раз покривдив і вас — свою сім’ю, але вірив, що ви всі перейняті тією святою ідеєю, що й я. Почавши від маленької дитини, я старався защепити в тобі любов до свого народу, а велику ненависть до наших ворогів... Де тільки яка вартісна українська книжка була, я старався, щоб ти познайомилася з її змістом. Решту завершила українська гімназія. Ти вже знаєш про Україну, знаєш ті наші милозвучні пісні, що вічно житимуть. Добре знаєш, за що вмирали наші батьки, за що боролось преславне Запоріжжя і за що боролась наша молодь. Тому ти зрозумієш, за що згинув і твій батько... Зірочко моя, люба, єдина! Десь перед кількома роками подарував я тобі переплетену мою авторську книжку, а до неї вписав тільки чотири рядки:

Хоч би і чорною була

Твого життя сторінка,

Ніколи, доню, не забудь,

Що ти є УКРАЇНКА!

Врий собі ці рядки в пам’ять і ніколи їх не забудь. Хай твоє серце кипить ненавистю до тих гнобителів нашого народу, що брудною ногою вступили на нашу святу землю і чоботом здавили нашу вимріяну волю.

Доню моя найдорожча, докажи, що маєш у собі хоч крихітку того почуття, що твій батько. Докажи, що ти можеш мати геройську душу мужчини, що потрапиш своїми силами боротись і ненавидіти окупантів такою ненавистю, якою їх ненавиділи замучені юнаки і ненавидимо їх ми, ними катовані...

За татом не плач, а будь горда. Хустська гора, де лежать лицарі, хай перед тобою буде святою. І я хотів би там спочивати, між товаришами-січовиками. Колись Україна збере ті святі кості до одної могили. Це буде пам’ятка великого і трагічного Березня Карпатської України.

Прощай, дорога доню, цілую тебе в твоє прекрасне, розумне чоло. Прощай!..

До тебе моє останнє слово, люба Жіночко, Марусенько, голубочко сизокрила! Я був з тобою щасливий, шкода, що так коротко. Але не плач, будь розумна, бачиш і я спокійний, руки мені не тремтять. Піднявся я понад думання людей, аж до сфери ідей і бачу, як гарно, як солодко помирати за Велику Мету, за Ідею, яка нас провадила ціле життя.

Заспокійся, Дорога Моя, добрі люди тобі допоможуть... Допоможе тобі й Іван, та ж роками я йому помагав. Наші приятелі тебе не опустять. На мою і твою трагедію дивиться цілий наш народ... Бути героєм треба мати відвагу, а я досить відважний. Ще до вчора був я страшно збентежений — сьогодні я спокійний, бо знаю, за що помираю... Не плач, Марусенько! Вийди заміж за доброго чоловіка, бо ти ще молоденька... Деякі мої речі, що були мені дорогі, заховай, так само сховай рукописи, щоб не затратились. Багато там розпочатих і незакінчених речей, те все спали...

Будь гідною дружиною поета-борця. Думай про те, що я поляг, як й інші друзі. Січову мою фотографію заховай, хай зістанеться тобі й іншим на спомин. Це єдина світлина, яка мені припала до серця через цю рідну уніформу, від якої вчора перед катами відгрібався, а сьогодні лице паленіє... Лібретто «Як сади зацвітуть» є в Євгена Шереґія. Рукопис «Історія Хустського замку» є в редакційному бюрку, принеси додому. Покиньте Хуст і їдьте до Волового. Жийте дві з Аліскою в згоді, як досі.

Прощай, моя дорога Марусенько! Не соромся мого імени, бо вірю, що мій народ мене так скоро не забуде. Будь горда, що мала чоловіка, якого замордували кати зате, що боронив цю землю, яка від тисячу років була і є українською. Нашу смерть помстять як не ця генерація, то прийдешні покоління. Цілую тебе, Моя Дорогенька, в останній раз, твій Василь, що і в сирій землі буде тебе кохати. Прощай!..

Четвер, 23-го березня 1939

Винятково ця ніч була спокійна. Вчора довго писав, журився, прощався з цим світом, бо сьогодні стоятиму перед воєнно-польовим судом і вірю, що я страчений.

Цілісінький день чекаю, коли прийдуть за мною детективи. Замість них приходить юрба офіцерів, видивляється на мене, мов на полонену звірину в клітці, і відходить. Як видно, я тут якоюсь спеціальністю. В інших камерах стиснули і по п’ятдесят людей, а я тут сам. Перед моїми дверима військова варта. Чому їм так цікаво на мене подивитися? Можливо, що пишуть про мене газети або якась сенсація... Сторож цілий день відчиняє двері моєї клітки, офіцери видивляються і без слова відходять. Навіть писати не можу.

Я здивований, мене цілий день до канцелярії не кличуть. Що це має значити?

П’ятниця, 24-го березня 1939

Ця ніч була страшна. Точно опівночі почались верески і крики. Привели селян і били їх на коридорі. Я ще все в гарячці, але хоч і хворий, добре розпізнаю, що сон, а що дійсність. Ці крики — не сон, а дійсність...

Руки трясуться, в голові шумить, але закінчив один вірш вчорашній, а один написав сьогодні. Але й писати не дуже можна, бо щохвилини приходить офіцерня. Поняття не маю, що могло статись? Дивно мені, що мене взагалі не кличуть до канцелярії на вислух. Що з судом?

Сьогодні був тут знову детектив. Просив я знову лікаря, а він тільки забурмотів: «Здихай!» — і сердито відійшов. Хоч звучить це іронічно, але сьогодні не був він такий грубий і в’їдливий, тільки сердитий.

Безмежно радію — жінка довідалась, що я тут. Принесла покривало, харчі... Я її не бачив, але впізнав її почерк. Слава Богу, що знає, де я є.

Чи від великої втіхи, чи само від себе, але надвечір почуваю себе краще.

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

11 грудня 2017 року, в рамках відзначення 100-річчя початку відновлення державної незалежності України (УНР) та відродження Україн...
Сьогодні, 12 грудня, на території Закарпатської області очікується хмарна погода, у кінці дня – невеликий дощ.
Ужгородська міська рада оприлюднила програму новорічно-різдвяних свят.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS