Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта ( в мадярському полоні березень 1939р)

Hrendzha Donskyi(Мовою оригіналу)

Продовження.

В МАДЯРСЬКОМУ ПОЛОНІ

Серед двора, чую, ще розмовляють з групою Баботи. Бабота хоче забрати авто, мовляв воно приватне, а мадяри питаються за числом авта, яке зішкрябане і стерте з таблиці. Нарешті гурт відійшов без авта. Я зістався сам.

Хоч тішуся, що люди вирвалися звідсіля, все ж таки якось моторошно стало, що зістався тільки я один. В голові перебігає думка за думкою. Ніяк не можу зрозуміти, що могло статися з нашими січовиками, що вони здали Тячів, коли ще Хуст наш. Я вояк фронтовий, чи раз робили ми "рікцуги" (відступи), але найважнішим нашим завданням було те, щоб забезпечити дорогу. А тут сталося навпаки — головна дорога в руках ворога і то ворога, якого можна б розбити невеликими силами... Нарікаю на січову команду, нарікаю на Головну Команду і її штаб, лють мене бере, як то не по-військовому поставлений цілий наш відступ...

Якраз отак роздумую, а в цю хвилину бухнули з гармати, — раз, другий раз і втретє...

Питаюся мадярів, що це за вистріл?

— А, то стріляє наш любий підполковник Ігнатєв із гармат на січовиків...

Тепер я зрозумів, чому шосе в ворожих руках. Довідуюся, що комендантом тячівського гарнізону чеських гарматників є росіянин, емігрант, підполковник Ігнатєв (мадяр вимовляє це ім’я так дивно, що не можна розібрати, але, здається, таки Ігнатєв), який у своїй озвірілій ненависті до українців цілісенький день з гармат обстрілює українські села. Озброїв мадярське населення Тячева і наказав розстрілювати січовиків, що мадяри охоче роблять, оповідаючи подробиці з насолодою.

Ще перед хвилиною покладав я надії на евентуальний напад з боку тих січовиків, що відступатимуть із Хуста, а тепер і та надія пропала.

Пригадав я собі покійного майора Пузу, якого перед двадцяти роками полонили мадяри, і він стягнув з пальця перстень і за нього купили мадяри руму, попились, і він від п’яних сторожів врятувався втечею... Хочу ризикнути і я...

— Панове, щось у вас тут холодно... пити, розігрітись хочеться... Коли б були ласкаві принести пляшку сильного руму або горщки... то, може б, і ви по чарці...

Виймаю з кишені сто корон... Сторожів четверо лише, один на одного глипає, стискають плечима, нічого не кажуть, але гроші взяли і стоять. Бачу, що один перед одним не сміє, а пила б сволота, аж слинка їм тече...

Бачу, це не піде, гроші не рекламую, хай він ними подавиться!

Після зміни сторожі підходжу до них із іншого боку;

— Панове, ви ж чули, що пан д-р Гапко сказав, що я можу іти...

Терористи один на одного поглянули, один, високий, той сам, що взяв від мене гроші, заявив, що він справді чув, коли Гапко сказав, що я можу відходити.

— Ну, коли він сказав, то можете собі іти, — відповів один. Як тільки я це почув, вхопив торбу в руку і виходжу. Ідучи двором, бачу серед двора владне авто, з яким Бабота приїхав. У брамі стоїть якась юрба. Думаю, що мені робити, але вертатися незручно. Лиця незнайомі, і я іду просто. Якийсь мужчина перестав мене у самій брамі і гукає на сторожів:

— І цього пана хочете випустити?

Один терорист вибігає із зали, де я був ув’язнений і пояснює, що це якийсь нещасний писарина, Шандор Ковач...

Але цей мужчина кричить до терориста;

— Це вам писарина?! Це вам Шандор Ковач?! Та ж це найбільший бандит у Хусті, права рука Волошина, шеф-редактор "Свободи", Ґренджа-Донський... він промовець на зборах... він міністерський надсекретар... він січовик, що стало ходив в уніформі... Одягнувся пан у піжаму... ха-ха-ха...

Двором проходив якийсь комендант терористів, бо всі його здоровили. Я звернувся зразу до нього і кажу йому, що тут якесь непорозуміння, цей пан, показую на чолов’ягу, що мене задержав, очевидно помилився. Верчу, кручу, як тільки можу, щоб з мадярських кліщів отих вирвався. Ані не замітив, що за мною стоїть дама в сивому кожусі, яка з голосним сміхом підтвердила, що той чоловік має правду, бо я такий і такий укран...

Я вже не заперечував, тільки глянув на неї від ніг до голови і тоді пригадав собі, що то за пташка. Це дочка ужгородського мадяронського сенатора Фельдешія. Вийшла була заміж за тячівського аптекаря, але вже від років з ним не живе. Останніми часами була дуже частим гостем Січової Гостинниці. Вона нас там так обсервувала, гейби хотіла собі кожного добре зарити в пам’ять. Кажу я тоді директорові поліції:

— Юрку, ця бестія нас шпигує...

— Знаю, навіть все, що тут бачить, записує і пересилає всі важні інформації до Мадярщини... Але що можемо зробити, коли чеські закони дуже ліберальні, вона має наше громадянство і навіть викинути її не можна... — відповів Білей.

— Так! Я його знаю... це той і той... — повторяла "дама" в сивому кожусі.

— Як так, ну, зажди! — гукнули терористи, вхватили мене і заволочили назад. Перекинули мені цілу торбу і забрали вартісні речі собі.

Приводять й інших арештованих — голову місцевої Української Національної Ради, урядовця міністерства шкільництва Василя Машкаринця, а з ним і директора горожанської школи Петра Тарканія. Обидва молоді люди, енергійні і надзвичайно віддані наші працівники. Петро Тарканій сумний — вдома молоденька жінка і однорічний синок... В Машкаринця також молода дружина і дрібні діти. Вони сумні, аж прикро дивитись.

— Хлопці, не журіться, якось воно буде, — підбадьорюю їх.

Багато розмовляти не можна, тільки по-мадярськи, то воліємо мовчати.

Незабаром приводять бідолаху інспектора Маркуша разом із сином. Він проситься, благає, щоб пустили його додому, бо тесть йому конає, а може, вже й помер, а вдома тепер нещасна бідна жінка потрійно засмучена і перелякана, 3 великою бідою пустили мадяри додому сина, але Маркуша таки не випускають із рук.

Нараз чуємо наказ: впровадити нас до в’язниці. Нас кількох, а терористів біля тридцяти. Ведуть нас вулицями, а мадярська голота по дорозі кричить на все горло:

— Повісити, повісити їх!

Кидають у нас камінням, штовхають, а наша ескорта не дуже старається нас обороняти, навпаки, ще й самі підганяють. Я мав щастя, що одягнув ногавиці піжами, а то у січових штанах були б мене роздерли на кусні.

Закрутили ми вправо і опинились перед в’язницею окружного суду. Маркуша замкнули на першому поверсі. А тому, що Машкаринця і Тарканія ключник в’язниці Шімоні добре знав, вивів нас на другий поверх до чистішої камери під числом 23. Тут були два залізні ліжка, а на них чисті, нові два солом’яники. Шімоні сказав, що вже дотепер від ранку назбиралось 136 в’язнів.

Шімоні поставився до нас прихильно, але страшний боягуз. Машкаринець і Тарканій ледве його упросили, щоб сповістив жінок та сказав їм про те, де ми находимось.

Незабаром до нашої камери привели дальших двох наших тячівських урядовців: Цара і Осуського. На грудях Осуського мадярська кокарда, завбільшки доброго кулака. З Осуським я випросився на лятрину і зірвав йому з грудей мадярські барви:

— Оце свинство належить до клозету!

Переді мною він боронився тим, що йому мадяри силою причепили кокарду на вулиці.

Вечором відчинив ключник двері і сповістив, що тячівська Мадярська Національна Рада рішила випустити Цара і Осуського. Стиснули ми їм руки на прощання. Дуже просив я тих хлопців, щоб сповістили мою дружину, та вони відмовились.

— Заліземо десь на стодолу і не покажемося більше, поки не буде якийсь порядок...

Глипнув я на коридор, а перед нашими дверима мадярська сторожа... Ні перед чиїми, тільки перед нашими... Це вже не гаразд. Шімоні раніше прибігав щохвилини, сповіщав нас про стан, а тепер занімів — ні слова з нього не витягнеш, лише плечима стискає.

Дружина Тарканія і дружина Машкаринця прислали вечерю. Прислали й подушки та перини. Мої товариші недолі погостили й мене. В камері світла не було, то як потемніло, ми роздягнулись і полягали — я з Машкаринцем на одному ліжку, а Петро Тарканій на другому.

Довго не могли ми заснути, залізними дверми на поверхах рипали скрізь дуже часто, а то значило, що в’язнів щохвилини прибуває...

П’ятниця, 17-го берези» 1939

Швидко розбудились ми. Шімоні вже не той, що вчора — суворий, грубий.

Переглянув я свої кишені і знайшов два редакторські блоки, щось три олівці і золоте перо. Але, на нещастя, маю й такі легітимації, яким не дуже тішусь. До них належить редакторська легітимація, урядові декрети й інші. Разом з моїми товаришами недолі розриваємо ці "корпус делікті" на дрібні шматочки і вкидаємо до "відра", зміст котрого виливаємо до лятрини. Блоки й олівці ховаю в підшивку свого півкожуха. Тішуся, що маю два блоки і вже починаю робити нотатки.

Вчора в канцелярії Шімоні забрав від нас тільки кишенькові ножики та бритви, а все інше, разом із грішми, залишив при нас. А тепер нищимо папери, щоб не було проти нас доказів. Петро б’ється кулаками в голову, що не спалив вдома свого архіву. Там прізвища наших членів, довірників.

Ціла в’язниця повна. Хто тільки перейшов чи переїхав Тячевом і мав нещастя належати до народу, що називається українським, того арештують і втягають до тюрми.

Цілий день сидимо, журимось, схиливши голови, годинами не промовимо один до одного. Наскільки можна, стараюсь хлопців потішити. Розпоров підшивку на кожусі і добре заховав блоки та олівець. Щоднини хочу нотувати, може, колись придасться.

Перед нашими дверима ґардисти. Зачув регіт і кілька слів про те, що зловлених січовиків ґардисти розстріляли... Шімоні, наче німий, мовчить, з нього слова не витягнеш. Тільки чуємо мадярську лайку. Щохвилі когось приводять...

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

Президент України Володимир Зеленський розчарований рішенням Парламентської асамблеї Ради Європи ухвалити резолюцію про зміну хара...
Голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров закликає скликати загальнонаціональні збори на майдані Незалежності в Киє...
Засідання Координаційної ради з питань національно - патріотичного виховання при Чернігівській ОДА, волосся на голові дибки!
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS