Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (Подорож у невідоме)

tom7 0254(Мовою оригіналу)

Продовження.

16 березня 1939

Рішаю таки йти, хоч і пішки, коли не можна інакше.

Ітиму битим головним шляхом, як тільки побачу якийсь комунікаційний середник, примушу їх взяти мене з собою. Як не по-доброму, то по-злому.

Вирушив у дорогу в напрямі Тячева. Через одно плече перевішений наплечник, в кишені пістолет «Штаєрка» — знаменитий, автоматичний револьвер. Глянув на годинник — полудне минуло.

Цікавий образ: ще зрання ціле місто пишалося в барвах нашого прапора. Перед годиною було вже менше наших синьо-жовтих прапорів, але ще все було, а тепер тільки де-не-де по прапорині, їх швидко стягають... Так тяжко покидати і цю другу нашу столицю, на яку покладали стільки надій. Так безмежно тяжко на душі... Огорнуло мене таке саме глибоке почуття жалю, як тоді, коли залишав любий Ужгород.

[…]

Недалеко станції знову свистять кулі понад мою голову. Це стріляють із замкової гори.

Від станції надходять бичківські люди. Вертаються додому. На заклик Команди прибули ще вчора до Хуста, чекали на зброю до сьогодні, але не могли дочекатись і вертаються додому без діла.

Недалеко цегельні під горбом зчинилася якась стрілянина. Я не затримуюся, іду далі. Але на мої січові штани кожний звертає увагу: «січ... січовик...»

Дійшов до роздоріжжя, що веде на тисянський міст до Велятина. Затримуюсь і думаю, що було б, коли б я завернув до Велятина і перейшов на румунську сторону? Але в мене якась ціль. Ні, іду на Гуцульщину, хоч би пішки. За два дні напевно зайду до Бичкова. Над Хустом якраз в цей мент появляється мадярський бомбардовий літак і сипле з скоростріла. Кілька гучних зривів, виглядає, що кинув бомби.

Іду далі, і я вже зараз у Сокирниці. Аж бачу, летить авто з білими прапорцями. Думав, що це якісь кур’єри чи дипломати, то й не мав на гадці застановляти, але самохід біля мене спинився сам, відчиняються двері, і на мене киває рукою д-р Росоха: «Василю, ходи!»

Підходжу я до авта, вони мене запрошують. В авті бачу міністра д-ра Юлія Бращайка, міністра д-ра Долиная, інж. Дутку, д-ра Росоху та урядовця з президії уряду Пастеляка.

Міністр д-р Бращайко оповів мені, що він з міністром Долинаєм та інж. Дуткою їдуть до Будапешта як делегація на переговори, може, від мадярів вдасться хоч щонебудь виторгувати. Запрошують і мене як найменованого міністерського старшого секретаря їхати з ними, але я відмовляюсь. З мадярами не хочу мати нічого спільного, їду на Гуцульщину. Каже мені д-р Росоха, що він збирається також туди, має в себе документи і протоколи історичного засідання Сойму, хоче їх врятувати, як не інакше, то десь заховати в селянина.

На мій запит, чому їдуть до Будапешта в противний бік, міністр каже, що думали переїхати коло Севлюша, але там така стрілянина, що мусили повернутися назад, а тепер візьмуть напрям на Тячів-Сатумаре і відтак на Будапешт.

Буштинський міст сторожать два чеські панцирники. Це зле, значить — наших сюди нема. Застановляє нас якийсь майор з білою опаскою, легітимує і пропускає. За вулицею гарматами розбиті доми. Питаю майора, хто їх розбив, і довідуюся, що розбили їх чеські гарматники, бо там загніздились були «січаці»... У пана майора білий пас на шапці і на рукаві, супроти мадярів він нейтральний, але українських січовиків гарматами розбиває...

Враження погане. Я думав, що панами шосе є наші, а виходить противно. Ідемо дальше. Аж тут, перед самим Тячевом, спиняю авто і показую на вивішені мадярські прапори в Тячеві, що рясніють поздовж вулиці. Міністр Бращайко заспокоює мене, каже, нехай собі бавляться. Напевно попросили нашу Народну Раду або й самих січовиків, щоб їм дозволили вивісити прапори, от і вивісили. Можемо безпечно їхати, нікому ніщо не станеться. Ще раз звертаю увагу на небезпеку і просто тягну д-ра Росоху за рукав:

— Степане, висідаймо з авта, перейдемо полями в напрям Унігова... Ходи зі мною, буде зле. Бачиш, у Тячеві мадярські прапори!

Д-р Росоха не знає, що робити, але д-р Бращайко запевняє, що нічого на світі не може статись, та ж ще навіть Копаня наша, Хуст наш, то чому тоді боятись Тячева?

— Степане, маю таке передчуття, що буде з нами зле — ходім ми два, перебігнемо полями, коли Тячів не наш, то села ще наші.

Наші міністри показують на білі прапорці, і ми їдемо. Перед нами сторожа мадярських гардистів, роблять рух, щоб ми спинились, але глянули на прапорці і відступились з дороги.

Тячів цвіте мадярськими трикольорами. Перед моїми очима появились давно невидані, до огиди зненавиджені мною три барви, червоно-біло-зелена... Почуваю, що лиця мені розпалюються, і серце почало битись дужче... Думав, що ці огидні барви — це вже минуле, а ось показується, що вони зробили тріумф над нашим розкішним синьо-жовтим рідним цвітом...

І нараз, неначе ніж у серце вдарили: юрба веде січовика, пов’язаного, без шапки, голова голена, долі нею помітно червоні струмки крові. Ведуть його, б’ють рушницями, рукав сірої січової уніформи від ліктя до плеча розпоротий... Видно, мадяр багнетом розпоров...

Страшенно прикре враження. Прошу міністра, щоб перебігом через місто завезли нас до Бичкова, між своїх людей. Але міністр заспокоює, мовляв, це, певно, якесь непорозуміння, бо ж окружним начальником у Тячеві є наш чоловік, радник Калинюк, з яким він ще сьогодні говорив телефонічно.

— Пане міністре, везіть нас до Бичкова, навіть і звідти можете закрутити через міст на Сатумаре...

Але пан міністр заявив, що шкода часу, день короткий, треба чимскорше дістатись до Будапешта на переговори, щоб «застановити непотрібне кровопролиття».

На моє превелике диво, авто застановляється перед урядом окружного начальника, бо міністр хоче заміняти наші гроші на румунські леї, але начальник не може порадити, де їх заміняти. Зрештою, каже, що після його інформацій, за нашу корону ніхто і десять румунських бані не дасть...

Ми рушили. Знову звертаю увагу, що маю конче бути на Гуцульщині. Наші міністри, бачу, дуже нервові. Нарешті д-р Долинай каже, що румуни ставляться до нас прихильно, заявили, що нашу еміграцію приймуть, то ж коли мені так важно бути на Гуцульщині, то я зможу туди дістатись і румунським боком.

Кажу Рососі, щоб висідали з авта таки тут серед міста, але він показав на мої січові штани, що з тими далеко не зайдем... Крім того, він недавно мав у Тячеві збори, виступив проти мадярів, і його тут добре знають. Нема іншої ради, як зістатися в самоході.

Вулицями Тячева товпа мадярні, що стоять юрбами і втішено вітають нас, думаючи, що ми мадярська делеґація чи що.

Авто закрутило вправо бічною вулицею в напрям мосту на Тисі, що творить українсько-румунську границю. Нагло наше авто стає: перед нами маса військових авт, навіть два панцирні авта і один танк. До нашого авта приступає один чеський вояк, відчиняє двері і гукає:

— Вен з воза! — (Вийти з авта!)

Міністр д-р Юлій Бращайко протестує, що це авто влади. Підступає до нас підстаршина у шкіряній уніформі. З жахом констатую, що це та сама бестія, що передучора знущався наді мною, коли мене полонили.

— Жадну Україну не узнаваме, жадну українску владу не узнаваме, тенто вуз с купені за ческословенске пенізе, вен з него! — (Ніякої України не визнаємо, ніякої української влади не визнаємо, це авто куплене за чехословацькі гроші, виходьте з нього!)

Інспектор Кестнер, той сам, що передучора смішкувався наді мною, також тут, з почервонілим, як буряк, лицем зближається до нас двох з Росохою (нас він добре знав); обличчя його набирає вигляду скаженого пса, і, закусивши зуби, говорить:

— А, панове оберсічаці, йсоу тади такі!.. Но, почкайте єн, ві достанете... — (А, то ви, провідні січовики, також тут! Ну, чекайте, ви дістанете...)

Міністр Бращайко стоїть біля авта, міністр д-р Долинай побачив підполковника Земана і підходить до нього з якимось проханням. Інж. Дутка замішався між чехів-цивілів, що прибули фіякром.

Від нас на яких 15 метрів, біля будки, стоять на сторожі мосту мадярські ґардисти — 5-6 людей, озброєні, з мадярською лентою на рукавах і величезними кокардами на грудях. Зразу підходить до них інспектор Кестнер і показує пальцем на нас. Я відразу зорієнтувався і крикнув на Росоху!

— Степане, тікаймо, небезпека...

Д-р Росоха, залишивши повну течку й куфрик у авті, відразу взяв напрям на міст, біжить поміж авта і вози, а я трохи приостався, бо вхватив і ніс наплечник тільки в одній, здоровій руці. Нас обкружають мадярські терористи, обертають фіякр і наказують нам трьом — міністрові д-рові Юлієві Бращайкові, Пастелякові і мені — сідати на фіякра. Я глипнув на міст і бачу, що д-р Росоха перейшов, але там його здержали румуни.

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Новий розмір перерахованих пенсій впливатиме на субсидії лише з травня 2018 року.
У четвер, 19 жовтня, на Ужгородській дільниці загальновійськового полігону почались збори резервістів одного із підрозділів терито...
Біля берегів Шотландії запрацювала перша в світі плавуча вітряна електростанція Hywind Scotland.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS