Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (травень 1939 р)

img8(Мовою оригіналу)

Продовження.

Четвер, 4-го травня 1939
Андрія Ворона, Євгена Шерегія і мене покликали до канцелярії і сказали, що будемо там працювати. Хлопці тішаться, я не дуже. Радше роблю записки в куточку в бараку. Вислуховую людей. Оповідають неймовірні речі, на жаль, правдиві. Все те складаю докупи, опишу разом. Морди, звичайні убивства... Господи, скільки крови потекло по цій нашій прекрасній, але нещасній Карпатській Україні! Люди говорять, я записую... нас сльози обливають... годі їх утримати...

За те, що працюємо в канцелярії, одержуємо зовсім добрі обіди з військової кухні.
В канцелярії переглядаю списки політичних і січових в’язнів... Доходить скоро до півтори тисячі, але багато відійшло. Тепер є нас біля вісімсот людей... Хочеться мені один список «швакнути», але примірник цей під доглядом, а переписати його нема можливості.
П’ятниця, 5-го травня 1939
Вчора був тут відомий кацап Марина. Поставили нас у ряд. Наш «знаменитий» Андрейчик розмовляє з ним по-кацапськи. Марина запевняє, що цивільну владу «русскіе» переберуть від війська 14-го травня. Побачимо.
В канцелярії зі списків довідався про надійних людей, навіть знаю, де сидять. Як «канцелярист» маю до них доступ. Прошу їх, щоб від інших вивідали все, що тільки знають, і мені оповіли під олівець.
З їдункою був при військовій кухні. Один вояк на мене закричав:
— А цей січак що тут хоче?!
Вибив мені з руки їдунку, що впала на землю. Я розгнівався і обіду не взяв. Але також не пішов на працю до канцелярії. І не буду ходити!
Сьогодні зрання зібралось нас соток людей на подвір’ї і заспівали гімн... Я не витримав, з моїх грудей риданням вибухло все те, що назбиралось... З очей людей зник я поза виходок, щоб не бачили, що я, дорослий мужчина, плачу...
Субота, 6-го травня 1939
Сьогодні день св. Юрія, свято Пласту... В цей день завжди старався бути в пластовому таборі...
Вже два дні шукають якихось Рака і Михайла Теґзу. Але тут їх нема.
Цілісінький день записую, що люди говорять.
Неділя, 7-го травня 1939
В таборі Богослужба. Мадярський піп сповідав хлопців. Служба Божа греко-католицька, на жаль, по-мадярськи. Марина з свого уділив 50 пенґе на поліпшення обіду.
Події в таборі записую коротко, лаконічно. Нема часу, бо описую страхіття, від яких волосся дибом стає на голові.
Понеділок, 8-го травня 1939
Вночі якийсь дурень гонвед спустив кулемет ненароком і розбудив цілий табір. Кулі зарились до стіни нашого входу. Відтак цілу ніч не пускали до виходку.
Перед обідом година биття вошей... Сусідній барак переповнений нечистотою. Бідаки, не мають білизни.
Декого пустили додому, інших, навіть зовсім невинуватих, тримають далі. Комендант табору сказав декотрим жінкам в’язнів, що можна б дістатись скорше додому... Дружина Івана Ревая навмисно пішла і поцікавилась, просить, злодій, 2000 пенге! Це шайка розбійників! Зрозуміло, що Іван заборонив жінці робити такі «переговори». Нема грошей, але коли б і були, чортового батька! «Що судилось другим людям — то й мені!»
Записую далі, аж піт мене обливає. Лежу на ліжку, певні люди оповідають, а я нотую.
Вівторок, 9-го травня 1939
Василя Гримота нарешті випустили. Це вже втретє — приведуть і пустять і знову приведуть. Його шваґер, адвокат, ноги виходив.
Виїхав один транспорт до Німеччини. Нас зі списку викреслили і не пустили... Що це має означати?
Середа, 10-го травня 1939
Приїхали жінки, між ними – й Маруся. Принесла харчів, печива. Все те переглядається, крається. Але таки маємо перепачкованих листів цілу купу. Навіть дістали листа від «Юлішки», а це міністр Юліян Ревай — написав із-за границі...
Жінка принесла пакунок Забавському. Передала мені також 30 пенге для найбідніших січовиків. Ці гроші прислав якийсь допомоговий комітет у Хусті. Ще хотіла передати дальших 20 пенґе, але сторож доглянув і заборонив. Шкода, бідаки галичани потребують бодай сухого хліба... Жінка говорить, що ледве вимолила дозвіл на приїзд. Інших пускають, а її ні.
12-го травня 1939
Всюди повно донощиків. Якийсь чорт доніс, що ми співали український гімн, і сьогодні були вислухи. І мене взяли на «допит». Я запевняв, що то не гімн, а тільки співана молитва...
Сьогодні я наче паприка. Вліпив у морду одному нашому панкові «рутенові». Десятник став з ним «політикувати», і наш браток в мадярській мові запевняв, що ми чесні русини, «українці – то ті другі... галичани... а ми добрі і вірні русини...» Я як це почув, то з другого кінця лечу, мов оса:
— Неправда, ти, свине, українці ми всі! — і бах!
Коли я «а табор росс селлеме» (злий дух табору), то хочу цей епітет заслужити... Диференціація вже була б давно розпочалася, бо мадярня постарається завжди роз’ятрити, і мусимо цю слабшу братію тримати в руках. Не наводжу їх імен, бо вони не зрадники, тільки дураки, врешті, терплять так само, як і ми всі.
Альмашій говорить, що нас, «мадярських горожан», не пустять... Це страшне!
Вівторок, 16-го травня 1939
Сьогодні по-перш зібрався гурток на подвір’ї і заспівав українську пісню, прекрасну, чудесну. Цим разом Андрій Ворон не витримав — вибухнув голосним риданням, як на днях я при гімні...
— Василю, все втрачено...
Описую дальше нашу мартирологію. Під враженням того страхіття годинами ходжу по подвір’ї, як дурний.... Переживаю... Боже, спусти на них кару за пролиту нашу кров, за наші страшні муки!
Дійшла чутка, що Василь Мірявець у Тячеві помер. Нещасний хлопець! Недавно вженився, молоде подружжя, здається, мають дитинку. Кажуть, що помер на запалення легенів. Може, й так, але до того спричинились побої і ця цементова долівка... Як з ним було зле, пустили додому вмерти... Ох, кати, проклятії кати!
Бідна пані Купарова прибула до табору шукати мужа. Тут його нема... вона вже вдова... Але про те не маю відваги їй сказати. Перекинулись кількома словами через пліт, але вояк мене відігнав.
17-го травня 1939
Серед подвір’я перевірка списків. Кожний викликаний має озватись по-мадярськи «єлен» (присутній), або «іт вадьок» (я тут). Галичани не вміють правильно вимовити, жандарми стоять з буками, потричі завертаючи, причому б’ють, як у бубон...
З Румунії приведено двох «німців». Це ж наші хлопці, Микола Шорм та Мирослав Григорчук. Досить необережні, бо з нами розмовляють по-українськи.
13-го травня 1939
Вже кілька тижнів працюю над тим, щоб описати бодай ті злочини мадярської солдатески, про які знають люди, що були по в’язницях і дісталися сюди до табору. Ці люди були під страшним доглядом, не мали свобідного руху, вони не довідались про всі ті скриті вбивства, що їх мадяри поповнювали без свідків. Цього, може, ніколи не вдасться нам описати.
Але і так з цього матеріалу, що я тут зібрав, може собі світ представити, що тут робилось. Десь у темній Африці з чорними людоїдами не виробляли того, що ці «культуртреґери» – з нашим мирним населенням.
Не раз застановляємося над тим, чи коли-небудь хоч один раз дали ми мадярам причину до того, щоб тепер вони на нас так мстилися? Впродовж двадцятьох років колишньої Чехословаччини мадярське населення в нашій країні було любимцями чеської політики. Чехи завжди старалися заспокоїти мадярську меншину то високими субсидіями, то різними вигодами, щоб сусідня Мадярщина не мала причини нарікати та щоб наші мадяри бачили різницю між станом у Мадярщині і між новими обставинами. Такий мадярський Тячів, такий Вишків завжди були привілейованими.
Навіть на українську владу не можуть нарікати. Мадярські школи залишились, як і перед тим; під час виборів ми їм запропонували мандат у Соймі відповідно до їх числа, і не є нашою виною, що вони його не прийняли.
А може, тепер під час оборони на фронті воювали наші січовики в нелюдський спосіб? Навпаки!
Вже 14-го березня 1939 року зранку вирушила мадярська армія війною проти наших сіл, і з того самого моменту наші січовики почали обороняти границі рідної землі. Двадцятикратна перевага мадярів і брак зброї приневолювали наших січовиків уступати, але і так у полон січовиків попадали мадярські вояки як здорові, так і ранені. З мадярськими полоненими ми поводились надзвичайно гуманно. Наприклад, привели одну групу мадярських полонених, яку залишили на двох січовиків-сторожів. Задля безпеки ці переглянули ще раз полонених і в кількох з них знайшли скриті револьвери і ручні гранати по кишенях. Але за те ні одному ані волос із голови не впав.

Далі буде…
Друкується за виданням:
Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:
Щастя і горе Карпатської
України. Щоденник. – Вашингтон:
Видання Kapпaтськoгo
Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

11 грудня 2017 року, в рамках відзначення 100-річчя початку відновлення державної незалежності України (УНР) та відродження Україн...
Сьогодні, 12 грудня, на території Закарпатської області очікується хмарна погода, у кінці дня – невеликий дощ.
Ужгородська міська рада оприлюднила програму новорічно-різдвяних свят.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS