Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (26 квітня 1939 р)

zu 3(Мовою оригіналу)

Продовження.

Середа, 26-го квітня 1939

Мене зрання повели до канцелярії поза бараки. Поставили перед мене папір і наказали описати цілий український рух.

Цілий день писав. Під вечір слідчий перечитав і сердито порвав на шматки.

— Пишеш з таким захопленням, що ще й мене хочеш загітувати та переконати, що я українець...

Я заявив, що інакше писати не вмію. Я українець, двадцять років борюся за українство і на все те за чиїсь гарні очі плювати не буду.

Повернувшися до барака, довідався про дальші «блага» полонених: побито Михайла Кенейза з Шаркаді. Молодчина, багато знає, але мовчить.

— Хлопче, стисни зуби і мовчи, січового поручника не видай!.. Тебе перестануть бити, а його можуть потовкти до каліцтва...

— Пане редакторе, я німий, як гріб...

Сьогодні знову били Гаврила Бокшая, завжди пригадують йому ті нещасні ковбаси... Також дістав і Попадючок.

Передучора прибуло 36 людей «меншого калібру», як тут говорять. Деякі трохи дістали, але сьогодні вже вертаються до Мукачівщини. Оповідають страшні речі. Все те нотую...

З Ужгородщини також прибуло 8 людей з учителем Мигалиною на чолі. Мигалину і шістьох інших випустили, але Пайкошія, отого свідомого, надзвичайно працьовитого хлопця, залишено з нами. Він «тяжка вага»...

В Торуні детективи перебили півсела, нарешті повернулися з нічим, переконавшись, що Андрейчик водив їх за ніс. Детективи збили Андрейчика знову за те, що спричинив державні витрати їхньої безпотрібної подорожі до Торуня.

Коли ми спитали Андрейчика, чому так очорнював зовсім невинних людей, то цей дурень відповів, що був переконаний, що вони докажуть своє «алібі», а його мадяри перестануть бити. З тим він не числився, скільки невинних людей потерпить, а також з ними і він.

Отак мадяри фабрикують «докази», на підставі яких відтак своїми брутальними побоями роблять з людей калік.

 Четвер, 27-го квітня 1939

Здирство неможливе. Люди голодні, гонведи беруть за хліб «під пахо» (перепачкований через колючий дріт) і по 10 пенге (70 корон)... За невеликий шматок сала (може 10—12 дкг) я заплатив 2 пенге. Кажуть, що кілограм стільки не коштує в місті...

Навмисно переіначують наші імена, мадяризують їх — не тільки імена (Іван — Янош, Микола — Мікловш), але й прізвища... Не Гайдукевич, але Гайду — Ковач...

Гаврила і сьогодні звали на «допит». Цим разом дістав по голові, бо плечі і руки вже збиті, нема куди «сипати»... І знову за «ковбаси».

«Запросили» і мене на вислух, але не били. Детектив в руках тримав щоденник «Нову Свободу» з моєю передовицею з дня 19-го лютого «Вітайте, січовики». На газеті наліплена адреса з прізвищем «Седлак» або щось подібне. Це прізвище щось дуже знайоме.

Детектив питається, чи я писав передовицю. Я відповідаю, що стаття є підписана, там моє ім’я. Всю відповідальність за неї беру на себе.

В супроводі «мадярського отченаша» (препаскудна мадярська лайка, яку не стерпить папір), «аудієнція» закінчена.

Ще забув згадати: гуцула на ім’я Албійчук потовкли. Лежить, мов неживий. Йому пов’язали руки-ноги і підкидували високо, так, що він падав на долівку, мов поліно.

Транспорт галичан підготовлений, але серед нас настрій надзвичайно пригноблений, бо знаємо, що їх чекає...

Але зненацька до табору приїхав німецький консул з Будапешта, властиво і не консул, але, як я довідався, майор генерального штабу фон Демаль. Сам у цивілю. Біля нього стоїть в уніформі інший, молодший. З барака добре не видно, що це за уніформа, гейби летунська. Галичани твердять, що це поляк.

В транспорті близько двісті людей. Запитались, хто хоче їхати до Галичини — зголосилося тільки троє...

— Ті, що бажають поїхати на працю до Німеччини, хай виступлять!

Виступили всі. Фон Демаль сміється, що поляків українці так люблять... Радше в чужину, в невідоме, ніж туди, до тих проклятих...

Субота, 29-го квітня 1939

Вчора відвели мене знову до канцелярії і наказали написати «Історію українського руху в Карпатській Україні». Пишу вже два дні. Детектив біля мене спить. Коли б це не був день, можна б дати «ногам знати».

Помиляються, коли думають, що я їм опишу в підлизницький спосіб. Український рух — це і крихітка моєї праці, отже, описую з замилуванням до справи.

Ще тільки два дні минуло, як тут був «німецький консул», а вже видно сяке-таке поліпшення. Вчора, по-перш, пустили нас на прохід серед подвір’я. Навіть деякі «автомати до биття» відійшли, і настрій зараз змінився.

Сьогодні «покласифікували» нас, й інтелігенцію запхали до окремого барака. Є нас тут 72-є. Є тут адвокати, лікарі, професори, вчителі, священики. Ще маю трохи паперу із старого паспорта, і майже всі мені попідписувались на пам’ятку.

Барак нечистий, стіни обшарпані, з даху затікає. Але має ту вигоду, що має «ліжка» (поверхові нари, спимо один над одним) і солом’яники. Ми ще не так завошивлені, то ж вирішили, що дбатимем про чистоту. Роздобули трохи мила, почали митись серед двору в жолобі. Також принесли нам бляшані миски, в яких можемо щось собі випрати.

Після сидження та лежання на цементовій долівці — це для нас просто благодать. Дозволено нам поголитись... Шкода тільки прегарної, чорної бороди Андрія Ворона. Був такий поважний, тут-там по білому волоскові... А тепер сухий, як патик... Єдина борода була в нього гарна.

В нашому бараці часто мають службу два жидки-гонведи. Ці люблять «заробити» — продають папіроси, сало, хліб, але все те дороге, як перець... Як нічого не зароблять, то сваряться, лають «укранів». А коли зароблять, то чемно вийдуть з бараків, і ми можемо робити, що хочемо, тільки не робити крику... Вдячні ми їм за те.

Перемо, підлогу миємо, замітаємо. Всі «публічні праці» виконуємо по власній виробленій системі. Навіть старосту маємо — д-ра Яцька.

Понеділок, 1-го травня 1939

В одному з бараків перебувають утікачі з Румунії. Це семигородські мадяри, майбутні терористи. Тут їх вишколюють проти Румунії, подібно як перед роком вишколювали терористів проти нас.

Деякі з них — це наші кухарі. Для нас варять окремо, але крізь вікно самі бачимо, як нашу бараболю вкидають до своїх котлів, а нам лишається сама вода... Ще й не переварена, бо часом відлиють поливки з наших котлів до своїх, а до наших наллють відро води...

Нам ще тут-там родини пришлють грошей, і за лихварську ціну можемо трохи крадьком щось купити, але з галичанами зле. Це молоді хлопці, потребують харчів.

Вівторок, 2-го травня 1939

Одержали свіжу солому — значить заряджуються на наш довгий побут.

Галичани з хліба виробляють прекрасні речі; шахи, коробки, а навіть виплітають плетеники (горгани). Але їх деякі панки з кокардами на грудях використовують. Оці панки можуть вільно заїжджати до міста, навіть три дні жити поза табором.

Серед галицьких січовиків біда, голод. За хліб попродавали ще й те, що мали. Голі, босі, без блюз і штанів. Деяким з них вдалося в зашитій білизні сховати перстені. Тепер такий перстень бідолаха продасть за 2 пенге, щоб купити трохи хліба. Я свій «комісняк» дарую їм, такий кислий, що не можу взяти до уст.

Цієї ночі збираюсь із табору тікати. Вишукав відповідне місце за бараком, куди пропускають каналом нечисту воду (можна пропхатись), але друзі Андрій і Євген мене відмовили. Боялись, що не вдасться, тоді мене тяжко покарають і прийдуть ще гостріші репресії... Перед цими аргументами я уступив.

Середа, 3-го травня 1939

Вчора від’їхав транспорт 60 людей до Німеччини. Прощаємось зі сльозами... Сьогодні жандарми привели раненого січовика з лічниці, буковинця Дебрина. У страшних днях врятувався тільки так, що видався за німця.

Знову привели жандарми якихось пов’язаних людей, не знаю, що за одні. Удвох із Федором ми якраз проходжувались на подвір’ї, як один із жандармів кивнув пальцем на Федора. Федір підійшов до нього, а я став збоку. Запитав Федора, хто я такий. Як почув моє ім’я, підійшов до мене і каже:

— Маєш щастя, що не я тебе зловив, а то був би плавав у Тисі, як інші...

— Це можете і тепер сміло зробити, — відповів я.

Тепер вже можу оповісти щось цікавого про одного нашого офіцера, який вже в безпеці в Німеччині.

В сипанці, де ми сиділи, як прийшли сюди, в самому кутку скромненько собі сидів зарослий цивіль. Обличчя майже завжди закривав рукою, щоб його не впізнали.

Коли нам приділили інший барак, він пішов із звичайними арештантами, а не між «пани». Біля нього «заквартирував» управитель школи Балтарович, син відомого співака.

Одного разу каже мені Балтарович на подвір’ї:

— Пане редакторе, біля мене спить прецікавий німець. Він ні словечка не промовить по-нашому, але нашу мову розуміє вповні.

— Чому ви так думаєте? — питаю.

— Як знаєте, біда без ножа, мадярня від нас ще на початку їх позабирала. Нема чим хліба врізати. Почав я мадярів за наші ножі проклинати, аж бачу, до мене підходить німець і подає мені ножик, що десь сховав і тепер ним користається... Як це можливо, що він по-нашому розуміє, але словечка не промовить?

— Є такі люди, — заспокоював я Балтаровича.

Але я добре знав, хто це.

Його кілька разів викликали на допит. Одного разу вдарив його детектив. Він якнайгостріше запротестував: — Їх протестіре, іх бін Йозеф Ґерлях... Я є Йозеф Ґерлях, німець... За це, що ви вдарили німця, члена великого народу, ви пожалуєте... Я буду скаржитись, і Мадярщині це не буде приємне...

Його перестали бити, але катували хлопців з Іршавщини, про яких думали, що мусять знати, хто він такий. Та наші юнаки витримали, і Йозефа Ґерляха відіслали з першим транспортом до Німеччини.

А був це поручник Свобода, що зорганізував оборону Іршавщини і з своєю сотнею бився героїчно цілі два дні... Коли вже не було ні зв’язків, ні зброї, недалеко імстичівського манастиря розпрощалися. Поручник десь розкрутив цивільне лахміття, переодягнувся, і... зробився з нього німець. Інакшого рятунку не було.

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Новий розмір перерахованих пенсій впливатиме на субсидії лише з травня 2018 року.
У четвер, 19 жовтня, на Ужгородській дільниці загальновійськового полігону почались збори резервістів одного із підрозділів терито...
Біля берегів Шотландії запрацювала перша в світі плавуча вітряна електростанція Hywind Scotland.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS