Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (квітень 1939 р)

GRENDGHA(Мовою оригіналу)

Продовження.

ЗНУЩАННЯ В КРИВІЙ

Крива — це приселок на кілька кілометрів від Хуста. За Чехословаччини тут були побудовані касарні для війська, а за нашої влади туди евакуювала частина берегівської лічниці.

Тепер Крива була перемінена на концентраційний табір. Подвір’я мадяри обгородили густим колючим дротом, довкруги стояла густа військова варта.

Нас запровадили до зали. Долівка з дощок, на стіні — екран, зразу було видно, що це колишня кінова зала. Через кілька хвилин до нашої тячівської групи 72-х долучили ще 32-х людей, яких подібним способом припровадили з рахівської в’язниці. Був тут заступник голови УНО Улинець, Іван Клемпуш, комісар Андрійканич і багато інших.

Жандармська ескорта передала нас другим вартовим жандармам, що їх комендантом був, як я пізніше довідався, вахмайстер Кіраль, найпідліша звірюка, яку я пізнав і про яку можна хіба ж читати в сенсаційних романах взагалі.

Цей Кіраль, по-перш, наказав зложити всі кишенькові ножики, які нам у Тячеві перед виїздом звернули. Зложило нас 36. Коли він перелічив ножі і перечислив нас, то ножів було 37, значить, на один більше. Без жодного роздратування він почав копати ногами і бити палицями кожного, чия тільки фізіономія йому не сподобалася. Знову нас перечислено — нас 36, а ножів на нещастя 37! Тоді почав кожний забирати свій ніж і тримати в руці. На столі осталася тільки одна бляшка, що служила на чищення нігтів, яка виглядала на ножик без ручки.

— А цей ніж чий? — запитав кат. Зголосився якийсь свіжоприведений нещасник.

— Це не ніж, а бляшка на чишення нігтів, — сказав він, але це йому не помогло. Жандарм вхопив із кута не палицю, а кий і дочиста поламав на хребті власника проклятої бляшки. Цього не було досить катові, він ще кілька разів розбігся і чоботом копнув нещасника в живіт, стараючись потрапити між самі ноги...

Відтак наказали нам сісти, але так, щоб ряди були наче за лінією, нашпановані вздовж і впоперек. Ми мусили сидіти з витягненими шиями, з підложеними під себе ногами «по-турецьки». Повернутись до сусіда або розмовляти було суворо заборонено. Хто нагнувся взад чи вперед і порушив лінію, до того жандарми підійшли і вдаряли рушницями, в ліпшому випадку в груди, як не просто в зуби або копнули чоботом у бороду. Навіть ті, що сиділи під стіною, не сміли припертись до стіни, а хто так вчинив, того виводили з ряду і катували палицями.

Мучили нас цілу ніч (із суботи на неділю) і тільки десь під сам ранок наказали лягти — склонитись один на одного, наче снопи. Ми, буквально кажучи, спали один на одному ту годинку чи дві, бо вже в п’ятій годині збудилися на страшний крик: прийшла зміна варти, один грубий вахмайстер збиткував палицею підряд кожного. Ці нові вартові почали все спочатку.

Знову сиділи ми «струнко». Ті, що йшли до виходку, мусили в окремому ряді клячати півгодини, опісля по два брались за руки і щосили бігли до лятрини, не оглядаючись.

Сиділи з нами два каліки: спаралізований на ногу інж. ПетроХолодний, що вчителював у Брустурах, і інж. Паниця з ампутованою ногою, що також учителював у Тячівщині. Вони ходили кожний з палицею, але від них палиці забрали. Тому, що вони не могли прямо сидіти, їх викликали на кару, але вони без палиць не могли встати. Їх бито рушницями, опісля поставлено їх окремо під стіну.

Коли прийшли нові вартові, ці зняли страшний крик, чому ті два сидять окремо. Підійшли до них, щоб нагнати між інших, але тому, що вони не могли піднятись, їх знову бито, того дня вже четвертий чи п’ятий раз.

Десь біля полудня загостив до нас Йосип Величко, родом з Хуста, одягнений у штанах чеського жандарма, з вівчаркою при боці. Як показалося пізніше, він був одним із найбрутальніших сторожів. Впізнав Федора Ревая і мене, смішкувався і глумився з нас, обіцяючи обом нам кулю та шибеницю...

МАДЯРСЬКИЙ ВОЯК ПОЛОНЕНОМУ ВИБИВАЄ ОКО

Нещасна була наша доля отак витягнено сидіти, бо ноги в’янули, плечі і шия боліла. Але сто разів гірше було іти до виходку, який був від барака на яких сто метрів. Хоч ми всі старалися придержуватись гострих наказів: бігли, взявшись попарі за руки, не оглядались, але по дорозі на кожному кроці стояли вартові вояки з рушницями не на плечах, але в руках, приготованими на те, щоб прикладом або багнетом ударити.

Били нас куди попало: в голову, в плечі, в ребра, без найменшої причини. Біля лятрини була також варта. В’язень міг ще й не розпочати свою природну потребу, а вже вояки гнали його назад. Нещасні полонені з незайнятими штанами в руках бігли назад до барака. Зразу було видно, що вартові поставлені просто на те, щоб по дорозі полонених бити.

При такому бігу до клозету вдарив вояк галичанина Миколу Прокопова багнетом в лице так, що вибив йому око... Лікаря не допускали, і воно йому за цей тиждень стекло...

Не тільки в нашій залі, але і в інших кімнатах масакрували людей ще гірше. З нас багатьох потовкли в попередніх в’язницях, і ми виглядали, як тіні. Між іншими побили тут тяжко чотара інж. Волянського та учителя Масицю. Першого так, що носили його на руках, а другому на голові поламали кілька палиць.

ЗБИТКИ, КРАДІЖІ

В Кривій ми сиділи майже тиждень (від 15-го до 19-го), і нас так вимучило отаке незвикле сидіння і побої, що ми всі виглядали, наче мерці: бліді, як віск, очі запалі, що жалко було на нас подивитися. Тиждень сидіти «по-турецьки» уважаю за найбільшу кару. Руки в’януть, плечі болять, а стегна цілі в синяках, чорні, наче вуголь, немов потовчені. У поросі, в бруді, немиті, нероздягнені, виголоднілі, зарослі, до того ще збитковані — це такі тяжкі муки тілесні і тортури душевні, які мало хто собі може уявити.

Тут били кожного. Десятки полонених побито так тяжко, що їх переносили з місця на місце, бо ходити самі не могли, а на станцію їх відвезли вантажними автами та вкинули до вагонів.

У вівторок нас постригли, бо завелись воші. Скупали нас, чому ми дуже втішились. Цілий наш одяг дезинфікували. Я дотепер був чистий, в Тячеві мав чисту білизну і тому свій півкожух дав до наплечника. Дорогі кожухи інших в’язнів в машині понищено, бо розумні мадяри і шкіру туди вкинули, хоч можна було дезинфікувати інакше.

Гроші від нас взяли до канцелярії; блочки, годинники, деякі документи тримаю в руці і під час купелю, щоб не покрали. Гроші і понищений одяг відтак звернули, але скоро всі наші речі позакрадали. Від інж. Кульчицького вкрали дорогий годинник «Омега», від мене золоте перо, рушник, хустини. Навіть мої високі черевики «канадійки» хотів гонвед взяти, тільки в останній хвилині я побачив і просто вирвав йому з рук. Нема людини, яку б не обікрали.

Нас вивели на перший поверх (до іншого будинку). Тут почалося все наново. І «сидіння» те знамените, від якого стегна посиніли, і нові побої.

«Пропав» з кишені наплечника мій календарчик, і я добре не орієнтуюсь, який сьогодні день. Здається, четвер. Вчора з великою бідою дозволено нашим родинам з нами розпрощатися. Бідні жінки три дні стояли під колючим дротом, доки сльозами і благанням не вимолили останню зустріч з нами.

Нас викликали і вивели на двір. Біля мене стояв один вояк і заявив, що розмовляти можна тільки по-мадярськи. Маруся не знаєтієї проклятої мови, то мовчала й плакала... Хіба шепнула там по слову.

Мені вояк дозволив передати жінці надвишку грошей, яких я не потребував (80 пенґе). Зручно між банкнотами передав я жінці і два невеличкі блочки з важними нотатками з тюрми. Тішуся, що вдалося мені це зробити.

Відтак на великій площі зібрали біля 300 нас і під незвичайно сильною ескортою випровадили на рокосівську станцію.

В Ніредьгазі на станції ми чекали досить довго, виглядаючи з заґратованих вікон. Мадярня іронічно питалася: «Чи і це люди?» Ми дійсно на людей не виглядали — пожовклі, зблідлі, виснажені, спухлі, з синяками від побоїв. До того в понищеному одязі були ми справді в жалюгідному стані. Одна група мадярчуків на нижньому кінці станції голосно демонструвала і скандовано вимагала, щоб нас розстріляли кулеметами.

19-го квітня 1939

Вчора звечора привели нас на фільварок графа Дежефія до Вар’юлапоша — 18 км від Ніредьгази. Це колишній графський жеребчинець, де ми знайшли з попередніх транспортів біля 900 людей. З нами разом буде до 1200 людей. Всі українці, тільки кілька чехів та словаків. З ними поводяться людяніше і зараз відсилають додому.

Цілий наш транспорт — точно 289 людей — завели до колишнього сипанця. Знайшли ми тут біля 40 інших людей, між ними побачив я і приятеля Василя Гримота, голову берегівської «Просвіти».

Говорять, що відношення таборової влади досить гуманне. Це нас після нещасної Криви трохи заспокоїло. Вояки продають табаку, а навіть хліба.

На цементовій долівці солома стара, перетерта, порошана, її замало, тільки для сміття. Для людей з хворими легенями — це просто смерть... А тут соломи досить — ось недалеко стоги.

Лежимо в чотирьох рядах паралельно. Мій сусід з лівого боку Федір Ревай зі своїм братом Іваном, директором середньої школи, що вже був тут раніш. В другому ряді напроти дир. Гриць Дубик і лікар д-р Ключко та інші. Євген Шереґій та Мірявець трохи дальше. Тут також волівський окружний начальник д-р Яцько. Довідуюся страшну річ: у Воловому замордовано д-ра Завальницького та д-ра Фігуру... Павло Варґа з Шаркаді оповідає злочини, яким немає пари... Тут є і люди з хустської в’язниці, які оповідають про знущання, яке прийшлося пережити їм самим. Диригента, відомого нашого композитора і культурного працівника Євгена Шереґія тяжко побили тільки за те, що має мадярське ім’я. Коли вже був збитий, то сам слідчий ще дав йому кілька стусанів у супроводі таких слів: «Це за те, що своє прізвище пишеш іпсильоном, як мадярський шляхтич, і помимо того гарного мадярського прізвища ти посмів бути украном і січаком» (Євген Шереґій взагалі не був у жодній січовій організації. В очах окупантів всі були «січаки»).

Професора д-ра Гупаловського, надзвичайно сильного і здорового чоловіка, збили так, що плював кров’ю і виглядав, наче смерть, ледве його впізнали. З людини вигляду атлета була лиш тінь. Знущались також і над стареньким 75-річним директором Балицьким, адвокатом д-ром М. Станьком й іншими.

Та не тільки це. Масу людей замучено на смерть і розстріляно... Згадують імена знайомих, яких вже нема на світі...

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

11 грудня 2017 року, в рамках відзначення 100-річчя початку відновлення державної незалежності України (УНР) та відродження Україн...
Сьогодні, 12 грудня, на території Закарпатської області очікується хмарна погода, у кінці дня – невеликий дощ.
Ужгородська міська рада оприлюднила програму новорічно-різдвяних свят.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS