Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (7-го квітня 1939 р)

zu 2(Мовою оригіналу)

Продовження.

П’ятниця, 7-го квітня 1939

Якісь голоси на коридорі потішають нас, що прийде амністія. Я в те не вірю, вона як прийде, то хіба ж 20-го серпня з нагоди мадярського національного свята. Але ці найрадше нас вистріляли б.

Інж. Ліневича кудись відвели, починаю за нього боятися...

Часто має службу на коридорі один старший десятник (чотар). Має звичай ходити по камерах збирати на це та на те гроші, але ані грошей, ані товару. Вже раз від мене поніс гроші. Сьогодні знову прийшов спитати, чи я щось потребую. В мене не було дрібних грошей, то дав йому двадцять пенґе з тим, щоб приніс мені пляшку чорної кави. Думаю, купить за один-два – кави, половину залишить собі, але бодай третину зверне.

Служба змінена вже чотири години, але його нема, навіть пляшку мою поніс...

Кажете, пожалітись? Ні, голубчики, в мене здоров’я дорожче... Цих панів ви не знаєте!

Субота, 8-го квітня 1939

У старого слідчого я виблагав, щоб нам дозволив відчинити вікна, бо виглядаємо як трупи. Четвертий тиждень ми не були на повітрі, це ж жах один! Через ці вікна ми трішки бачимо світу, бачимо гори, що ще покриті білим снігом... бачимо загороди...

Відчинені вікна — це велика благодать. Ми відкрили, що через відчинені вікна ми можемо перекликатись. Це використовуємо вповні, через ґрати говоримо, сповіщаємо найновіші вісті, довідуємося, де хто сидить. Навіть наші жінки від двору з одної загороди можуть з нами розмовляти і приносять новості. Від моєї дружини довідуюся, що 15 хвилин після того, як мадяри ввійшли до Хуста, мене терористи шукали, перевели в хаті трус і забрали мій мотоцикл.

З обідом стало ділюся, бо не можу дивитись, як дехто терпить голод. Але сьогодні не принесли, і я від учора нічогісько не їв. А потребував би трохи підсилитись, бо досить вичерпаний.

Великдень, 9-го квітня 1939

До самої півночі робив нотатки і трохи писав. Точно опівночі зблизької української церкви залунало могутнє «Христос воскрес!» Як це кількасот людей у нашій в’язниці почули, почали і собі підтягати. Гонведи зразу почали гримати у двері, навіть і набили кількох, але не могли нічого вдіяти, бо кількасот голосів сплилося в одно могутнє «Христос воскрес!»

Волі таки ми не діждались, але греко-католицьких священиків випустили (православних – ні). Випустили також і Калинюка. Як це він викрутився — не знаю, адже він переводив наші вибори.

Із свяченим жінка приїхала аж біля полудня. Від п’ятниці напостився досить.

Світлий вівторок, 11-го квітня 1939

Багато диких вісток кружляє, які суперечать собі, і тому й не записую. Одно певне, що шаліє такий страшний терор, якого не можна порівняти.

Маруся принесла сумну вістку, що випустять з нас хіба ж кількох, а «головних винуватців» відведуть до середини Мадярщини «багна сушити».

Сьогодні по-перш дозволено нам вийти на подвір’я, бо ще не мали порядного списка. Це характеризує їх порядки. Перечитали список, що був... На чолі листа – все Федір Ревай, потім я, далі Маркуш, відтак Тарканій та інші. Коли я запитався детектива, чому завжди читають прізвища в цьому порядку, то він відповів, що «і серед злочинців мусить бути ранг...»

Виявилося, що добра п’ятина людей взагалі не є записана. Чотири тижні сидять тут без того, щоб про них «начальство» знало. Їх могли розстріляти, так як робили з іншими за ці криваві тижні, не залишивши ніякого протоколу чи бодай дрібної записки.

Є тут молодий тайний детектив, який був наче зубатий вовк до всіх нас. І мене страшно тероризував у перших днях, обіцяючи таких благ, як куля та мотуз... Але від зустрічі з полковником він до мене змінився — поняття не маю, з яких причин.

Я підійшов до нього і попросив, хай дозволить залишитися нам трохи довше на повітрі. Він погодився. Чорна зграя детективів подалася до канцелярії, з нами залишилися тільки вояки. Ми тоді, проходжуючися в коло, прискакували один до одного і довідувалися про те, що робиться довкола нас. Федір оповів, що його арештував той сам Еґрешій, зв’язав руки, прив’язав до самоходу і, тримаючи йому револьвер на чолі, годинами знущався... Від ув’язнених, що сиділи на першому поверсі, я довідався про ті розстріли, про ті страшні злочини, які були поповнені в льохах і на подвір’ї цієї тюрми. Селян вже тут не було, тільки сама інтелігенція. Селян на команді жандармерії в страшний спосіб збили і пустили додому. Випустили також і священиків. Нас могло тут тепер бути біля двох з половиною сотні... Говорю з багатьма знайомими. Оповідають страшні речі, просто вірити не хочеться. Можна б заповнити цілі томи про ті злочини та варварства, які робилися і ще все робляться. В Тячеві пекло, а деінде ще гірше... Є тут молодий хлопчина з Хуста. Він оповідає, що в Хусті розстріляно і в Тисі потоплено сотні людей... Інший твердить, що і тут, у Тячеві, одному буковинцеві вирізали тризуб у живому тілі... Цього хлопця збили від п’ят до голови.

В голові мені крутиться. Просто не знаю, як і де це все записувати. Поки що тільки нотую самі дати, бо ще все потрібно перевірити, розпитати й інших. Навіть паперу стільки не маю, щоб усе те описати, що люди говорять.

Середа, 12-го квітня 1939

Під в’язницею від загороди стоїть греко-католицький піп Силадій, десь із Драгівщини. Запізнався з ним на весіллі Миколи Рішка. Тепер у нього на грудях велика мадярська кокарда... Говорить тільки по-мадярськи.

Питаюся його, що з Рішком і Росохою? Він відповідає, що не знає і не хоче знати жодних українців. Я на те йому кажу, що ще перед двома місяцями забавлявся з українцями і навіть випив на «побратимство»... Він сердито відійшов.

Завтра минає чотири тижні, як я тут... Вже помалу привик. Людина — дивне створінняі до шибениці звикне.

18-го, 19-го квітня 1939. Вагон

Тільки тиждень минув від того часу, що я занотував останню записку, а як багато дечого сталось! Страшний тиждень — про нього я до смерті не забуду. І не маю до чого писати, на жаль, бо в страшній Кривій щасливо вдалось мені передати два блокноти жінці. У вагоні нема в мене паперу. Маю старий паспорт, з нього вириваю картки і туди записую. У товаровому вагоні темно, ледве бачу записувати. Сороквосьмеро людей стиснено, мов оселедців... Супроти цього в Тячеві був рай...

Спробую відтворити, що пригодилось за цей кривавий тиждень:

Дня 15-го квітня 1939, в суботу, наказано нам усім вибиратися з камер із речами. Нас зібрали на коридорі першого поверху. Ми думали, що виголошена амністія і нас пускають додому, але, на наше превелике диво, жандарми принесли ланцюги і нас «за рангом» поставлено в два ряди та в чвірках пов’язано. Перша чвірка була наша: Федір Ревай, потім я, за нами інспектор Маркуш і тячівський голова Української Національної Ради учитель Тарканій. За ним Машкаринець і інші «по величині злочину...», як нам заявив сам слідчий.

В руках детектива я побачив акти, з яких випала на долівку побільшена моя фотографія в січовій уніформі.

Хустський фотограф Серенчі постарався, щоб мали проти мене достатній доказ...

Пов’язано нас так, що Ревай подав ліву руку, я подав праву, положив на руку Ревая, жандарм сильно зв’язав ланцюгом, відтак на наші руки положив руку Маркуш, далі Тарканій, і нас чотирьох зв’язано настільки, що нам руки посиніли, ще й колодкою замкнено. І так зв’язали усіх по чотирьох, аж пов’язали 72 нас. Так мали перевезти нас до Кривої. На задні групи вже не вистало ланцюгів, то пов’язано їх мотузами. Коли ми всі були сковані, то нас розбито на дві групи по 36 і ще раз довгим грубим мотузом пов’язано чвірки у дві великі групи. Тепер наказано рушати вдолину.

Вже сам цей наш похід вузенькими сходами належав до тортур. Тривало півгодини, доки ми з великим трудом могли зійти сковані, разом з речами на плечах або в одній руці. Сходи були занадто вузенькі, треба було з них просто силоміць вириватись.

Відтак посадили нас на два вантажні авта. Я попав до першого вантажника. Дістались ми на нього так само тяжко, як і зі сходів. Як ми вже були на авті, вискочило туди також шість ескортових жандармів і наказано нам сісти. Було це авто для нашої групи замале, а коли ми сіли, то були стиснені так, як оселедці в коробці. Я сів так нещасливо, що на одній моїй нозі опинився Маркуш, а на другій сидів Ревай. Авто рушило, і мені ноги поперш почали терпнути, опісля в’янути. Я надзвичайно зле себе почував. Пробував витягнути ноги з-під товаришів недолі, і вони старались, але настільки були ми стиснені, що витягнути з-під них ноги було неможливо. Жандарм побачив, що ми рухаємось, не сидимо спокійно і хотів до нас стрілити. Я по-мадярськи почав його благати, щоб дозволив витягнути ноги з-під інших, але він обернув кріс і чуть-чуть не розбив нам голови...

Це була найстрашніша подорож у моєму житті. На моїх ногах сидять два мужчини поважної ваги, мене піт обливає, я просто вмліваю. В Буштині авто їхало повільніше, я почав знову благати старшого вахмайстра Алмашія, щоб позволив увільнити мені ноги і ліпше сісти, але він зі словами «здихай, псе» мало не пробив мене багнетом... В цих страшних муках я вперше бажав собі смерті.

Авто закрутило в лівий бік до Кривої і опинилося на подвір’ї колишньої касарні-лічниці. Я своїх ніг не чув, вони вповні задеревіли, і мене з авта товариші ледве зняли.

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Новий розмір перерахованих пенсій впливатиме на субсидії лише з травня 2018 року.
У четвер, 19 жовтня, на Ужгородській дільниці загальновійськового полігону почались збори резервістів одного із підрозділів терито...
Біля берегів Шотландії запрацювала перша в світі плавуча вітряна електростанція Hywind Scotland.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS