Зі щоденника В. Ґренджі-Донського:щастя і горе Карпатської України (1939р)

9edc299 4(Мовою оригіналу)

Продовження.

Дорогою до Головної Команди «Січі»
Ідучи на Головну Команду, маю готовий план. Карпатську Україну знаю, як своїх п’ять пальців на руці. Роблячи тури щороку, проходив здовж і впоперек.
Вище бичківського Лугу, аж до самих Требушан і далі, знамените місце для оборони. Довгими кілометрами долина надзвичайно вузька, стиснена. Ідучи з Лугу в напрямі Рахова – з лівого боку прикрий беріг повен як не ґраніту, то дерев. З правого боку — Тиса, українсько-румунська границя. Місцями прірва, глибина, із стратегічного боку оборона знаменита.

Потрібно тут, по-перш, попалити всі дерев’яні мости, а кам’яні –порозкидувати, накопати рови, понищити дорогу на десятках місць, накачати каміння, поробити барикади, зарубати лісом всі прохожі місця. Зрозуміло, що це не може виконати один відділ чи навіть більше, але можуть зробити гуцульські села.
Зустрічаю Федора Тацинця. Він ладиться з відділом на Гуцульщину. Знайомлю його із своїм планом, а також звертаю увагу на таку саму вузьку, стислу долину з другого боку Гуцульщини — від Брустур на Околи. Коли доступ від Требушан з одного боку, а від Брустур з другого, буде понищений або бодай на кільканадцятьох місцях добре забарикадований надрубаними деревами, то для мадярів гуцульська котловина стане недоступною, хоч би на деякий час.
Стискаю руку земляка Тацинця і прощаємось. Він спішить полагодити деякі діла в місті, а я з головної вулиці закрутив уліво, в напрям будинку уряду, де тепер находиться Головна Команда «Січі».
Якраз у цю пору з подвір’я владного будинку вирушила сотня наших оборонців під командою молодого січового старшини. Його лице мені дуже знайоме, а ніяк не можу собі його прізвища пригадати. В січовій уніформі чотаря, із самопосвятою та відвагою на лиці.
Я став і дивлюсь на цю сотню. Десятка молодих хлопців у січовій уніформі, до двадцяти їх — це вчорашні вояки чехословацької армії, що добровільно зголосилися боронити Рідний Край. Вони ще найкраще озброєні: мають сталеві шоломи, найновіші рушниці, навіть два легкі кулемети, наплечники, пляшки, добре взуття і теплий одяг.
Але більшість сотні — це молоді студенти з лицем панночок і старші селяни з вусами, в марамороських сіряках та постолах. В кого січова шапка на голові, в кого – вояцька, а є й такі, що мають з військового мундиру тільки шолом... Один навіть постолів не має, завив ноги в онучі і обв’язав мотузком, але в очах іскриться йому завзяття, а на плечі несе легкий скоростріл...
Хотів би я кожного з них обняти і поцілувати в чоло за ту їх самопосвяту. Боже ж мій, як цей народ любить оцей клаптик Рідної Землі, оцей нещасний куточок між горами, на який так гострять зуби сусіди.
Хтось гукнув: «Ідуть мадяри!» Сотня зразу розскочилась у розстрільню, щоб із-за хат та плотів ворога належно привітати. Почулось навіть кілька стрілів. В цей мент біля мене опинився і міністр д-р Долинай, і ми також з вулиці збочили і вскочили в одне подвір’я. Але пізніше виявилось, що то не були мадяри, тільки сильний чеський відділ надходив з кіньми, обозами.
— Ще краще! Будемо мати зброю! — сказали хлопці і почали чехів обеззброювати. Але зброю вже від них наші забрали раніше, знайдено тільки кілька скринь набоїв і ручні гранати.
На Головній Команді
Тепер бачу, що ми зробили кардинальну помилку, яку вже через брак часу не направимо. Через упертість і амбіцію деяких наших молодюків «Січ» не була підготовлена до того завдання, яке її тепер чекає.
Бажанням кожного серйозно думаючого українця, особливо тих, що вже закуштували фронтове життя, було те, щоб «Січ» стала бойовою силою. Але це могли заздалегідь зробити лише фахівці. Ще в лютому приїздив до нас генерал Курманович, колишній начальник штабу Галицької Армії. Коли кілька нас натякнуло на те, що добре було б доручити організування, взглядно переорганізування «Січі» генералові Курмановичові, то на нас накинулись, неначе оси, якраз ті, яких тепер тут не видно, а які повинні б тепер бути тут.
В Хусті є також і другий герой – генерал Петрів, фаховий старшина з освітою генерального штабу, що відіграв таку визначну роль в організуванні української армії. Генерал Петрів вже від тижнів у Хусті, але ніхто не уважав за потрібне його запросити до співпраці.
Ще в Ужгороді, при самому народженні Народної Оборони, обстоювали ми ту думку, щоб обороною країни керували фахівці. До Ужгорода тоді приїхав полковник Стефанів, під рукою мали ми також полковника Аркаса, але тоді не схотіли прийняти цих випробуваних людей. Один був «застарий», другий «непартієць», третій «есер»... На кожного щось винайдено, щоб позбутись «конкурента». Військо — це кулак, це брутальна сила народу, до того потрібно людей, що мають військову освіту, а не молодюків, які навіть вояками не були. Це легковажність, яка коштує нас багато крові, і хто ще знає, скільки жертв заплатить народ за цю «дрібницю».
Щойно тепер, а саме вчора чи передучора, зробив наш військовий міністр порядок і найменував штаб державної оборони з людей фахових. Як я вже згадував, головним комендантом «Січі» і взагалі війська назначив міністр Клочурак полковника Сергія Єфремова, людину енергійну, старого вояка і колишнього офіцера чехословацької армії. Він підібрав до себе дальших військових людей: полковника Гузара, полковника Філоновича, там бачу й кількох інших українських старшин, як Бориса Єфремова (що за українсько-польської війни був ад’ютантом у генерала Загродського) і багато інших.
На мою радість, штаб запросив також і генерала штабу Петрова як дорадника... Але що всі вони можуть тепер зробити, в останній хвилині? Ми всі свідомі того, що мадярська регулярна армія принаймні п’ятдесят раз більша... Чуда тут зробити не можна. Розкриваю свій план перед полковником Гузаром, добиваюся до полковника Єфремова, знайомлю його з думкою їхати на Гуцульщину, він те одобрює, навіть дає мені гроші у кількості одномісячної моєї платні. Ще наказав виставити мені посвідку на авто, щоб мене по дорозі ніхто не чіпав.
Круківський від мене втік...
Точно на означений час вернувся я назад до редакції, але вона вже була зачинена. В адміністрації також нікого не було, навіть хазяйка-жидівка втекла. Хотів добитись до кімнати, щоб розбити свій стіл — ключі (разом із грішми) забрали від мене чеські вояки передучора під час сутички. В редакційному бюрку залишилась прецікава моя збірка летючок, але найбільше мені жалко рукопису «Історії Хустського замку». Його прочитав я січовикам кілька разів. До бюрка добратися не можу, і ці матеріали там лишаються... Дуже мені шкода «Історії...», бо це був єдиний примірник; вдруге вже не зможу його написати, бо до студій потрібно архіву і часу.
З тяжкою душею відходжу від хати. Може, напишу жидівці, щоб врятувала бодай рукопис.
Надворі зустрічаюся з знайомими людьми. Вони кажуть, що п’ятнадцять хвилин тому інж. Круківський виїхав автом... Значить, Круківський від мене втік, забрав редакційне авто і пропав без сліду... Гарний мені товариш! Коли б його зустрів — слово честі, дав би йому в морду! Як тепер мені виїхати? Вже не говорячи про те, що через нього, може, й занапастив сім’ю — але ж я мушу бути на Гуцульщині. Треба вибиратися з Хуста, бо мадярів мені не чекати, якщо не хочу бути першим повішеним... Ніколи був би не сподівався, що приятель так ганебно мене зрадить і кине мене просто чортові в зуби.
Прибитий, пригноблений вертаюся додому. Оглядаю свій мотоцикл, але той лежить цілу зиму зіпсутий ще з нашої революції минулого року. Тепер його не направити.
Жінку й дочку намовляю, щоб залишилися в Хусті, Та вони про це ані чути не хочуть.  І мені самому не хочеться їх залишити, мадяри готові за мене мститись на них...
В Головній Команді було ще зрання кілька самоходів. Але довідуюсь, що останній автобус із жінками і дітьми виїхав перед годиною. Останній потяг залишив Хуст рано о восьмій...
Переконую жінку, що мені в Хусті залишитись неможливо. Як не мадярське військо, то оця голота хустська в перших часах готова нас вистріляти, як горобців. Я ж в Хусті знаний, за ці місяці мене мадяри добре пізнали.
Скинув тільки блузку січову і взяв маринарку, але штани на мені залишились січові. Пощо переодягатись, все одно не поможе... Ладжу речі до наплечника, пару білизни, щітки, рушник, бритву, хустинки. Взяв би хліба, але нема ані вдома, ані в місті. Клунок невеликий, але годі взяти на плечі — мені ліве плече передучора потовкли ще чехи рушницями, воно набрякло і рукою не можу повернути. Одягнув на себе півкожух, але наплечник годі, так і перекинув тільки через одно плече і несу. Вийшов з хати, а мадярка-хазяйка регочеться і робить гримаси, що хочеться їй плюнути в лице.
Вирушив з хати на Головну Команду. По вулицях січові стежі, від Рокісви не тільки що стріли чути, але літають кулі і в місті. Січовики говорять, що чехи вночі узброїли мадярську наволоч. Багато з узброєних босяків скривається на замку і звідти стріляє на нас. Справді, кулі літають над нашими головами.
В Головній Команді чотар Волянський ладить свій відділ. В його відділі є й кілька урядовців з міністерства, Стеґура і Панас Кедюлич, в цивільних одягах з рушницями. Багато січових старшин у цивільному.
Монтують тяжкі скоростріли, на балконі вже два з них поставлені. Кілька кулеметників заходиться біля кулеметів, інші ставлять набої у ленти тяжких скорострілів.
В уряді міністр д-р Перевузник і д-р Михайло Бращайко. Прощаюся з ними. Намовляю д-ра Бращайка, щоб рятувався, але він лиш рукою махнув: «Що Бог судив...» Федір Ревай також тут, стискає плечима, сам не знає, що робити. Може, втече, а може, зістанеться... Прощаюся з професором Бірчаком:
— Прощайте, може, вже в житті не побачимось...
— Так, бачиш, отак ми з торбами ходимо вже двадцять років, як ото тепер ти виладився... Прощай...
Моє здивування велике: бачу ще тут Рогача. Він говорить, що йому мадяри нічого не вдіють, бо він із Березного, словацький громадянин і, здається, залишиться...
Професор Кирило Феделеш розплакався. Обіцяє час від часу заопікуватись моєю сім’єю... Дякую йому за те і повертаю на подвір’я, чи нема можливості вибратись. Тарнавський каже, що залишилось тільки одно моторове колесо, з тим за кілька годин задумує виїхати він з полковником Гузаром. Головний штаб Команди покине Хуст на панцирниках, що тепер б’ються за мостом.
Розпитую про фронт. На широкому полі між Рокосовом та Хустом ведеться завзятий бій. Наші вісім разів відбили мадярів, кілька разів нагнали їх просто в Тису. На веряцькому залізному мості десятки мадярських трупів, що скосили наші кулемети... Професор Голота із своїми семінаристами робить дива. Б’ються хлопці, як орли.
Мадяри в полон не беруть, взятих у полон на місці розстрілюють... Це такий наказ видала мадярська команда гонведів... «Нема ранених ні полонених...»
Вчора, після засідання Сойму мадяри прислали одного штабового старшину — майора і дали ультиматум: зложити зброю і передати країну... Хто сьогодні до восьмої (20-ї) години не зложить зброю і кого мадяри приловлять зі зброєю в руках, того на місці розстріляють...

Друкується за виданням:
Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:
Щастя і горе Карпатської
України. Щоденник. – Вашингтон:
Видання Kapпaтськoгo
Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

11 грудня 2017 року, в рамках відзначення 100-річчя початку відновлення державної незалежності України (УНР) та відродження Україн...
Сьогодні, 12 грудня, на території Закарпатської області очікується хмарна погода, у кінці дня – невеликий дощ.
Ужгородська міська рада оприлюднила програму новорічно-різдвяних свят.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS