Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (16 березня 1939 р)

GREN2 672x372(Мовою оригіналу)
Продовження.

В МАДЯРСЬКОМУ ПОЛОНІ

Саджають нас на віз, обмацують кишені, від мене терорист витягає «Штаєрку» і швидко ховає до своєї кишені, щоб не побачив інший. Сподобався йому пістолет і просто вкрав для себе. Ми з паном міністром сидимо в правому сідаку — він справа, я зліва, напроти нас бідака Пастеляк, скоцюрблений, переляканий. Два терористи стоять по боках і нас тероризують револьверами; третій, що сидів біля візника, обличчям звернений до нас, наставляє на нас карабін, дуло рушниці направлене раз у мої груди, раз у груди міністра, раз понад голову, а раз побіля вуха Пастеляка. Везуть нас містом, а юрба за нами гукає:

— Фуй, фуй, повісити, повісити!
Візник досить швидко жене коні, але п’яної наволочі повно на вулиці. Один мадяр гукає по-мадярськи:
— А теметевбе мінт а теббі січакот! — (На цвинтар з ними, як і решта січовиків). Ці слова дають можливість додуматись, що зловлених січовиків відвели на цвинтар і там розстріляли... Чую також вигуки «Фуй, Бращайко!..» Міністра впізнали...
Ми тепер в «добрих» руках завдяки інспекторові Кестнерові...
Заводять нас на пожарну станцію, що стала тепер головною командою узброєної мадярської босячні. В залі близько 20 узброєних пожарників й іншої голоти. Якраз приносять і хвалькувато показують один одному дві скрині ручних гранат, які дістали від чехів «на січак-банду»... Мають повно рушниць, набоїв, револьверів, легкі кулемети, а навіть хваляться, що й тяжкий скоростріл... Все те від добрих чехів на тих «укранів».
Одні одних повчають, як треба заходитись із ручними гранатами, з автоматичними пістолетами, бо більшість з них не знає — це голярі, кравці, шевці, всіляка збиранина... Ручні гранати нам тицькають просто під ніс, щоб ми бачили, де тепер сила...
Нас пильнує до десяти люда узброєної голоти. Наказано нам говорити між собою тільки по-мадярськи, щоб вони розуміли.
Міністр запитався цих босяків, хто є їх комендантом, але ті не вміли сказати. Один назвав того, другий іншого. Ми знову запитались, хто між ними найголовніший? Нарешті вони доглупались, що, мабуть, найголовнішим буде місцевий адвокат д-р Гапко, бо він є головою тячівської мадярської Національної Ради.
Пан міністр втішився, бо Гапка він добре знав, це ж його колега і старий знайомий. Тицьнув я мадярові десять корон, щоб чим скорше пошукав д-ра Гапка. Поки його відшукали, міністр замовив три обіди. Жид із сусідньої корчми зараз приніс нам три порції якогось гуляшу і подає нам з видеклярованим призирством мадяра щось типу: «Навіщо мене турбуєте через цих панів, коли в мене є далеко важніша обслуга...»
Їли ми той обід, як свої руки — під багнетами наставленими на нас. Я тоді поризикував запримітити, що ми люди без зброї, навіщо аж така асистенція? На це четверо взяло рушниці на плечі і відійшло, і вже тільки три дула рушниць намірено на нас. Не належу до боягузів, але враження таки досить погане.
Ні на кого так не придивляються, як на мене, ну, січові штани роблять біду, я конче мушу їх позбутись. До обіду приніс жид і пляшку пива, але мені було не до нього, і я дав терористові, що стояв найближче до мене. Попросив його, нехай дозволить одягнути «тепліші» штани, бо ці «спортові, до моторки», у них мені зимно. Мадяр вхопив пляшку в руки і кивнув головою, даючи свою згоду. Я з наплечника вибрав теплі, флянелові сірі штани піжами і одягнув і ті поверх січових штанів так, що тепер мав двоє штанів на собі. Замість чобіт мав я високі «канадійки» по саме коліно, дуже гарні і практичні, на які хижим оком задивлялися мадяри. Але тепер з-під штанів піжами вже так не вабили, виглядали звичайними черевиками.
Десь через годину чи, може, й більше прибув і д-р Гапко у товаристві завзятого мадяра, тячівського заступника реформатського єпископа Їжака.
Почав пан міністр з тією гадюкою-ренегатом д-ром Гапком говорити (д-р Гапко – це син українського греко-католицького священика, але сам себе уважає за мадяра), наче з товаришем, пояснював йому, що він мусить їхати до Будапешта на переговори.
Я також почав думати, чи не можна б вирватись, і заявив, що я є секретарем пана міністра, їду з ним. Але той виродок сказав, що на жодні переговори нема потреби, бо мадярське військо країну вже обсаджує. Деяким провідникам — каже він — гарячо під ногами і видумують чортзна-що, щоб втекти.
Міністр д-р Бращайко на це показав міжнародний амбасадорський паспорт, ще чехословацький, який потвердило й акцептувало мадярське міністерство заграничних справ у Будапешті, будучи головою нашої делімітаційної комісії для поладнання наших границь з мадярами.
Гапко з Їжаком крутили носом і прийшли до висновку, що д-ра Бращайка мусять пустити. Зараз призначують до нього одного терориста, і він виходить. Я прошу його:
— Пане міністре, ви знаєте, в якому положенні лишаєте мене... — Думав, що він як член нашої влади знайде спосіб мене врятувати, коли стільки нашого війська по дорозі до моста.
Зістались ми з Пастеляком самі. Д-р Гапко з їжаком вже хоче відходити, я тоді кажу йому, нехай пустить мене до Бичкова, до рідні.
— А ви що за один? — питає мене Гапко по-мадярськи.
— Я... Шандор Ковач... — брешу триклятущому мадяреві, зрозуміло, також мадярською мовою, якою володію перфектно.
— А ви яку функцію виконували за «укран» — влади?
— Я... я був звичайнісінький собі писарина... Шандор Ковач...
— То можете собі іти... — каже д-р Гапко.
Я, подякувавши, хапаю наплечник у жмені і ладжусь нашвидко відійти, але в цей мент мене ловить за плече їжак, гостро дивиться мені у вічі і питає:
— Скажіть, не урядували ви в уряді пропаганди?
Я остовпів. Він собі добре пригадує, але і я пам’ятаю розмову між ним і мною в уряді Президії влади. Було воно так, що мадярська молодь улаштовувала забаву в Тячеві, але окружний начальник д-р Герман дозволу не хотів дати, то справу взяв у руки сам єпископ — мадярський діяч. Д-р Герман послав його до уряду пропаганди, але що начальника уряду пропаганди д-ра Комаринського не було вдома, я полагоджував ту справу. Я бачив, що розходиться про звичайну забаву, взяв слово з єпископа, що, крім забави, там нічого не буде, і тоді зателефонував окружному начальникові, що дозвіл може уділити.
При цій нагоді почав я єпископа намовляти (це було якраз перед нашими соймовими виборами), щоб і мадяри кандидували свого заступника до нашого Сойму, але Їжак заявив, що мадярська меншість хоче з нами співпрацювати тільки на полі господарському...
Ось тепер цей сам Їжак стоїть переді мною, мов надутий індик, і питає: «Не служили ви в уряді пропаганди?..»
— Ні, я там не урядував... я Ковач Шандор...
— Доки виясниться ваша справа ми вас інтернуємо, — сказав Їжак і, довідавшись, що маю й деякі гроші, сказав, що вечором відведуть мене до готелю «Корона» і там буду під доглядом. Кошти покрию сам.
Незабаром затрубіло авто, і до цієї нашої в’язниці привели цілий гурт людей: учительку Шандорівну, референта з міністерства господарства Миколу Баботу, редактора «Нового Часу» Новицького і військового поручника словака Парчанія. Я хотів на Баботу гукнути «Миколо!», але він положив палець на уста і тим дав мені до зрозуміння, що найкраще буде, коли ми «не знаємось».
Терористи по-перш приступили до військового старшини, забрали від нього рушницю, пістолет, шаблю, але він почав гостро протестувати, вимагаючи, щоб віддали йому зброю, бо це його власна. На моє велике здивовання, мадяри все те йому повернули назад, ще і з перепрошуванням, і Парчаній вийшов.
Бабота виступив з тим, що він приходить до Тячева тому, щоб сповістити братів-мадярів, що надходить сильний відділ чеського війська, щоб мадяри, не дай, Боже, не ставили спротиву, бо відділ сильно озброєний і було б шкода мадярської крові...
Бабота так зручно бреше і при тому робить таку серйозну міну, що мадяри почали йому дякувати і цілу групу пускають на волю. Аж бачу, Пастеляк, на якому сторожі не дуже тримали ока, скрутився, замішався між цю свіжу групу, вскочив між цивільних терористів і звідти зник... Слава Богу, хоч бодай цей на волі.
Серед двора, чую, ще розмовляють з групою Баботи. Бабота хоче забрати авто, мовляв, воно приватне, а мадяри питаються за числом авта, яке зішкрябане і стерте з таблиці. Нарешті гурт відійшов без авта. Я зістався сам.
Хоч тішуся, що люди вирвалися звідсіля, все ж таки якось моторошно стало, що зістався тільки я один. В голові перебігає думка за думкою. Ніяк не можу зрозуміти, що могло статися з нашими січовиками, що вони здали Тячів, коли ще Хуст наш. Я вояк фронтовий, чи раз робили ми «рікцуги» (відступи)? Але найважнішим нашим завданням було те, щоб забезпечити дорогу. А тут сталося навпаки — головна дорога в руках ворога і то ворога, якого можна б розбити невеликими силами... Нарікаю на січову команду, нарікаю на Головну Команду і її штаб, лють мене бере, як то не по-військовому поставлений цілий наш відступ...
Якраз отак роздумую, а в цю хвилину бухнули з гармати — раз, другий раз і втретє...
Питаюся мадярів, що це за вистріл?
— А, то стріляє наш любий підполковник Ігнатєв із гармат на січовиків...
Тепер я зрозумів, чому шосе в ворожих руках. Довідуюся, що комендантом тячівського гарнізону чеських гарматників є росіянин, емігрант, підполковник Ігнатєв (мадяр вимовляє це ім’я так дивно, що не можна розібрати, але, здається, таки Ігнатєв), який у своїй озвірілій ненависті до українців цілісенький день з гармат обстрілює українські села. Озброїв мадярське населення Тячева і наказав розстрілювати січовиків, що мадяри охоче роблять, оповідаючи подробиці з насолодою.
Ще перед хвилиною покладав я надії на евентуальний напад з боку тих січовиків, що відступатимуть із Хуста, а тепер і та надія пропала.
Пригадав я собі покійного майора Пузу, якого перед двадцяти роками полонили мадяри, і він стягнув з пальця перстень і за нього купили мадяри руму, попились, і він від п’яних сторожів врятувався втечею... Хочу ризикнути і я...
— Панове, щось у вас тут холодно... пити, розігрітись хочеться... Коли б були ласкаві принести пляшку сильного руму або горілки... то, може б, і ви по чарці...
Виймаю з кишені сто корон... Сторожів четверо лише, один на одного глипає, стискають плечима, нічого не кажуть, але гроші взяли і стоять. Бачу, що один перед одним не сміє, а пила б сволота, аж слинка їм тече...
Бачу, це не піде, гроші не рекламую, хай він ними подавиться!
Після зміни сторожі підходжу до них із іншого боку;
— Панове, ви ж чули, що пан д-р Гапко сказав, що я можу іти...
Терористи один на одного поглянули, один, високий, той сам, що взяв від мене гроші, заявив, що він справді чув, коли Гапко сказав, що я можу відходити.
— Ну, коли він сказав, то можете собі іти, — відповів один. Як тільки я це почув, вхопив торбу в руку і виходжу. Ідучи двором, бачу серед двора владне авто, з яким Бабота приїхав. У брамі стоїть якась юрба. Думаю, що мені робити, але вертатися незручно. Лиця незнайомі, і я іду просто. Якийсь мужчина перестав мене у самій брамі і гукає на сторожів:
— І цього пана хочете випустити?
Один терорист вибігає із зали, де я був ув’язнений і пояснює, що це якийсь нещасний писарина Шандор Ковач...
Але цей мужчина кричить до терориста;
— Це вам писарина?! Це вам Шандор Ковач?! Та ж це найбільший бандит у Хусті, права рука Волошина, шеф-редактор «Свободи» Ґренджа-Донський... він промовець на зборах... він міністерський надсекретар... він січовик, що стало ходив в уніформі... Одягнувся пан у піжаму... ха-ха-ха...
Двором проходив якийсь комендант терористів, бо всі його здоровили. Я звернувся зразу до нього і кажу йому, що тут якесь непорозуміння, цей пан, показую на чолов’ягу, що мене задержав, очевидно помилився. Верчу, кручу, як тільки можу, щоб з мадярських кліщів отих вирвався. Ані не замітив, що за мною стоїть дама в сивому кожусі, яка з голосним сміхом підтвердила, що той чоловік має правду, бо я такий і такий укран...
Я вже не заперечував, тільки глянув на неї від ніг до голови і тоді пригадав собі, що то за пташка. Це дочка ужгородського мадяронського сенатора Фельдешія. Вийшла була заміж за тячівського аптекаря, але вже від років з ним не живе. Останніми часами була дуже частим гостем Січової Гостинниці. Вона нас там так обсервувала, гейби хотіла собі кожного добре зарити в пам’ять. Кажу я тоді директорові поліції:
— Юрку, ця бестія нас шпигує...
— Знаю, навіть все, що тут бачить, записує і пересилає всі важні інформації до Мадярщини... Але що можемо зробити, коли чеські закони дуже ліберальні, вона має наше громадянство і навіть викинути її не можна... — відповів Білей.
— Так! Я його знаю... це той і той... — повторяла дама в сивому кожусі.
— Як так, ну, зажди! — гукнули терористи, вхватили мене і заволочили назад. Перекинули мені цілу торбу і забрали вартісні речі собі.
Приводять й інших арештованих — голову місцевої Української Національної Ради, урядовця міністерства шкільництва Василя Машкаринця, а з ним і директора горожанської школи Петра Тарканія. Обидва молоді люди, енергійні і надзвичайно віддані наші працівники. Петро Тарканій сумний: вдома молоденька жінка й однорічний синок... В Машкаринця також молода дружина і дрібні діти. Вони сумні, аж прикро дивитись.
— Хлопці, не журіться, якось воно буде, — підбадьорюю їх.
Багато розмовляти не можна, тільки по-мадярськи, то воліємо мовчати.
Незабаром приводять бідолаху інспектора Маркуша разом із сином. Він проситься, благає, щоб пустили його додому, бо тесть йому конає, а може, вже й помер, а вдома тепер нещасна бідна жінка потрійно засмучена і перелякана. З великою бідою пустили мадяри додому сина, але Маркуша таки не випускають із рук.
Нараз чуємо наказ: впровадити нас до в’язниці. Нас кількох, а терористів біля тридцяти. Ведуть нас вулицями, а мадярська голота по дорозі кричить на все горло:
— Повісити, повісити їх!
Кидають у нас камінням, штовхають, а наша ескорта не дуже старається нас обороняти, навпаки, ще й самі підганяють. Я мав щастя, що одягнув ногавиці піжами, а то у січових штанах були б мене роздерли на кусні.
Закрутили ми вправо і опинились перед в’язницею окружного суду. Маркуша замкнули на першому поверсі. А тому що Машкаринця і Тарканія ключник в’язниці Шімоні добре знав, вивів нас на другий поверх до чистішої камери під числом 23. Тут були два залізні ліжка, а на них чисті нові два солом’яники. Шімоні сказав, що вже дотепер від ранку назбиралось 136 в’язнів.
Шімоні поставився до нас прихильно, але страшний боягуз. Машкаринець і Тарканій ледве його упросили, щоб сповістив жінок та сказав їм про те, де ми находимось.
Незабаром до нашої камери привели дальших двох наших тячівських урядовців: Цара і Осуського. На грудях Осуського мадярська кокарда, завбільшки доброго кулака. З Осуським я випросився на лятрину і зірвав йому з грудей мадярські барви:
— Оце свинство належить до клозету!
Переді мною він боронився тим, що йому мадяри силою причепили кокарду на вулиці.
Вечором відчинив ключник двері і сповістив, що тячівська Мадярська Національна Рада рішила випустити Цара й Осуського. Стиснули ми їм руки на прощання. Дуже просив я тих хлопців, щоб сповістили мою дружину, та вони відмовились.
— Заліземо десь на стодолу і не покажемося більше, поки не буде якийсь порядок...
Глипнув я на коридор, а перед нашими дверима – мадярська сторожа... Ні перед чиїми, тільки перед нашими... Це вже не гаразд. Шімоні раніше прибігав щохвилини, сповіщав нас про стан, а тепер занімів — ні слова з нього не витягнеш, лише плечима стискає.
Дружина Тарканія і дружина Машкаринця прислали вечерю. Прислали й подушки та перини. Мої товариші недолі погостили й мене. В камері світла не було, то як потемніло, ми роздягнулись і полягали — я з Машкаринцем на одному ліжку, а Петро Тарканій на другому. Довго не могли ми заснути, залізними дверми на поверхах рипали скрізь дуже часто, а то значило, що в’язнів щохвилини прибуває...

Далі буде…
Друкується за виданням:
Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:
Щастя і горе Карпатської
України. Щоденник. – Вашингтон:
Видання Kapпaтськoгo
Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Новий розмір перерахованих пенсій впливатиме на субсидії лише з травня 2018 року.
У четвер, 19 жовтня, на Ужгородській дільниці загальновійськового полігону почались збори резервістів одного із підрозділів терито...
Біля берегів Шотландії запрацювала перша в світі плавуча вітряна електростанція Hywind Scotland.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS