Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (продовження, 1939 р)

GREN1(Мовою оригіналу)
Продовження.

Вівторок, 21-го березня 1939
Прошу, благаю, щоб повідомили жінку в Хусті — а вони регочуться... Сьогодні був тут якийсь інтелігентнійший старший пан, здається, це був якийсь детектив або слідчий. Просив його, щоб заслав мені якогось адвоката, а він мені пояснив, що перед військовим судом адвокат не боронить... Я вповні ізольований, ніхто на світі не хоче мені допомогти...

Хоч я хворий, потягли мене на перший поверх до канцелярії на вислух. Канцелярія тісна, в ній повно всілякої узброєної голоти. Ті вийшли, а вступив один старшина і два цивілі. Почали писати протокол. Слідчий сказав, що до сьогодні багато «січ-банди» розстріляли без суду і без вислуху, але з мене хочуть списати протокол. Він твердить, що я є членом найвищої січової команди і за цілий збройний виступ хочуть взяти мене на відповідальність тому, що другі «найбільші злочинці повтікали, з них остався тільки ти...»
Завжди гордий був я на назву «січовик» і на свою улюблену уніформу. Так хочеться мені гукнути в очі цим катам, що хоч не належав я до головної команди, але я є січовиком... Але головою стіни не розіб’єш... Мушу братися на хитрощі і все заперечувати, зрікатись дорогої мені назви, немов Петро Христа. Хай мені дорога «Мати-Січ» простить! Я не заперечував би, але ці кати, ці дикі монголи січовиків не узнають за вояків, тільки за якусь банду і не признають їм права полонених. Раз він січовик — то його стріляй, наче горобця! Отже, через те і я з тактичних причин приневолений заперечити те, що зарилось мені до глибини душі.
— Я січовиком ніколи не був! — сказав я, знаючи, що протилежне твердження — це готова смерть.
— Говори правду, не забудь, що стоїш перед військовим судом.
— Якраз через те, — кажу. — Не є я правником, але знаю, за що мене судить польовий суд. Я з вами не воював, зброї я жодної не мав, на полі бою ви мене зі зброєю в руках не зловили, на підставі того, отже, нема за що мене карати. Польовий суд мусить мати докази в руках, а тих ви не маєте.
— Ми тобі доставимо свідків, що ти ходив в уніформі січовиків, — твердив старшина, — а це на доказ вистачить.
Я пропав! Дивно, що в найбільшій смертельній небезпеці людина найбільше спокійна, роздумує холодно. В цю мить і мені блисла думка-брехня, що мільйони варта.
[...]
На моє заперечення закликав один з них цілу зграю детективів, що чекали на коридорі.
— Я міг би цього бандита розстріляти без слова, але хоче більшої церемонії — нехай буде, — сказав старшина, а потім гукнув на детективів:
— Добре придивіться на нього і знайдіть докази, що він січовик...
Зі всіх сторін мене відфотографували. Сказав ще мені, щоб я був приготований на завтра, коли засяде польовий суд... «Завтра вечеряєш із святим Петром».
Я вернувся до келії. Світ точиться зі мною. Докази вони знайдуть, скільки хоч, і мені кінець. Шкода було відхрещуватись від дорогої, святої нашої «Січі». Аж соромно мені, лице мені паленіє. Завжди почував я себе героєм у душі, а тепер завів...
В десятій годині принесли якусь водяну юшку. Це вперше за п’ять днів... Я ублагав вояка, дав йому гроші, і він приніс мені з близької ресторації обід. Обід вже був на столі, коли я вернувся з канцелярії. Та хоч був виголоднілий, як вовк, тепер мені не до обіду. Взяв ложкою кілька разів в уста, але їсти не можу. Що ж? Завтра засяде польовий суд, мене засудять на смерть, це певне.
Боюся смерті? Ні, не боюсь, тільки чую в собі ще крихту письменницької іскри. Ще мав на думці написати кілька романів тощо. Хотів би ще увіковічнити для майбутніх поколінь оту нашу епопею, боротьбу на життя і смерть малого відламку великого народу, відділеного від материка високим гребенем гір... Хіба ж це не героїзм хоробрих синів Карпатської України, оці подвиги, що відбулись на моїх очах? Горстка січовиків проти озброєної армії!
Часом приходить думка, чи не було шкода жертв безвиглядної боротьби? Чи не осудить нас за те історія? Але ні, сто раз ні! Тепер світ побачив, що сини Карпатської України добровільно не приймають ярма, вони збройно запротестували проти здавлення їх святої волі. Кров січовиків надармо не потекла! Народ оспівуватиме їх геройські вчинки віками, це додаватиме духа. Новітні пани не можуть трубіти у світ, що «вірні рутени» привітали їх хлібом і сіллю, ні, вони вітали їх кулеметами!
Оці всі подвиги хотів би я зберегти, описати нашу Одіссею як очевидець, як учасник і якраз через те жалко помирати... Правда, шкода мені й молодої жінки, шкода мені дочки... але дочку вже виховав, цього року матурує, а жінці... що судилось...
Відчинили двері – і ведуть мене коридором на лятрину. В келії ч. 18 сидить інж. Кульчицький. Побачив його, як замітав. Захотілось гукнути на нього, але він положив пальці на уста, щоб ми не прозрадились, що знаємо один одного. З цими катами інакше не йде. Людина мусить бути сто раз хитріша самого чорта.
В Хусті ще з відділу пропаганди знав я багато німецьких журналістів і особисто був знайомий з одною дуже впливовою особою заграничного заступництва. Берусь на хитрощі: пишу листа одному з них. «Лібер Фройнд! — Милий приятелю, я знаходжуся у в’язниці польового суду в Тячеві, помагай, друже, — гілф мір, Камерад!»
Що цим листом осягну? Нічого! Я переконаний, що його переловлять. Але тоді побачать, які в мене знайомства. А дістанеться він якимось чудом у руки адресата — то вірю, що вони мені поможуть. Бодай ці кати не будуть знущатись, знаючи, що про мене й інші знають.
Зрання мав гарячку, чую, що я хворий. Але усвідомлення ще гіршого зла, що я завтра в цей час можу бути вже покійником, — відсуває мою неміч на останню точку. Ходжу по келії, втираючи піт з чола рукавом. Лист до німця завив я в другий папірець, на який по-мадярськи написав: «Доручіть, будь ласка, цей папірець там і там...» Все те завив банкнотою 50-коронівки і сховав під варену бараболю в мисці, яку не доїв.
Ця ніч була найстрашніша в моєму житті. На скам’янілій соломі перекидався з одного боку на другий. Не міг заснути, а коли вже після півночі почав дрімати, то у високій гарячці мучили мене страшні картини. До того одностайні кроки гонведа перед дверима келії ріжуться мені до печінок, неначе молотом б’ють до мого мозку. Такої довгої ночі не пам’ятаю від свого дитинства. Ціле моє тіло одної хвилини немов горить у вогні, а потім неначе льодом покрилось. До того мучать мене якісь привиди. Вірю, що в такому стані можна збожеволіти... З пивниці чути якісь тупі вистріли. Чи це причувається мені лише в гарячці?

Далі буде…
Друкується за виданням:
Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:
Щастя і горе Карпатської
України. Щоденник. – Вашингтон:
Видання Kapпaтськoгo
Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини


Warning: filesize() [function.filesize]: stat failed for http://i1.ytimg.com/vi/iframe<span/hqdefault.jpg in /var/www/vh-6373/data/www/sz.uz.ua/modules/mod_junewsultra/img/phpthumb.class.php on line 3375
Новий розмір перерахованих пенсій впливатиме на субсидії лише з травня 2018 року.
У четвер, 19 жовтня, на Ужгородській дільниці загальновійськового полігону почались збори резервістів одного із підрозділів терито...
Біля берегів Шотландії запрацювала перша в світі плавуча вітряна електростанція Hywind Scotland.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS