Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: під чоботом мадярського окупанта (продовження)

Foto 194 640x372(Мовою оригіналу)

Продовження.

Субота, 18-го березня 1939

Ця ніч була для нас, а зокрема для мене, страшна. Ще о 23-й годині заскрипіли залізні двері, і перед нами появилися мадярські вояки. Напереді стояв ростом високий мадярський поліційний старшина з трьома розетами на ковнірі, а з ним вояки. Засвітили електричною лампочкою нам в обличчя, щось забурмотіли і пішли далі. З розмови ми зрозуміли, що від ґардистів нас перебирає військо. В’язниця відтепер називається в’язницею мадярського польового суду. Наші двері зачинились, і чуємо, що мадяри відчиняють і деякі інші камери, але не всі.

 

Десь біля півночі відчинилися двері, і я побачив раніше згаданого поліційного старшину, ключника Шімоні, учителя Егрешія.

 

Еґрешія я добре знав. Він був сином попа-мадяра, колишнього мадярського офіцера, але мав чехословацьке горожанство. Примостився до чехів і за те дістав посаду помічного вчителя у Волівщині. В моєму рідному селі Воловому жила його сестра — жінка намісника (мадярона) Пайкошія. Мій брат Іван, будучи студентом семінарії, підучував Егрешія ціле літо і допоміг йому скласти іспити і стати вчителем. Коли я в осені 1938 року прибув на політичні збори до Волового, то довідався, що Еґрешій сильно агітує в користь Мадярщини. Це я зголосив Реваєві, і наша влада його дала арештувати. Еґрешій був переконаний, що він був ув’язнений на мій приказ.

 

Тепер ролі помінялись: я був в’язнем, а Еґрешій стояв на порозі моєї камери з лукавою усмішкою на обличчі:

 

— Ага, ти тут, а я тебе вже два дні шукаю...

 

Підійшов до мого ліжка, почав розмахувати мені перед носом, врешті стягнув мене з ліжка, витягнув на коридор і приказав стояти мені струнко перед ним, мовляв, перед мадярсько-королівським офіцером. Вимагав від коменданта в’язниці, щоб мене зараз же видав його гардистам, які на мене ждуть і мають мене розстріляти. Злостився, що не прибув на дві години раніше, доки ще військо не перебрало в’язниці, тоді міг би був мене забрати і зробити мені кінець, не просячи ні від кого дозволу. Налягав на коменданта, щоб мене зараз таки видав. Та той йому сказав прийти завтра...

 

Півгодини стояв я на коридорі голий-босий. Не міг стояти струнко, то Еґрешій копав мені ноги черевиком і зранив мене до крови.

 

Тої ночі ніхто з нас очі не зажмурив. Я цілий тремтів, не так з переляку, як від холоду, стоячи на цементі босо в одній сорочці.

 

Зрання прибув до нас якийсь молодий поручник, симпатична, інтелігентна людина. Завів розмову з нами. Оповів, що маємо велике щастя, що вчора вечір мадярське військо прибуло до Тячева на годину раніше, як того сподівались. Російський комендант тячівського гарнізону мав намір вчора вночі у тячівській в’язниці постріляти всіх політичних в’язнів (той сам Іґнатєв, що передучора з гармат стріляв на січовиків).

 

Що не зробив москаль — зробили і роблять мадяри. Якраз тоді, як я розмовляв з поручником на коридорі, один вояк оповідав другому, що кілька годин тому на мості гонведи розстріляли 15 січовиків, яких видали їм румуни, а трупи поскидали в Тису... Ніяк не йде мені в голову, як то можливо, щоб румуни, які з мадярами були дотепер на ножах, видавали наших людей на певну смерть.

 

Вечором прийшов комендант з одним вояком і цивільним у кунтушах і вивели мене з цієї келії до іншої, під числом 16, на тому самому поверсі. В шістнадцятці сидів посол Сойму Карпатської України Михайло Марущак з Бичкова. Йому наказано вибратися звідти. Ми стрінулися на порозі; він з келії, а я до келії. Розглядаюся: в келії бруд, страшна нечистота. Стіни брудні, місцями покровавлені, місцями вириті, позаписувані, а навіть сліди роздавлених блощиць. А сморід такий, що не можна витримати. Під стіною приковане ліжко, на ньому солом’яник такий брудний, що гидко подивитись, до того твердий, наче камінь. Більш нічого нема — ні накривала, ні плахти... Читаю написи — саме нарікання, плач. Є такі, що тут сиділи і по вісім місяців. Один свіжий напис на вікні б’є у вічі: «Тут сидів Михайло Марущак, староста Бичкова, якого замордували мадяри... Прошу вас, сповістіть про це рідню у Бичкові...» Бідолаха Марущак, приготовляється на найгірше. Може, і били його, бо виглядав, як знятий із хреста. Куди його відвели — не знаю.

 

Не встиг я ще добре розглянутись, як у заржавілих дверях знову закрутився ключ, і знову тут Егрешій із сотником, комендантом в’язниці. Зірвав з мене Егрешій кожух, і знов я в одній сорочці. Вивів мене босого на цемент у коридор, поставив струнко і знову вимагав, щоб мене команда в’язниці видала гардистам, вони, мовляв, найкраще знають, хто який злочинець та що треба з ним зробити.

 

Сотник вже почав вагатися: чи видати мене, чи ні. Та Егрешій зробив одну тактичну помилку: представив мене як старого мадярського злочинця, що на Мадярщині поповнив якісь страшні злочини і втік відтак перед карою до Чехословаччини. В цьому крихітки правди не було.

 

— Коли це так, — сказав сотник, — то треба провірити, що за злочини він поповнив у Мадярщині, а до того часу я його не видам. — Надиктував навіть якусь телеграму до Будапешта, щоб розслідили мою справу. Сотник заспокоював Еґрешія тим, що коли не він мене розстріляє, то засудить мене на страчення польовий суд. Тячівська Мадярська народна рада якраз тепер засідає і вирішить, кого видати на розстріл...

 

Тепер я бачу, що зі мною зле...

 

На холодному коридорі вже вчора перехолодився, а тепер, стоячи знову на цементі більше як годину, чую, що піт мене обливає — раз мені дуже холодно, а раз гарячо... Маю гарячку.

 

Неділя, 19-го березня 1939

 

Ой, сумна неділя, сумна... Цілу ніч перекидався з місця на місце, покривала не маю, тільки короткий півкожух. Мучать мене страшні сни, на очі приходять страшні картини, я в одній хвилині потію, а в другій мене холодом б’є. Просив лікаря, та вони кажуть, що це не санаторій, нехай здихаю...

 

Мої двері замкнені на три ключі, а перед дверми окремий сторож з насадженим багнетом, бо я... спеціальний в’язень, як казав сотник.

 

Цілісіньку ніч у келії горіло світло, і я не можу спати. Коли я спитався, чому не згасять світла, то відповіли, що світять для того, щоб бачили, як я власноручно повішусь на вікно... «...Шнури від черевиків маєш, повішся!..» Хто його знає, чи не хотять вони те зробити самі...

 

Понеділок, 20-го березня 1939

 

П’ята днина минає, а мадяри не дали нічогісько їсти політичним в’язням. Просто заявили, що Мадярська народна рада не має грошей на те, щоб годувати «січак-банду»...

 

Я в страшній гарячці. Воякові дав 50 корон, щоб привів мені лікаря, коли не військового, то цивільного... Гроші взяв ще зрання, але лікаря нема... Питався іншого вояка, що нового, бо вночі крізь відчинене тюремне віконце чув здалека стрілянину, навіть із кулемета. Цей вояк хвалився, що вночі над Тисою розстріляли 62-х січовиків...

 

В голові мені крутиться. Голоду вже не чую, але слабий, особливо мучить мене ця неміч... Тільки воду п’ю безперестанку.

 

Щоночі чути вистріли, гейби з пивниці...

 

Вівторок, 21-го березня 1939

 

Прошу, благаю, щоб повідомили жінку в Хусті — а вони регочуться... Сьогодні був тут якийсь інтелігентнійший старший пан, здається, це був якийсь детектив або слідчий. Просив його, щоб заслав мені якогось адвоката, а він мені пояснив, що перед військовим судом адвокат не боронить... Я вповні ізольований, ніхто на світі не хоче мені допомогти...

 

Хоч я хворий, потягли мене на перший поверх до канцелярії на вислух. Канцелярія тісна, в ній повно всілякої узброєної голоти. Ті вийшли, а вступив один старшина і два цивілі. Почали писати протокол. Слідчий сказав, що до сьогодні багато «січ-банди» розстріляли без суду і без вислуху, але з мене хочуть списати протокол. Він твердить, що я є членом найвищої січової команди, і за цілий збройний виступ хочуть взяти мене на відповідальність, тому що другі «найбільші злочинці повтікали, з них остався тільки ти...»

 

Завжди гордий був я на назву «січовик» і на свою улюблену уніформу. Так хочеться мені гукнути в очі цим катам, що хоч не належав я до головної команди, але я є січовиком... Але головою стіни не розіб’єш... Мушу братися на хитрощі і все заперечувати, зрікатись дорогої мені назви, немов Петро Христа. Хай мені дорога «Мати-Січ» простить! Я не заперечував би, але ці кати, ці дикі монголи січовиків не узнають за вояків, тільки за якусь банду і не признають їм права полонених. Раз він січовик — то його стріляй, наче горобця! Отже, через те і я з тактичних причин приневолений заперечити те, що зарилось мені до глибини душі.

 

— Я січовиком ніколи не був! — сказав я, знаючи, що протилежне твердження — це готова смерть.

 

— Говори правду, не забудь, що стоїш перед військовим судом.

 

— Якраз через те, — кажу. — Не є я правником, але знаю, за що мене судить польовий суд. Я з вами не воював, зброї я жодної не мав, на полі бою ви мене зі зброєю в руках не зловили, на підставі того, отже, нема за що мене карати. Польовий суд мусить мати докази в руках, а тих ви не маєте.

 

— Ми тобі доставимо свідків, що ти ходив в уніформі січовиків, — твердив старшина, — а це на доказ вистачить.

 

Я пропав! Дивно, що в найбільшій смертельній небезпеці людина найбільше спокійна, роздумує холодно. В цю мить і мені блисла думка-брехня, що мільйони варта.

 

[...]

 

На моє заперечення закликав один з них цілу зграю детективів, що чекали на коридорі.

 

— Я міг би цього бандита розстріляти без слова, але хоче більшої церемонії — нехай буде, — сказав старшина, а потім гукнув на детективів:

 

— Добре придивіться на нього і знайдіть докази, що він січовик...

 

Зі всіх сторін мене відфотографували. Сказав ще мені, щоб я був приготований на завтра, коли засяде польовий суд... «Завтра вечеряєш із святим Петром».

 

Я вернувся до келії. Світ точиться зі мною. Докази вони знайдуть, скільки хоч, і мені кінець. Шкода було відхрещуватись від дорогої, святої нашої Січі. Аж соромно мені, лице мені паленіє. Завжди почував я себе героєм у душі, а тепер завів...

 

В десятій годині принесли якусь водяну юшку. Це вперше за п’ять днів... Я ублагав вояка, дав йому гроші і він приніс мені з близької ресторації обід. Обід вже був на столі, коли я вернувся з канцелярії. Та хоч був виголоднілий, як вовк, тепер мені не до обіду. Взяв ложкою кілька разів в уста, але їсти не можу. Що ж? Завтра засяде польовий суд, мене засудять на смерть, це певне.

 

Боюся смерті? Ні, не боюсь, тільки чую в собі ще крихту письменницької іскри. Ще мав на думці написати кілька романів тощо. Хотів би ще увіковічнити для майбутніх поколінь оту нашу епопею, боротьбу на життя і смерть малого відламку великого народу, відділеного від материка високим гребенем гір... Хіба ж це не героїзм хоробрих синів Карпатської України, оці подвиги, що відбулись на моїх очах? Горстка січовиків проти озброєної армії!

 

Часом приходить думка, чи не було шкода жертв безвиглядної боротьби? Чи не осудить нас за те історія? Але ні, сто раз ні! Тепер світ побачив, що сини Карпатської України добровільно не приймають ярма, вони збройно запротестували проти здавлення їх святої волі. Кров січовиків надармо не потекла! Народ оспівуватиме їх геройські вчинки віками, це додаватиме духа. Новітні пани не можуть трубіти у світ, що «вірні рутени» привітали їх хлібом і сіллю, ні, вони вітали їх кулеметами!

 

Оці всі подвиги хотів би я зберегти, описати нашу Одисею, як очевидець, як учасник, і якраз через те жалко помирати... Правда, шкода мені й молодої жінки, шкода мені дочки... але дочку вже виховав, цього року матурує, а жінці... що судилось...

 

Відчинили двері і ведуть мене коридором на лятрину. В келії ч. 18 сидить інж. Кульчицький. Побачив його, як замітав. Захотілось гукнути на нього, але він положив пальці на уста, щоб ми не прозрадились, що знаємо один одного. З цими катами інакше не йде. Людина мусить бути сто раз хитріша самого чорта.

 

В Хусті ще з відділу пропаганди знав я багато німецьких журналістів і особисто був знайомий з одною дуже впливовою особою заграничного заступництва. Берусь на хитрощі: пишу листа одному з них. «Лібер Фройнд! — Милий приятелю, я знаходжуся у в’язниці польового суду в Тячеві, помагай, друже, — гілф мір, Камерад!»

 

Що цим листом осягну? Нічого! Я переконаний, що його переловлять. Але тоді побачать, які в мене знайомства. А дістанеться він якимось чудом у руки адресата — то вірю, що вони мені поможуть. Бодай ці кати не будуть знущатись, знаючи, що про мене й інші знають.

 

Зрання мав гарячку, чую, що я хворий. Але усвідомлення ще гіршого зла — що я завтра в цей час можу бути вже покійником, — відсуває мою неміч на останню точку. Ходжу по келії, втираючи піт з чола рукавом. Лист до німця завив я в другий папірець, на який по мадярськи написав: «Доручіть, будь ласка, цей папірець там і там...» Все те завив банкнотою 50-коронівки і сховав під варену бараболю в мисці, яку не доїв.

 

Ця ніч була найстрашніша в моєму житті. На скам’янілій соломі перекидався з одного боку на другий. Не міг заснути, а коли вже після півночі почав дрімати, то у високій гарячці мучили мене страшні картини. До того одностайні кроки гонведа перед дверима келії ріжуться мені до печінок, неначе молотом б’ють до мого мозку. Такої довгої ночі не пам’ятаю від свого дитинства. Ціле моє тіло одної хвилини немов горить у вогні, а потім неначе льодом покрилось. До того мучать мене якісь привиди. Вірю, що в такому стані можна збожеволіти... З пивниці чути якісь тупі вистріли. Чи це причувається мені лише в гарячці?

 

Далі буде…

 

Друкується за виданням:

 Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

 Щастя і горе Карпатської України.

Щоденник. – Вашингтон:

 Видання Kapпaтськoгo

 Союзу, 1987. – 487 с.

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини

18 серпня 2018 року, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української...
18 серпня 2018 року, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української...
19 серпня 2018 року, у дванадесяте свято Преображення Господнього, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатсь...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS