Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: щастя і горе Карпатської України (від 15-го березня 1939 р)

Foto 14 672x372(Мовою оригіналу)

Вечором 15-го березня 1939

Після засідання Сойму пішов я до редакції опрацювати матеріал відкриття. О 21-й годині прийшов і машиновий наборщик і почав набирати святочне соймове число щоденника. Аж десь біля двадцять другої години докінчив я працю, доповнивши число вже готовими відомостями військового характеру та закликами січової Команди. Ще заглянув до друкарні, дав наборщикові деякі вказівки і зайшов до адміністрації газети. За кілька хвилин прибув і директор друкарні Федір Ревай. Був надзвичайно пригноблений. Сказав, що звечора говорив телефонічно з своїм братом, міністром Юліяном Реваєм, що ще все знаходився у Відні.

Міністр телефонував, що німці щось крутять. Урядово нічогісько не скажуть, не заявлять, на папері нічого не дадуть, але неофіційно тим більше запевнюють, підбадьорюють і співчувають.

[...]

Що зробимо далі? Севлюш мадяри зайняли. Чеське військо евакує; наші севлюські оборонці просили, хай нам чехи дадуть хоч два панцирні авта — не схотіли, везуть з собою румунам... Тих кілька десяток семінаристів та гімназистів міста не могло вдержатися супроти мадярської регулярної армії.

Міністр Ревай обіцяв все зробити — добитись до аудієнції на найвищому місці (дотепер в цьому успіхів не мав, хоч щодня добивається...) і про вислід зателефонує завтра перед полуднем.

З тим ми і розійшлись. По дорозі довідався я, що влада вночі задумує покинути Хуст і опиниться в Бичкові. Я вже бачу, що справа стоїть погано. Прийшов додому, але мимо того, що вже була 23-та година, ні жінки, ні дочки не було вдома. Прибули аж десь опівночі, змучені. Цілісінький день разом з іншими жінками доглядали ранених та варили січовикам страву біля Головної Команди. Я думав поволі пакувати хоч ті найпотрібніші, речі, щоб були на поготові, але родина з Головної Команди принесла таку вістку, що німці вже в дорозі... З цими божевільними думками возилися наші вже два дні, але як не вірити, коли вчора в міністерстві я сам чув на власні вуха (а також подав і до газети), як березнянський окружний начальник телефонував, що німецькі війська вже в Пряшеві... (Щось подібного, як з вантажними автами під час евакуації Ужгорода...).

Хоч у моєму житті сто разів переконався я в ту святу правду, що треба вірити тільки у власні сили, якось ще все блимала надія і віра в чужі сили... Коли Головна Команда «Січі» вірить, то як нам, звичайним смертникам, не вірити?

Німці не числилися з великим сорокмільйоновим народом, який ще все має вагу і колись може пригадати... Але зразу приходить інша думка: хіба ж вони обов’язані хоч і пальцем кивнути за нас? Ну, добре, але чому тоді підбадьорювали, чому їх преса писала так прихильно? Але преса не є ще уряд, німці є такими добрими дипломатами, що ніколи нам офіційно нічого не сказали, не обіцяли, і ми на них числити не можемо.

16-го березня 1939

Скоро зрання збудила нас пані Обручариха, що носила нам молоко. Це була жінка селянина, добра патріотка, що разом з чоловіком, таким самим фанатичним — своїми дітьми освідомленим — українцем цілу зиму освідомлювала темних у своїй вулиці. Також і діти, дочка – артистка театру «Нова Сцена», а син — студент, були з тих найвідданіших нашій справі [...].

Пані Обручариха багато нам допомагала перед виборами. Була вона живим сейсмографом, від якої цілу зиму довідувались ми про все, що тільки було зв’язане з настроєм хустських селян.

Але тепер принесла пані Обручариха молоко плачучи і сказала, що української влади вже нема в Хусті, прем’єр Волошин виїхав кудись вночі.

Я почав роздумувати: що далі? Дійшов до того висновку, що найліпше буде, як родину завезу до рідного села Волового. Згадав я зимівку свого батька, що була на 7 км від села. Ця зимівка «Затінь» у Прохіднім під полониною Миршею. В тій самій зимівці перебувала ціла наша родина зиму з 1914 на 1915-й рік, коли російські війська зайняли були Карпати. Я тоді був службовцем на пошті (до війська вступив я тільки осінню 1915-го року). Десь у жовтні пошта евакувала до Дебрецина і пішов і я з нею, але не з медом було мені на чужині, і через три тижні, як тільки трохи уступили російські війська, я вернувся, а пошти ще довго не було. Ціла наша родина зі мною включномісяцями була в зимівці і страждання війни так не відчувала, як інші. В селі хати були порозбивані (багато селян скривалось по лісах у звичайних колибах або й без того), голод, біда, вічний страх і переляк. В опущених хатах було повно війська, в інших австрійські військові коні повигризали вікна та одвірки. Також і в батьковій хаті в селі зробили собі майстерню військові шевці та ременярі. А ми собі в зимівці, далеко на горбі, пробули цілу зиму досить добре. Там зимувала і худоба, було молока, сиру, масла і подостатком бараболь. Іншого не було, але і в мирні часи іншого у верховинського селянина майже не було. Але бараболю й бриндзю їв би я до смерті. Хіба ж потрібно кращої вечері, як картопля і кисле молоко?..

Час від часу заблукали до нашої зимівки то австрійські, то російські стежі, то мадярська розвідка. Багато раз долітали російські кулі з другого верха з «Кошарища» з-під Кам’янки або австрійські — з «Дешевої»! Ми тоді худобу нагнали у криту зворину, а самі позалізали і скрилися в ямах, в яких іншим разом зимували батькові картоплі... Але як фронт посунувся на галицьку границю, то й те минуло.

Оцю нашу родинну «Затінь», де було 6—8 морґів верховинського поля в тата і стара дерев’яна, похила хатина, яку ще збудував мій дід перед 50-ти роками, і згадав я собі тепер (її посідає мій брат Михайло і мама). Ця зимівка вже раз вирятувала численну родину мого батька, чому не могла б тепер дати захист моїй родині? Із панських вигод прийдеться зрезиґнувати, але кислого молока і картоплі й тепер знайдеться, і біду можна буде перебути, перетягнути найтяжчий час окупації. Очевидно, без мене, бо мені тепер прийдеться жити скитальцем. Як тільки відвезу родину, попрощаюся з ними. Надовго? Здається, що так...

Біжу до друкарні випускати святочне число «Нової Свободи» про історичне відкриття. Набір готовий, заломаний, тільки садити в машину і друкувати. Але нема кому друкувати... Друкар не прийшов. Коли б хоч машиніста зловив, щоб випустити бодай ці найважніші чотири сторінки про постанови та ухвалені закони нашого Сойму... Але машиніст — чех, а чехи повтікали ще вночі... Шкода моєї праці, мучився з рукописами до самої півночі, і ось найважливіші закони в нашому житті відлиті, біліються в сріблястому олові, але вони вже не побачать світу... Серце мене болить, що найкраще, найважніше число газети в моїй журналістичній практиці я вже випустити не маю спромоги... Рукою гладжу холодне олово і прощаюсь від нього з тяжкою душею.

Іду головною вулицею. Побіля мене біжить перинами навантажений самохід і зразу спиняється. Двері відчиняються, і я бачу д-ра Дудикевича з родиною. Пані і дівчата заплакані. Все залишили, рятують голе життя.

Іду з ними разом і в Головній Команді «Січі» вистарав їм дозвіл на переїзд автом до Бичкова. Прощаємось зі сльозами в очах... Хто знає, чи побачимося ще в житті...

Вулиці Хуста цвітуть синьо-жовтими прапорами. Це ще від учора... Бідні, нещасні вони... Замість них серед отих проклятих мурів вже шиються інші.

Думаю зробити так: як тільки скрию родину в тій зворині, прилучусь до волівського куреня, що так героїчно бореться з чеськими недобитками. Правдоподібно з Волівщини уступимо на Гуцульщину і будемо відбиватися, доки буде сил. Коли б Румунія нам допомогла харчами та зброєю, то багато води потекло б долі Тисою до повної мадярської окупації гуцульських гір.

Спішу до адміністрації «Нової Свободи», щоб забезпечити собі авто. В адміністрації маємо ми свій власний самохід, новенький, який купили перед двома-трьома тижнями. Він до диспозиції як адміністрації, так і редакції. Та коли я поговорив на цю тему з нашим адміністратором інж. Круківським, він мене почав відмовляти від подорожі до Волового. Я зразу відчув, що він нерадо їде в той напрям.

Я почав роздумувати: Круківському жаль втратити новенький самохід, може, боїться і за власну шкіру... До воюючого куреня, певно, не схоче пристати, а на Гуцульщину автом з Волового не заїхати, а пішки йти він не захоче.

Хоч шефом редакції і адміністрації був я, міг йому просто наказати, щоб врятувати свою родину, бо чей же кожний знає, що я занадто експонований. Але мені стало жалко худорлявого, на вигляд хворовитого Круківського і я погодився на те, щоб взяти напрям просто на Ясіня — та ж так чи інакше опинимось на Гуцульщині...

Повернувся я до хати. Дочки вже не застав — вона поїхала, щоб допомогти перевезти деяких дуже заангажованих ранених січовиків із державної лічниці в Кривій. Дружина запакувала в наплечник і один чемодан справді найпотрібніші речі, деякий одяг і трохи білизни. Авто маленьке, багато не зміститься.

Аж тепер ми догадались, що нема з чим їхати. Середина місяця, в хаті ані сотика. Цілий час ми будували державу, зовсім не думаючи про себе. Мав я півтора тисячі корон заощаджених грошей у Підкарпатськім банку. Біжу туди, але банк зачинений; директора М. Никорака дома не знаходжу. Цілком нещасний. Пригадав собі, що в генерального секретаря УНО Андрія Ворона знаходяться партійні гроші. Зустрівся з Вороном біля Підкарпатського банку, просив від нього свою платню за березень, що мені належалась, але Ворон заявив, що в нього жодних грошей нема. Натомість старався він мене намовити, щоб я зістався з мадярами, мовляв, «по-мадярськи вмієш»... Та я про це і чути не хотів.

Зустрічаю Круківського, і ми умовляємось, що точно в годині 10:30 вирушимо з Хуста в напрямі Ясіня. Просив мене зайти на Головну Команду і вибрати посвідку на авто, щоб по дорозі наші перепустили авто.

Зачуваю, що в міністерстві шкільництва виплачують урядовцям і вчителям гроші. Моя дружина вчителювала в Рокосові чотири місяці і за цілий той час не дістала ні сотика. Тішилась, що одержить нараз.

Післав я дружину до міністерства, щоб дістати бодай на дорогу, але жінка повернулася плачучи — не дали... Всім дають, тільки їй ні, мовляв, вона належить до севлюського інспекторату... Від учора Севлюш вже в мадярських руках...

Поїдем без грошей, чорт бери! На Гуцульщині десь знайдеться селянська хата, гуцули добрі, уділять куток моїй родині.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

Як повідомляє Закарпаття онлайн, на площі Поштовій, в центрі Ужгорода під час несанкціонованого будівництва відкопали невідомий пі...
З відповідним листом активісти ГО «Учасників революції гідності, ветеранів війни, волонтерів та добровольців «ЄДНІСТЬ&...
За інформацією ЗМІ у суботу, 6 липня президент приїде на Закарпаття, аби представити нового голову Закарпатської ОДА Ігора Бондаре...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS