Зі щоденника В. Ґренджі-Донського: щастя і горе Карпатської України (від 15-го березня 1939 р)

Foto 14 672x372(Мовою оригіналу)

Вечором 15-го березня 1939

Після засідання Сойму пішов я до редакції опрацювати матеріал відкриття. О 21-й годині прийшов і машиновий наборщик і почав набирати святочне соймове число щоденника. Аж десь біля двадцять другої години докінчив я працю, доповнивши число вже готовими відомостями військового характеру та закликами січової Команди. Ще заглянув до друкарні, дав наборщикові деякі вказівки і зайшов до адміністрації газети. За кілька хвилин прибув і директор друкарні Федір Ревай. Був надзвичайно пригноблений. Сказав, що звечора говорив телефонічно з своїм братом, міністром Юліяном Реваєм, що ще все знаходився у Відні.

Міністр телефонував, що німці щось крутять. Урядово нічогісько не скажуть, не заявлять, на папері нічого не дадуть, але неофіційно тим більше запевнюють, підбадьорюють і співчувають.

[...]

Що зробимо далі? Севлюш мадяри зайняли. Чеське військо евакує; наші севлюські оборонці просили, хай нам чехи дадуть хоч два панцирні авта — не схотіли, везуть з собою румунам... Тих кілька десяток семінаристів та гімназистів міста не могло вдержатися супроти мадярської регулярної армії.

Міністр Ревай обіцяв все зробити — добитись до аудієнції на найвищому місці (дотепер в цьому успіхів не мав, хоч щодня добивається...) і про вислід зателефонує завтра перед полуднем.

З тим ми і розійшлись. По дорозі довідався я, що влада вночі задумує покинути Хуст і опиниться в Бичкові. Я вже бачу, що справа стоїть погано. Прийшов додому, але мимо того, що вже була 23-та година, ні жінки, ні дочки не було вдома. Прибули аж десь опівночі, змучені. Цілісінький день разом з іншими жінками доглядали ранених та варили січовикам страву біля Головної Команди. Я думав поволі пакувати хоч ті найпотрібніші, речі, щоб були на поготові, але родина з Головної Команди принесла таку вістку, що німці вже в дорозі... З цими божевільними думками возилися наші вже два дні, але як не вірити, коли вчора в міністерстві я сам чув на власні вуха (а також подав і до газети), як березнянський окружний начальник телефонував, що німецькі війська вже в Пряшеві... (Щось подібного, як з вантажними автами під час евакуації Ужгорода...).

Хоч у моєму житті сто разів переконався я в ту святу правду, що треба вірити тільки у власні сили, якось ще все блимала надія і віра в чужі сили... Коли Головна Команда «Січі» вірить, то як нам, звичайним смертникам, не вірити?

Німці не числилися з великим сорокмільйоновим народом, який ще все має вагу і колись може пригадати... Але зразу приходить інша думка: хіба ж вони обов’язані хоч і пальцем кивнути за нас? Ну, добре, але чому тоді підбадьорювали, чому їх преса писала так прихильно? Але преса не є ще уряд, німці є такими добрими дипломатами, що ніколи нам офіційно нічого не сказали, не обіцяли, і ми на них числити не можемо.

16-го березня 1939

Скоро зрання збудила нас пані Обручариха, що носила нам молоко. Це була жінка селянина, добра патріотка, що разом з чоловіком, таким самим фанатичним — своїми дітьми освідомленим — українцем цілу зиму освідомлювала темних у своїй вулиці. Також і діти, дочка – артистка театру «Нова Сцена», а син — студент, були з тих найвідданіших нашій справі [...].

Пані Обручариха багато нам допомагала перед виборами. Була вона живим сейсмографом, від якої цілу зиму довідувались ми про все, що тільки було зв’язане з настроєм хустських селян.

Але тепер принесла пані Обручариха молоко плачучи і сказала, що української влади вже нема в Хусті, прем’єр Волошин виїхав кудись вночі.

Я почав роздумувати: що далі? Дійшов до того висновку, що найліпше буде, як родину завезу до рідного села Волового. Згадав я зимівку свого батька, що була на 7 км від села. Ця зимівка «Затінь» у Прохіднім під полониною Миршею. В тій самій зимівці перебувала ціла наша родина зиму з 1914 на 1915-й рік, коли російські війська зайняли були Карпати. Я тоді був службовцем на пошті (до війська вступив я тільки осінню 1915-го року). Десь у жовтні пошта евакувала до Дебрецина і пішов і я з нею, але не з медом було мені на чужині, і через три тижні, як тільки трохи уступили російські війська, я вернувся, а пошти ще довго не було. Ціла наша родина зі мною включномісяцями була в зимівці і страждання війни так не відчувала, як інші. В селі хати були порозбивані (багато селян скривалось по лісах у звичайних колибах або й без того), голод, біда, вічний страх і переляк. В опущених хатах було повно війська, в інших австрійські військові коні повигризали вікна та одвірки. Також і в батьковій хаті в селі зробили собі майстерню військові шевці та ременярі. А ми собі в зимівці, далеко на горбі, пробули цілу зиму досить добре. Там зимувала і худоба, було молока, сиру, масла і подостатком бараболь. Іншого не було, але і в мирні часи іншого у верховинського селянина майже не було. Але бараболю й бриндзю їв би я до смерті. Хіба ж потрібно кращої вечері, як картопля і кисле молоко?..

Час від часу заблукали до нашої зимівки то австрійські, то російські стежі, то мадярська розвідка. Багато раз долітали російські кулі з другого верха з «Кошарища» з-під Кам’янки або австрійські — з «Дешевої»! Ми тоді худобу нагнали у криту зворину, а самі позалізали і скрилися в ямах, в яких іншим разом зимували батькові картоплі... Але як фронт посунувся на галицьку границю, то й те минуло.

Оцю нашу родинну «Затінь», де було 6—8 морґів верховинського поля в тата і стара дерев’яна, похила хатина, яку ще збудував мій дід перед 50-ти роками, і згадав я собі тепер (її посідає мій брат Михайло і мама). Ця зимівка вже раз вирятувала численну родину мого батька, чому не могла б тепер дати захист моїй родині? Із панських вигод прийдеться зрезиґнувати, але кислого молока і картоплі й тепер знайдеться, і біду можна буде перебути, перетягнути найтяжчий час окупації. Очевидно, без мене, бо мені тепер прийдеться жити скитальцем. Як тільки відвезу родину, попрощаюся з ними. Надовго? Здається, що так...

Біжу до друкарні випускати святочне число «Нової Свободи» про історичне відкриття. Набір готовий, заломаний, тільки садити в машину і друкувати. Але нема кому друкувати... Друкар не прийшов. Коли б хоч машиніста зловив, щоб випустити бодай ці найважніші чотири сторінки про постанови та ухвалені закони нашого Сойму... Але машиніст — чех, а чехи повтікали ще вночі... Шкода моєї праці, мучився з рукописами до самої півночі, і ось найважливіші закони в нашому житті відлиті, біліються в сріблястому олові, але вони вже не побачать світу... Серце мене болить, що найкраще, найважніше число газети в моїй журналістичній практиці я вже випустити не маю спромоги... Рукою гладжу холодне олово і прощаюсь від нього з тяжкою душею.

Іду головною вулицею. Побіля мене біжить перинами навантажений самохід і зразу спиняється. Двері відчиняються, і я бачу д-ра Дудикевича з родиною. Пані і дівчата заплакані. Все залишили, рятують голе життя.

Іду з ними разом і в Головній Команді «Січі» вистарав їм дозвіл на переїзд автом до Бичкова. Прощаємось зі сльозами в очах... Хто знає, чи побачимося ще в житті...

Вулиці Хуста цвітуть синьо-жовтими прапорами. Це ще від учора... Бідні, нещасні вони... Замість них серед отих проклятих мурів вже шиються інші.

Думаю зробити так: як тільки скрию родину в тій зворині, прилучусь до волівського куреня, що так героїчно бореться з чеськими недобитками. Правдоподібно з Волівщини уступимо на Гуцульщину і будемо відбиватися, доки буде сил. Коли б Румунія нам допомогла харчами та зброєю, то багато води потекло б долі Тисою до повної мадярської окупації гуцульських гір.

Спішу до адміністрації «Нової Свободи», щоб забезпечити собі авто. В адміністрації маємо ми свій власний самохід, новенький, який купили перед двома-трьома тижнями. Він до диспозиції як адміністрації, так і редакції. Та коли я поговорив на цю тему з нашим адміністратором інж. Круківським, він мене почав відмовляти від подорожі до Волового. Я зразу відчув, що він нерадо їде в той напрям.

Я почав роздумувати: Круківському жаль втратити новенький самохід, може, боїться і за власну шкіру... До воюючого куреня, певно, не схоче пристати, а на Гуцульщину автом з Волового не заїхати, а пішки йти він не захоче.

Хоч шефом редакції і адміністрації був я, міг йому просто наказати, щоб врятувати свою родину, бо чей же кожний знає, що я занадто експонований. Але мені стало жалко худорлявого, на вигляд хворовитого Круківського і я погодився на те, щоб взяти напрям просто на Ясіня — та ж так чи інакше опинимось на Гуцульщині...

Повернувся я до хати. Дочки вже не застав — вона поїхала, щоб допомогти перевезти деяких дуже заангажованих ранених січовиків із державної лічниці в Кривій. Дружина запакувала в наплечник і один чемодан справді найпотрібніші речі, деякий одяг і трохи білизни. Авто маленьке, багато не зміститься.

Аж тепер ми догадались, що нема з чим їхати. Середина місяця, в хаті ані сотика. Цілий час ми будували державу, зовсім не думаючи про себе. Мав я півтора тисячі корон заощаджених грошей у Підкарпатськім банку. Біжу туди, але банк зачинений; директора М. Никорака дома не знаходжу. Цілком нещасний. Пригадав собі, що в генерального секретаря УНО Андрія Ворона знаходяться партійні гроші. Зустрівся з Вороном біля Підкарпатського банку, просив від нього свою платню за березень, що мені належалась, але Ворон заявив, що в нього жодних грошей нема. Натомість старався він мене намовити, щоб я зістався з мадярами, мовляв, «по-мадярськи вмієш»... Та я про це і чути не хотів.

Зустрічаю Круківського, і ми умовляємось, що точно в годині 10:30 вирушимо з Хуста в напрямі Ясіня. Просив мене зайти на Головну Команду і вибрати посвідку на авто, щоб по дорозі наші перепустили авто.

Зачуваю, що в міністерстві шкільництва виплачують урядовцям і вчителям гроші. Моя дружина вчителювала в Рокосові чотири місяці і за цілий той час не дістала ні сотика. Тішилась, що одержить нараз.

Післав я дружину до міністерства, щоб дістати бодай на дорогу, але жінка повернулася плачучи — не дали... Всім дають, тільки їй ні, мовляв, вона належить до севлюського інспекторату... Від учора Севлюш вже в мадярських руках...

Поїдем без грошей, чорт бери! На Гуцульщині десь знайдеться селянська хата, гуцули добрі, уділять куток моїй родині.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій закликає всіх релігійних діячів світу засудити проповідь релігійної ворожнечі а...
Прем’єр-міністри України та Словацької Республіки Володимир Гройсман та Петер Пеллегріні підписали низку двосторонніх догово...
Доктор Комаровський, радник Володимира Зеленського та член його команди, в цілому схвалює медичну реформу, яку розпочало Міністерс...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS