Зі щоденника В. Ґренджі-Донського:ПІД ЧОБОТОМ МАДЯРСЬКОГО ОКУПАНТА

GRENDGHA(Мовою оригіналу)

В імпровізованій лічниці в Жіночій Домівці в Хусті було біля 80 ранених, між ними багато мадярських полонених вояків. Всі мадярські тяжко ранені лежали в м’яких ліжках, тоді коли наші лежали на твердій долівці. Рідкі і дорогі ліки уділювано так само і мадярським раненим, як і нашим.

Супроти того, мадярський генеральний штаб дав наказ: «Ані ранених, ані полонених!» І цю мадярську безоглядність гонведи ще в сто разів перевищували, видумуючи рафіновані муки для нещасних полонених перед замордуванням.

Не ліпша доля чекала й невояків і несічовиків. Виловлювали мирне безборонне населення без того, щоб завели суд, без того, щоб склали протокол, а навіть без того, щоб записали ім’я жертви, і в немилосердний, садистичний спосіб вимордували...

Але навіщо ж вам про це говорити? Побачите з цих страшних описів.

Та заки перейду до подрібного описування тих страшних випадків здичілого мордування цілком невинних цивільних осіб та нелюдських, ніде нечуваних убивств і мучення полонених, запитаймо правників, нехай нам вияснять:

ЧИ МАДЯРСЬКА КОРОЛІВСЬКА АРМІЯ МАЛА ПРАВО НА ТІ ВАРВАРСЬКІ ЗЛОЧИННІ ВЧИНКИ?

Правники, перестудіювавши Міжнародне воєнне право, відповідають:

«...Карпатська Україна по Мюнхенській конференції була признана внутрішнім законом Чехословаччини з дня 22-го листопада 1938 р. ч. 328.36 з. і р. сфедерованою її частиною (територіально-автономною одиницею). У Віденському Арбітражі і за участі обох влад — чехословацької та мадярської — були визначені границі Карпатської України. Дня 14-го березня 1939 р. її урядом проголошено самостійність Карпатської України, яку 15-го березня 1939 р. затвердив її Сойм. Вже 14-го березня затверджено Міністерство війни (Народної Оборони), яке зараз приступило до організації Армії Карпатської України. І так Карпатська Україна, як карпатоукраїнська республіка, стала суб’єктом на Міжнародному форумі і мала право поробити все потрібне зарядження для оборони своїх границь і своєї самостійності. А Міжнародне Право (Стаття І. правильника війни на суші з р. 1907) признає за воєнну сторону і міліцію, якою була «Карпатська Січ» та відділи добровольців, коли:

1) на їхньому чолі стоять відповідальні особи за своїх підчинених;

2) уживають дотичні відділи видних відзнак;

3) ясно носять зброю;

4) зберігають воєнні закони і звичаї.

За умов 3) і 4) (ст. 2) і населення незайнятої території є воєнною стороною, коли хопилося зброї, щоб не допустити до ворожої окупації і коли на організацію за умовами 1) і 2) не стало вже часу.

Отже, січовому війську Карпатської Української Республіки, як також її населенню, що зброєю ставило відпір проти мадярів при окупації Карпатської України, приналежали всі ті права і вигоди, що Міжнародне воєнне право признає реґулярній армії якої-небудь іншої держави. А Міжнародне право бере в охорону:

І. Цивільне населення тим, що:

а) забороняє приневолювати його подавати інформації оглядно оборонних заряджень;

б) дозволяє хоронити честь, право родини і життя осіб;

в) приватне майно не сміє бути конфісковане.

II. Полонені (до яких зараховуються і некомбатанти) мають право на охорону свого життя, здоров’я і маєтку. Підлягають владі ворожої держави, а не тим військовим відділам, що їх взяли в полон. Поведінка з ними має бути людяна.

III. Ранені (і хворі, на базі постанов Конвенції з р. 1906, що находяться в лічниці, без огляду на їхню державну приналежність) мають бути респектовані і заопікувані. Після бою зобов’язані забирати ранених до лічниці і охоронити їх перед окраденням з боку ворожих вояків. Користуються вони правами полонених.

IV. З мертвими ворожі війська мають:

1) поводитися в гідний спосіб (не профанувати їх);

2) ствердити їхню ідентичність;

3) належно поховати.

Ось правила Міжнародного воєнного права, яке кожна і не так дуже шляхетна та цивілізована армія старається задержати наскільки можна. Але мадяри, що так гордо на кожному кроці підкреслюють свою «шляхетність», показалися гіршими дикунів.

Подаю це для історії, нехай судить.

ЗАМОРДУВАННЯ УЧИТЕЛЯ ДМИТРА ОСТАПЧУКА Й ІНЖ. ЛИТВИЦЬКОГО

Дня 22-го березня 1939 р. мадярські війська дійшли до Кобилецької Поляни й арештували 12 українців, між ними й управителя школи Дмитра Остапчука, громадянина Словаччини. Згаданий не брав участі в боях, за цілий час боротьби сидів у селі, а навіть селян відмовляв від якого-небудь збройного виступу.

Інших арештованих задержали на станції жандармерії, а Остапчука вояки повели до Великого Бичкова, до гімнастичної зали горожанської школи, де були інші ув’язнені українці. Вже по дорозі його вояки у страшний спосіб збили. В залі постягали всім черевики, позабирали документи, годинники, гроші без жодних записок — просто ограбили. Ув’язнених мучили у різний видуманий спосіб: били їх кольбами по голові, по ребрах, казали тримати руки догори годинами, а кому рука охляла, того били палицями. Решту часу мусіли сидіти по-турецьки, склавши ноги під себе. Ноги в’яли, люди мліли, але змінити позицію не було дозволено.

Другого дня якісь два пани увійшли на зали. Здавалося, що один був польський консул, а другий, догадуються, був Кароль Береш із Страбичова, той сам, що ограбив був батька Остапчука (побив його і взяв від нього 130 корон...). Ці панки кілька разів добре оглянули Остапчука.

Після того увійшов до зали комендант в’язниці, кремезний старшина у шкіряному плащі, підполковник мадярської армії Баконі. Зразу підійшов до Остапчука і почав з ним по-німецьки балакати, щось його питав, але в’язні чули тільки те, як він кілька разів по-німецьки відповів: «Найн!» — Ні! Підполковник наказав тоді двом жандармам бити Остапчука. Жандарми прикладами, палицями та кулаками вдаряли його і так побили йому голову, що зразу опухла і вся була в синяках.

Підполковник Баконі приступив до іншого в’язня – інженера Литвицького, що мав своє маленьке підприємство в Сілці. Його привели в той сам час, що й Остапчука. Литвицький вибрав з кишені свій чехословацький закордонний паспорт і почав підполковникові щось вияснювати, але цей вдарив його палицею в лице і дав наказ воякам бити Литвицького. Зразу наскочила на нещасного добра десятка вояків і почала його бити кольбами. Довго били його, він терпів, закусивши зуби, але не витримав і повалився на землю. Вже лежав він на долівці і ще й тут били його у такий нелюдський спосіб, що не можна було дивитися. Мусили його підняти і посадити біля Остапчука. Його голова була вповні закривавлена, кров заливала шнурками очі, а з рота виступав кривавий шум. На голові з лівого боку над самою голосницею виднівся розбитий череп голови.

Підполковник Баконі кивнув рукою, мадярські жандарми взяли обох нещасників і вивели із зали, ще й тепер б’ючи їх кольбами в плечі. Вийшовши зі шкільного двору, пройшли побіля хати Миколи Коперльоса. Завели їх у глуху вуличку, в якій заздалегідь розмістились вояки. Що це дійсно був Остапчук та Литвицький, можуть посвідчити селяни, які їх бачили і впізнали: Михайло Бойчук, Юлія Коперльос, Василина Андрусяк, Одотя Попович, Микола Волощук і Юрко Попович.

Відтак перейшли через подвір’я Василя Мандзюка і біля православної церкви наказали їм утікати в берег, щоб таким способом замаскувати розстріл. Інж. Литвицький зразу зорієнтувався і відмовився «втікати» —його застрілили на місці зараз коло церкви. Куля з рушниці була намірена йому між самі очі і вирвала добрий шмат тім’я.

Остапчук, побачивши це, почав утікати. Було то вечором біля 17-ої години дня 23-го березня. Почало якраз смеркатись. Перебіг він через подвір’я Василя Поповича. Це бачила жінка Поповича Василина та І. Цубера. Відтак біг він подвір’ям Івана Куцина, але на плоті зачепився і впав на землю. Один вояк здогнав його і пробив багнетом, а другий стрілив у нього. Тут Остапчук дістав ще вісім ран від баґнетів і куль. Один вояк гукнув: «Беашні езт а газемберт!» (Закопати цю собаку!) Вояки вимагали, щоб люди негайно поховали його на тому самому місці, де впав (у гній), але господар Іван Куцин відмовився на подвір’ї погрібати людину. На старому цвинтарі зараз викопали яму (при кінці загороди Івана Куцина), і там його похоронили. З подвір’я несли його труп: Микола Тріщук, Микола Волощук і Микола Луцак. Погребли його: Іван Куцин, Микола Тріщук, Микола Луцак, Микола Волощук та Іван Глеб.

Труп інж. Литвицького лежав до другого дня, поховали його також на старому цвинтарі. Обидвох їх особисто знали і впізнали їх, як лежали мертвими: Іван Куцин, Василь Йосипчук, учитель Андрій Кузьмик, учитель Микола Волощук, Юрко Попович Олексів та Юлія Коперльос.

Остапчук залишив вдову і троє дітей, найменше мало два роки. Коли вдова звернулася за смертним листом, то мадяри відмовили його видати. Коли подала масу свідків цього бестіанського злочину, то мадяри свідків тероризують, тероризували, а навіть тероризують і донині. А коли ті покликаються на те, що людина повинна говорити правду, то кількох побили жандарми на кров, мовляв, як посміли те бачити і чому під час злочину не заховалися в хатах...

Далі буде…

Друкується за виданням:

Ґренджа-Донський В. Твори. – Т. 8:

Щастя і горе Карпатської

України. Щоденник. – Вашингтон:

Видання Kapпaтськoгo

Союзу, 1987. – 487 с.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

us1

Популярні новини

22 вересня, Преосвященнійший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефа...
Час, що заскочив нас у свої тенета, назвати просто цікавим і визначальним, напевно, мало. У повсякденній круговерті та намаганні в...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS