Політична радянізація Закарпаття: три спроби в ХХ столітті

32 pershaПроцес радянізації політичних режимів на Закарпатті впродовж ХХ століття відбувався з певними регіональними особливостями й у різні періоди історичного розвитку. Такі спроби можна розглядати в розрізі трьох етапів. Перший із них припадає на період завершення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської монархії й політичних змін в Угорщині, до складу якої до 1919 р. входило Закарпаття. Другий етап фрагментарного процесу радянізації можна віднести до часу визволення краю з-під угорського панування Радянською армією восени 1944 р. і перших кроків нової влади Закарпатської України. Третій етап радянізації Закарпаття торкається факту офіційного входження краю, як Закарпатської області, до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки в 1946 р. й процесу адаптації до класичного радянського режиму з різноманітними її проявами.

 

На кожному з цих етапів слід ураховувати як історичну своєрідність розвитку регіону, яка впливала на різноманітні політичні зміни, так і на регіональні особливості сприйняття системних нововведень.

 

Перша спроба радянізації

Отже, першу спробу радянізації політичного режиму на закарпатських землях можна розглядати у зв’язку з кризою угорського уряду М. Карої, після чого до влади прийшли соціалісти. 21 березня 1919 р. вони проголосили Угорщину радянською республікою. Об’єднавшись у коаліцію, соціалісти з комуністами утворили Об’єднану соціалістичну партію Угорщини, а також сформували однопартійний уряд. Унаслідок цих подій в Угорщині фактично мирним шляхом було здійснено соціалістичну революцію. Швидкоплинний перебіг подій став несподіванкою для всіх суб’єктів тогочасних політичних процесів у регіоні. За перші три дні радянська влада поширилася й на території Закарпаття.

 

За короткий час свого існування (133 дні в Угорщині і 40 днів на Закарпатті) радянська влада не зуміла реалізувати весь комплекс суспільно-політичних змін. І на це були не тільки часові причини, а й складні внутрішньо- та зовнішньополітичні.

 

Пріоритетним завданням нової влади була зміна політичного устрою держави. Це стосувалося повною мірою суспільно-політичного й соціально-економічного змісту державної життєдіяльності. Серед основних планів щодо реалізації завдань Революційна урядова рада Угорщини виділяла націоналізацію банків, підпорядкування фінансових, господарських, промислових установ, створення Червоної армії, інших військових формувань. Переважну більшість цих сміливих задумів радянська влада реалізувати не встигла. Її політика як в Угорщині, так і на Закарпатті була характерною дублюванням внутрішньополітичної розбудови влади Рад у тогочасних Росії й Україні. Процес створення радянських органів влади відбувався за важливістю ролі Рад, їхніх виконавчих комітетів, директоріумів із залученням більш широких кіл населення. Це підтверджується й наслідками виборів, згідно з чим можна говорити про неоднорідний соціальний склад рад.

 

Якщо формування народних Рад мало певний позитивний відгук серед місцевого населення, то інші форми управління ставали непопулярними. Влада все більше набирала диктаторських ознак. Найбільш хибним у тогочасній ситуації був шлях дублювання радянської політики більшовицької Росії з її основними негативними проявами (репресії проти опозиції та інакомислячих тощо). До того ж поглиблювала проблеми адаптації нової політичної системи зовнішньополітична обстановка, яка аж ніяк не сприяла реалізації нових форм функціонування інститутів слабкого політичного режиму. До цього слід додати виношування власних планів щодо карпатського ареолу великими світовими державами або використання ними тактики впливу й контролю сусідніх із Закарпаттям держав. А ті інституційні прояви, які намагалися ініціювати представники радянської влади на Закарпатті за браком часу не могли знайти належної підтримки у громадян.

 

І все ж визначальними, передусім із точки зору поетапної реалізації процесу радянізації політичної системи в краї, є періоди Закарпатської України (1944 – 1946 рр.), її адаптації до радянської політичної системи після возз’єднання з Радянською Україною, трансформація адміністративно-політичних елементів у радянський час.

 

Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.)

Після ліквідації угорського окупаційного режиму восени 1944 р. на Закарпатті розпочалося утвердження народної влади. Активізувався рух за возз’єднання з Радянською Україною. Цей період отримав політико-правовий статус напівдержавного (перехідного) організму і назву – Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.). Створювалися розгалуження народних комітетів як органи місцевого самоврядування. Проте їхнє формування лише частково було з народної ініціативи. Головну роль виконували представники військового командування Червоної армії, котрі призначали керівництво населених пунктів. Поряд із цим на своїх посадах ще залишалися місцеві чиновники. Тому на цьому етапі склалася дещо парадоксальна ситуація з двовладдям. Однак із часом комуністи та радянські працівники витісняли з управлінських посад старих службовців і монополізували владу в своїх руках. Повсюдно здійснювався контроль радянських силових структур над політичними органами Закарпатської України.

 

Нова влада чітко дала зрозуміти, що повернення до «чеського плюралізму» з розгалуженою багатопартійною системою не буде. Натомість формувалась однопартійна, з монополізуючою роллю в суспільстві, система. Утворена Комуністична Партія Закарпатської України (КПЗУ), яка діяла на Закарпатті від 19 жовтня 1944 р. до 15 грудня 1945 р., була правонаступницею Закарпатського крайового комітету КПЧ (діяла у 1921 – 1938 рр.). На Установчій конференції в Мукачеві було вирішено об’єднати всі осередки в одну комуністичну організацію. Тоді ж обрали Центральний Комітет, до складу якого ввійшло 23 чоловік: С. Борканюк, О. Тимко, І. Ваш, М. Климпотюк, І. Ловга та ін. Першим секретарем ЦК КПЗУ став І. Туряниця, його заступником – Д. Тарахонич, а секретарями – С. Вайс та І.Ледней. Офіційним друкованим органом КПЗУ стала газета «Закарпатська правда», перший номер якої вийшов у світ 5 листопада 1944 р.

 

Головним своїм завданням партія вважала возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, а тому зобов’язала своїх членів очолити рух народних мас за єдність українського народу і найближчим часом вирішити соціально-економічні та національно-культурні проблеми через призму радянізації краю. На ділі це означало створення різноманітних комітетів, які займалися конфіскацією приватних землеволодінь і створенням на їхніх основі колективних сільських господарств, ліквідацією просвітницьких і пластунських осередків та організацією відповідних комуністичних молодіжних організацій тощо. Загалом, першочерговим завданням членів КПЗУ стала тотальна більшовизація суспільства за допомогою силових структур. Крім того, проводилася посилена чистка новоприйнятих комуністів, зважаючи на особливості «нещодавнього перебування в складі іноземної держави». Враховувалася також участь у діяльності інших політичних партій, які існували на Закарпатті у 20 – 30-х рр. минулого століття. Діяльність КПЗУ носила глибоко революційний характер, ідеалізувалися заслуги Червоної армії та комуністів у визволенні краю.

 

У роботі КПЗУ спиралася на створювані масові профспілкові, молодіжні культурно-мистецькі та спортивні організації. З ініціативи КПЗУ впродовж 1944 – 1945 рр. проводилися масові збори, мітинги, конференції, з’їзди робітників, селян, педагогів, працівників культури та ін. Значну роботу було здійснено під час підготовки і проведення Першого з’їзду народних комітетів, який ухвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною 26 листопада 1944 р. У цих подіях брали участь широкі верстви місцевого населення, що сприяло піднесенню рівня політичної культури в умовах адаптації до нової політичної системи.

 

Унаслідок виконання свого основного завдання і непередбачуваності накреслених подальших програмних положень, існування КПЗУ як окремої партійної структурно-організаційної одиниці ставало недоцільним. 15 грудня 1945 р. ЦК ВКП (б) вирішив вважати можливим прийняття КПЗУ до складу ВКП (б) і автоматичне переведення членів КПЗУ в члени ВКП (б). Проте це рішення викликало чергову хвилю партійно-політичної чистки кадрів, про що промовисто свідчать факти (всього 38 відсотків членів КПЗУ стали членами ВКП (б) ). Замість ЦК КПЗУ був призначений обласний комітет КП (б) У, а 5 січня 1946 р. затверджений його новий склад.

 

Перший з’їзд народних комітетів, крім Маніфеста про Возз’єднання Закарпатської України з Радянською України, обрав вищий орган державної влади – Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ), до складу якої ввійшло сімнадцять чоловік. Головою ради обрали Івана Туряницю, а заступниками – Петра Лінтура, Петра Сову та ін. Був також затверджений склад виконавчо-розпорядчого органу – уряду Закарпатської України. Згідно з декретом НРЗУ (9 січня 1945 р.), уся повнота влади в краї належала народу і здійснювалася через вільнообрані ним представницькі органи, тобто народні комітети на місцях і Народну Раду в центрі.

 

До компетенції голови НРЗУ, на перший погляд, входили досить широкі повноваження. Це питання офіційного представництва Закарпатської України за межами країни, функції виконавчо-розпорядчої влади тощо. Оскільки НРЗУ була єдиним вищим виконавчим і законодавчим органом влади в Закарпатській Україні, то її діяльність можна охарактеризувати як повну узгодженість законодавчих і виконавчих повноважень. Обрані члени НРЗУ крім законодавчої діяльності здійснювали реалізацію ухвалених радою законів. Переважав принцип «демократичного централізму». Однак поступово все відчутнішим стає дублювання основоположних засад радянської влади в контексті Радянського Союзу, а спроби противитися цьому відразу ж ліквідовувалися.

 

Останній період радянізації краю

На початку 1946 р. перехідний статус Закарпатської України був змінений правовим затвердженням її території в складі УРСР і утворенням Закарпатської області з центром у м. Ужгороді. Юридично питання статусу краю вирішилося 29 червня 1945 р. З цього часу йде повноправне вливання суспільно-політичних інституцій у загальнодержавну радянську політичну систему, й аспекти політизації українців Закарпаття втрачають свої регіональні особливості порівняно з іншими регіонами України. Це був третій і останній період радянізації краю у ХХ ст. Цей процес повністю реалізовувався під споконвічною ідеєю єдності українського народу.

 

Хоча слід відзначити, що ідея возз’єднання українських земель по обидва боки Карпат не була новою. Ще наприкінці Першої світової війни реально розглядалася ідея створення єдиної національної держави в етнографічних межах (щоправда, в нерадянському варіанті). Проте зовнішньополітичні чинники цьому завадили. У міжвоєнний період головний тягар щодо реалізації возз’єднавчих процесів узяли на себе окремі політичні партії, що діяли на Закарпатті. Серед них була й комуністична політична організація. Політичні партії Закарпаття можна, і це було б справедливо, вважати передвісниками тих возз’єднавчих політичних процесів, що відбулися в другій половині 40-х років ХХ століття. Проте здобутки багатьох українських політичних сил та їхніх представників на цьому шляху фактично були приватизовані однією комуністичною політичною організацією, яка, об’єктивно кажучи, не претендувала на роль лідера загальноукраїнського возз’єднання в його сучасному розумінні.

 

Так чи інакше, на третьому етапі радянізації ядром політичної системи залишалися комуністи, партія котрих цілковито контролювала суспільно-політичні процеси. Вона практично монополізувала всі важелі крайової життєдіяльності. Головним завданням тогочасності стало зміцнення та активізація органів радянської влади, встановлення радянських порядків, дотримання соціалістичної справедливості тощо. Посилювалася ідеологічна робота, особливо в середовищі людей, які недовіряли комуністам. Розпочалася кампанія формування радянських і партійних вищих кадрів за рахунок приїжджих. Натомість масового характеру набуло усунення з посад кваліфікованих місцевих працівників.

 

Отже, можна говорити про те, що кадрова політика радянської влади була спрямована на якнайшвидше утвердження нової політичної системи й адаптації до неї відповідних інститутів. Для цього було й здійснено заміну статусу перехідного напівдержавного але, власне автономного утворення на рівнозначну адміністративно-територіальну одиницю – область у складі УРСР. Як результат, поряд із політичними аспектами реалізовувалися й економічні (приведення до стандартів п’ятирічок, колективізація), культурно-національні (відхід від поняття «карпатоукраїнці» й розширення значення поняття «українці»), соціальні заходи (введення радянського паспортного режиму з обов’язковою пропискою). Але були й інші незручності, котрі в перші роки радянської влади негативно впливали на її імідж. Це надзвичайна мілітаризація краю через перенасиченість військовослужбовцями, жорсткий прикордонний режим, антирелігійна політика (ліквідація греко-католицької церкви), впровадження командно-адміністративної системи управління всіма суспільними сферами.

 

Таким чином, упродовж трьох визначених нами етапів процесу радянізації відбувалося фактичне дублювання головних елементів політичної системи Радянського Союзу. Загальні тенденції переважали над регіональними особливостями цього процесу і вказували, що радянізація Закарпаття проводилася «зверху», швидкими, авральними темпами. Керівну роль у цьому процесі відіграли партійні осередки при повній підтримці та контролі військових частин та органів безпеки. Особливо це простежується на третьому етапі. Тому цей період називають як динамічним, з точки зору суспільного розвитку краю, так і суперечливим, унаслідок перебільшення ролі в цьому процесі «народної ініціативи».

 

Як наслідок, процес адаптації до радянської політичної системи та Закарпатті відбувався в досить складних умовах післявоєнної відбудови. Якщо економічні успіхи мали об’єктивно позитивний характер, то політичний контроль життєдіяльності місцевих жителів залишив негативний слід на радянізації Закарпаття як політичного регіону.

 

Маріан Токар

Просвітницько-пізнавальний інтернет-портал «заКарпатія»

Проект Агенції досліджень регіонального соціуму «Карпатія»

 

Перша жінка-політик на Закарпатті

irena nevycjkaУ політичній історії Закарпаття свій яскравий слід залишила чимала кількість громадсько-політичних, культурно-освітніх та релігійно-духовних діячів. Серед них були партійні та державно-політичні активісти різних рівнів. Більшість із них були вихідцями із Закарпаття, інші – саме в цьому регіоні проявили свої професійні та громадсько-організаторські здібності. Але значна перевага в їх кількості належала представникам чоловічої статі. І хоча така ситуація загалом вписувалася в тогочасні стереотипи та тенденції чоловічої переваги в здійсненні важливих суспільно-політичних функцій, варто наголосити, що на Закарпатті, а саме у період існування Підкарпатської Русі в складі демократичної Чехословаччини, з’явилася передвісниця жіночої емансипації в політиці, яка на рівні з чоловіками вголос заявила про національну, політичну та партійну позиції й у своїх громадсько-політичних поглядах стала виразником рівноправного поступу місцевих жителів, незалежно від статі. Мова йде про Ірину Невицьку – відому культурно-просвітню та громадсько-політичну діячку Закарпаття та Східної Словаччини міжвоєнного періоду. І якщо її просвітницька активність була відомою весь час, то факт її участі у партійних баталіях та політичних дискусіях певною мірою знаходився у тіні.

 

Народилася Ірина Павлівна Невицька (дівоче прізвище Бурик) 10 грудня 1886 року в с. Збудська Біла, що на території сучасної Східної Словаччини. Початкову та горожанську освіту здобула в Сабинівській школі. У 1903 році, навчаючись у Пряшівській учительській семінарії, вона вийшла заміж за греко-католицького священика, відомого культурно-громадського діяча Омеляна Невицького, який через урядові переслідування був змушений у 1922 році емігрувати до Сполучених Штатів Америки. Ще раніше, в 1918 році, це подружжя стало одним із організаторів Руської Народної Ради у Старій Любовні, що стала не тільки культурно-національним, але й громадсько-політичним центром краю. Залишившись із дітьми на батьківщині, Ірина Невицька активно долучилася до громадсько-політичного життя регіону і стала на чолі патріотично налаштованого українського жіночого руху. У 1922 році вона разом з іншими жінками-активістками заснувала Союз руських жінок Пряшівщини й регулярно проводила виставки українського народного мистецтва. Впродовж 1920 – 1930-х років Ірина Невицька вела широку просвітницько-пропагандистську діяльність, організовувала театральні гуртки, лекції, недільні школи тощо. Як активна просвітянська діячка, І. Невицька брала участь у всіх культурних акціях, що проводилися «Просвітою», українськими педагогічними та іншими товариствами. У 1930 році заснувала «Просвіту» у Пряшеві. У 1932 році при «Просвіті» в Ужгороді вона створила секцію «руського жіноцтва». Своєю безпосередньою участю вона сприяла успішному проведенню у 1934 році «Жіночого конгресу». Поряд із цим, важливий внесок в історію політичного розвитку Закарпаття Ірина Невицька зробила заснувавши Українську Селянську Партію (1934 – 1938 pp.). Більше того, вона стала одним із керівників партії. Слід наголосити на тому, що це було вперше в історії Закарпаття, коли до складу партійної еліти високого рангу увійшла жінка! Саме цей факт дає можливість назвати Ірину Невицьку першою жінкою-політиком, партійним лідером.

 

Учасниця подій

Найактивнішими членами організаційної групи, крім Ірини Невицької, були І. Гриць, В. Кузьмик, М. Тулек, І. Боднар та ін. Установчі збори партії відбулися 7 квітня 1935 року в Ужгороді у присутності 30 осіб. Якщо із політико-національною орієнтацією партії, її метою і завданнями все було визначено без непорозумінь, то питання назви організації стало архіважливим. Мрії та надії українських закарпатців про єдність національно-патріотичних сил краю виражалися в думці однієї частини організаторів нової партії, які пропонували назвати її Українське Національне Об’єднання (газета соціал-демократів «Вперед» подавала назву «Українське Народнє Об’єднання»). Інша ж частина проводу партії стояла на традиційному підході до питання назви партії. Враховуючи, що більшість місцевого населення складали селяни, партія, а отже і її назва, мають виражати інтереси цієї верстви населення. Цікаво, що це була перша офіційна політична партія регіону, в назві якої було слово “Українська”! Про історію оформлення назви партії промовисто свідчить матеріал, надрукований у газеті «Народня Сила», яка була офіційним друкованим органом партії: «7 квітня 1935 р. засновано «Українське Національне Об’єднання», а 29.IV.1935 р. названо цю ж партію на «Укр. Сел. парт.». II.VII.1937 р. перехрещено цю ж партію на «Укр. Нац. Сел. Роб. Партію». Тоді ж обрано додатково ще й кількох нових членів до проводу партії. Саме тому, що цей новий провід не зробив своєчасно належних заходів щодо остаточного оформлення нової назви партії, то залишаються і стара назва, і перший провід партії правосильними. Отже, наша партія зветься надалі «Українська Селянська Партія». Як бачимо, період офіційного оформлення назви партії тривав більш ніж два роки, що було у той час незвичним. Незважаючи на це, партія діяла як самостійна організаційна одиниця. Свою діяльність вона підсилила новою у той час пропагандистською активністю – політичною журналістикою. Будучи здібним журналістом, Ірина Невицька впродовж 1931 – 1932 років була засновником і редактором газети «Слово Народа», а в 1936 – 1938 роках – газети «Народня Сила». Крім того, друкувалася в календарях «Просвіти», журналах «Пчілка», «Наш родний край» та ін., газетах «Свобода», «Нова Свобода» тощо. Ірина Невицька є автором і окремих видань: «Правда побідила» (1925 p.), «Дарунок» (1929 p.), «Матій Куколка» (1968 p.), «Князь Федір Корятович» (п’єса) та ін.

 

«Народня Сила»

Щодо партійної преси, то офіційний друкований орган партії «Народня Сила» почав виходити з 15 вересня 1936 року. Його редактором та видавцем був Михайло Тулек, а співредакторкою – Ірина Невицька. Новинка друкувала багато політичних статей, у тому числі й про діяльність різних партій. Натомість радикальний зміст матеріалів привертав увагу державних цензорів. Саме зі шпальт професійно виготовленої газети ми дізнаємося про історію становлення цієї політсили та її ідеології. Основне завдання партії її керівники вбачали у створенні на базі УСП об’єднавчого ядра всіх українських громадсько-політичних сил. Звідси і виходила позиція деяких членів партії, які аж до жовтня 1938 року неофіційно продовжували вживати назву партії як УНО: «Всі українці мусять зрозуміти стан сучасної політики, зливаючись в одне могутнє тіло, в одну українську лаву, яка не мала б cоперника на Підкарпатті, отже – в Українське Національне Об’єднання». Поряд із цим вживалася й назва Українська Національна Селянcько-Робітнича Партія. Постає питання, чому навколо саме цієї організації планували об’єднати всі українські сили краю. Адже у той час діяла одна із впливових проукраїнських політичних партій ХНП, яка, на відміну від «українських селян», уже тоді була злагодженим організаційно-структурним організмом. Важко погодитися з деякими дослідниками, які вказували, що «ХНП до 1938 року не мала політичного впливу серед населення». Причину цього треба, очевидно, шукати у зневірі в можливостях закарпатських українців, які входили до складу різних політичних партій, активно впливати на політичне життя краю та республіки. Недовіру до ХНП у провідників УСП, скоріш за все, викликала їх близькість із верхівкою греко-католицького духовенства, частина якого не мала чіткої національно-політичної позиції. Ось як про це зазначалося у газеті «Народня Сила»: «Не очікуємо від «володарів» жадної ласки, ані матеріальної допомоги. Не продаємось жадній партії, не вступаємо на услуги жадної держави, а хочемо вибудувати не від кого незалежну, власну, щиро-національну українську партію та її орган. На Підкарпатті нема своєї національної партії. Всі “наші” партії служать чужим інтересам, от і дочекались ми того, що з партії чеських соцдемів повикидали українців, викидуватимуть українців і з аграрної партії, а т. зв. Христіянську партію нині-завтра перебере єпископ Стойка для свого «третього напряму…» Однією із суттєвих відмінностей поряд з іншими партіями української орієнтації було те, що, починаючи з 1937 року, УСП стояла на більш радикально-національних позиціях, у їхніх відозвах уже сміливо і відверто звучали вимоги націоналістичного характеру. Про це свідчать резолюції ІІ з’їзду УСП. Тут, зокрема, зазначалося таке: «1. Вимагаємо правдивої, повної автономії і виборів до сейму, щоб народ міг собі вибрати своїх представників. 2. Вимагаємо, щоб усі посади зайняли на Підкарпатті правдиві представники, то єсть діти – сини українського народу. Урядники іншої нації, які залишаються дочасно в наших урядах, повинні скласти іспит з української мови. 3. Вимагаємо якнайскорше провести земельну реформу, то є парцеляцію великих земельних маєтків, як Латориця, державні лісові землі, з яких можна брати користь на посіви, пасовиська й інше та передачі цих земель нашому селянству». Однак, незважаючи на сміливість радикальних політичних положень, партія не зуміла виробити цілісну програму організації, в якій було б чітко вказано її завдання й чиї інтереси вона повинна виражати. Свої цілі УСП намагалася аргументувати в кількох програмних положеннях, які досить часто виходили у партійному друкованому органі «Народня Сила».

 

Свою політичну кар’єру Ірина Невицька продовжила і в часи національно-визвольних змагань за самостійність Карпатської України. Була членом Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. У дні становлення Карпатської України стала членом партії Українського Національного Об’єднання і звернулася із закликом до жіноцтва краю голосувати на виборах до Сойму за цю політичну силу. Після окупації Карпатської України угорськими військами повернулася у Пряшів. Померла Ірина Невицька 21 листопада 1965 року.

 

Маріан Токар, Ужгород

Доктор, отець Августин Волошин — Президент Карпатської України: віхи життя та творчості (частина 3)

p 36206 1 gallerybigВідчутного удару по Чехословаччині та Карпатській Україні завдав Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р., унаслідок якого від краю до Угорщини відійшли Ужгород, Мукачево і Берегово з прилеглими до них округами. Віденський арбітраж торкнувся п’яти округів — Ужгородського, Мукачівського, Берегівського, Севлюшського та Іршавського. Столицю Карпатської України довелося перенести до Хуста. Призначення А. Волошина прем’єр-міністром переконало Угорщину, що від нього годі чекати жодних територіальних поступок, не говорячи вже про передачу всього Закарпаття. А. Волошин прибув 2 листопада 1938 р. до Відня, однак участі в роботі арбітражної комісії не брав. Як писав В. Гренджа-Донський, закарпатську делегацію “не на те закликали, щоб з ними радитися, але щоб їм доручити готовий присуд”.

 

Криза Карпатської України

Уряду доводилося діяти в екстремальних умовах. Архівні джерела свідчать, що наприкінці 30-х років Карпатська Україна переживала глибоку економічну кризу, її соціально-економічне становище особливо погіршилося після Віденського арбітражу. Уряд А. Волошина намагався провести реорганізацію лісової промисловості, радикальні реформи в електроенергетиці. Важливе значення приділялося залученню іноземного капіталу. Протягом усього періоду існування Карпатської України велася активна робота щодо укладення торговельних угод із Румунією, Німеччиною та Угорщиною. З ініціативи уряду А. Волошина було проведено кілька акцій допомоги населенню гірських районів краю. Рівень життя переважної більшості населення країни був надзвичайно низьким. Протягом усього періоду існування молодої автономної держави існувало безробіття, а також підвищення цін, спекуляція продуктами продовольства. Примітивним був розвиток медицини. Спроба уряду поліпшити соціальне становище місцевого населення до суттєвих змін не привела. Велика надія покладалася на матеріальну підтримку організацій української еміграції, яка постійно надходила з США, Канади, країн Європи і Далекого Сходу.

 

Не легшим було внутрішньополітичне становище Карпатської України. Архівні документи свідчать, що уряду Карпатської України доводилося діяти в умовах, коли не припинялися напади на її територію угорських і польських терористів, постійно велася антиукраїнська і античеська ворожа пропаганда, справжня листівкова і радіовійна. Політичну кризу в краї поглиблювали суперечності між чеським урядництвом і місцевим населенням, а також численні конфлікти в самому українському таборі. В 1938–1939 рр. зіткнулися між собою представники двох поколінь: молоді радикали-націоналісти, які вимагали від уряду рішучих дій, і старші за віком помірковані політики, які при допомозі маневрувань намагалися зберегти автономний статус краю. Представником останніх був і Августин Волошин.

Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, Августин Волошин готує “Проект організації Українського університету в Закарпатській Україні”, “Закон про заснування Українського Державного Університету в Хусті”, “Меморандум в справі утворення на Підкарпатській Русі університету, а в першу чергу перенесення Українського Вільного Університету з Праги до Ужгороду”.

Уже з перших днів свого прем’єрства А. Волошин почав орієнтуватися на Німеччину — єдину велику країну, яка обіцяла йому своє заступництво. Волошин усе робив для того, щоб німецьке населення не відчувало них проблем. Для того щоб тримати під своїм контролем розвиток політичних подій у краї, до Хуста був призначений консулом німецький дипломат Гамількар Гофман. Закарпатцям було дозволено виїжджати на заробітки в Німеччину, що деякою мірою зменшило безробіття. Наївно вірячи гітлерівським обіцянкам про допомогу, А. Волошин просив Г. Гофмана “передати... славному вождеві німецького народу... нашу щиру подяку І сердечний привіт”. Із вищенаведеного М. Вегеш робить висновок, що уряд, очолюваний А. Волошиним, чітко притримувався пронімецької орієнтації, переслідуючи при цьому єдину мету: зберегти територіальну цілісність краю.

 

20 січня 1939 р. А. Волошин дав дозвіл створити політичну партію під назвою Українське Національне Об’єднання (УНО). Всі інші партії, які діяли на території краю до цього часу, за рішенням Праги, були заборонені. 24 січня 1939 р. був іменований центральний провід УНО, який очолив Ф. Ревай. 27 січня було сформовано список послів до Сойму Карпатської України. Список відкривав прем’єр-міністр Августин Волошин. На виборах до Сойму 12 лютого 1939 р. із 92,5 % населення, що взяли в них участь, 92,4% проголосували за УНО.

Проведення Сойму Карпатської України

 

Августин Волошин планував відкриття Сойму провести в м. Рахові 2 березня 1939 р., однак президент ЧСР Е. Гаха на той день не скликав сесії. Він дозволив, урешті-решт, скликати Сойм 15 березня. Того дня перший в історії краю український парламент розпочав свою роботу. Ще напередодні його відкриття, 14 березня, А. Волошин проголосив самостійність Карпатської України, сповістивши про своє рішення Міністерство закордонних справ Німеччини. Шістьом засіданням Сойму, які проходили протягом трьох годин одного дня, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, герб, прапор і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став Августин Волошин, за якого проголосували всі посли.

 

Сойм проходив у той час, коли угорська армія вже вторглася на територію Карпатської України. Молода незалежна держава припинила своє існування. Однак, незважаючи на це, саме виникнення Карпатської України як держави ще раз продемонструвало перед усім світом, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом з своїми братами з Великої України. Ідея соборності всіх українських земель відображена у меморандумі уряду Карпатської України від 24 жовтня 1938 р.: “Карпатська Україна — складова частина території українського народу. Тому її населення усвідомлює свої обов’язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства”.

Останні захисники Карпатської України 17 березня 1939 р. припинили опір. У краї встановився жорстокий окупаційний режим. Невдовзі А. Волошин зрозумів, що Гітлер дозволив Угорщині окупувати Карпатську Україну. І тому коли він давав інтерв’ю кореспонденту Рейтера, то прямо заявив: “Німці ганебно нас обманули...” На цьому політична кар’єра Волошина закінчилася.

 

Життя Волошина після окупації Курпатської України

 

А. Волошин разом зі своїм урядом залишили Хуст і 16 березня перейшли румунський кордон. Спочатку вони дісталися до Югославії і зупинилися в Бєлграді, потім А. Волошин разом з А. Штефаном поїхали до Загреба. Із Загреба 11 квітня виїхали до Відня, звідти до Братислави, Берліна і до Праги. У Празі А. Волошин жив постійно до дня свого арешту 20 травня 1945 р., пов’язавши свою долю з Українським вільним університетом, доктором філософії якого він став 30 жовтня 1938 р. Колегія професорів УВУ обрала А. Волошина професором педагогіки у 1938/193939 навчальному році. До своїх обов’язків він приступив восени 1939 р., читав курси педагогічної методології, методики навчання мови та історії, навчання арифметики та природничих наук, укладав нові підручники У 1940/1941 навчальному році його обрано продеканом філософського факультету. У квітні 1945 р. він стає ректором УВУ — останнім ректором празького періоду УВУ.

 

Перед приходом до Праги Радянської армії на початку травня А. Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід, залишився у Празі, де його і досягло всевидяче око НКВС. Вперше А. Волошина заарештовано 14 травня 1945 р. На цей раз його завезли в приміщення УВУ, забрали ключі від ректорської канцелярії та архіву і відпустили. Другий арешт А. Волошина органами НКВС відбувся 21 травня теж у його помешканні за адресою Прага-Сміхов, Под Ліпками, 11. Кап ітан Смершу Шибайлов доставив його на Дєлостржелецьку вулицю, де його було замкнено в тюремному підвалі. З Праги А. Волошина вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув’язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур А. Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя.

 

Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських діячів Закарпаття першої половини XX ст. У “Заповіті”, написаному 19 серпня 1944 р. В Празі, Волошин написав: “Лиш загальнохристиянська етика, що стоїть над народами й державами, може забезпечити й нашому народові почесне місце в родині цивілізованих націй”.

 

Ім’я визначного українського вченого-педагога, письменника, видавця, громадського та політичного діяча сьогодні увіковічено в багатьох назвах. Зокрема, іменем Волошина названа одна із центральних вулиць міста Ужгорода, а на будинку, де він жив і працював, встановлена меморіальна дошка. На одній з набережних міста стоїть пам’ятник визначному закарпатцю. Ім’я Августина Волошина носить один із закарпатських вищих навчальних закладів — Карпатський університет. Крім того, виявом державного визнання визначної постаті української історії є Указ Президента від 15 березня 2002 р. про присвоєння Августинові Волошину посмертно звання Героя України.

 

Професор, архімандрит Віктор Бедь

Карпатська Україна у вогні

hgvgftНа сторінках нашого видання неодноразово публікувалися матеріали, витяги з архівних хронік та дослідження, які стосувалися найвизначнішої й одночасно найтрагічнішої сторінки історії Закарпаття в ХХ столітті. Наразі пропонуємо вашій увазі матеріал про бойові події середини березня 1939 року у викладі очевидців, а також у спогадах тих осіб, які мали безпосереднє відношення до становлення Карпатської України, потім зазнали репресій як від угорських окупантів, так і від радянських "визволителів".

Пам’ятки першої світової війни на закарпатті

Ужок-10-225x300Минулого року виповнилося сторіччя від початку Першої світової війни – однієї з найбільших трагедій в історії людства, в якій загинуло понад десять мільйонів осіб. Буремні події війни не оминули і Закарпаття, залишивши по собі особливу форму суспільної пам'яті – військові кладовища, обеліски, меморіальні дошки, знаки тощо.

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини

Мукачівські поліцейські оперативно затримали грабіжника, який пограбував 25-річну місцеву мешканку та планував збагатитися за раху...
Державне агентство водних ресурсів та Агенція журналістики даних презентували інтерактивну карту забрудненості річок в Україні &la...
В м.Ужгороді, 11 червня, в кафедральному храмі апостола українського Андрія Первозваного Карпатської єпархії УАПЦ відбудеться вш...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS