Про унікальність закарпатської вишивки

vyshyvkaТрадиційна народна вишивка вирізняється локальною варіативністю, різноманіттям функціональних призначень, широким застосуванням у побуті. Вона супроводжувала людину від народження, у різноманітних святково-обрядових дійствах, поховальних обрядах, була найпоширенішим видом декоративно-ужиткового мистецтва.

 

Ніколи не виконувалась тиражовано, мала колективний характер творчості. Традиція вишивання передавалась від матері до доньки, впродовж століть відшліфовуючи та вдосконалюючи свої технічні та мистецькі якості. Художніми засобами у ній відображено складні історичні процеси, що відбувались у житті народу, їх уявлення про всесвіт, красу та художні смаки.

 

Загально українські та локальні риси сформували самобутній характер вишивки українців Закарпаття. Через природне географічне положення краю у вишивці збереглись вишивальні традиції часів Київської Русі. Зокрема способи крою вбрання, місця їх вишивання, давні техніки та геометрична основа візерунку. Первісно вишивка виникла та розвинулась на вбранні, сформувались її функціональне призначення: практичне, оберегове, естетичне, етнічне і етнографічно-розпізнавальне, соціальне та інші.

 

Вишивка взаємообумовлена з художньою системою строю, конструкцією одягу, місцем її розміщення на вбранні. За допомогою вишивки скріплювались полотнища і збірки одягу, маскувались та декорувались шви. Всі отвори на сорочці: комір, манжети, пазуху, подолок – оздоблювали вишивкою, що за уявленнями пращурів мало оберігати людину від лихого ока та хвороб. Сама ж тканина вважалась непроникною для злих сил, оскільки виготовлялася предметами (веретена, прялки), на яких вже були нанесені оберегові знаки. Таку ж функцію виконували вишиті орнаментальні мотиви: хрести, вазони, зірки на рукавах та пазусі.

 

Вишивка на тканинах інтер’єрного призначення розвинулась значно пізніше за одягову, що було обумовлено побутуванням на Закарпатті курного типу житла та традицією декорування скатертин тканими кольоровими смугами. На початку минулого століття вишивка тільки доповнює декоративні ткані смуги грядкових рушників, скатертин. Протягом першої половини ХХ ст. вишивкою, геометризованими мотивами та натуралістичними букетами квітів, що вишивали по периметру чи горизонтальними рядами, оздоблювали серветки та скатертини долиняни та лемки Закарпаття. Вишиті інтер’єрні тканини мали гігієнічне та естетичне призначення, а грядковим рушникам надавались ще й оберегові, обрядові та магічні властивості. Внаслідок міської моди поширились натуралістичні антропоморфні зображення на настінних серветках, що виконувались стебловим швом за контуром малюнку.

 

Вишивальні техніки характеризуються різновидністю та технічною довершеністю. Серед найпоширеніших лічильні та не лічильні вишивальні техніки: низинка, кучерявий стіб, стебловий шов, рубцювання мережкою, вирізування, гладь пряма і коса, хрестик.

 

Орнаментика вишивок є ромбово-крапковою, вибудовується з ромбів та різноманітних додаткових орнаментальних мотивів, зигзагоподібних ліній – кривульок. Геометрична основа вишивки є одною з найдавніших, вона трансформувалася у стилізовані рослинні. В 20-30-і роки у вишивку проникають натуралістичні орнаменти, які поширились через популярність техніки вишивки гладдю, перешиванням вишитих квітів із друкованих взірців та фабричних хусток і міських впливів.

 

Виникнення вишивки вздовж швів полотнищ формувало стрічкові типи композиції традиційної закарпатської вишивки, що розвинулась у трирядні стрічкові на уставках гуцульських сорочок. Комбіновані типи композиції утворювались із горизонтальних та вертикальних стрічкових та розеткових композицій на рукавах сорочок у долинян басейну річок Боржава, Ріка, Теребля. Рослинні натуралістичні букети квітів лемків і бойків Закарпаття компонували у замкнуті композиції з натуральним відображенням кольорів стебел та квітів рослин.

 

Колорит закарпатської вишивки впродовж ХІХ – середини ХХ ст. розвинувся від однокольорової – «білим по білому», що виконувався різноманітними відтінками льняних, конопляних ниток на білому полотні з додаванням незначних кольорових вкраплень до двоколірної кольорової гами червоно-синьої, а з початку ХХ ст. розвинулась у поліхромні вишивки з домінуванням одного чи декількох кольорів. Колористичні якості творів, велика кількість високохудожніх пам’яток вишивального мистецтва, композиційна виразність, технічна досконалість та локальна варіативність свідчить про високий художній рівень вишивальниць.

 

У сучасній етнології Закарпаття виділяється в окремий етнографічний регіон. Територіально адміністративні кордони Закарпаття сформовані в січні 1946, не відображають етноспецифіки краю, хоча площа етноісторичного Закарпаття на кінець Першої світової війни складала 21,4 тис. км2. Проте саме в межах закарпатської області, вишивка зберегла свої давньоукраїнські риси. Виділені на основі локальних та художніх характеристик типи вишивок в основному збігаються з етнічно-етнографічними ареалами Закарпаття. Так тут доволі чітко виділяється етнографічна група українців – долинян, що займають низину, передгір’я та частково високогір’я. Етнографічний район закарпатських гуцулів, бойків та лемків простягаються на високогір’ї Карпат. На Закарпатті проживають такі етноси як румуни, угорці, а в окремих селах та містах, компактно, словаки, німці, євреї та інші.

 

У гуцулів Рахівщини повсюдно поширені геометричні орнаментальні мотиви, фризові трирядкові композиції, поширена техніка вишивки низинкою, лічильною гладдю, кушнірським і стебловим стібками та домінують теплі кольори у поліхромній вишивці. Геометричні орнаменти вибудовувались у стрічкові, дво-триряднострічкові композиції з одного чи кількох орнаментальних мотивів. Протягом першої половини ХХ ст. чистота геометричного орнамен-ту збереглась лише в ясінському і частково богданському вишивальних осередках. У рахівському та зрідка в богданському вишивальних осередках з перших десятиріч ХХ ст. використовувались і геометризовані квітково-рослинні орнаменти. Квітково-рослинні орнаменти реалістичних форм на Рахівщині зустрічались лише в с. Верхнє Водяне і його околицях, де маємо вишивку гладдю за контурами малюнка. Такі композиції орнаментальних мотивів були характерні для вишивки як жіночих, так і чоловічих сорочок. Особливістю гуцульської вишивки є те, що вона виконувалась по уставках, які пришивали до сорочки. У ХVІІІ ст. колорит місцевої вишивки формували натуральні відтінки конопляних і льняних та вовняних білих, сірих і чорних ниток.

 

Протягом ХІХ ст. місцева вишивка була однобарвною білою, чорною, сірою, червоною, синьою, в другій половині ХІХ ст. – двобарвною червоно-синьою, червоно-чорною, червоно-білою, а з кінця ХІХ – початку ХХ ст. – поліхромною. У місцевій поліхромній вишивці продовжували домінувати червоні, сині, чорні і білі кольори, що поєднувались з теплими кольорами.

 

У вишивці гуцулів Рахівщини першої половини ХХ ст. чітко окрес-люються чотири вишивальні осередки. Так, у ясінському вишивальному осередку геометричний орнамент компонувався у широкі декоративні смуги, в колориті яких домінували насичені жовто-оранжеві барви. У богданському вишивальному осередку дрібні геометричні та стилізовані квітково-рослинні орнаменти компонувались у широкі смуги, але в їх колориті переважали червоно-малинові, червоно-жовті, червоно-зелені барви. У рахівському вишивальному осередку в композиціях з геомет-ричних орнаментів домінували червоні, чорні і білі барви, а у вишивці стилізованих квітково-рослинних мотивів – зелені, жовті, оранжеві і червоні кольори. У великобичківському вишивальному осередку одяг оздоблювали геометричними, геометризованими та квітково-рослинними орнаментами реалістичних форм. Щільні смуги геометричних орнаментів на уставках вишивали червоними, чорними і білими нитками, а квітково-рослинні орнаменти реалістичних і стилізованих форм – червоними, малиновими, жовтими, зеленими, білими та іншими нитками.

 

В етнографічній групі долинян виділяються марамороський, бор­жав­ський, ужанський та перечинсько-березнянський етнографічні райони. Спільні риси ви­шив­ки долинян усіх чотирьох етнографічних районів проявлялись у вишивці по збір­ках, домінуванні геометричних орнаментів, вишивці чоловічих сорочок пе­ре­важно білими нитками, а жіночих – різнокольорових, техніках вишивки ни­зин­кою, вирізуванням, хрестиком, кучерявим стібом та ін. З кінця ХІХ ст. у вишивці долинян поширились стилізовані квітково-рослинні мо­тиви, а в окремих вишивальних осередках квітково-рослинні орнаменти реа­лістичних форм. Внаслідок цих процесів виразно проявились локальні особливості вишивальних осередків долинян Закарпаття.

 

Так, у марамороському етнографічному районі чітко окреслюються дві гру­пи вишивальних осередків. Перша – пов’язана з поліхромною вишивкою дов­гих жіночих сорочок («довгань») геометричними ор­на­мент­ами в селах межиріччя річок Теребля-Ріка. Вони компонувались у широкі («заспульниці») чи вузькі орнаментальні смуги. В колориті вишивок домінувала червоно-синя гама, поширеними були рапортні, стрічкові, хрестово-центричні композиції. Друга – пов’язана з поширенням стилізованих квітково-рос­лин­них орнаментів у селах басейну р. Тересва на довгих жіночих сорочках з квадратним ви­різом горловини («волоських»). Їх оздоблювали збірками, ме­реж­кою та вишивкою на плечиках двох-трьох паралельних орнаментальних смуг, хрестика чи вазона на пазусі. У колориті «волоських» сорочок пониззя р. Тересва до­мінували світлі відтінки жовтих, оранжевих, рожевих барв, а у селах верхів’я р. Тересва – червоні, чорні, сині зелені барви. В околицях с. Хижа «волоські» со­рочки збирались у збірки лише на рукавах, а горловина та плечики оз­доблювались широкими смугами геометризованих орнаментів. У місцевій по­лі­хромній вишивці домінували червоно-чорні, червоно-синьо-зелені барви.

 

Довгі жіночі сорочки боржавського етнографічного району кроєм, орна­мен­тикою, колоритом схожі до «довгань» мараморощини. Вони відрізнялись ли­ше розміщенням, композицією і колоритом вишивки. Рукав оздоблювали смугами вишивки: поперечною – у верхній частині ру­ка­ва, а під нею вишивали візерунок з чотирьох ромбів («хвіст»). Вздовж шва рукава вишивали ланцюжок ромбів («на жабки», «на стовпчики»). Комірець і манжети вишивались і пришивались до горловини і ниж­ньої частини рукавів. Пазуху оздоблювали пришитим витканим червоними нит­ка­ми шматком полотна («краску»). З кінця ХІХ ст. у місцевій вишивці жіночих со­рочок домінувала поліхромність, проте в ній традиційно домінували червоні і си­ні барви.

 

В ужанському етнографічному районі з середини ХІХ ст. поширені ко­рот­кі жіночі сорочки («опліча»), що збирались у збірки так як і «довгані». Тут ви­ді­ля­ються дві групи вишивальних осередків: ужгородський і мукачівський. В уж­го­родському вишивальному осередку «опліча» практично не оздоблювались ви­шивкою. Лише в с. Невицьке і Камянецька Гута інколи на плечиках ви­ши­ва­ли вузеньку смугу поліхромних квітково-рослинних орнаментів. До­ли­ня­ни тут, під впливом словацьких традицій, оздоблювали спідниці, що виши­ва­лись квітково-рослинним орнаментом гладдю за контуром малюнку.

 

Традиції народної вишивки на одязі долинян ужанщини збереглись у групі му­качівських вишивальних осередків. Геометричні та стилізовані квітково-рослинні орнаменти тут компонувались у вузенькі орнаментальні смуги. З перших де­сятиріч ХХ ст. їх часто поєднували у вишивці сорочок та скатертин. Протягом другої половини ХІХ ст. у місцевій вишивці комбінували білі барви з червоними, синіми чи світло-оранжевими. У ХХ ст. міс­цева вишивка стала поліхромною. У вишивці геометричними орнаментами до­мінували білі, червоні та сині барви, а у вишивці стилізованих квітково-рос­лин­них мотивів – червоні, бордові, рожеві та блакитні. Ще одна особливість міс­цевої вишивки – майже повна відсутність у ній чорного кольору. Долиняни ужанського ет­нографічного району у 30-х р. ХХ ст. чоловічі сорочки міського крою оз­доб­лю­вали переважно ромбо-хрестовими орнаментами.

 

У долинян перечинсько-березнянського етнографічного району побутували довгі та короткі («опліча») жіночі сорочки з короткими рукавами та блуз­ки міського крою. Не дивлячись на це та на певні бойківські, словацькі і міські впливи, традиції народної вишивки тут збереглись до середини ХХ ст. Це проявилось в оздоблені жіночих сорочок збірками довкола горловини, па­зу­хи, плечиків і манжет, вишивкою геометричними візерунками. З кін­ця ХІХ – початку ХХ ст. тут набула поширення техніка вишивки хрес­тиком, яким вишивали геометричні і стилізовані квітково-рос­лин­ні мотиви. У колориті вишивки жіночих сорочок до­мі­ну­вали червоні і чорні барви, а з 20-х років ХХ ст. поширилась поліхромна вишивка, що най­ви­раз­ніше проявилась при вишивці гладдю квітково-рослинних орнаментів. Чоловічий традиційний одяг долинян складався з короткої сорочки з ши­ро­ки­ми рукавами без манжет та широких штанів («гатей»). Такі буденні сорочки не оздоблювались. Святково-обрядові чоловічі сорочки традиційно оздоб­лю­ва­ли вирізуванням, виколюванням, циркою, мережкою та по комірі-стійці, у верх­ній частині рукавів, з обох боків розрізу пазухи та вишивали білими нитками («білим по білому»). Ними вишивали стрічки, зубчики, ромби, квадрати та інші гео­метричні орнаменти. У боржавському і перечинсько-березнянському етно­гра­фічних районах з 30-х років ХХ ст. почали поширюватись сорочки міського крою з стоячим чи відложним комірцем. Вони, за гуцульським взірцем, оз­доб­лю­вались поліхромною вишивкою геометричними чи сти­лі­зо­ва­ни­ми рослинними орнаментами. Такі ж зміни протягом 20-40-х років ХХ ст. відбулись і в оздоб­лені бойківських і лемківських чоловічих сорочок.

 

Народна вишивка на одязі бойків Закарпаття. Ви­шивка закарпатської частини Бойківщини характерна зосередженням вишивки на па­зу­сі та верхній частині рукавів коротких жіночих сорочок («опліча»). Давні со­роч­ки вишивались по збірках двома голками зразу: одну грубу нитку про­тя­гу­ва­ли швом, як при тканні, а другу-тонку нитку закручували у сітчастий візе­ру­нок. Хвилясті стібки («кривулі») на збірках були не лише каркасом ви­шивки, а й скріплювали збірки («рями»). Щільні складки на пазусі жіночих со­рочок протягом другої половини ХІХ ст. декорувались лише стібками і гео­мет­ричним орнаментом, що утворювались прямими, скісними і ламаними лініями. Їх пересічення і поєднання утворювали різні геометричні фі­гу­ри: ромби, квадрати, трикутники і т. п. Крім того, у місцевій бойківській ви­шив­ці використовувались розетки («звізди»), напіврозетки і т. ін. Поєднанням зуб­ців, ромбів, квадратів, кривуль, спіралей, меандрів створювались стріч­кові орнаментальні смуги.

 

Для вишивки бойків усіх вишивальних осередків характерні тех­ніки вишивання низинкою і хрестиком. Лише з перших десятиліть ХХ ст. у них поширилась вишивка гладдю. У ви­шивці закарпатських бойків традиційно поєднувались геометричні та сти­лізо­ва­ні рослинні орнаменти, а з 30-х років ХХ ст. і квітково-рослинні орнаменти реа­ліс­тич­них форм. Останні самостійно використовувались лише у вишивці жіночих хус­ток. Крім того, у вишивці жіночих і чоловічих сорочок бойків зустрічались ант­ро­поморфні та орнітоморфні орнаментальні мотиви та мережка. Традиційно вишивку компонували у вузькі горизонтальні і вертикальні ор­наментальні смуги з великою кількістю дрібних елементів, які були ритмічно ук­ладені. Основні орнаментальні мотиви геометричних вишивок поєднувались з великою кіль­кістю додаткових елементів. Вони ритмічно вибудовувались і використовувались у різноманітних композиціях. Для колориту характерно поєднання червоних синіх та незначне вкраплення білих кольорів.

 

Вишивка на одязі лемків Закарпаття. Близько 10 сіл вер­хі­в’я правого берега р. Уж науковці відносять до лемківських. Вони знахо­дя­ть­ся у смузі бойківсько-лемківсько долинянського порубіжжя. Тому в їх побуті та на­родній культурі, при домінуванні бойківських традицій, прослідковуються ще й долинянські та словацькі впливи. У лемків, як і в інших етнографічних гру­пах українців Закарпаття, були поширені техніки вишивання ни­зин­кою і хрестиком, а з 20-х років ХХ ст. – ще й гладдю. До початку ХХ ст. у ви­шивці на одязі лемків домінували геометричні і геометризовані рослинні орнаменти, які компонувались у стрічки. Лише з 30-х р. ХХ ст. тут поширився квіт­ково-рослинний орнамент реалістичних форм, які вибудовувались у доцентрово-замкнуті композиції. Колорит вишивки закар­пат­ських лемків першої половини ХІХ ст. однобарвний білий («білим по білому»), з середини ХІХ ст. – однобарвний білий, червоний чи синій, з кінця ХІХ – по­чатку ХХ ст. двобарвний червоно-синій, а з 20-х років ХХ ст. поліхромний.

 

Загалом народна вишивка українців Закарпаття ХІХ – першої половини ХХ ст. своїм призначенням, художніми особливостями, збе­реженою давньоукраїнською термінологією нерозривно пов’язана з на­род­ною українською. Зберігаючи дав­ньо­ук­раїнські вишивальні традиції, розвиваючи їх і передаючи набутий досвід вишивального мистецтва, виши­валь­ниці засвідчували високу художню культуру й талант українського народу.

 

Роман ПИЛИП, кандидат мистецтвознавства, викладач Закарпатського художнього інституту

На Закарпатті відновлюють хрест загиблим січовикам

p 110767 1 gallerybigАктивісти повідомляють, що дерев'яний хрест поблизу с. Оріховиця повністю зіпсувався. Планується встановити металевий хрест. Повна сума для встановлення становить 2640 грн.

 

Тож, всі бажаючі можуть долучитися. Банківські реквізити 5168 7572 9023 8429 , Кондратюк Борис, Приватбанк. Прохання не бути байдужими і відгукнутися. Разом зібрати благодійні внески буде не складно. А воїни Карпатської Січі заслуговують пошани!

 

Історична довідка:

Події, що стались у березні 1939 року на цьому місці, описав учасник Карпатської України та письменник Василь Ґренджа-Донський: “Ще того самого дня (16-го) розстріляли мадяри дальших полонених січовиків; двох зараз на шляху за Оноківцями, а трьох повели на оріховецький міст й у варварський спосіб замордували на мості: пов’язали їм руки й ноги, відтак кожному зокрема прив’язали до ніг мотуз, а другий кінець мотуза прив’язали до бар’єра на мості, а потім всіх трьох перекинули через дерев’яний бар’єр так, що січовики живими звисали з моста головами в долину. Відтак гонведи зійшли з моста на берег Ужа і на яких 20 кроків почали ціляти в січовиків.

 

По-перше, стріляли в ноги, потім у черева, в груди, чванькуючись, котрий ліпше потрапив. Січовики від клятого ворога не благали милосердя... Кров шнурками стікала з них у воду… Кати відтак повідтинали мотузи і трупи попадали в воду. Всередині березня вода в Ужі була велика і сильна, і так трупи доплили аж до Ужгорода. Тут, на т. зв. Болотині, виловлювали їх цигани і на наказ мадярів закопували в Радванецькому лісі, не залишивши жодного сліду. Один труп застряг на гострих каменюках в Доманинцях, і його вночі два пастухи поховали”.

 

Джерело: Mukachevo.net

 

Cтолиця мінеральних вод та ліжникарства

n9D0pmJhmYwСело розташоване в міжгірській долині річки Чорна Тиса, оточене з півночі Полонинсько-Чорногорським пасмом гір (з вершинами Побори — 1076 м, Близниця — 1880 м, Менчул — 1120 м), з півдня — Мармароським кристалічним масивом. У цьому районі розташовані Чорногори (у складі яких — найвища вершина Українських Карпат г. Говерла — 2061 м, та решта 5 двотисячників, з яких до Квасів найближче розташована г. Петрос, 2020 м). Клімат помірно континентальний, середньорічна температура повітря коливається від +7 °C до +9 °C, найтепліший місяць (липень) з середньою температурою +17 °C, найхолодніший (січень) з середньою температурою −5 °C. Опадів випадає за рік від 850 до 1050 мм. Відносна вологість повітря перебуває в межах 65-88%. Рельєф гірський. Гори лісисті, займають 6082 га площі. Вище лісистих гір простягаються альпійські луки, які називаються полонинами. Ліс змішаний: бук, ясен, ялина, ліщина, черемха, явір, тополя, береза та ін. Також у лісах зустрічається багато грибів та ягід таких як чорниця, суниця, ожина, калина, горобина, брусниця, шипшина та багато ін. Село перетинає залізниця Львів-Рахів. Згідно з Українською загальною енциклопедією (1939) у Квасах є золото.

 

Існує декілька старовинних легенд про підставу виникнення села Кваси. По одній з них, першими поселенцями в живописній долині були утікачі-кріпосні із-за перевалу, котрі, щоб позбавитися від панщини, поселялися в цій, вкритою густими лісами, місцевості. Так, у давнину від лютого пана з Галичини в долину Чорної Тиси втекла жінка з двома дочками-красунями. Спочатку йшли вони гірською стежкою. Після тривалої і виснажливої дороги пришли до великого каменя і сіли відпочити. З того часу це місце зветься «Бабин камінь». Говорять, що і до цих пір всім самотнім дівчатам і жінкам, які доторкнуться до каменя рукою, обов'язково пощастило в любові, якщо не відразу, то протягом року. Коли утікачки спустилися до річки, жінка відмітила, що до них наближаються двоє молодиків-опришків. З першої ж миті цієї зустрічі зародилася любов між красунями дочками і леґінями. Хлопці попросили у жінки, щоб вона віддала їм дочок в дружини, але мати наполягла, щоб молоді повінчалися. Для цієї любові не могло бути жодних перешкод: опришки сіли на коней і незабаром привезли з собою із-за перевалу священика, який повінчав обидві молоді пари. Щоб священик не втік і не бачив, куди його везуть, леґіні зав'язали йому очі. Після вінчання вони не відпустили попа, а побудували тут невелику вільхову церкву, що обмазана глиною, і хатину для нього. Молоді побудували собі невеликі рубані хатини і почали щасливо поживати і добра наживати. Згодом утікачів від панщини і з армії з гір все більше прибувало, і так поступово виникло село.

 

Інша легенда розповідає про те, що якось їхали верхи наїждженим плаєм опришки. Плай вів аж до самого Сигота (Мараморош-сигот), звідки возили дорогоцінну сіль. Опришкам дуже сподобалося місце біля річки, і вони вирішили тут поселитися. Знайшли неподалеку джерело «квасної» води, яка постійно «бурчала» та ще і лікувала від різних хвороб. Незабаром тут виникло село, яке отримало назву Кваси.

 

Згідно з історичними довідками та джерелами появу с. Кваси датують 1684 р. У XVIII ст. село належало до Королівської комори, було руським поселенням, населення якого здебільшого займалося лісорозробками. В селі є безліч мінеральних джерел, вода з яких належить до унікального типу «Арзні» і «Єсентуки». Першу водолікарню та купелі «Буркут», (інша назва мінеральної, дещо газованої води гуцульською говіркою) на базі мінеральних джерел, було збудовано за часів панування Австро-Угорської монархії у середині XIX ст. ання Австро-Угорської монархії. У роки іноземного панування до 1944 року село мало назви Боркут, Тисаборкут. 

 

Головне багатство й унікальний лікувальний засіб села Кваси — це цілюща мінеральна вода Горнотисянського родовища, яка добувається із власної артезіанської свердловини. За своїм складом вона слабковуглекисла, миш'яковиста, малої мінералізації, хлоридно-гідрокарбонатно-кальцієво-натрієва, холодна, з підвищеним вмістом метаборної кислоти. Іншими словами, вода санаторію «Гірська Тиса» — єдина в Україні природна мінеральна миш'яковиста вода. Цілющі властивості цієї води дуже добре та позитивно впливають на покращення обміну речовин, відновлення опорно-рухового апарату, та виводить з організму зайві солі та радіонукліди.

 

Село Кваси ще називають столицею ліжникарства, тобто виробництва ліжників — одного з невід'ємних елементів гуцульської культури. Він завжди супроводжував гуцула протягом життя і був не тільки ковдрою, але й символом добробуту та багатства, використовувався в народній медицині, і навіть у шлюбному обряді. Сьогодні він знов набуває популярності, і ткалям закарпатської Гуцульщини не бракує роботи. Тут зберігають давні традиції ремесла та мріють заснувати школу ліжникарства. 

 

Є у Квасах свій краєзнавчий музей, а також традиційна стара дерев'яна церковиця - Преображенська (Петропавловська), збудована у 1780 р. З боку і позаду храму та дзвіниці знаходиться пантеон села - сільське кладовище, яке є своєрідною книгою пам'яті і історії села. У передній частині кладовища в 1905 р. встановлено великий бетонний хрест з розп'яттям і написом: "Хресту Твоєму поклоняємося, Владико і Твоє воскресіння славімо". Перед дзвіницею, з правого боку від храму, під самою огорожею, знаходяться чотири поховання з трьома залізними надгробними пам'ятками-хрестами з розп'яттям. Перший з написом: "Теофілу Глібовецькому, маляру і фотографові 15.03.1846-19.08.1890". Очевидно, за походженням це був галичанин або поляк, який втік від переслідування.

 

За селом в урочищі "Чопаш", коли те давно було кладовище, де ховали італійських і австро-угорських робочих, будівельників залізниці в кінці XIX ст. через Кваси до перевалу. На прицерковному кладовищі у верхній частині розташовані майже в ряд 8 могил угорських солдатів, які загинули в боях другої світової війни, тому що поряд з селом проходили бойові дії (їх поховали в 1944 р.). У іншому кінці села, у напрямі Білин розташоване ще одне старе кладовище. В основному тут, коли те ховали виключно бідних, тому що за місце не треба було платити, а також самовбивць. На цьому кладовищі знаходиться і братська могила січовиків. 

 

Джерело: Karpatnews

Закарпатець, що виливав дзвони для всієї Східної Європи

0496Ференц Еґрі (угор. Ferenc Egry) — власник підприємства з виготовлення дзвонів у селі Малі Геївці (нині Ужгородський район). Народився в цьому ж селі у 1864 році.

 

Ференц походив з династії дзвоноливарів і ремесло перейняв у свого батька, який працював у дзвонарному цеху, засновнаному в Малих Геївцях у 1793 році.

 

Продукція реалізовувалась не тільки на локальному рівні, але і на ринках усієї Східної Європи. Географія та об'єми виробництва вражають. Тільки для Мукачівської єпархії було відлито дзвони для 184 храмів.

 

Найбільший дзвін Ференца Еґрі справно працює і донині — це велетень вагою 2 тонни на дзвіниці реформатської церкви у Дебрецені, що розташована на площі Арпада.

 

На території Закарпатського музею народної архітектури та побуту, поблизу Шелестівської дерев'яної церкви, можна побачити два великі дзвони, виготовлені на підприємстві Ференца Еґрі.

 

Окрім підприємництва, Ференц Еґрі також займався політикою. У 1923–1938 роках Ференц був депутатом Угорського парламенту від Об’єднаної партії угорців.

 

Ференц Еґрі помер у 1945 році у місті Шопрон після евакуації з рідного села перед наступаючою Червоною Армією. Головна вулиця Малих Геївців носить його ім'я.

 

На фото: Ференц Еґрі поруч із дзвонами під час їх посвячення у реформатській церкві в Берегові. 1920-і роки.

 

Джерело: Karpatnews

Озброєння Карпатської Січі (продовження)

Sichova delehatsija u VidniПродовження

Певні заходи з організації озброєння Карпатської Січі здійснював Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях. Восени 1938 р. питанням збирання зброї для відділів ОНОКС активно займалися рядові члени ОУН.

Активну роботу в цьому напрямку проводив, зокрема, Роман Шухевич, якому до грудня 1938-го вдалося роздобути чимало легкої зброї, різні військові навчальні матеріали та підручники.

 

Після переходу на Закарпаття, він за дорученням шефа штабу ОНОКС М. Колодзінського, у січні–лютому 1939-го часто від’їжджав до Праги, Відня, Берліна, Львова, де зустрічався із представниками ПУНу, намагаючись заручитися їхньою підтримкою у справі здобуття зброї та задля налагодження фінансової допомоги від української заокеанської еміграції Карпатській Україні.

 

15 січня відбулася поїздка делегації Карпатської Січі у складі 14 осіб на чолі з Головним командантом Д. Климпушем до Відня.

 

Січова делегація у Відні на Гельденплац біля будівлі австрійського рейхстагу. В центрі ряду в папасі стоїть Головний командант Д. Климпуш. Позаду нього праворуч –  організаційний референт ПУНу Я. Барановський (Лімницький) та ліворуч – Роман Шухевич (Борис Щука). Січовики озброєні сталевими кортиками, прикріпленими до шкіряного ременя зліва. 16 січня 1939 р.

 

Наступного дня січовики оглянули місто, відвідали будівлю австрійського парламенту, Національний музей, царський двір (Шонебург) та фірму Мейр. Використовуючи нагоду – перебування в Австрії, – члени командування Карпатської Січі намагалися таємно закупити зброю для потреб організації, однак невдало. 17 січня січова делегація, отримавши телеграму із Хуста про призначення Л. Прхали міністром автономного уряду, була змушена терміново повернутися в Карпатську Україну. З метою придбання зброї для Січі в середині лютого в Берлін їздив також заступник коменданта ОНОКС Іван Роман. Однак ця поїздка також не принесла результатів.

 

У середині цього ж місяця Р. Шухевич, перетнувши кордон, навідався до Львова, де зумів домовитися з головою Центросоюзу Ю. Шепаровичем про надання фінансової допомоги Карпатській Січі. Той обіцяв виділити необхідну суму, щоб закупити зброї для 15 тис. січовиків, а саме: гвинтівки, автоматичні пістолети, легкі й важкі скоростріли (кулемети), гранатомети, ручні гранати, зенітну зброю і 2 гармати. Проте реалізації цього багатообіцяючого та, без сумніву, важливого проекту завадила консервативна політика ПУНу, керівництво якого через зв’язкових заборонило Центросоюзу надавати будь-яку допомогу Карпатській Україні, пояснюючи це тим, що, мовляв, Закарпаття «усім необхідним вже забезпечене».

 

План закордонного проводу ОУН закупити на гроші, зібрані від українських установ еміграції, 6 тис. гвинтівок для відділів Карпатської Січі Ріко Ярий (Карпат), представник ОУН у Німеччині, провалив.

 

Попри невеликі поставки зброї та амуніції, які зусиллями окремих крайовиків-підпільників всупереч забороні закордонного проводу ОУН нелегально переправлялися із Польщі на Закарпаття, відділи Карпатської Січі напередодні угорського нападу були погано озброєні та неготові до тривалого опору регулярним військам. Тому проблема здобуття зброї й надалі залишалася дуже актуальною і вкрай важливою.

 

Загалом, за даними О. Кандиби (Ольжича), Головна Команда Карпатської Січі «встигла закупити потай, приватно з різних джерел коло 200 револьверів, головно калібру 6,35 та три машинові пістолети з невеликою кількістю набоїв. З цього разом із згадуваними 10 рушницями складалось усе озброєння Січі, з якими вона вступила в грядущі події». Січовики Хустського коша мали 10 гвинтівок австрійської системи Манліхер, 3 автоматичні пістолети, 50 пістолетів та кілька ручних гранат. До гвинтівок було всього 25 набоїв, а до пістолетів – 2,5 тисячі.

 

Відсутність зброї у Карпатської Січі стала головною перешкодою на шляху до її організаційної розбудови, вишколу особового складу та перетворення із військової організації на справжні Збройні сили Карпатської України. Серед головних причин цієї ситуації варто виокремити такі:

1) відсутність у Карпатській Україні власної правової бази діяльності Карпатської Січі як військового формування автономного краю;

2) негативне ставлення чехословацького військового командування до проблеми озброєння відділів ОНОКС;

3) відсутність цілеспрямованої політики автономного уряду А. Волошина у ситуації з озброєнням Карпатської Січі;

4) невдачі української еміграції та ОУН у справі здобуття зброї для Карпатської Січі за кордоном.

 

Усі ці фактори призвели до того, що у вирішальний момент початку угорської інвазії Організація Народної Оборони «Карпатська Січ», незважаючи на чисельність (10–15 тис. чол.), через відсутність зброї практично виявилася нездатною чинити тривалий збройний опір частинам угорської регулярної армії. Зброю довелося захоплювати за надзвичайно короткий проміжок часу у відступаючих частин чехословацької армії. Усе це врешті призвело до кривавої трагедії Карпатської України та її захисників.

 

***

Магазинна гвинтівка системи Манліхера зразка 1895 р. калібру 8 мм, багнет з піхвами, пачка набоїв та подвійні сумки до них (по дві пачки у відділенні). Довжина – 127,2 см, вага – 3,65 кг.

Позитивні якості гвинтівки: невелика вага, легкий багнет, хороші балістичні якості, велика скорострільність та простота у використанні. Негативні: застаріла конструкція патрона (великий калібр), не зовсім зручний запобіжник та складна збірка затвору.

 

M95FullSidePhoto

Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p.,
призначений для самооборони. Інша назва – «дамський пістолет». Завдяки компактній конструкції пістолет був досить зручним у використанні. Калібр – 6,35×15,5 мм, довжина – 114 мм, ширина – 24 мм, висота – 78,5 мм, маса без патронів – 380 г, об’єм магазина – 6 патронів. Використовувався в озброєнні відділів «Жіночої Січі».

Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p.

fn 1906 02

Самозарядний бельгійський пістолет Браунінга моделі 1910 р. Калібр – 7,65X17 мм, вага без патронів – 590 г, довжина – 153 мм, об’єм магазину – 7-6 патронів. Один із найбільш поширених видів пістолетів. Був прийнятий на озброєння в арміях і поліційних формуваннях ряду країн світу. Цей вид пістолета носили на поясі старшини Карпатської Січі.

FN Mod.1910 9mm kort L

Самозарядний 7,65 мм пістолет С2 зразка 1927 р., розроблений інженером фірми «Чеська Збройовка» Ф. Мишкою.

Перебував на озброєнні чехословацької поліції, служби безпеки та охорони. Пістолет мав магазинний запобіжник, встановлений на рукоятці з лівої сторони. Калібр – 7,65 мм, початкова швидкість кулі – 274 м/с, вага без патронів – 0,2 кг, довжина – 159 мм, об’єм магазина – 8, прицільна дальність – 50 м. Чехословацька жандармерія передала відділам Карпатської Січі декілька пістолетів цієї моделі.

Samozarjadnyj 765 mm pistolet S2 zrazka 1927 r

Глінкова гвардія (слов. Hlіnkova Armіa) – напіввійськова організація Глінкової Словацької Народної партії в 1938–1945 рр.

Свою назву отримала на честь засновника і лідера партії, «духовного батька» словацького народу католицького священика Андрія Глінки (1864–16.08.1938). Створена 8 жовтня 1938 р. для забезпечення внутрішньої безпеки та правопорядку в автономній Словаччині на чолі з Каролем Сидором. Декрет уряду Й. Тісо від 29.10.1938 р. проголосив Глінкову гвардію єдиною організацією, в якій словацька молодь могла проходити парамілітарний вишкіл. Цим самим було оформлено правовий статус цієї організації в автономному краї.

29opnxg

 

Едмунд Бачинський (1880–1945) – міністр внутрішніх справ автономного уряду Підкарпатської Русі. У міжвоєнний період один із лідерів москвофільства на Закарпатті. У 1929–1938 рр. обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії.

123

 

Лев Прхала (1892–1963) – генерал армії. В 1914–1917 рр. воював в австро-угорській армії на східному фронті. 1917 р. потрапив у російський полон. Під час громадянської війни в Росії командував 8-м чеським стрілецьким полком у Владивостоці, який воював проти більшовиків, очолював уральський фронт. У 1919 р. командир 3-ої чехословацької дивізії, входив до складу вищого командування об’єднаних білих військ на території Сибіру.

 

У 1921 р. емігрував до Франції та Чехословаччини. У 1925–1931 рр. – командир 12-ї чехословацької піхотної дивізії в Ужгороді. 1931–1933 рр. – начальник генштабу чехословацької армії. 1933–1938 рр. – командир 3-ї армії. З 16 грудня 1938 р. до 15 березня 1939 р. – командувач всіх чехословацьких військ на території Закарпаття. 6–14 березня 1939 р. – за призначенням президента Чехословаччини Е. Гахи обіймав посаду міністра внутрішніх справ, фінансів та комунікації в автономному уряді А. Волошина.

1234

 

Управління державної поліції – центральний орган української поліції при уряді А. Волошина, створений наприкінці жовтня 1938 р. для особистої охорони прем’єр-міністра та членів уряду Підкарпатської Русі, забезпечення безпеки та правопорядку в автономному краї. Її директором став капітан Ю. Білей. За своєю структурою Українська державна поліція поділялася на таємну (політичну) та уніформенну. Першу очолював капітан Пановський, і вона мала в своєму складі паспортний та кримінальний відділи. Паспортний – видавав громадянські паспорти, дозволи на виїзд за кордон і в’їзд на територію автономного краю. Кримінальний – займався боротьбою з кримінальними та політичними злочинцями, здійснював слідчі дії.

 

Уніформенна поліція на чолі з поручиком В. Романчуком охороняла урядові будівлі та інші важливі державні об’єкти, чергувала та патрулювала на вулицях Хуста. Крім цього, вона виконувала допоміжну функцію при політичній поліції і залучалася до здійснення облав, арештів та обшуків. У лютому–березні 1939-го, за підрахунками істориків, до Української державної поліції Карпатської України записалося 278 чоловік. Головна діяльність поліції зводилася до боротьби проти угорських агентів та провокаторів на території краю.

 

Джерело: Олександр Пагіря. Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 152 с.: іл.

http://1939.in.ua

Мукачево міжвоєнного періоду у фотографіях

629433 1 w 1000Сьогодні вашій увазі пропонуємо дізнатися, як виглядало Мукачеве у період між Першою та Другою світовими війнами.

 

Нагадаємо, у цей час територія Закарпаття за умовами Тріанонського мирного договору відійшла до новоутвореної Чехословацької республіки, президентом якої був Томаш Масарик.

 

Мукачеве - місто обласного значення в Закарпатській області. Засноване 896 року. В українській мові вживається декілька варіантів назви міста. У словниках назва міста подається як Мукачеве. Ця назва вважається нормативною. Назва міста мовами інших національностей, які живуть або жили в місті: місцевою говіркою Мукачів, російською Мукачево, угорською Munkács, словацькою і чеською Mukačevo, польською Mukaczewo, німецькою Munkatsch, на їдиш מונקאטש, румунською Munceag, Muncaci, Muncaciu.

 

Джерело: Gazeta.ua

 

Озброєння Карпатської Січі

ZZZZZZZZZZНайбільшою проблемою, яка постала перед Карпатською Січчю як військовою організацією від самого початку її заснування, була відсутність зброї, необхідної для захисту від нападів терористів, підтримки громадського порядку та спокою в Карпатській Україні, проведення бойових вишколів.

 

Олег Кандиба (Ольжич), культурний референт ОУН та представник Проводу українських націоналістів при уряді А. Волошина, згадував: «Брак зброї був взагалі найболючішим питанням Січі. Без неї вона була не військовою, а тільки спортово-виховною організацією». П. Стерчо також писав, що «січовики зброї не мають. Тільки від випадку до випадку приділяється їм зброя для служби безпеки».

 

Головна проблема полягала в тому, що згідно з чинним чехословацьким законодавством право носити зброю мали лише військовослужбовці чехословацької армії, фінансової сторожі та прикордонної охорони, співробітники органів державної безпеки та поліції. Карпатська Січ як військова організація автономного краю формально не мала права на зброю, однак, будучи заснованою для захисту кордонів Карпатської України, змушена була вести збройну боротьбу з угорськими та польськими терористами.

 

Для надання допомоги чехословацьким прикордонникам і жандармерії у боротьбі проти диверсантів, чехословацьке командування спочатку видало 10 пістолетів, а після влиття чехословацьких «Народних Гвардій» у структуру Карпатської Січі в листопаді 1938-го у її розпорядження надійшло ще 10 гвинтівок австрійської системи Манліхера.

 

У с. Ясіня Рахівського округу відділ Карпатської Січі для проведення бойових вишколів мав 30 таких гвинтівок. Десять вдалося роздобути січовикам у с. Буштино. Певну частину зброї організація здобула під час боїв із польськими та угорськими терористами в прикордонній смузі. Так, зокрема, озброїлися січові гарнізони в Торуні та Ставному.

 

Однак цього явно не вистачало для виконання Січчю поставлених перед нею завдань. Ситуацію красномовно передав у спогадах командант однієї з найбільш забезпечених частин Карпатської Січі Хустського коша поручник С. Сулятицький: «Я ще не бачив ніколи в житті такої жадоби до зброї та однострою між людьми, яка була тоді в Коші. Багато коштувало мені праці переконувати та запевняти січовиків, що до всіх дійде черга та що зразу все те неможливе».

 

Слід зазначити, що автономний уряд Карпатської України не приділяв достатньої уваги озброєнню та розбудові Карпатської Січі як військового формування. Фактично організація існувала тільки на базі власного Статуту, а її правовий статус не був закріплений у жодному законі чи розпорядженні автономного уряду, як, наприклад, статут Глінкової гвардії у сусідній Словаччині.

 

Озброєння Карпатської Січі спочатку гальмував міністр внутрішніх справ автономного уряду Е. Бачинський. 30 листопада 1938 р. його звільнили з цієї посади. Уряд Карпатської України запропонував федеральному уряду 6 кандидатур на його місце, однак Прага не поспішала, і фактично до середини січня 1939-го посада міністра МВС в уряді А. Волошина залишалася вакантною.

 

У столицю Чехословаччини до голови федерального уряду Е. Берана почали приїжджати претенденти на цей пост. Головна Команда ОНОКС відрядила в Прагу свого кандидата С. Росоху, але цей візит не приніс бажаних результатів.

 

13 січня Головна Команда Карпатської Січі звернулася до уряду А. Волошина з проханням передати їй зброю, вилучену в мирного населення, яка перебувала у розпорядженні окружних урядів та судів. Керівництво ОНОКС просило також дозволу прем’єра закупити певну кількість зброї для відділів Січі, мотивуючи це тим, що «забезпечення порядку Карпатської України може заручити лише озброєна Карпатська Січ», а «вишколення та виконування служби січовиками є можливе лише тоді, коли січовики будуть озброєні». Однак автономний уряд свідомо зволікав із відповіддю, побоюючись загострення відносин із чехословацьким командуванням, яке різко виступало проти озброєння Карпатської Січі.

 

Прем’єр о. А. Волошин розумів усю складність зовнішньополітичного становища Карпатської України і покладав великі сподівання на допомогу чехословацької армії щодо оборони території краю. Зокрема, він підтримував хороші стосунки з командиром 12-ї піхотної дивізії чехословацької армії, яка дислокувалась на Закарпатті, бригадним генералом Олегом Сватком. А. Волошин неодноразово пропонував йому взяти всю справу оборони території краю в свої руки. Той формально погоджувався, однак цілком залежав від волі вищого армійського командування у Празі.

 

Тим часом 16 січня президент Чехословаччини Е. Гаха без згоди автономного уряду Карпатської України, порушуючи пункти конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі від 22 листопада 1938 p., призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України генерала армії русофіла Лева Прхалу. Це рішення федеральної влади уряд А. Волошина розцінив як втручання у внутрішні справи автономного краю і прояв централізаторських тенденцій у політиці Праги стосовно Закарпаття.

 

Цього ж дня відділ пропаганди ГК Карпатської Січі разом з Українською Центральною Народною Радою випустив листівку із закликом до жителів міст і сіл Карпатської України організовувати акції протесту проти рішення уряду Праги. Пропонувалося прийняти резолюцію з вимогами відкликання Л. Прхали з посади третього міністра автономного уряду, проведення українізації адміністративного апарату, жандармерії та фінансової охорони на території краю, негайного перекидання всіх українських вояків, підстаршин і старшин чехословацької армії на територію Карпатської України для формування «територіальної армії» з українським командуванням.

 

У багатьох населених пунктах Карпатської України пройшла хвиля античеських демонстрацій та мітингів, які переросли в масові акції протесту проти призначення чеського генерала українським міністром. Відділи Карпатської Січі взяли активну участь у проведенні античеських зібрань та акцій по всій території Карпатської України. Уже 17 січня у Хусті пройшла велелюдна демонстрація. Перед «Січовою гостинницею» відбувся мітинг. З балкона виступали Ф. Ревай, М. Бращайко, Д. Климпуш, І. Роман та І. Кедюлич. Античеські демонстрації січовиків перетворились у масові мітинги під гаслами «Січі – зброю!»

 

Через два дні, 19 січня, А. Прхала в супроводі бронемашин приїхав до Хуста, а наступного дня прибув до будинку уряду, який охороняли січовики. А. Волошин заявив генералу про неможливість співпраці. На це Л. Прхала відповів, що не очікував труднощів, з якими зіштовхнувся, а тому повертається до Праги з проханням до уряду звільнити його з цієї посади.

 

29 січня цього ж року Головна Команда ОНОКС видала декларацію на адресу уряду А. Волошина, в якій висловила підтримку його позиції у конфлікті з Прагою. Від уряду вимагалося також домогтися ліквідації чехословацької жандармерії та фінансової сторожі на території автономного краю і передання виконання їх функцій та усю зброю Карпатській Січі. Однак автономний уряд, на маючи достатніх для цього повноважень і побоюючись загострення конфлікту з федеральним урядом, відмовився надати допомогу Карпатській Січі в озброєнні.

 

Це змусило керівництво Карпатської Січі вдатися до пошуку інших шляхів для забезпечення Карпатської Січі зброєю. У Хусті виділили 60 січовиків, якими командував поручик Штефуца, для допомоги українській державній поліції, сподіваючись таким чином забезпечити їх вишколом та зброєю. Водночас керівництво організації вирішило самовільно викрасти частину зброї зі складів чехословацької жандармерії в Хусті. Акція відбувалася в ніч із 3 на 4 лютого, проте на вимогу прем’єр-міністра А. Волошина зброю довелося повернути.

 

Відомо про ще один випадок викрадення зброї. Вночі з 10 на 11 березня Роман Шухевич (Борис Щука) разом із Юрком Лопатинським (Калиною) за допомогою вартового відділу Січі викрали близько 100 гвинтівок, 40 пістолетів і 3 коробки з 25 тисячами набоїв. Усю здобуту зброю було вивезено за 15 км від Хуста і видано січовикам на конспіративне переховування. Про цю операцію було одразу повідомлено генералові А. Прхалу, який через начальника чехословацької жандармерії у Хусті підполковника Ваку поставив вимогу А. Волошину повернути вкрадене. Щоб не загострювати ситуації, прем’єр-міністр видав наказ директорові української поліції сотнику Ю. Білею протягом однієї доби повністю вирішити справу з повернення зброї. Було скликано нараду старшин Карпатської Січі на чолі з О. Кандибою (Ольжичем), на якій вирішено виконати розпорядження прем’єра. Обоє учасників отримали наказ зникнути з міста з огляду на загрозу арешту чехословацькою жандармерією.

 

Джерело:Олександр Пагіря. Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 152 с.: іл.

http: // 1939.in.ua

 

M95FullSidePhoto

 

Sichova delehatsija u Vidni

Партійна преса міжвоєнного Закарпаття як засіб виховання політичної культури

0 b34f7 adc50b39 XXLРозглядаючи політичну культуру як сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, реалізацію політичних знань, зразків поведінки соціального суб’єкта в історично визначеній системі політичних відносин і політичній діяльності, слід виходити з того, що виховання молоді позбавлене обмеженого впливу соціумного простору, а отже, вимагає комплексного розуміння суспільно-політичної дійсності. Адже саме через політичну культуру формується у людини єдність соціальних і політичних знань, орієнтації, норми та способи її політичної поведінки.

 

Елементи політичної культури

Уявляючи політичну культуру складним суспільно-політичним утворенням, необхідно враховувати пізнавальний, емоційно-психологічний, етично-оціночний та поведінковий елементи її структури. Завдяки цьому виховання політичної культури складає цілісну систему знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонували й відтворювалися в процесі зміни поколінь. Таким чином, пізнавальний елемент політичної культури складає найбільш типові й домінуючі в суспільстві уявлення про політичну дійсність, емоційно-психологічний – акцентує увагу на почуттях і переживаннях учасника політичного життя (почуття соціальної справедливості, нетерпимість до інакомислячих, емоції політичної діяльності, надії та очікування), етично-оціночний – групує цінності, норми, ідеали, що дають оцінку існуючим політичним відносинам, владі та іншим інститутам, а поведінковий – складає мотиви, стимули й політичні установки суб’єктів політичного процесу, характеризуючи ставлення людини до різноманітних політичних явищ і подій. Ця проблема є актуальною в умовах сучасного розвитку України, оскільки молодь активно політизується, бере участь у суспільно-політичних, у тому числі й виборчих процесах, підпадає під впливи різноманітних засобів масової інформації.

 

Досвід міжвоєнного Закарпаття є багато в чому показовим. Уважний аналіз джерельної бази та опублікованих досліджень, у змісті яких автори торкалися згаданої проблеми, свідчить про те, що окремі аспекти виховання політичної культури в регіоні за визначений період знаходили своє відображення в авторських доробках Івана Добоша (крізь аналіз змісту україномовної періодики), Павла Лісового (дослідження комуністичної преси), Маріана Токаря (в контексті розбудови партійних структур). Багатий джерельний масив можемо почерпнути з мемуарної літератури Августина Волошина («Ко исторіи нашого новинарства») й Августина Штефана («Дещо про Карпато-Українську пресу»), котрі детально описали складний етап розвитку партійної преси в регіоні. Безпосередньо документальним підтвердженням тенденцій та особливостей поширення елементів політичної культури серед молоді крізь партійну періодику слугують газетні та журнальні видання.

 

Дослідження найпоширеніших тематичних прикладів публічного виховання елементів політичної культури молоді на шпальтах партійної періодики покликане конкретизувати й завдання дослідження, серед яких виділимо такі: інформативно подати статистичну довідку щодо кількості партійної періодики в зазначений період та її політико-ідеологічної приналежності; документально підтвердити прояви впливу на крайову молодь у контексті елементів формування політичної культури; окреслити характерну особливість виховного аспекту політичної культури молоді.

 

Партійна періодика

Варто зазначити, що одним із засобів виховання політичної культури, зокрема і в молодої генерації Закарпаття впродовж першої половини ХХ століття, виступила партійна періодика. Щоправда, цей засіб був ефективний виключно за умов реалізації демократичних засад суспільного простору й політичного плюралізму. Це проявилося тільки в період входження краю до складу Чехословацької Республіки (1919 – 1939 рр.). У контексті анонсованого політичного плюралізму та його конституційного унормування в державі постало питання підвищення рівня політичної культури й можливостей її виховання серед молоді.

 

У згаданий період на теренах Закарпаття (тоді – Підкарпатська Русь) функціонувало щонайменше чверть партійних періодичних видань. Зокрема, переважну їх більшість складали російсько- (русько-) мовні газети і журнали русофільських партій («Карпаторусский Вестник», «Русский Вестник», «Земледельська Политика», «Руський Земледелець», «Русская Земля», «Русь», «Народная Газета», «Русская Народная Газета», «Наш Путь», «Карпаторусский Голос», «Молодая Русь» та ін.). Україномовні періодичні видання були представлені, відповідно, новинками проукраїнських політичних організацій «Карпатська Правда», «Руська Нива», «Народ», «Вперед», «Народня Сила», «Нова Свобода», «Свобода» тощо. Угорською мовою виходили «Берегі Гірлоп» («Берегівські новини»), «Карпаті Модьор Гірлоп» («Карпатсько-угорська газета»), «Унгварі Келень» («Ужгородський Вісник»), «Готароші Уйшаг» («Прикордонна Газета»), а також газети Єврейської громадянської партії «Келеті Уйшаг» («Східна Газета») та Єврейської сіоністської партії «Жідо Нийплоп».

 

Пропаганди політичних ідеалів  

Зрозуміло, що в умовах демократизації суспільних відносин молодь за допомогою періодики використовувалася партійними діячами для пропаганди політичних ідеалів у сімейному, освітньому та дозвільному середовищі. Серед найпоширеніших тематичних методів публічного виховання у молоді елементів політичної культури були заклики впливати на батьків, на їхній вибір, особливо під час виборчих кампаній. На початку 1939 року, наприклад, у газеті «Нова Свобода» розмістили заклик: «Батьку й мамо! Ми, українські діти, просимо Тебе, Батьку й Мамо, щоб Ви доложили усіх зусиль до оборони в розбудови нашої Вільної Карпатської України. Не хочемо жити рабами та слугами у чужих, хочемо на своїй землі бути самі своїми панами! Батьку, не вір тим, що за кусок сала і 30 сріберників хочуть, щоб Ти продав нас і поробив з нас яничар! Ми, діти Карпатської України, хочемо виростати на свобідній українській землі!»

 

Досить поширеними були матеріали, в яких молодь закликали до участі в різнопланових масових акціях, які проводилися під патронатом політичних партій, громадських організацій, учительських товариств (молодіжні з’їзди, дні «русской» культури, хорові й театральні вистави, спортивні змагання, маніфестації), давалися роз’яснення необхідності залучення до суспільно-політичного життя. Як правило мотивація подібних матеріалів була викликана підготовкою до майбутнього життя в стабільному і щасливому суспільстві. Подекуди пресова політика партій набувала гостро опозиційного характеру, а зміст закликав молодь долучатися до політичного життя в регіоні й радикальним чином протестувати проти політики Праги в освітніх, мовних та господарських напрямах. Зокрема, друкований орган партії Автономний Земледільський Союз «Русскій Вестникъ» неодноразово піддавався цензурній перевірці владними структурами. Деякі номери повним тиражем конфісковувалися і знищувалися. На молодь були розраховані й розтиражовані в 1934 році на сторiнках партiйної газети й щорiчного «Руського Земледiльського Календаря» так званi «Десять заповiдей кожного русина». Зокрема, з метою патріотичного виховання акцентувалась увага на героїчних постатях громадсько-політичного руху. Як свідчать матеріали, в згаданих «заповідях» партійний вождизм був чітко персоніфікований: «Чествуй пам’ять Iвана Куртяка (перший голова партії), який пожертвував себе за звiльнення русинiв; вставай в члени АЗС; стидися голосувати на чужу партiю…» 29 жовтня 1938 року вийшло розпорядження автономного уряду про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй краю, а вже наступного дня преса Автономного Земледільського Союзу оприлюднила «Воззванiе!» з метою «защиты спокойствия и порядка русского населения», в якому закликалося органiзовувати в кожному селi «Гвардiю iменi Iвана Куртяка», громадську організацію переважно розраховану на молодіжний потенціал. Декілька днів по тому, 31 жовтня 1938 року, влада видала спеціальне розпорядження, яке стосувалося заборони виходу низки партійних друкованих органів, а саме русофільських «Русская Правда», «Нашъ Путь», «Русскій Вестник».

 

На сторінках офіційного друкованого органу Аграрної партії – газети «Земледельская Политика», яку редагував Іван Лоскот, значну увагу приділяли закликам до молоді цікавитися політикою, проявляти особливу політичну активність, долучаючись до партійної агітації в містах і селах, створювати патріотичну атмосферу в сім’ях тощо. Враховуючи важливість для партії молодіжної підтримки, аграрники створили й організацію «підростаючої молоді», яку очолив відомий аграрний політичний діяч Я. Машата. Він же проводив виховну роботу серед місцевої молоді, залучав її до різнопланових акцій, партійних маніфестацій тощо (наприклад молодіжна хода під час «всеземледельської манифестаціи» у Празі 17 травня 1929 року). Значну увагу придiляли й вихованню молодих партiйних кадрiв: «Сельськая молодежь, воспитанная на демократическомъ принципе, должна быти крепко связана въ сельской органiзацiи, чтобы въ будущемъ могла отстаивати свои права. Такой политической организацiей для насъ является естественно Земледельськая республиканская партiя, въ которой вся сельская молодежь должна быти организована».

 

Наприкiнцi 1935 року пiсля загальнодержавного з’їзду Аграрної партiї в Празi в регiони надійшли iнструкцiї, якi роз’яснювали черговi завдання, поставленi перед членами. Зокрема, у місцевій партiйнiй газетi «Земледельськая Политика» друкувався матерiал «Карпаторусское земледелие въ наступающемъ политическомъ сезоне», де широко пропагувалося гасло: «В каждомъ селе и дедине правильную местную организацiю партiи! Все организацiи оживить и усилять ряды организованыхъ!» Ще одна партійна газета «Русская Земля» (друкований орган русофільської Карпаторуської Трудової Партії) акцентувала на необхідності негайної «дегунгаризаціи нашего края и решительнаго устраненія вреднаго духа негаціи молодежи». Матеріал застерігав місцеву молодь від можливостей потрапити під вплив угорських реваншистів, які продовжували пропагувати політику мадяризації як в освітній, так і в духовній сферах. Тому в партійній пресі редакція намагалася регулярно знаходити можливості змістовного виховання народу, насамперед шкільної молоді, котра перебувала під контролем сімей та навчальних закладів. Як підтверджують матеріали преси, випускники шкіл підпадали під партійну агітацію найшвидше й залучалися до партійної діяльності вже як повноправні члени організації, «насчитывающую въ настоящее время уже несколько тисячъ молодыхъ сознательныхъ русскихъ православныхъ борцовъ за права и лучшую долю нашего народа»

 

У середині 1930-х років на політичній арені Закарпаття з’явилася популярна русофільська організація – Руська Національно-Автономна Партія. Її редакційний комітет випускав новинку «Нашъ Карпаторусскій Голосъ». Видавцем і відповідальним редактором ще однієї газети цієї ж партії, що дістала назву «Наш Путь», став Василь Лабанич. Перший її номер був надрукований лише 16 червня 1935 року, а її зміст анонсувався для різних вікових груп. Тематика статей обмежувалася суто проблемними питаннями регіонального життя, дискусією з опозиційними виданнями та агітацією молоді щодо залучення до боротьби за автономні права. Для членів партії передплата була обов’язкова. Це означає, що з новинкою могли бути ознайомлені всі члени родини, у тому числі й читаюча молодь. Але насправді впродовж своєї діяльності газета використовувалася для пропаганди політичних поглядів лідера партії Степана Фенцика. Часто друкувалася інформація про його перебування в той чи інший час в різних куточках краю та про зустрічі з молоддю. Це періодичне видання виходило до 1938 року. Після окупації Закарпаття угорцями в 1939 році й аж до 1944 року виходив поновлений «Карпаторусскій Голосъ», який надалі залишався інструментом пропаганди в руках С. Фенцика. В останні роки найбільше уваги приділялося публікаціям поезії, в тому числі на молодіжну тематику («Поезія карпаторуського (угроруського) народу»).

 

Серед україномовної преси, що класифікується як партійна, однією з найпопулярніших була газета «Свобода». Декларація доступних соціально-політичних ідей, які легко сприймалися читачами, сприяла позитивним результатам діяльності української Християнсько-Народної Партії. Завдяки цьому вони залучали до своїх лав і місцеву молодь, чим не могли похвалитися інші автономні партії. Важливим було й те, що до партійної діяльності активно долучалися кращі професійні кадри із середовища молодої генерації – випускники семінарій, студенти, молоді вчителі. Підтримували партію на чолі з А. Волошином молодіжні громадські організації «Пласт», «Студентський Союз Подкарпатських Русинів», а також молодь культурно-просвітнього товариства «Просвіта». За спогадами Степана Росохи, «чим більше припливало до неї української молоді, тим більше сходила вона на платформу українського націоналізму».

 

Чимало уваги проблемам виховання політичної культури молоді присвятили редактори україномовної газети «Нова Свобода», яка на зламі 1938 – 1939 років стала єдиною урядовою і партійною (як друкований орган Українського Національного Об’єднання) новинкою Карпатської України.

 

Висновки

Підбиваючи підсумки на основі опрацьованих матеріалів, припустимо, що у змісті партійної періодичної преси в Закарпатті зазначеного періоду яскраво проявилась така характерна особливість виховного аспекту політичної культури, як формування регіональної субкультури, яка відповідно базувалась на національно-етнічних, релігійних, мовно-культурних, соціально-економічних та ідеологічно-політичних відмінностях. У комплексі всі регіональні особливості наклали відбиток на умови виховання політичної культури тогочасної молоді. Вони, фактично, характеризували політичну свідомість регіону. Умови політичної соціалізації молоді характерно вписувались у регіональні особливості політичних традицій, кореляцію політичних симпатій у залежності від соціально-класових, етнічних і конфесійних ознак. Це наштовхує на думку, що умови виховання політичної культури молоді в краї частково суперечили стандартним умовам поширення цінностей пануючої в Чехословаччині політичної культури. Адже рівень стійкості й послідовності субкультурних чинників залежить багато в чому від ставлення до регіонального розвитку централізованої державної влади.

 

Тому, на наш погляд, в тогочасних умовах справу формування демократичної політичної культури варто було б розпочинати з налагодження системи політичної освіти. Однак партійна періодика Закарпаття скеровувала можливості процесу виховання політичної культури у вузькому напрямку, обмежувалася політико-ідеологічним протистоянням в регіонально-соціумному просторі. І хоча демократія як система цінностей переживала початковий етап свого становлення, молоде покоління залежало від практичної взаємодії з політичним середовищем і вибудовувало новий формат політичної поведінки, який не зумів проявитися у майбутньому через ліквідацію демократичного режиму й окупацію регіону Угорщиною.

 

Зоряна ВАКОЛЯ

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Я пам’ятаю цей день – 15 березня 1939 року

GulianychМихайло Юрійович Гулянич народився в селі Велика Копаня 24 серпня 1924 року. Був членом організації ''Пласт'', яка на той час діяла у Великій Копані. Навчався у Хустській гімназії, потім здобув вищу історичну освіту. Брав участь у створенні семирічної школи у селі Мала Копаня, де працював учителем. Згодом учителював у Великій Копані, потім працював директором школи.

 

Так склалося, що з Михайлом Юрійовичем ми познайомилися 15 березня цього року. Михайло Юрійович – чи не єдиний житель села, який добре пам’ятає історичні події березня 1939 року. Розмова відразу пішла про Карпатську Україну, битву на Красному Полі, наступ угорців – Михайло Юрійович чітко пригадує факти, які відбулися на нашій землі, свідком яких він став.

 

– Михайле Юрійовичу, розкажіть нам про 15 березня 1939 року у Великій Копані?

– Я пам’ятаю цей день. 15 березня 1939 року ми йшли до школи. Їздила машина, яка забирала дітей із сіл. Добиралися також ми поїздом, ішли на залізничну станцію села Велика Копаня, сідали у вагон та їхали до Хуста. Але цього дня поїзд не приїхав. Ми з моїм другом верталися додому і побачили, як по дорозі з Виноградова їдуть угорські військові на мотоциклах. При дорозі у центрі села біля пошти була криниця з водою, і до тої криниці вела викладена каменем доріжка. Угорський солдат зійшов до тої доріжки з мотоциклом, зняв кулемет і почав стріляти. А в той час із магазину йшов січовик із Виноградова на прізвище Гичка. Він йшов із рушницею та з хлібом. Якраз біля сучасної сільради жив один чоловік, там була хата, господарські прибудови, хлів. На поді цього хліва стояло сіно. Січовик по драбині хотів піднятися до хліва, але впав застрелений. Йому було близько 30 років.

 

Пам’ятаю, 14 березня ввечері на Копанській залізничній станції йшли учні учительської семінарії Виноградова, співаючи «Ще не вмерла Україна», «Ой, у лузі червона калина» та інші січові й народні пісні. В нас, у Хустській гімназії, а також у Копані люди часто віталися між собою «Слава Україні». В той час Копаня була на високому рівні українського розвитку. Тут у нас був командир січовиків Іван Бігун, були й інші січовики. Загинув за межами Великої Копані наш односелець Іван Біловар, він був учителем у Грушові. Там же вбили мадяри при наступі й сільського священика.

 

– Ви знали тих січовиків, спільна могила яких знаходиться на цвинтарі у Великій Копані?

– Там три поховання, але я не знаю їхніх прізвищ, пам’ятаю тільки, що вони були вбиті на Копанській залізничній станції, а мешканці села поховали їх. Ці хлопці були родом не з Копані. Згодом селяни Юрій Неймет та Андрій Шеверя, вже за часів угорської влади, встановили пам’ятні надписи на цих могилах.

 

На території сільської винниці, в сільському районі Черебени, мадяри вбили чоловіка з Олешника, потім ще й над тілом поглумилися.

 

На території залізничної станції було 5 чоловік, їх усіх мадяри вбили. Крім січовиків, там був ще один копанський чоловік на прізвище Мочарник, він загинув разом із ними.

 

– Чи багато мадярів ішло через Велику Копаню?

– Ціла армія по цій дорозі, через центр села. Під Хустом, на Красному Полі, вони зустріли найзапекліший спротив. Людей із Копані вже тоді мадяри забирали на примусові відновлювальні роботи, оскільки міст через Тису та багато інших комунікацій було підірвано.

 

– Як переслідували мадяри тих, хто брав участь в українському рухові?

– Майже всі січовики були заслані в тюрму. Більшість із них була в Кривій, тепер Хустський район. Там були колишні чеські казарми, які угорці облаштували під тюрму. Були й такі, що потрапили до виправних закладів і до Дебрецена. Взагалі, були вони скрізь по Угорщині.

 

– Що люди між собою говорили про Карпатську Україну, окупацію?

– Ніхто нічого не говорив. Люди намагалися уникати цих тем розмови, була така атмосфера, що боялися наслідків, переслідування. Я на той час у Великій Копані бував менше, оскільки жив на квартирі і навчався в Хустській гімназії. Молодих хлопців 18–19 років забирали у «Левенти» – молодіжну воєнізовану організацію. Угорці вже в час війни 1944 року, коли Радянська армія активно наступала на території України, взяли мене до трудового лагера, ми змушені були будувати траншеї, протитанкові рови. Багато забрали таких хлопців, як я, моїх однолітків – з 1924, 1925 та 1926 року народження.

 

У той час із Копані забрали також усіх євреїв. Пам’ятаю, зібрали угорці їх в іудейській синагозі, а наших хлопців поставили вартовими. Потім відправили в Угорщину чи куди вже там, по концентраційних таборах.

 

– Як церква, священики реагували на ті події, які відбувалися на Закарпатті в 1938-1939-х роках?

– У нас восени 1938 року перед церквою в урочистій обстановці відбувалося освячення українського прапора. Була зроблена спеціальна площадка, зібралося багато людей, і відбулося освячення. Священика звали Дмитро Попович, він також був директором греко-католицького інтернату "Алумнеум" у Хусті.

 

– Як будувалися відносини чехів і місцевого населення?

– По різному було. Була чеська жандармерія – не менше 8 жандармів. Була в Копані і чеська школа, туди ходили декілька моїх знайомих. Там навчалися також діти чеських службовців та євреїв, яких було на той час у селі близько 300 чоловік. Загалом у Копані проживало більше 750 чоловік.

 

– Багато людей на той час підтримували угорців?

– Були й такі. Здебільшого це були люди старшого віку. Була така ситуація, що один брат, – Юра Фурик, – підтримував угорців, навіть, казали, килим простелив на землю перед вступом військ, а інший, – Василь, – був січовиком. Це рідні брати. Загалом українська ідея переважала, але слід розуміти, що і пластунами, і січовиками були грамотні люди, які здобули освіту. Більшість із селян, якщо й мали якусь освіту, то це були два–чотири класи початкової школи.

 

– Тобто селяни займалися власним господарством і не надто переймалися політичними подіями, які відбувалися на Закарпатті?

– Люди жили одноосібним господарством, вони не думали нічого, крім нього.

 

– Яким було соціальне, економічне життя у Великій Копані у 30-х роках?

– Усі мали землю, незважаючи на майновий розподіл. Хто був бідніший, той працював, орав на землі коровами, хто багатший – волами, ну і заможніші люди – вже конями.

 

Євреї наймали людей, які б займалися сільським господарством на їхній землі. Велика Копаня була багатим селом, часто було так, що з навколишніх сіл, із Широкого (на той час називалося Великий Шард) і Раковця, люди в пошуках заробітку йшли до нас на сільськогосподарські роботи, отримували гроші – 5 корун на день, харчування, так і жили.

 

– Розкажіть про життя в Хусті, Великій Копані в 30-х роках. Ви кажете: в селі була активною українська національна діяльність.

– Хуст був досить прогресивним, гімназія в нас була дуже гарна, таку ще пошукати треба. Її збудували в 30-х роках. А я в 37-му вступив до неї.

 

Але й Велика Копаня була достатньо розвинутим селом. Я вже говорив, що в нас діяла військова січова організація, була друкарня, нею займався вчитель Микола Вайда, він був редактором крайового часопису «Карпатська молодь». Діяла в селі й організація «Пласт», я був її учасником, багато моїх однолітків теж належали до неї. Здебільшого це була молодь від 15 до 20 років. Ще навіть пам’ятаю пластунські пісні та гімни:

…Ми діти сонця і весни,

Ми діти матері-природи!                            

До нас шумить зелений бір.

В ліси, поля, до вольних гір,

На ясні зорі, тихі води!

Гей, юнаки! Гей, пластуни!

Життя – не жарти, не казки,

А праця, бурі і негоди!

 

Ми в «Пласті» часто ходили в ліс, гори, в нас були спеціальні місця, де ми збиралися. Так, наприклад, була така місцина «Панський лаз»; щоб до неї потрапити, слід від дороги на Виноградів піднятися вверх, через ліс, до кінця села. При чехах також відкрилася у нас «Просвіта», що було дуже позитивним для освіти молодого покоління.

– Михайле Юрійовичу, гарно дякую Вам за інтерв’ю і бажаю міцного, здоров’я і довгих літ життя!

 

Олексій Шафраньош

Політична радянізація Закарпаття: три спроби в ХХ столітті

32 pershaПроцес радянізації політичних режимів на Закарпатті впродовж ХХ століття відбувався з певними регіональними особливостями й у різні періоди історичного розвитку. Такі спроби можна розглядати в розрізі трьох етапів. Перший із них припадає на період завершення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської монархії й політичних змін в Угорщині, до складу якої до 1919 р. входило Закарпаття. Другий етап фрагментарного процесу радянізації можна віднести до часу визволення краю з-під угорського панування Радянською армією восени 1944 р. і перших кроків нової влади Закарпатської України. Третій етап радянізації Закарпаття торкається факту офіційного входження краю, як Закарпатської області, до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки в 1946 р. й процесу адаптації до класичного радянського режиму з різноманітними її проявами.

 

На кожному з цих етапів слід ураховувати як історичну своєрідність розвитку регіону, яка впливала на різноманітні політичні зміни, так і на регіональні особливості сприйняття системних нововведень.

 

Перша спроба радянізації

Отже, першу спробу радянізації політичного режиму на закарпатських землях можна розглядати у зв’язку з кризою угорського уряду М. Карої, після чого до влади прийшли соціалісти. 21 березня 1919 р. вони проголосили Угорщину радянською республікою. Об’єднавшись у коаліцію, соціалісти з комуністами утворили Об’єднану соціалістичну партію Угорщини, а також сформували однопартійний уряд. Унаслідок цих подій в Угорщині фактично мирним шляхом було здійснено соціалістичну революцію. Швидкоплинний перебіг подій став несподіванкою для всіх суб’єктів тогочасних політичних процесів у регіоні. За перші три дні радянська влада поширилася й на території Закарпаття.

 

За короткий час свого існування (133 дні в Угорщині і 40 днів на Закарпатті) радянська влада не зуміла реалізувати весь комплекс суспільно-політичних змін. І на це були не тільки часові причини, а й складні внутрішньо- та зовнішньополітичні.

 

Пріоритетним завданням нової влади була зміна політичного устрою держави. Це стосувалося повною мірою суспільно-політичного й соціально-економічного змісту державної життєдіяльності. Серед основних планів щодо реалізації завдань Революційна урядова рада Угорщини виділяла націоналізацію банків, підпорядкування фінансових, господарських, промислових установ, створення Червоної армії, інших військових формувань. Переважну більшість цих сміливих задумів радянська влада реалізувати не встигла. Її політика як в Угорщині, так і на Закарпатті була характерною дублюванням внутрішньополітичної розбудови влади Рад у тогочасних Росії й Україні. Процес створення радянських органів влади відбувався за важливістю ролі Рад, їхніх виконавчих комітетів, директоріумів із залученням більш широких кіл населення. Це підтверджується й наслідками виборів, згідно з чим можна говорити про неоднорідний соціальний склад рад.

 

Якщо формування народних Рад мало певний позитивний відгук серед місцевого населення, то інші форми управління ставали непопулярними. Влада все більше набирала диктаторських ознак. Найбільш хибним у тогочасній ситуації був шлях дублювання радянської політики більшовицької Росії з її основними негативними проявами (репресії проти опозиції та інакомислячих тощо). До того ж поглиблювала проблеми адаптації нової політичної системи зовнішньополітична обстановка, яка аж ніяк не сприяла реалізації нових форм функціонування інститутів слабкого політичного режиму. До цього слід додати виношування власних планів щодо карпатського ареолу великими світовими державами або використання ними тактики впливу й контролю сусідніх із Закарпаттям держав. А ті інституційні прояви, які намагалися ініціювати представники радянської влади на Закарпатті за браком часу не могли знайти належної підтримки у громадян.

 

І все ж визначальними, передусім із точки зору поетапної реалізації процесу радянізації політичної системи в краї, є періоди Закарпатської України (1944 – 1946 рр.), її адаптації до радянської політичної системи після возз’єднання з Радянською Україною, трансформація адміністративно-політичних елементів у радянський час.

 

Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.)

Після ліквідації угорського окупаційного режиму восени 1944 р. на Закарпатті розпочалося утвердження народної влади. Активізувався рух за возз’єднання з Радянською Україною. Цей період отримав політико-правовий статус напівдержавного (перехідного) організму і назву – Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.). Створювалися розгалуження народних комітетів як органи місцевого самоврядування. Проте їхнє формування лише частково було з народної ініціативи. Головну роль виконували представники військового командування Червоної армії, котрі призначали керівництво населених пунктів. Поряд із цим на своїх посадах ще залишалися місцеві чиновники. Тому на цьому етапі склалася дещо парадоксальна ситуація з двовладдям. Однак із часом комуністи та радянські працівники витісняли з управлінських посад старих службовців і монополізували владу в своїх руках. Повсюдно здійснювався контроль радянських силових структур над політичними органами Закарпатської України.

 

Нова влада чітко дала зрозуміти, що повернення до «чеського плюралізму» з розгалуженою багатопартійною системою не буде. Натомість формувалась однопартійна, з монополізуючою роллю в суспільстві, система. Утворена Комуністична Партія Закарпатської України (КПЗУ), яка діяла на Закарпатті від 19 жовтня 1944 р. до 15 грудня 1945 р., була правонаступницею Закарпатського крайового комітету КПЧ (діяла у 1921 – 1938 рр.). На Установчій конференції в Мукачеві було вирішено об’єднати всі осередки в одну комуністичну організацію. Тоді ж обрали Центральний Комітет, до складу якого ввійшло 23 чоловік: С. Борканюк, О. Тимко, І. Ваш, М. Климпотюк, І. Ловга та ін. Першим секретарем ЦК КПЗУ став І. Туряниця, його заступником – Д. Тарахонич, а секретарями – С. Вайс та І.Ледней. Офіційним друкованим органом КПЗУ стала газета «Закарпатська правда», перший номер якої вийшов у світ 5 листопада 1944 р.

 

Головним своїм завданням партія вважала возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, а тому зобов’язала своїх членів очолити рух народних мас за єдність українського народу і найближчим часом вирішити соціально-економічні та національно-культурні проблеми через призму радянізації краю. На ділі це означало створення різноманітних комітетів, які займалися конфіскацією приватних землеволодінь і створенням на їхніх основі колективних сільських господарств, ліквідацією просвітницьких і пластунських осередків та організацією відповідних комуністичних молодіжних організацій тощо. Загалом, першочерговим завданням членів КПЗУ стала тотальна більшовизація суспільства за допомогою силових структур. Крім того, проводилася посилена чистка новоприйнятих комуністів, зважаючи на особливості «нещодавнього перебування в складі іноземної держави». Враховувалася також участь у діяльності інших політичних партій, які існували на Закарпатті у 20 – 30-х рр. минулого століття. Діяльність КПЗУ носила глибоко революційний характер, ідеалізувалися заслуги Червоної армії та комуністів у визволенні краю.

 

У роботі КПЗУ спиралася на створювані масові профспілкові, молодіжні культурно-мистецькі та спортивні організації. З ініціативи КПЗУ впродовж 1944 – 1945 рр. проводилися масові збори, мітинги, конференції, з’їзди робітників, селян, педагогів, працівників культури та ін. Значну роботу було здійснено під час підготовки і проведення Першого з’їзду народних комітетів, який ухвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною 26 листопада 1944 р. У цих подіях брали участь широкі верстви місцевого населення, що сприяло піднесенню рівня політичної культури в умовах адаптації до нової політичної системи.

 

Унаслідок виконання свого основного завдання і непередбачуваності накреслених подальших програмних положень, існування КПЗУ як окремої партійної структурно-організаційної одиниці ставало недоцільним. 15 грудня 1945 р. ЦК ВКП (б) вирішив вважати можливим прийняття КПЗУ до складу ВКП (б) і автоматичне переведення членів КПЗУ в члени ВКП (б). Проте це рішення викликало чергову хвилю партійно-політичної чистки кадрів, про що промовисто свідчать факти (всього 38 відсотків членів КПЗУ стали членами ВКП (б) ). Замість ЦК КПЗУ був призначений обласний комітет КП (б) У, а 5 січня 1946 р. затверджений його новий склад.

 

Перший з’їзд народних комітетів, крім Маніфеста про Возз’єднання Закарпатської України з Радянською України, обрав вищий орган державної влади – Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ), до складу якої ввійшло сімнадцять чоловік. Головою ради обрали Івана Туряницю, а заступниками – Петра Лінтура, Петра Сову та ін. Був також затверджений склад виконавчо-розпорядчого органу – уряду Закарпатської України. Згідно з декретом НРЗУ (9 січня 1945 р.), уся повнота влади в краї належала народу і здійснювалася через вільнообрані ним представницькі органи, тобто народні комітети на місцях і Народну Раду в центрі.

 

До компетенції голови НРЗУ, на перший погляд, входили досить широкі повноваження. Це питання офіційного представництва Закарпатської України за межами країни, функції виконавчо-розпорядчої влади тощо. Оскільки НРЗУ була єдиним вищим виконавчим і законодавчим органом влади в Закарпатській Україні, то її діяльність можна охарактеризувати як повну узгодженість законодавчих і виконавчих повноважень. Обрані члени НРЗУ крім законодавчої діяльності здійснювали реалізацію ухвалених радою законів. Переважав принцип «демократичного централізму». Однак поступово все відчутнішим стає дублювання основоположних засад радянської влади в контексті Радянського Союзу, а спроби противитися цьому відразу ж ліквідовувалися.

 

Останній період радянізації краю

На початку 1946 р. перехідний статус Закарпатської України був змінений правовим затвердженням її території в складі УРСР і утворенням Закарпатської області з центром у м. Ужгороді. Юридично питання статусу краю вирішилося 29 червня 1945 р. З цього часу йде повноправне вливання суспільно-політичних інституцій у загальнодержавну радянську політичну систему, й аспекти політизації українців Закарпаття втрачають свої регіональні особливості порівняно з іншими регіонами України. Це був третій і останній період радянізації краю у ХХ ст. Цей процес повністю реалізовувався під споконвічною ідеєю єдності українського народу.

 

Хоча слід відзначити, що ідея возз’єднання українських земель по обидва боки Карпат не була новою. Ще наприкінці Першої світової війни реально розглядалася ідея створення єдиної національної держави в етнографічних межах (щоправда, в нерадянському варіанті). Проте зовнішньополітичні чинники цьому завадили. У міжвоєнний період головний тягар щодо реалізації возз’єднавчих процесів узяли на себе окремі політичні партії, що діяли на Закарпатті. Серед них була й комуністична політична організація. Політичні партії Закарпаття можна, і це було б справедливо, вважати передвісниками тих возз’єднавчих політичних процесів, що відбулися в другій половині 40-х років ХХ століття. Проте здобутки багатьох українських політичних сил та їхніх представників на цьому шляху фактично були приватизовані однією комуністичною політичною організацією, яка, об’єктивно кажучи, не претендувала на роль лідера загальноукраїнського возз’єднання в його сучасному розумінні.

 

Так чи інакше, на третьому етапі радянізації ядром політичної системи залишалися комуністи, партія котрих цілковито контролювала суспільно-політичні процеси. Вона практично монополізувала всі важелі крайової життєдіяльності. Головним завданням тогочасності стало зміцнення та активізація органів радянської влади, встановлення радянських порядків, дотримання соціалістичної справедливості тощо. Посилювалася ідеологічна робота, особливо в середовищі людей, які недовіряли комуністам. Розпочалася кампанія формування радянських і партійних вищих кадрів за рахунок приїжджих. Натомість масового характеру набуло усунення з посад кваліфікованих місцевих працівників.

 

Отже, можна говорити про те, що кадрова політика радянської влади була спрямована на якнайшвидше утвердження нової політичної системи й адаптації до неї відповідних інститутів. Для цього було й здійснено заміну статусу перехідного напівдержавного але, власне автономного утворення на рівнозначну адміністративно-територіальну одиницю – область у складі УРСР. Як результат, поряд із політичними аспектами реалізовувалися й економічні (приведення до стандартів п’ятирічок, колективізація), культурно-національні (відхід від поняття «карпатоукраїнці» й розширення значення поняття «українці»), соціальні заходи (введення радянського паспортного режиму з обов’язковою пропискою). Але були й інші незручності, котрі в перші роки радянської влади негативно впливали на її імідж. Це надзвичайна мілітаризація краю через перенасиченість військовослужбовцями, жорсткий прикордонний режим, антирелігійна політика (ліквідація греко-католицької церкви), впровадження командно-адміністративної системи управління всіма суспільними сферами.

 

Таким чином, упродовж трьох визначених нами етапів процесу радянізації відбувалося фактичне дублювання головних елементів політичної системи Радянського Союзу. Загальні тенденції переважали над регіональними особливостями цього процесу і вказували, що радянізація Закарпаття проводилася «зверху», швидкими, авральними темпами. Керівну роль у цьому процесі відіграли партійні осередки при повній підтримці та контролі військових частин та органів безпеки. Особливо це простежується на третьому етапі. Тому цей період називають як динамічним, з точки зору суспільного розвитку краю, так і суперечливим, унаслідок перебільшення ролі в цьому процесі «народної ініціативи».

 

Як наслідок, процес адаптації до радянської політичної системи та Закарпатті відбувався в досить складних умовах післявоєнної відбудови. Якщо економічні успіхи мали об’єктивно позитивний характер, то політичний контроль життєдіяльності місцевих жителів залишив негативний слід на радянізації Закарпаття як політичного регіону.

 

Маріан Токар

Просвітницько-пізнавальний інтернет-портал «заКарпатія»

Проект Агенції досліджень регіонального соціуму «Карпатія»

 

us1

Популярні новини

Прокуратурою Закарпатської області спільно з слідчим відділом УСБУ в Закарпатській області повідомлено про підозру громадянину Укр...
Глава асоціації фермерів і приватних землевласників Іван Томич анонсував зростання вартості хліба за рік на 20-26%.
11 листопада з нагоди річниці створення Організації народної самооборони «Карпатська Січ» однойменна добровольча чота...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS