Як виглядали вулиці Хуста у 1939 році

502Це цікаво! Вулична сцена. Хуст, 1939 рік, фото виклала у фб спільнота Transcarpathian Heritage Фото з колекції Pálfi András

Чи було Закарпаття складовою частиною Русі-України на початках княжої доби?

78Проблему входження території Закарпаття до Київської Держави не раз обговорювали на сторінках наукових і періодичних видань. Розглядали соціально-економічні та політичні передумови включення регіону до Давньоруської Держави, вплив останньої на матеріальну і духовну культуру місцевого населення. В окремих працях акцентовано на тому, що білі хорвати, тісно пов’язані з такими племінними союзами, як поляни, древляни, уличі, тиверці, об’єднував їх зі східним слов’янством внутрішній розвиток і міжнародне становище.

 

У ІХ ст. білі хорвати, свідомі своєї етнічної належності й маючи тісні зв’язки з іншими східними слов’янами, ввійшли до складу Київської держави. Проблема сягає корінням другої половини І тисячоліття н. е. На нашу думку, до неї потрібно підходити з дещо інших концептуальних позицій, змістивши акцент аналітико-пошукової роботи – до якого чи яких державних утворень входило Закарпаття до приходу в Тисо-Дунайську низовину угорських племен (від VI–VII до Х – початку ХІ ст.). Без сумніву, треба ретельно проаналізувати історичні, археологічні та лінгвістичні джерела до заселення слов’янами Карпато-Дунайського регіону, виникнення перших ранньофеодальних державних утворень.

 

ПРОЦЕСИ ОСВОЄННЯ КАРПАТСЬКОГО РЕГІОНУ СЛОВ’ЯНСЬКИМИ УГРУПОВАННЯМИ

До кінця V ст., за винятком невеликих груп, слов’яни переважно проживали на північ і схід від Карпат. Тільки в VI ст. розпочалося їхнє розселення на південь, насамперед у балканські володіння Візантійської імперії. Подальше проникнення слов’ян до Середнього Подунав’я і Потисся, яке тоді займали північно-фракійські та германські племена, припадає на другу половину VI ст. У процесах освоєння Карпатського регіону брали участь два слов’янські угруповання, відомі в археології як носії празької і пеньківської культур. Перші відповідають згаданим в «Історії готів» Йордана племенам склавінів (західна група), а другі – антів (східна група). Верхнє Потисся, як свідчать археологічні дані, заселили носії празької культури, датованої V–VII ст.

 

До празької культури на Закарпатті належать, наприклад, поселення в Берегові, Галочі, Холмоку, могильник і поселення в Ужгороді, датовані кінцем V – початком VI ст. н. е. з найпершими достовірними слов’янськими артефактами регіону. Перебування на нових територіях серед неслов’янських етносів потребувало від переселенців певної суспільної організації, якими стали численні славінії. Російський історик Геннадій Літаврін справедливо підкреслив, що поняття «славінія» треба розглядати у взаємозв’язку з проблемою становлення в ранньофеодальної державності слов’ян. У повідомленні складеної на початку VII ст. першої книги «Чудес святого Дмитра» архієпископа Фесалонік Іоана про облогу міста слов’янами та аварами наприкінці VI ст. уперше вжито це поняття. Для походу каган зібрав «все нечестя славіній».

 

«Аннали Франкські», «Баварський Географ» та інші джерела дозволяють висловити думку, що в VII–IX ст. у Верхньому Потиссі могли існувати місцеві славінії. Тут насамперед згадаємо союз ободритів (на річці Бодрог), названий в «Анналах» під 824 р. як незалежний. Про вірогідність славіній свідчать десятки слов’янських поселень VII–IX ст., зафіксованих на Закарпатті та суміжних територіях Східної Словаччини, Північно-Східної Угорщини, Північно-Західної Румунії (Трансильванії).

 

Безпосередньо зі славініями пов’язаний інститут жупанів. Це був етносоціальний організм перехідного періоду від територіального союзу племен часів воєнної демократії до ранньофеодальної держави та від певної етнічної спільноти споріднених племен до ранньосередньовічної народності. Деякі вчені вважають, що жупани були вождями (старійшинами), влада яких поширювалася тільки на невеликі родоплемінні об’єднання, інші стверджують, що вони були вождями територіальних організацій, пов’язаних із общинним землеробством і входженням до більших союзно-племінних утворень, очолюваних архонтами (ігомонами, рексами).

 

Не менш важливою, на нашу думку, є відповідь на питання, до якої держави належало Верхнє Потисся, як і територія сучасного Закарпаття, після утворення у карпато-дунайських землях перших слов’янських державних об’єднань. Угорські вчені, беручи до уваги повідомлення писемного джерела ХІІ ст. невідомого автора «Геста Гунгарорум» («Хвала угорцям»), стверджують, що перед приходом угорців до Карпатського басейну Верхнє Потисся входило до складу Болгарської Держави. Як відомо, у середині VII ст. «Велика Болгарія» розпалася під ударами хозарів. Тікаючи на захід на чолі з ханом Аспарухом, болгари опинилися у межиріччі Дністра, Прута та Дунаю. Звідси вони робили походи за Дунай, де на той час на правах федератів проживало слов’янське населення. Навесні 680 р. болгари розгромили війська візантійського імператора Константина ІV, увірвалися до Мезії і дійшли до Варни. Тут вони підкорили низку Славіній, зокрема й одну з найбільших – «Семи родів».

 

Формувалася нова етнічна спільнота, а під час прийняття християнства у Болгарії (864) процес слов’янізації протоболгар вступив до завершальної фази. Вирішальний перелом у зближенні етнонімів «слов’яни» та «болгари», як вважають, відбувся за правління царя Симеона (893–937), коли країна досягла найвищого розквіту слов’янської культури та авторитету серед сусідніх народів. Болгарська Держава впродовж ІХ ст. розширила свої володіння не тільки від пониззя Дунаю до верхів’я Тиси, а, ймовірно, і до водорозділу полонинських Карпат. Тоді, вірогідно, колишні славінії східної частини Карпатського басейну, як і Верхнього Потисся, опинилися під політичною зверхністю Болгарії.

 

МЕРЕЖА ГОРОДИЩ У БОЛГАРСЬКІЙ ДЕРЖАВІ

У Тисо-Дунайському басейні болгари звели мережу городищ: поблизу сучасної столиці Сербії – Белграда на річці Саві – град Зимонь (сербський Земум). Чимало градів-замків споруджено на території майбутніх угорських комітатів Новград, Піліш, Абауй, Земплин, Унг, Саболч, Чонград, Темеш, Зоранд тощо. За даними угорського дослідника Едуарда Мора, у гирлі Драви було закладено град Брана. За часів династії Арпадів він став центром комітату Бараня. Неподалік від сучасного міста Печ в Угорщині зведено Новград. Найголовнішою стратегічною територією болгар вважалося так зване коліно Дунаю, де тоді знаходився Белеград (угорський Фегервар). Звідси, як вважають деякі вчені, болгари разом зі своїми союзниками-баварцями нападали на Великоморавську Державу.

 

Крім того, щоб закрити шлях на рівнину, тут споруджено ще два гради: Вишеград – згодом центр комітату Піліш і Новград, що став центром Новградського комітату. Вірогідно, цій меті слугував також град, залишки якого виявлено на північ від міста Мішкольц у назві Гарадна (Градіна), який незабаром став центром комітату Абауй.

 

Система городищ зведена й у Верхньому Потиссі. Це два городища, очевидно, болгарського пограниччя біля підніжжя Карпат – Земплин і Унг-град. Біля сучасного угорського містечка Тісобеч знаходився ще один Белеград, розташований на малому острові, що його утворила Тиса. Південніше, на лівому березі річки, є урочище Белеград. На правому березі Тиси, трохи нижче Ніредьгази, є містечко Чонград (Чернград). Слов’янськими (болгарськими) градами, на думку вчених, могли бути урочища з назвами Городиштя, Градоц, про які є згадки у колишніх комітатах Темеш, Зорандт, Крашшо у Трансильванії. Деякі топоніми теж, імовірно, були співзвучними із назвою Белград, наприклад, Дюлофегервар (румунською мовою Алба-Юлія). Немає підстав заперечувати, що йдеться про сліди слов’яно-болгар, які добували сіль і торгували нею.

 

Отже, Болгарська Держава для управління великими територіями (від пониззя Дунаю до водорозділу Карпат) створила своєрідний орган управління – інститут городищ (градів). В останніх зосереджувалися адміністративні, політичні та військові функції. Гради стали центрами територіальних одиниць – жуп, які очолювали жупани. Думку про політичну зверхність Болгарської Держави над Верхнім Потиссям, як і Закарпаттям, доводять ще деякі цікаві моменти із «Геста Гунгарорум». Ідеться про жупана (дуку) Лаборця (Лоборц), який, за повідомленням літопису, був підлеглим болгарського хана Салана (мабуть, царя Симеона). «Фулдські аннали» 892 р. повідомляють, що король Арнульф, воюючи проти Великої Моравії, звернувся до болгарського князя Володимира, аби той не давав мораванам сіль. Із околиці Пряшева (Солівар), Солотвина на Тисі чи Мароша в Трансильванії? Напевно, йшлося про всі три родовища, які були тоді у володінні болгаро-слов’ян. До речі, етимологію імені Лаборець пов’язували з давньою болгарською традицією. На думку відомого угорського лінгвіста Яноша Меліха, ім’я Лаборець має болгаро-тюркське походження з двоскладовим утворенням. Перша частина корінь «алп» (герой, героїчний), друга – «барс» (хижак із родини котячих), тобто Албарс – «героїчний барс». У давнину в тюркських мовах подібні імена були звичайним явищем. Із болгаро-тюркського Албарса і виникло, як вважав Я. Меліх, болгаро-слов’янське Лаборсь. У старомадярській вимові це ім’я звучало як Лоборсу чи Лаборсу, а згодом і Лаборц (Лаборець).

 

Деякі угорські історики першої половини ХХ ст. заперечували державність у слов’ян Карпатського басейну до приходу сюди угрів у ІХ ст., акцентували на тому, що основи своєї державності угорці запозичили від західноєвропейських країни. Однак такі твердження суперечать історичним фактам. Ранньофеодальна держава Арпадовичів формувалася на основі слов’яно-болгарської: угорці запозичили жупну організацію (жупа-медьє, жупан-ішпан, двор-удвор, дворник-удворнок), правову систему.

 

ПРО ВХОДЖЕННЯ ЗАКАРПАТТЯ ДО СКЛАДУ ВЕЛИКОЇ МОРАВІЇ

Як відомо, у другій чверті ІХ ст. на території Західної Словаччини з центром у Нітрі виникло князівство, яке очолив князь Прибіна.

 

Незабаром він у союзі з франками виступив проти моравського правителя Моймира (818–846). Приблизно 833 р. Моймир вигнав войовничого Прибіну з Нітранського князівства і приєднав ці території до своїх володінь. Так у Північному Подунав’ї утворюється політичне об’єднання слов’ян, відоме як Велика Моравія. До неї ввійшли Чехія, Сілезія, сербо-лужицькі землі, частина Паннонії.

 

Не схвалюючи самостійну антибаварську політику Моймира, Людовик Німецький у 846 р. напав із великим військом на Моравію і посадив на княжий престол його племінника Ростислава (846–870). Та всупереч сподіванням франків, новий князь намагався вийти з-під їхнього впливу. Впродовж 862–863 рр. він налагодив зв’язки з Візантією і просив імператора Михаїла ІІІ, який був водночас і главою східної християнської Церкви, надіслати до Моравії проповідників. Сюди прибули солунські просвітителі Кирило і Мефодій, які переклали християнські книги і створили нову абетку – кирилицю.

 

У 863–864 рр. моравани прийняли християнство східного обряду. Нас цікавить відповідь на питання – наскільки доведеною є теза про Закарпаття як частину Великоморавської Держави? Чеські та словацькі вчені висловлювали різні думки з цього приводу. Наприклад, Євген Перфецький та Іржи Крал вважали, що регіон у ІХ ст. частково належав Великій Моравії, а саме – його західна частина, а східна і південна – Болгарському царству.

 

Словацький історик і археолог, академік Богуслав Хроповський вказував, що, оскільки матеріальній культурі Східної Словаччини були притаманні західнословацькі й моравські ознаки, то вона була частиною Великої Моравії. Іржі Неуступний та Ян Капрас стверджували, що землі Східної Словаччини, Північної Чехії, Підкарпатської Русі (від Попрада до Тиси) не були в складі Великоморавської Держави, навіть не перебували під її політичним впливом. Із цією проблемою чеський архітектор Андрій Свобода пов’язував побудову Горянської ротонди, яку, на його думку, споруджували в перехідний період від візантійського до романського архітектурних стилів, тобто в той час, коли Закарпаття входило до складу Великої Моравії – перед 906 р.

 

Продовження в наступному номері

 

Павло ПЕНЯК

Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України

 

tervel beroe 33

Які податки сплачували ужгородці у 1924 році

2 article image620x375На початку ХХ століття податки були теж не малими, до того ж в Ужгороді їх сплачували за перехід пішохідного моста.  

Як правильно називати Закарпаття

1 article image620x375 1За час української незалежності ряд культурних діячів та організацій почали вживати, як альтернативу назві Закарпаття назву Підкарпатська Русь (чи Подкарпатська Русь), яка є нібито історичною. 

Якою була головна вулиця Мукачева 70 років тому

345435437654Сучасна площа Миру у 30-х роках минулого століття теж була промисловим центром, з багатьма вивісками різних бутиків, щоправда, виглядало все це набагато краще, ніж нині.

Яким було Закарпаття на карті 1900 року

2 article image620x375У 1900 році територія чотирьох закарпатських комітатів становила близько 18 тис. кв. км., на якій проживало 848 тис. 160 осіб. Чотири комітати називалися унг, берег, мараморош, угоч. 

Дорадянська історія закарпатського Севлюша-Виноградова

212313qasaДо 1946 року – Севлюш. У черговому історико-географічному нарисі краєзнавець Іван Біланчук розповідає про минуле міста Виноградова. Сьогодні публікуємо історію дорадянського періоду міста, пише Голос Карпат

Спогади про зустріч із найстаршим сином легендарного силача Івана Фірцака «Кротона»

Scan5 1234Так сталося в моїй творчій біографії, що з 1975 по 1976 рр. мені було довірено і я виконував замовлення за дорученням Закарпатського обкому КП України серію портретів Героїв Соціалістичної праці нашого краю. Спочатку навіть вагався, чи впораюся з таким відповідальним завданням. Але ж молодість, сповнена емоцій, узяла своє…

 

Звеликим задоволенням, із завзяттям розпочав роботу. Спочатку були поїздки по всіх районах області, де жили і працювали герої. З кожного персонально малював портрети– анфас, профіль і в три четверті для майбутніх скульптурних бюстів.

 

Звичайно, дуже радів, що портретовані олівцем мене підтримували за схожість, більшість із них просили повторити портретний малюнок і подарувати на згадку від автора. Декільком поважним особам таки повторив малюнки і подарував. Принагідно мушу із вдячністю згадати той факт допомоги, що керівники РКП України забезпечували мене автівками, щоб оперативно виконувати свою роботу, не забираючи багато часу в Героїв Праці. Все це сприяло моєму духовному і душевному стану  в процесі створення художніх образів.

 

У червні 1976 року найперше приїхав у с. Білки Іршавського району, де жив і працював двічі Герой Праці Ю. Ю. Пітра і Герой Праці М. Симканич.  У Білках я затримався  на два дні (переночував удома в мого однокурсника з часів навчання в Ужгородському художньому училищі). Юрій Юрійович щиро по-батьківськи зустрів мене, і ми гостилися більш ніж півдня: спочатку в правлінні колгоспу, апотім у буфеті. Я робив начерки, а Юрій Юрійович розповідав мені всю свою (і предків теж) біографію: як став Героєм Праці, депутатом Верховної Ради СРСР, як свого часу в Канаді навчали його технологій вирощування найвищих урожаїв кукурудзи, тобто наукові досягнення.

 

Я дивився на його роботящі руки, дещо змарніле, в зморшках обличчя – подумав про себе: яка ж величезна праця, помножена на просту християнську мудрість, у цієї щирої по-закарпатськипритчо-жартівливої людини!

 

Хочу згадати про один випадок (це було за два тижні до встановлення прижиттєвого пам’ятника Юрію Пітрі в Білках, автор – київський скульптор О. Ковальов): мені доручили в найкоротший термін доопрацювати у бронзі бюст (автор несподівано важко захворів) і виліпити на постаменті пам’ятника дві зірки Героя і два ордени Леніна в масштабі 1:2.Через декілька днів (виявилося пізніше) хтось зірвав нагороди (вони були відполіровані до дзеркальної поверхні), які блищали, ніби золоті, мабуть, це і спокусило вандала на крадіжку.

 

Наступного дня вранці секретар Іршавського райкому був у мене вдома і благав негайно заново виліпити і відлити у бронзі нагороди. Через три дні робочі моделі було відіслано (моя пропозиція) на завод імені Є. Патона (цех точного литва), а на п’ятий день готові ордени я прикріпив на постаменті. Таким чином урятував чиїсь партквитки і запобіг звільненню з роботи.

 

Шановні краяни, поціновувачі нашої історії, якою б вона і коли б не була, – про кожного з героїв можна написати стислий роман. Коли почав працювати над серією портретів, мій земляк Петро Скунць сказав: «Михайле, не чекай ніяких похвал, повір, злорадні невігласи називатимуть тебе (ліпитимуть ярлики на чоло) кар’єристом, придворним художником (це у кого яка фантазія), навіть потайки цькуватимуть через впливових осіб. Рота їм не закриєш, а пліток наслухаєшся вдосталь. Згадай, як сьогодні називають (високодостойного!) київського скульптора В. Знобу, проте мало хто скаже, що він одержав золоту медаль на всесвітній виставці в Брюсселі.  Вибач мені за правду і справедливість – Героїв Соцпраці за «цапову душу», як кажуть у народі, не присвоювали, а нагороджували  за багаторічну (десятиліттями!) продуктивну працю.Будь упевнений, у цих питаннях протекціоналізм, холуйство «не проходять». І прошу тебе нагоди більше такої не буде, малюючи, не лінись, записуй яскраві сторінки з життя кожного з героїв». Ось такою була моя першай остання зустріч у Білках. Третього дня я повинен був їхати на Мукачівщину до інших героїв. Після обіду того ж дня син Юрія Пітри Петро запропонував мені відвідати церкву в центрі села і сказав: «Щоб запам’яталися Вам Білки та їхня історія, познайомлю Вас зі старшим сином Іваном знаменитого силача Івана Фірцака «Кротона». Сусідньою вулицею (неподалік від центу села) ми йшли вниз із Петром і підійшли до воріт хати родини Фірцаків.

 

Перше враження від Івана Фірцака викликало у мене подив і справжню повагу до цього колись могутнього чоловіка. Це був худорлявий здоровань міцної статури, високого зросту. Коли він мені подав свою руку – це була не рука, а лопата… Людина. Широкі груди, товсті ключиці – такий кістяк не побачиш у жодного спортсмена.

 

fir 12343Іван Іванович, не гаючи часу (зрозумів для чого я прийшов), одразу показав мені два невеликі куфри (чемодани) фотографій із різних країн світу зі спортивних циркових звитяг батька Івана Федоровича. Я був заворожений і гордий, що на Закарпатті жила така всесвітньо відома людина-богатир. Найперше, про що мені розповів син Іван особисто про себе, було те, як він мріяв стати непереможним боксером на весь Радянський Союз. Показав фотографії зі своїх виступів на рингах області та України. «Ви розумієте, – мовив Іван, – я настільки добре почував себе у силі, що мені виділося (здавалося), ніби можу вистояти проти дивізії боксерів. У мене до третього рангу суперники не вдержувалися (не вистоювали). Вони у мене падали, як житні снопи… Однак ні з того ні з цього почали мені докоряти, що не по-спортивному себе поводжу, розповідаю якісь антирадянські заборонені анекдоти, ображаю і принижую слабших від себе і мораль моєї зверхньої поведінки буржуазна. Попереджали: «Ви забуваєтесь, як і Ваш батько помилявся, що живете не в буржуазній Чехословаччині, а в Радянському Союзі – в державі, яка будує комунізм.І взагалі, Ви на кого працюєте? Вам не подобається мораль нової людини– будівника комунізму?»

 

Мені частенько так-сяк докоряли навіть друзі. Я зрозумів, що за мною слідкують і спортивних успіхів не пробачать. Так і сталося: одного Божого дня по мене приїхали, щоб дати свідчення. Пришили мені зрадницьку антирадянщину за декількома статтями, за що і був засуджений на сім років ув’язнення в одиночній камері. Нині згадую з болем і сам собі не вірю, що  зміг пережити сім років, бо після такого терміну покарання (можете мати і биче здоров’я) живими не повертаються».

 

Кожну фотографію Іван бережно перекладав  між газетних папірців і коментував (сотні фото), де і коли це було дійство: «У президента США і мого няня були дві найдорожчі машини, виготовлені на спеціальне замовлення. Ось дивіться: тут позаду машини стоїть хлопчик – це я. Няньо любив, аби його авто їхало на малій швидкості. Надто тішився тим, що його знає весь Нью-Йорк. Йому всі кланялися: хто руками, шляпами, а хто вигукував: «Наш містер «Кротон».

 

В одному з американських будинків-хмарочосів батько орендував два поверхи: для костюмерів, поварів, прислуги і охоронців.

 

У той час в Америці коїлися страшні вбивства (поліцейських, охоронців, банкірів)в основному злодіями, злочинцями, рецидивістами з Європи, які втікали, переховувалися від правосуддя. Щодня за виступи батько заробляв величезні гроші від 30 до 50 тис. доларів, а то й більше. Звичайно, батько цим дратував маму, чому він не заощаджує для сім’ї. На що батько відповідав: «Я не збираюся робити на усяких аферматів і злодіїв у законі, мені так порадили, так і робитиму. Я сам заробляю, у мене рідня – не інваліди, хай теж заробляють, хто як може, я щодня ризикую життям».

 

Одного разу під час руху няньової машини (це було в Нью-Йорку) підбіг середніх років чоловік, але сивий, на ходу  вскочив у машину, на що охоронець і водій навіть не встигли зреагувати, злегка вдарив батька по плечу і вигукнув:

 

– Іване, здоров! Я із Севлюша (Виноградів), ци пам’ятаєш мене? Кажи, айбонаскоро (швидко), де мож ся спрятати (сховати) від поліції?

 

– Слухай ти,гулавцю-шпекуланте, тікай геть із машини, бо поліція через тебе і нас пострілять.

 

Так і сталося. Нас наздогнала поліція  і під дулами револьверів випитувала прямо на дорозі, куди побіг цей злодій. Батько відповів, що на ходу машини вискочив і зник у натовпі людей. А тепер, щоб ви знали – це зломщик-одиночка, який роками сам грабував банки в Європі,родом із Підкарпаття (місто Севлюш), якщо вам буде щось відомо про нього і його місцеперебування, то негайно повідомте нас. Звичайно, ми так і не знали, спіймали цього злодія чи ні. Хоч Нью-Йоркські газети рясніли повідомленнями про арешти злодіїв із Європи».

Далі буде…

 

Михайло БЕЛЕНЬ

Століття тому Закарпаття втратило свою Атлантиду

724У Солотвині вода накрила собою не тільки підземні шахти, а й встановлені там обеліски. У солотвинських озерах потонула й частина історії цього регіону та його шахт, пише ProZak Крім грандіозних розмірів шахт, фото яких публікували дещо раніше, у підземеллі солекопалень був соляний обеліск, висотою 74 метри. Він знаходився під склепінням шахти Куніґунда в Солотвині і називався Великою соляною пірамідою. Так він виглядав на літографії 1896 року з газети «Vasárnapi ujság»: «Шахта Куніґунда — одна з найвідоміших і найбільших соляних копалень Солотвина.

«ТАМ, ДЕ ЕҐАНА ТІНЬ...»

32412ddfzczcКраю

з тілом покраяним

і омитим ропою

звівся ти в височінь

смолоскипів рукою

там де Еґана тінь ще встає наостанку

перед вистрілом ранку

 

Ці рядки великий друг Верховини чеський поет Ярослав Затлоукал написав у 1936 році. Очевидно, в нашому краї тоді ще пам'ятали Едмунда Еґана, емісара угорського уряду часів Австро-Угорщини, що мав з'ясувати причини тяжкого економічного становища верховинців, але зачепив інтереси тих, кому на людських бідах добре велося. Зрештою, тоді про Еґана закарпатцям нагадував хрест-пам'ятник на місці вбивства за селом Барвінок з українським та угорським написами. Текст зберігся у брошурі Е. Еґана, опублікованій по його смерті перевиданій за часів Чехословаччини на Закарпатті з передмовою видатного українського вченого Володимира Гнатюка.

 

us1

Популярні новини

Цей політик є автором статті, написаної 2008 року, в якій підтримав російську агресію в Грузії...
Колишній народний депутат Олександр Єфремов не може бути включений до виборчого списку «Опозиційного блоку».
Голова Ради суддів Олег Ткачукпоскаржився на спроби тиску на суддів з боку посадових осіб адміністрації Володимира Зеленського.
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS