Якою була головна вулиця Мукачева 70 років тому

345435437654Сучасна площа Миру у 30-х роках минулого століття теж була промисловим центром, з багатьма вивісками різних бутиків, щоправда, виглядало все це набагато краще, ніж нині.

Яким було Закарпаття на карті 1900 року

2 article image620x375У 1900 році територія чотирьох закарпатських комітатів становила близько 18 тис. кв. км., на якій проживало 848 тис. 160 осіб. Чотири комітати називалися унг, берег, мараморош, угоч. 

Дорадянська історія закарпатського Севлюша-Виноградова

212313qasaДо 1946 року – Севлюш. У черговому історико-географічному нарисі краєзнавець Іван Біланчук розповідає про минуле міста Виноградова. Сьогодні публікуємо історію дорадянського періоду міста, пише Голос Карпат

Спогади про зустріч із найстаршим сином легендарного силача Івана Фірцака «Кротона»

Scan5 1234Так сталося в моїй творчій біографії, що з 1975 по 1976 рр. мені було довірено і я виконував замовлення за дорученням Закарпатського обкому КП України серію портретів Героїв Соціалістичної праці нашого краю. Спочатку навіть вагався, чи впораюся з таким відповідальним завданням. Але ж молодість, сповнена емоцій, узяла своє…

 

Звеликим задоволенням, із завзяттям розпочав роботу. Спочатку були поїздки по всіх районах області, де жили і працювали герої. З кожного персонально малював портрети– анфас, профіль і в три четверті для майбутніх скульптурних бюстів.

 

Звичайно, дуже радів, що портретовані олівцем мене підтримували за схожість, більшість із них просили повторити портретний малюнок і подарувати на згадку від автора. Декільком поважним особам таки повторив малюнки і подарував. Принагідно мушу із вдячністю згадати той факт допомоги, що керівники РКП України забезпечували мене автівками, щоб оперативно виконувати свою роботу, не забираючи багато часу в Героїв Праці. Все це сприяло моєму духовному і душевному стану  в процесі створення художніх образів.

 

У червні 1976 року найперше приїхав у с. Білки Іршавського району, де жив і працював двічі Герой Праці Ю. Ю. Пітра і Герой Праці М. Симканич.  У Білках я затримався  на два дні (переночував удома в мого однокурсника з часів навчання в Ужгородському художньому училищі). Юрій Юрійович щиро по-батьківськи зустрів мене, і ми гостилися більш ніж півдня: спочатку в правлінні колгоспу, апотім у буфеті. Я робив начерки, а Юрій Юрійович розповідав мені всю свою (і предків теж) біографію: як став Героєм Праці, депутатом Верховної Ради СРСР, як свого часу в Канаді навчали його технологій вирощування найвищих урожаїв кукурудзи, тобто наукові досягнення.

 

Я дивився на його роботящі руки, дещо змарніле, в зморшках обличчя – подумав про себе: яка ж величезна праця, помножена на просту християнську мудрість, у цієї щирої по-закарпатськипритчо-жартівливої людини!

 

Хочу згадати про один випадок (це було за два тижні до встановлення прижиттєвого пам’ятника Юрію Пітрі в Білках, автор – київський скульптор О. Ковальов): мені доручили в найкоротший термін доопрацювати у бронзі бюст (автор несподівано важко захворів) і виліпити на постаменті пам’ятника дві зірки Героя і два ордени Леніна в масштабі 1:2.Через декілька днів (виявилося пізніше) хтось зірвав нагороди (вони були відполіровані до дзеркальної поверхні), які блищали, ніби золоті, мабуть, це і спокусило вандала на крадіжку.

 

Наступного дня вранці секретар Іршавського райкому був у мене вдома і благав негайно заново виліпити і відлити у бронзі нагороди. Через три дні робочі моделі було відіслано (моя пропозиція) на завод імені Є. Патона (цех точного литва), а на п’ятий день готові ордени я прикріпив на постаменті. Таким чином урятував чиїсь партквитки і запобіг звільненню з роботи.

 

Шановні краяни, поціновувачі нашої історії, якою б вона і коли б не була, – про кожного з героїв можна написати стислий роман. Коли почав працювати над серією портретів, мій земляк Петро Скунць сказав: «Михайле, не чекай ніяких похвал, повір, злорадні невігласи називатимуть тебе (ліпитимуть ярлики на чоло) кар’єристом, придворним художником (це у кого яка фантазія), навіть потайки цькуватимуть через впливових осіб. Рота їм не закриєш, а пліток наслухаєшся вдосталь. Згадай, як сьогодні називають (високодостойного!) київського скульптора В. Знобу, проте мало хто скаже, що він одержав золоту медаль на всесвітній виставці в Брюсселі.  Вибач мені за правду і справедливість – Героїв Соцпраці за «цапову душу», як кажуть у народі, не присвоювали, а нагороджували  за багаторічну (десятиліттями!) продуктивну працю.Будь упевнений, у цих питаннях протекціоналізм, холуйство «не проходять». І прошу тебе нагоди більше такої не буде, малюючи, не лінись, записуй яскраві сторінки з життя кожного з героїв». Ось такою була моя першай остання зустріч у Білках. Третього дня я повинен був їхати на Мукачівщину до інших героїв. Після обіду того ж дня син Юрія Пітри Петро запропонував мені відвідати церкву в центрі села і сказав: «Щоб запам’яталися Вам Білки та їхня історія, познайомлю Вас зі старшим сином Іваном знаменитого силача Івана Фірцака «Кротона». Сусідньою вулицею (неподалік від центу села) ми йшли вниз із Петром і підійшли до воріт хати родини Фірцаків.

 

Перше враження від Івана Фірцака викликало у мене подив і справжню повагу до цього колись могутнього чоловіка. Це був худорлявий здоровань міцної статури, високого зросту. Коли він мені подав свою руку – це була не рука, а лопата… Людина. Широкі груди, товсті ключиці – такий кістяк не побачиш у жодного спортсмена.

 

fir 12343Іван Іванович, не гаючи часу (зрозумів для чого я прийшов), одразу показав мені два невеликі куфри (чемодани) фотографій із різних країн світу зі спортивних циркових звитяг батька Івана Федоровича. Я був заворожений і гордий, що на Закарпатті жила така всесвітньо відома людина-богатир. Найперше, про що мені розповів син Іван особисто про себе, було те, як він мріяв стати непереможним боксером на весь Радянський Союз. Показав фотографії зі своїх виступів на рингах області та України. «Ви розумієте, – мовив Іван, – я настільки добре почував себе у силі, що мені виділося (здавалося), ніби можу вистояти проти дивізії боксерів. У мене до третього рангу суперники не вдержувалися (не вистоювали). Вони у мене падали, як житні снопи… Однак ні з того ні з цього почали мені докоряти, що не по-спортивному себе поводжу, розповідаю якісь антирадянські заборонені анекдоти, ображаю і принижую слабших від себе і мораль моєї зверхньої поведінки буржуазна. Попереджали: «Ви забуваєтесь, як і Ваш батько помилявся, що живете не в буржуазній Чехословаччині, а в Радянському Союзі – в державі, яка будує комунізм.І взагалі, Ви на кого працюєте? Вам не подобається мораль нової людини– будівника комунізму?»

 

Мені частенько так-сяк докоряли навіть друзі. Я зрозумів, що за мною слідкують і спортивних успіхів не пробачать. Так і сталося: одного Божого дня по мене приїхали, щоб дати свідчення. Пришили мені зрадницьку антирадянщину за декількома статтями, за що і був засуджений на сім років ув’язнення в одиночній камері. Нині згадую з болем і сам собі не вірю, що  зміг пережити сім років, бо після такого терміну покарання (можете мати і биче здоров’я) живими не повертаються».

 

Кожну фотографію Іван бережно перекладав  між газетних папірців і коментував (сотні фото), де і коли це було дійство: «У президента США і мого няня були дві найдорожчі машини, виготовлені на спеціальне замовлення. Ось дивіться: тут позаду машини стоїть хлопчик – це я. Няньо любив, аби його авто їхало на малій швидкості. Надто тішився тим, що його знає весь Нью-Йорк. Йому всі кланялися: хто руками, шляпами, а хто вигукував: «Наш містер «Кротон».

 

В одному з американських будинків-хмарочосів батько орендував два поверхи: для костюмерів, поварів, прислуги і охоронців.

 

У той час в Америці коїлися страшні вбивства (поліцейських, охоронців, банкірів)в основному злодіями, злочинцями, рецидивістами з Європи, які втікали, переховувалися від правосуддя. Щодня за виступи батько заробляв величезні гроші від 30 до 50 тис. доларів, а то й більше. Звичайно, батько цим дратував маму, чому він не заощаджує для сім’ї. На що батько відповідав: «Я не збираюся робити на усяких аферматів і злодіїв у законі, мені так порадили, так і робитиму. Я сам заробляю, у мене рідня – не інваліди, хай теж заробляють, хто як може, я щодня ризикую життям».

 

Одного разу під час руху няньової машини (це було в Нью-Йорку) підбіг середніх років чоловік, але сивий, на ходу  вскочив у машину, на що охоронець і водій навіть не встигли зреагувати, злегка вдарив батька по плечу і вигукнув:

 

– Іване, здоров! Я із Севлюша (Виноградів), ци пам’ятаєш мене? Кажи, айбонаскоро (швидко), де мож ся спрятати (сховати) від поліції?

 

– Слухай ти,гулавцю-шпекуланте, тікай геть із машини, бо поліція через тебе і нас пострілять.

 

Так і сталося. Нас наздогнала поліція  і під дулами револьверів випитувала прямо на дорозі, куди побіг цей злодій. Батько відповів, що на ходу машини вискочив і зник у натовпі людей. А тепер, щоб ви знали – це зломщик-одиночка, який роками сам грабував банки в Європі,родом із Підкарпаття (місто Севлюш), якщо вам буде щось відомо про нього і його місцеперебування, то негайно повідомте нас. Звичайно, ми так і не знали, спіймали цього злодія чи ні. Хоч Нью-Йоркські газети рясніли повідомленнями про арешти злодіїв із Європи».

Далі буде…

 

Михайло БЕЛЕНЬ

Століття тому Закарпаття втратило свою Атлантиду

724У Солотвині вода накрила собою не тільки підземні шахти, а й встановлені там обеліски. У солотвинських озерах потонула й частина історії цього регіону та його шахт, пише ProZak Крім грандіозних розмірів шахт, фото яких публікували дещо раніше, у підземеллі солекопалень був соляний обеліск, висотою 74 метри. Він знаходився під склепінням шахти Куніґунда в Солотвині і називався Великою соляною пірамідою. Так він виглядав на літографії 1896 року з газети «Vasárnapi ujság»: «Шахта Куніґунда — одна з найвідоміших і найбільших соляних копалень Солотвина.

«ТАМ, ДЕ ЕҐАНА ТІНЬ...»

32412ddfzczcКраю

з тілом покраяним

і омитим ропою

звівся ти в височінь

смолоскипів рукою

там де Еґана тінь ще встає наостанку

перед вистрілом ранку

 

Ці рядки великий друг Верховини чеський поет Ярослав Затлоукал написав у 1936 році. Очевидно, в нашому краї тоді ще пам'ятали Едмунда Еґана, емісара угорського уряду часів Австро-Угорщини, що мав з'ясувати причини тяжкого економічного становища верховинців, але зачепив інтереси тих, кому на людських бідах добре велося. Зрештою, тоді про Еґана закарпатцям нагадував хрест-пам'ятник на місці вбивства за селом Барвінок з українським та угорським написами. Текст зберігся у брошурі Е. Еґана, опублікованій по його смерті перевиданій за часів Чехословаччини на Закарпатті з передмовою видатного українського вченого Володимира Гнатюка.

 

"Пістрялівський мукачівець" – Почесний громадянин м. Хуста

OrbanВін не ходив навшпиньки, не нагинався і не клявся у відданності тому світу, в якому протікала його трудова діяльність. Він не вишукував собі посад і легкого хліба. Він не підбирав високопарних слів, а обходився простою мовою за філософією своїх батьків чіткого розуміння і розмежування добра від зла, будучи відвертим і справедливим, знаходячи підтримку і порозуміння у вищих за себе чиновників, серед яких були не тільки служаки, а й ділові висококваліфіковані фахівці своєї справи, наділені від природи, як і він, мудрістю і повагою до справжніх трударів.

 

Він і надалі серед тих, які вже переступили через свій 80-річний життєвий рубіж, із півстолітнім трудовим стажем, а тепер уже в "пору свого жовтого листя" переповнений оптимізмом, вірою в краще життя своїх дітей, онуків і правнуків.

 

Наша мова про "Відмінника народної освіти УРСР" (1965), володаря медалі "За трудову відзнаку" (1966), "За доблесний труд" (1970), ордена "Трудового Червоного прапора" (1981), Почесної грамоти Президії Верховної Ради УРСР (1987), заслуженого працівника народної освіти України (1994) – Томаша Івановича Орбана.

 

З'явився на світ Томаш Орбан 8 квітня 1933 року в с. Пістрялово Мукачівського району.  В ті часи всіх новонароджених закарпатців реєстрували громадянами Чехословацької Республіки.

 

Сумлінні сільські трударі Іван Юрійович та Ганна Іванівна Орбани, відчувши на собі дух національного відродження і його перспективу для Срібної Землі, назвали новонародженого Томашем – на честь президента ЧСР Т. Масарика, бо той, на їхню думку, був мудрим правителем.

 

Та пізнавати ази букваря Томашу Орбану довелося вже в іншій державі, яка захопила владу на Закарпатті в березні 1939 року. Мабуть, тому він і став істориком, бо в дитячу свідомість вписувались одна за одною бурхливі переміни як політичних, так і адміністративних ситуацій. 1945 року Томаш Орбан дістав третє громадянство нової держави, яка звалася Радянська Україна в складі СРСР. Житття не зупинилося, а розвивалося за незвичним новим сценарієм.

 

Вочевидь, закарпатцям судилося прожити ще 46 років, щоб зрозуміти, що це не та держава, про яку вони мріяли. І вже 1991 року, за два роки до виходу на пенсію, віддавши роботі найкращі роки молодості і зрілості, силу і здоров'я, Томаш Іванович, як і всі закарпатці, постав громадянином незалежної молодої європейської держави – України. Тепер, будучи вже на заслуженому відпочинку, йому є про що згадати, порівняти, зробити висновки і ділитися ними зі своїми близькими, колегами, молоддю. А пройдені роки, часом як стрімкі й уповільнені кінокадри, пливуть і постають перед очима, об'єднуючи в єдину стрічку зіставлення минулого з сучасним і роздуми про майбутнє...

 

...Закінчивши в рідному селі початкову школу, Томаш Орбан подався до Мукачева. Спочатку навчався у середній школі №1, згодом – у СШ №2, де вже на той час було профільне навчання.

1

951 року розпочав свій трудовий педагогічний шлях як учитель початкових класів Городнянської СШ на Мукачівщині. Молодий педагог прагнув більше знань, тому з 1952 по 1957 роки навчався на історичному факультеті Ужгородського університету. З обласного центру, за направленням державної комісії, дорога молодого історика попрямувала до с. Вишкова Хустського району. Це був 1957 рік, часи хрущовської відлиги, своєрідне перспективне ставлення держави до молодих і здібних кадрів. За таких умов хвиля просування по вертикалі службового зростання підхопила й Томаша Орбана. Вже у вересні 1959 року колектив Вишківської середньої школи №1 обирає Томаша Івановича заступником директора, а через два роки (1961) обласне управління освіти та районний відділ доручають йому як директору організувати роботу школи-інтернату в с. Липча Хустського району для сиріт і напівсиріт. Отут спрацювала батьківська наука "вміти ґаздувати". За короткий час молодому директорові вдалося зміцнити матеріальну базу школи, налагодити шкільне підсобне господарство. По-новому запрацював і педагогічний колектив. Його ділові, педагогічні й організаційні здібності були підмічені керівництвом району, сходження по службовій вертикалі набуло для нього нових якостей.

 

Із літа 1964 р. Томаш Іванович Орбан очолює Хустський райвідділ народної освіти. Проблем у районі було чимало, звідки випливали і невідкладні завдання: зміцнення матеріальної бази, будівництво нових шкіл та дошкільних закладів за типовими проектами, впровадження в навчальний процес нових технологій відповідно до реформ та доби перебудови. В окремих школах району вже роками тривали міжусобиці між колишніми і новими (молодими) керівниками, що відбивалося на моральному кліматі педагогічних колективів. Скарги сипалися в усі інстанції, а за тих часів реакція на них мала бути миттєвою. Доводилося, згадує Томаш Іванович, відриватися від головних завдань роботи відділу освіти, скликати комісії і в сніг чи дощ, найчастіше пішки, добиратись до Липовця, Олександрівки, Нанкова та інших сіл. Це, зрештою, підірвало здоров'я. Після двомісячного стаціонарного лікування лікарі наказали забути про психологічні та фізичні перевантаження. Тому протягом 1968–1975 років Томаш Іванович знову очолює Липчанську школу-інтернат, успішно розвиваючи досягнення навчального закладу.

 

У липні 1975 року найвище керівництво району приїхало в Липчанську школу-інтернат із "перевіркою". Насправді завдання було іншим: повернути Томаша Івановича Орбана знову за кермо районного відділу освіти. Районом було розпочато будовництво шкіл, розширення освітянської мережі, тому й потрібен був ініціативний і вже досвідчений керівник. Він дав згоду, бо накопичились нові ідеї, амбіції підходів до розвитку освіти в районі, тому і взявся за цей нелегкий труд аж до повного відходу на пенсію 1995 року. Одна за одною з'являються новозбудовані школи за типовими проектами у Вишкові, Стеблівці, Крайникові, Данилові, Золотареві, Яблунівці, Ракоші та у Хусті. Це був результат спільної роботи з керівництвом колгоспів, промислових підприємств, господарських установ, де за основу служила акумуляція бюджетних та інших коштів.

 

Томаш Орбан працює над впровадженням педагогічних інновацій через добре сформований апарат відділу, методичний кабінет, директорський актив. Одними з перших в області хустяни переходять на кабінетну систему навчання, проведення різноманітних типів уроків, поглиблюється самоосвіта вчителів, випускаються методичні бюлетені, проводяться семінари-практики з виїздами в інші школи.

 

Для оперативного контролю і дієвої допомоги з-поміж найкращих керівників шкіл і методистів створюють актив громадських інспекторів із приводу надання ключової допомоги як новопризначеним директорам, заступникам директорів, так і молодим учителям. Ці чітко продумані організаційні заходи знаходять відгук в обласній пресі та республіканських виданнях "Радянська освіта" та "Радянська школа".

 

Проводилась цілеспрямована робота з керівними кадрами шкіл. На сьогодні дехто з них уже на заслуженому відпочинку: М. Д. Пригара, М. П. Попович, а дехто й надалі примножує успіхи свого наставника: А. І. Довганич, М. І. Голуб, І. Ю. Кавка, І. М. Станкович, В. І. Деяк та інші.

 

Томаш Іванович Орбан як керівник завжди і для всіх був простим і доступним. Біля його приймальні ніколи не скупчувались відвідувачі, навіть у "гарячі кадрові" серпневі дні. Стиль керівництва й оцінка для підлеглих: професіоналізм, вимогливість, доброзичливість, доброчинність і повага.

 

Народна мудрість його батьків із мукачівським корінням, передана в спадок своєму синові, надала йому сили і снаги "бути серед своїх" і на Хустщині, де його поважають і шанують.

 

У батьківському домі, згадує Томаш Іванович, завжди шанувались народні звичаї й обряди, коляди і щедрування, народна пісня, яку він безмежно любить, яку добре знає і навіть награє на губній гармошці, подарованій колегами з Німеччини під час поїздки в цю європейську країну. Він – один із ініціаторів активної роботи хорової капели вчителів, котра впродовж тривалого часу несе національні та світові класичні музичні надбання до широкого кола слухачів.

 

Після виходу на пенсію Томаш Іванович два роки був заступником голови райкому профспілки працівників освіти Хустського району. В 90-ті роки минулого століття, коли значна частина колег-пенсіонерів опинилася за межею бідності, він створює фонд матеріальної допомоги, щоб хоч якось підтримати своїх колишніх колег.

 

Здолані вершини освітянських верховин на Хустщині будівничий Томаш Іванович Орбан розділяє з вірною дружиною – Марією Михайлівною, педагогом за освітою та доброю берегинею родинного дому, матір'ю двох дітей, сина Володимира та доньки Ольги.

 

Утіхою ветеранів педагогічної ниви є внучки Ярослава, Ольга та правнук Андрійко. Розростається родинне дерево Орбанів і на Хустщині, розширюючи і примножуючи добрі справи на Срібній Землі. А мудре і виважене слово Томаша Івановича завжди стає в пригоді його люду, колегам, знайомим. Тому дорога до його дому не заростає...

 

Хай Бог і надалі надає йому животворної сили, примножує мудрість "пістряловському мукачівцю" та Почесному громадянину Хуста.

 

В. АНДРІЙЦЬО, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри суспільних дисциплін Карпатського інституту підприємництва університету "Україна"

В Ужгороді представили репринтне видання однієї з найстаріших рукописних книг краю

620 серпня в Ужгородському замку відбулася презентація репринтного видання однієї з найстаріших рукописних пам'яток та паперових книг Закарпаття й України – Королевського Євангелія.

 

Датоване 1401-им роком, Євангеліє добряче зруйноване часом і потребує реставрації. Як розповів Василь Шеба, директор Закарпатського обласного краєзнавчого музею (де і зберігається пам'ятка), спроби "оживити" унікальну книгу спільно з Національним науково-дослідним реставраційним центром планувались давно. Нарешті в лютому 2014-го року рукопис уже доправляли до Києва, проте, в зв'язку з буремними подіями в столиці, книгу довелось буквально "зняти з потяга", щоб уберегти від можливих ризиків. Утім, науковці сподіваються, що задумане таки дійде до здійснення найближчим часом.

 

Наразі ж Євангеліє реставроване в репринтному виданні. До його підготовки та виконання задіяли чималий колектив фахівців із Закарпатського художнього інституту, Закарпатського обласного краєзнавчого музею, НАН України, Української академії друкарства, УжНУ. Надруковано репринтне видання за підтримки управління культури Закарпатської ОДА.

 

Цінне Королевське Євангеліє як історичний документ (про це йшлося у виступі завідувача відділенням археології Закарпатського обласного краєзнавчого музею Йосипа Кобаля), а також як оригінальний художній витвір. Як розповіла завідувач кафедри дизайну Закарпатського художнього інституту Одарка Долгош, робота над цим складним і водночас захопливим проектом тривала понад 4 роки. "На сторінках рукопису ми натрапили на унікальне оздоблення у рідкісному нововізантійському стилі. З неабиякою відповідальністю та увагою до найменших деталей ми намагались відтворити весь книжковий блок Євангелія".

 

Над обкладинкою ж працювали в Українській академії друкарства. Зрештою, два примірники репринтного видання вийшли друком під різними палітурками – у візантійському та готичному стилях. Один примірник зберігатиметься на кафедрі дизайну ЗХІ, другий – у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї.

 

Задум тиражувати пам'ятку виник із прагнення зробити Євангеліє більш доступним як для досліджень, так і для експонування книги на спеціалізованих виставках. Цьому посприяє і продовження проекту – факсимільне видання Євангелія (доповнене науковими розвідками) початковим накладом 100 примірників, заплановане до кінця року, – повідомив начальник управління культури Закарпатської ОДА Юрій Глеба. Значну частину тиражу розподілять між спеціалізованими навчальними закладами та бібліотечними установами.

 

Управління культури Закарпатської ОДА

Перша каналізація в Ужгороді з’явилася у 1799 році

1439129143 uzhgorod

1. У часи Чехословацької республіки в Ужгороді, а це 1930 – 1932 роки, була збудована водопровідна мережа загальною протяжністю 40 кілометрів, до якої було підключено 833 будинки.

 

2. Перша каналізація в місті була споруджена в 1799 році, стоки з якої виводилися у річку Уж.

 

3. Цього року ужгородський Водоканал святкує 70 років. Рішенням Народного Комітету Ужгорода від 27 червня 1945 року було створено підприємство водопроводу і каналізації міста.

 

4. Протяжність мереж водопроводу на сьогоднішній час складає майже 300 кілометрів, а каналізації -- трохи більше 200 кілометрів, для порівняння у 1945 році ці показники були 45 км та 30 км відповідно.

 

5. Реалізація води з 600 метрів кубічних у 1945 році зросла до 5,5 мільйонів метрів кубічних.

 

6. Водозабір «Минай» нараховує 22 свердловини та 9 підвищувальних насосних станцій.

 

7. Саме 2015 рік має стати історичним для водопостачання в Ужгород -- за кілька місяців КП «Водоканал» планує повністю відмовитися від постачання води за графіком.

 

Джерело: 7dniv.info

Закарпаття приєднано до УРСР

pryednannia29 червня 1945 року між Чехословаччиною та СРСР укладено договір про включення Закарпаття до складу Радянської України. Саме в цей день фактично були завершені багатовікові скитання закарпатських українців та довершено об’єднання українців у єдине державне утворення.

 

Після визволення Закарпаття радянськими військами 26 листопада 1944 року в Мукачеві було скликано з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. Отож, 29 червня 1945 року між урядами Чехословаччини та СРСР було підписано договір, згідно з яким Закарпаття переходило до складу Української РСР. А вже 22 січня 1946 року було утворено Закарпатську область УРСР.

 

Звичайно, що ця подія дотепер не сприймається однозначно. З одного боку, на той період було важко говорити про Україну як самостійне національне утворення, про Україну, яка жила тільки у мріях тих патріотів, які вижили після кривавих жнив Другої світової війни. З іншого боку – українці, нарешті, опинилися в кордонах однієї держави, що давало змогу говорити про можливість розвитку певних націоґенезисних процесів, подолання одвічних бар’єрів, взаєморозуміння, а також об’єднання зусиль у спільній боротьбі за створення власної національної держави.

 

Незважаючи на те що закарпатські українці добровільно чи ні були долучені до найбільшої на той час у світі держави Радянського Союзу на чолі з кривавим тираном, жорстокість якого до власного народу тільки зросла після його жертовної боротьби з Третім Рейхом, − в українців-русинів починалися фундаментальні націоментальні зміни. Адже після того як у Карпатах не стало державного кордону, а залишилась тільки символічна межа між новоутвореними областями УРСР, українці-галичани за горами на півночі переставали бути «поляками», а буковинці на сході – «румунами». І як визначала графа національності у паспорті громадянина СРСР, всі ці жителі ставали українцями.

 

Саме тому вищезгадана історична подія, дата є дуже важливою у літописі всієї української нації. І, незважаючи на всю неоднозначність, саме об’єднання (акцент саме на об’єднанні) українців,  хоч і не під егідою власної держави, стало фундаментом до тих процесів, які пізніше дали змогу нам реалізувати мрію тисячі поколінь українців про створення незалежної української соборної держави, від Ужгорода до Луганська, від Чернігова до Севастополя, – України, за яку варто боротися…

 

Станіслав ДАНКО

us1

Популярні новини

Прокуратурою Закарпатської області спільно з слідчим відділом УСБУ в Закарпатській області повідомлено про підозру громадянину Укр...
Глава асоціації фермерів і приватних землевласників Іван Томич анонсував зростання вартості хліба за рік на 20-26%.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS