Цей день в історії (2 вересня)

2WpcXfowvIM1811 - народився Іван Вагилевич, український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч.  Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині; разом із Маркіяном Шашкевичем та Яковом Головацьким організував "Руську трійцю".

1885 (- ?) – нар. Володимир Байвенко, підполковник Армії УНР.

 

1908 - народився Валентин Глушко, український радянський вчений у галузі ракетно-космічної техніки, основоположник вітчизняного рідинного ракетного двигунобудування. Генеральний конструктор багаторазового ракетно-космічного комплексу "Енергія-Буран". Також під його керівництвом була створена орбітальна станція "Мир".  Уродженець Одеси.

 

1916 - найбільш кривава фаза боїв українських січових стрільців із російськими військами за гору Лисоню під Бережанами (2-4 вересня УСС втратили вбитими 81 чол., 293 поранено, 289 потрапили у полон). Загалом у ході серпневих та вересневих боїв за Лисоню полк УСС втратив понад 1 тис. бійців убитими, пораненими й полоненими, внаслідок чого він фактично припинив своє існування як бойова одиниця (на фото).

 

1996 - в Україні в обіг впроваджена нова валюта - гривня. Грошова реформа тривала з 2 по 16 вересня. Обмін відбувався у співвідношенні 1 гривня за 100 000 купоно-карбованців. Одночасно відбулося зменшення у тій самій пропорції всіх цінових показників та грошової маси.

Колишній комсомолець - провідний пропагандист УПА

x 22b11a5cПозичанюк Йосип Іванович (1913, с.Дашів Липовецького повіту Київської губ. (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.). - 22.12.1944, Юшківський ліс поблизу с. Дев’ятники Новострілищанського (тепер Жидачівського) р-ну Львівської області). – підполковник-політвиховник УПА. Редактор підпільних видань ОУН і УПА, ідеолог і пропагандист визвольного руху. 


Псевдо: псевд. «Шаблюк», «Шугай», «Стожар», «Євшан», «Назар Чубенко», «Улас Чубенко», "Устим", "Рубайгада", "Д. Шахай".

 

Навчався на літературно-мовному ф-ті Ніжинського ін-ту соціального виховання (дата вступу – 1931 р.). Працював у редакції газети «Комсомолець України» (Київ). У 1939 П. був скерований ЦК ЛКСМУ на редакційну роботу у Львів. У 1941 р. долучився до ОУН(б) через Ю.Стефаника (сина класика української літератури). Став одним з визначних членів українського національно-визвольного руху 1940-х рр. 

 

Був призначений на посаду державного секретаря Міністерства інформації і пропагнади в УДП. У серпні 1941 входив до особливої похідної групи під керівництвом Д. Мирона і В.Кука, що мала проголосити Акт відновлення Української держави в Києві (майже вся заарештована гітлерівцями 31.08.1941). В'язень німецької тюрми у Львові, згодом у Кракові (1941-1942). За ін. даними був висланий на примусову працю до Німеччини. Учасник 3 Надзвичайного Великого Збору ОУН (серпень 1943 р.). Член Головної Ради ОУН. 

 

У березні 1944 р. брав участь у конференції ОУН в с. Сороки (передмістя Львова), де було схвалено створення УГВР. 12-16.05.1944 р. брав участь у вишкільно-політичній конференції в с. Ятвяги Новострілищанського р-ну Дрогобицької обл., на якій виступив із доповіддю «Практичні завдання пропаганди». В липні 1944 брав участь у роботі 1-го Великого збору Української Головної Визвольної Ради. 

 

15.07.1944 обраний членом Генерального секретаріату УГВР, керівником бюро інформації УГВР. Редагував повстанські газети «За Україну» і «За Українську державу», «За самостійну Україн», «Ідея і чин».

 

Загинув у бою із підрозділом ВВ НКВС (300 чол.) в. Юшківському лісі біля с. Дев’ятники разом із К.Цмоцем («Модестом») Б.Вільшинським («Орлом») і ще невідомим підпільником. Похований у братській могилі в с. Юшківці.

 

П. автор багатьох новел («Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Зелений шум» та ін.), антирадянських статей і гумористичних творів, що друкувалися в підпільних та еміграційних виданнях. Автор «Зверненя до українських повстанців» , «Листа до радянського уряду», «Звернення до червоноармійців 1-го Українського фронту», «Ставлення УПА до російського народу» та ін. Був знайомий з відомим письменником Іваном Багряним, якого залучив до діяльності в Головному осередку пропагнади ОУН(б).

18 серпня 1941 року радянські війська підірвали ДніпроГЕС

XqNOhYzUm5Y1941 - радянські війська підірвали греблю Дніпрогесу. Побоюючись швидкого наступу німецької армії, співробітники НКВС заклали 20 тонн толу, вибух якого зруйнував частину греблі завдовжки 165 метрів, викликавши 20-метрову хвилю.

 

Хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до сусідніх міст - Марганця та Нікополя.

 

У зв'язку з тим, що радянське командування не попередило городян і військових про небезпеку, загинули, за приблизними даними, більше 100 тисяч осіб.

 

Так, німецьке командування оцінювало свої втрати в живій силі в 1500 чоловік. З боку радянських військ втрати склали приблизно 20 тисяч червоноармійців і близько 80 тисяч місцевих мешканців та біженців з інших регіонів


Під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу». Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля у 30 метрів заввишки горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська влада приховувала це, міська влада Запоріжжя, очевидно, також не у захваті від всієї правди тієї трагедії. 

 

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.

 

Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський. Про майбутній вибух підривники, що виконували спецзавдання, не повідомили ані місцеве населення, ані військове керівництво.

 

Свідків тієї трагедії майже не залишилось. Чотири роки тому корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став червоним від крові людей та тварин.

 

«І крики були, й спасайте, й рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго він там просиде?!» – згадує Олексій Доценко.

 

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн якісної вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви. Але час початку операції підривники взяли на себе і прорахувались. Війська «Вермахту» навіть і не збирались захоплювати Запоріжжя, до якого вони увійшли на два місяці пізніше. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

 

«Насправді, Епова і людей, які були під його керівництвом, хвилювало не стільки те, що нацисти захоплять Запоріжжя, скільки те, що він не виконає наказ Сталіна. Що, раптом, хтось прибіжить, захопить той «Дніпрогес», він не встигне добігти до того важеля. «Дніпрогес» не буде підірваний і він не виконає наказу Сталіна», – каже історик.

З історії УАПЦ: Закон УНР про автокефалію Української Церкви

50 DirectoriyaУхвалений Радою Народніх Міністрів ЗАКОН про вищй уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви

Затверджуємо: В. Винниченко, Андрієвський, Ф. Швець, А. Макаренко. 1-го січня 1919 року, м. Київ. 

Посвідчив: В. об. Державного Секретаря М. Корчинський.

1). Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада на Вкраїні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значіння або вимагають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчих органів.

2). Для керування справами Української Автокефальної Православ­ної Церкви утворюється Український Церковний Синод в складі двох епіскопів, і протоієрея, 1 священика, 1 діякона, трьох мірян і одного священика від військового відомства. До скликання Собору, який обірає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом.

3). Відомству Синода належать церковні справи: а) релігійні, б) адміністраційні, в) господарські, г) освітні, д) контрольні та ревізійні. (Додатковим декретом Директорії надано Синодові ще й функції судові).

4). В засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром представник Республіканського Уряду, який іме­нується Державним Представником і на обов'язках якого лежить: по­давати інформації, роз'ясняти закони, стежити за виконанням законів та постанов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опротестування перед Радою Міністрів.

5). Церковна влада Автокефальної Української Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково.

6). Українська Автокефальна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріярхату не стоїть.

7). Український Церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання Церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Українським Республіканським Урядом.

Голова Ради Народніх Міністрів В. Чехівський
Міністр Культів — І. Липа

В Україні вшановують пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу

1431930235 9772Сьогодні, 18 травня, у День пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу з Криму в Україні та за кордоном запланована низка пам’ятних заходів до 71-ї річниці. 

В Сімферополі кримські татари, які відмовилися брати участь у заходах, організованих окупаційною владою, приурочених до Дня депортації кримськотатарського народу, вшанували пам'ять тих, хто загинув запусканням у небо кількадесят вогняних куль. 

 

Громада за кордоном також провела у неділю пам’ятні заходи, зокрема в Німеччині, Польщі, Чехії, Румунії, Туреччині та інших країнах.

 

Зокрема у столиці Чехії Празі на Вацлавській площі зібралися українці, кримські татари та чехи. Вони говорили й про нинішню ситуацію в Криму, за якої кримських татар знову притісняють. Учасники заходу, однак, висловили сподівання, що півострів знову буде українським.

Ілюстрації на підтримку кримських татар і на згадку про депортацію розмістили на своїх сторінках у соціальних мережах також українські посольства за кордоном і саме МЗС України.

 

Підкреслимо, що сьогодні ввечері на Майдані Незалежності в Києві відбудеться вечір–реквієм та мітинг з нагоди 71-ї річниці від дня депортації кримських татар.

 

18 травня – День пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу з Криму. У цей день в 1944 році в Середню Азію з півострова був відправлений перший ешелон кримських татар. Всього з Бахчисарая, Джанкоя і Сімферополя на схід СРСР  було депортовано понад 180 тис. татар.

Джерело: УНІАН

Не молитовою єдиною. Українська мова в Київській Русі

4e273580c9a6fd1bВ Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

 

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав. 

Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців. 

Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив». 

Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.

Далі – просто факти й жодної міфології.

3f7ba9e61805d4c2

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол

Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською), lingua Rutena.

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.

Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».

То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»

За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.

Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.

Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .

Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?

Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:

  • кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
  • закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
  • форму дієслів без «Т»: пече;
  • дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
  • дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
  • м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю
  • прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

    На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».

    З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

    Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

    …Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» .  А фотооригінал? – «Мати, не хотячидитичя, біжя гет…»«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
    Як кажуть англійці, no comments.

    Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

    В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

    Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

    Висновки?

    Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

    Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від«turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

    Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

  • 31eb046f2c87a59dУ публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…

  • Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.

  • Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

    Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
    Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
    Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

    Олексій РЕДЧЕНКО

    Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.

Джерело: Fakeoff

Українська романістика другої половини ХХ століття про Карпатську Україну (частина 2)

Ivan DolgoshУ минуле Закарпаття Іван Долгош заглянув у творах “Синевир” (1968), “Підкарпатська Русь” (1970; інша назва – “Моя Недея”), “Колочава” (1982; про перебування Івана Ольбрахта у Колочаві), “Роса Росії” (1890; про Дмитра Вакарова) … Тема Карпатської України на рівні прохідних епізодів є і в “Синевирі” (згадано про бій на Красному Полі, натяк про розстріл біля Ужа тих, кому “захотілося України”), і в “Росі Росії” (Дмитро Вакаров у Празі читає лист батька про трагічні події в Хусті). Це була підготовка до написання безцензурного твору про радісні дні і горе Карпатської України.

 

І Юрій Мейгеш, звільнившись від тенет цензури і самоцензури, переглянув свої погляди на національно-визвольні змагання на Закарпатті – у романі “Срібна земля” (1996). Автор присвятив твір “славним синам і дочкам Срібної землі, що боролися за її свободу”. Події одного дня − смерть вчителя Петра Чопика і весілля його внучки – розбурхали спогади Андрія Омельчука і, немов кола по воді, вони розбіглися в часі на десятиліття – і про кохання та ревнощі, і про різні орієнтири, обрані братами Омельчуками. Юрко став просвітянином, а Андрій під впливом білоемігранта лікаря Боріна стає русофілом, прислужником спочатку гортіївців, а потім комуністичних емісарів. За його доносами просвітянин Петро Чопик побуває і в гортіївських катівнях, і в сталінському ГУЛАГу. Уже в незалежній Україні Андрій бачить, що ішов за примарними ідеалами, та все ж намагається хоч якось оправдати свій вибір: “…якби я тоді тримався Петра, полегко міг на Красному Полі загинути, як і багато хлопців”.

 

Бій на Красному Полі – в центрі роману Івана Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”. У центрі оповіді – долі Івана Карбованика та Івана Гакавця із Доманинець, що біля Ужгорода, та Олександра Мацканюка з Рахівщини. Автор, створюючи роман-хроніку, майстерно побудував сюжет. Видуманих персонажів він зробив свідками майже усіх вузлових подій в історії Карпатської України: і мирне будівництво Української дороги з Доманинець до Михайлівців, і створення Січі, і бій на Красному Полі. Із епілога дізнаємося, що прототипом Карбованика послужив родич автора: “Я сиджу із моїм родичем Іваном Карбованцем, то його справжнє прізвище, він на мене не сердиться, що я його перейменував”. Й Іван Гакавець мав у Доманинцях прототипа із таким же прізвищем. Олександр Мацканюк і його кохана Марія не мають таких конкретних прототипів. Автор сказав про них: “Створюючи ці збірні образи, я призабув потурбуватися, щоби їм написали паспорти, а без них же не веде обліку жодне місто і село”.

 

Та автора цікавили не стільки долі головних персонажів твору на тлі історичних подій, скільки перебіг тих подій, які стали історією: формування автономного уряду в Ужгороді 8 жовтня 1938 року (“…пан Едуард Бенеш, порадившись із прем’єр-міністром, однооким армійським генералом Сірові, таки вирішив випустити з клітки жадану птаху – автономію для русинів, що її тримав у несвободі уряд майже двадцять літ”), окупація частини Закарпаття гортіївцями, переїзд автономного уряду до Хуста, формування Січі, вибори до Сойму, проголошення Карпатської України, бій січовиків за склад зброї із дислокованою у Хусті військовою частиною чехословацької армії, поразка січовиків на Красному Полі… Автор – на боці патріотів: “Центр Європи. Мій рідний край. Маленьке щастя і превелике горе під Червоною скелею на Красному Полі. У всьому Карпатському краю”. Оскільки Іван Долгош писав роман-хроніку, то серед персонажів твору вивів й історичних осіб: Августина Волошина, Василя Ґренджу-Донського, Гузара, Бродія, Ревая, Фенцика, генерала Прхалу, амбасадора Гофмана, секретаря компартії Олексу Борканюка…Тобто перед нами – белетризована історія.

 

Щоденник В. Ґренджі-Донського

У нас немає сумніву, що основним джерелом інформації про Карпатську Україну для Івана Долгоша був щоденник Василя Ґренджі-Донського. В епілозі читаємо: “На жаль, його вже немає між нами. Але є багатотомне посмертне видання творів, яке підготувала дочка письменника Зірка, художник Михайло Михалевич… І я з болем читаю “Щастя і горе Карпатської України”. Щоденник Василя Ґренджі-Донського народжувався у вирі великих і трагічних днів Карпатської України, фрагменти із нього друкувалися у “Новій Свободі”. Опубліковано його у 1987 році – у восьмому томі вашингтонського видання творів Ґренджі-Донського, передруковано у 19-му випуску Наукового збірника Музею української культури у Свиднику (Пряшів, 1994), видано книгою в Ужгороді видавництвом “Закарпаття” в 2002 році. Іван Долгош працював над твором у 1975 – 1990 роках, використовував, найвірогідніше, машинописний оригінал щоденника із архіву Ґренджі-Донського або й вашингтонську публікацію, бо в тексті його роману легко відшукати відповідні паралелі. У щоденнику є розповідь про зустріч редактора “Нової Свободи” Ґренджі-Донського з новопризначеним міністром внутрішніх справ Карпатської України паном Перевузником, який дав рекомендації щодо висвітлення подій на шпальтах часопису: “Найперше наказав мені, що від сьогодні щоденник має редагуватися так, щоб прокурор не мав причини конфіскувати. Не сміємо нападати на генерала Прхалу і на чехів, бо є нечуваним, щоб у своїй державі, так би мовити, державну газету треба конфіскувати”. Ця ж настанова пана Перевузника у романі звучить так: “Одним словом, не треба більше дражливих гасел, замірених нападок на генерала Прхалу і на чехів, бо це є нечуваним. Люди живуть у своїй федерації, а їх женуть геть… Наша газета у нашій республіці не сміє бути більше ні вибілена, ні конфіскована прокурором”. Або ж запис у щоденнику про усунення Федора Ревая від керівництва Українською Національною Радою: “Почули ми з Праги про усунення Федора Ревая… Також почули ми нову вістку, що Сойм буде скликаний 21-го березня 1939 р.” В інтерпретації Долгоша ця подія виглядає так: “Прага охоче озвалася по радіо, коментуючи розумне рішення отця Волошина у справі усунення Федора Ревая… Радіо прохрипіло ще: двадцять першого відбудеться Сойм”.

 

Та джерельна база роману набагато ширша: особисті спогади автора, спогади учасників тих подій. Про себе він сказав: “Частенько згадуємо, ага, щоб не забути: той малий Іванко, що сидів та грівся на печі, що любив читати казки, уже теж побіг літами… гай-гай… І якщо читач не заперечує, від його імені буду говорити я, автор цих та попередніх рядків. Бо той мій далекий відгин життя і є життям далекого Іванка, який тепер над усе заходиться дібрати щонайдальші крихтиці розсипаної злою долею нашої історії, щоби жила, щоби її ніхто вже не топтав тиранським чоботом”.

 

Серед дійових осіб роману виступають Микола Бандусяк, Микола Попович… Про них автор говорить і як про інформаторів про ті далекі події: “Частенько зустрічаю сивенького уже Миколу Бандусяка, Василя Федака та Миколу Поповича… Останній показує фото далеких літ…”. Все ж автор до конкретних фактів підходив творчо.

 

Василь Ґренджа-Донський записав у щоденнику, що він із Ужгорода до Хуста їхав через Дравці: “Прощаюсь з Ужгородом. Признаюсь, зі сльозами в очах… В Дравцях зостановлююсь. Люди плачуть, годі потішити цих бідних, до крайности нашій справі відданих селян-патріотів… Дравці, одно з найсвідоміших наших сіл, припало до Мадярщини”. У романі, аби його сюжетна лінія була стрункішою, Ґренджа-Донський до Хуста їде через Доманинці, де проживають головні герої твору – Гакавець і Карбованик. Останній згадує про зустріч з поетом: “У вуйка вже й другий утікач з Ужгорода. Якийсь поет… Смутна у них бесіда. Дуже смутна”. Трохи пізніше, розмовляючи із Мацканюком, який запрошує хлопця їхати до Хуста, Карбованик узнає прізвище поета: Ґренджа-Донський.

 

Щоб події сприймалися правдою життя, автор закорінює їх у місцевий побут. Малий Іванко у Доманинцях занурився в нову читанку, у якій “і” з крапкою, “ї” з двома крапками, а також гімн “Ще не вмерла Україна”. Для нього мова читанки ближча, аніж була чеська, і Карбованик йому пояснює: “То не ближча мова, Янчику, а наша… Ми є українці”. Або ж епізод у Хусті, коли поручник Петро Зейкан, родом із Великих Лучок, просить січовика Карбованика піти на пошту і купити марку з написом “Карпатська Україна”. Промовисті побутові деталі із життя Волошина: “По смерті дружини кухонними приготовками керувала сестра Оля. На вечерю нині – улюблені кнедлики з яфинами і горнятко молока. Августин повернувся до образу Пречистої Діви Марії, що в різьбленій рамі висів на чільній стіні, перехрестився, нашіптуючи одну із своєї регулярної триразової денної молитви, і лиш по цім сів до столу”.

 

Августин Волошин як образ із дійсності

Образ Августина Волошина Іван Долгош змалював досить правдиво. Використав для цього форму досьє, вузлові епізоди політичної біографії голови уряду Підкарпатської Русі (Карпатської України), авторську характеристику. Автор робить наголос на кількох характеристиках Августина Волошина: скромність, патріотизм, гуманізм… Коли йому довірили очолити автономний уряд, розмірковує: “Хіба він, директор учительської семінарії, лінгвіст, теолог, хай і керівник християнської партії, зможе стати на рівень вимог європейської цивілізації? Хіба під силу, скажімо, діалог з Гітлером, Гортієм, Сталіном, Пілсудським… Престиж? Найбільший престиж – то робити користь для рідної землі. Він її робить”. У розмові з Гофманом, консулом Берліну у Празі, який часто бував на Закарпатті, Августин Волошин постає перед нами як політик-дипломат, захисник інтересів свого народу. Обставини змушують його рахуватися із тогочасною політичною дійсністю. Він зізнається Реваєві: “Я охоче б поговорив із паном Дейчем-режисером, а Гофмана би взагалі не прийняв Але я змушений робити навіть те, що не хоче серце”. Прийнявши Гофмана, він відхилив його пропозицію про припинення економічних зв’язків із Прагою, відмовився продавати ліс Німеччині.

 

Мудрим політиком він виступає і тоді, коли наставляє урядову делегацію, що має їхати до Будапешта, коли ухвалює рішення про скликання Сойму, коли намагається уникнути кровопролиття. Августин Волошин розуміє, що Карпатська Україна – політичний виклик тоталітарному Радянському Союзу: “У час страшної тиранії безбожника Сталіна раптом насмілилась оголосити про своє існування якась там Підкарпатська Русь, що себе ще іменує Карпатською Україною… І цим, зрозуміло, кинула виклик сталінській так званій геніальній політиці: яка ж тоді його Україна? Та ж невільна!” Деклеративність мови Волошина зменшує художню правду твору, але випрозорює авторську позицію у висвітленні місця Карпатської України у політичному житті держав, інтереси яких зіткнулися у центрі Європи. Автор роману “Заплакала Тиса кров’ю” не погрішив проти правди, висвітлюючи погляди Волошина на ці події. Привівши Карбованика і Гакавця у ряди січовиків, Іван Долгош зробив їх учасниками не тільки бойових дій з угорськими терористами, штурму казарм чеських легіонерів у Хусті, кривавої трагедії на Красному Полі, але й організував їм зустріч із очевидцями евакуації в Румунію уряду Карпатської України.

 

Так читач знайомиться ще з одною сторінкою із біографії Волошина: “Отець Волошин ніяк не хотів іти з Хуста, вертався, йому не давали. Казав, що мусить померти із своєю республікою. Юрко Вашко його зводив із землі, коли той у сльозах припав до неї і цілував, мов рідну маму… А потім сказав, що піде на румунський бік, якщо військові припинять нерозумне кровопролиття”. А потім була еміграція, ректорство у Вільному українському університеті в Празі, арешт смершівцями, смерть у московській в’язниці. Про все це сказано в епілозі роману – про арешт белетризовано, про інше інформативно. Автор знайшов сповнені почуттям слова про трагічну долю Президента Карпатської України: “Августину Волошину весною сорок п’ятого виповнився сімдесят перший рік. Виповнився, побіг далі, побіг небагато і мусив спинити свій хід навіки. Місце зупинки: військова в’язниця Лефортово у Москві”.

 

Белетризуючи історію Карпатської України, Іван Долгош намагався охопити усі вузлові події, змалювати їх у всіх протиріччях: засудження Прагою русинського сепаратизму, польська й угорська іреденти проти спроб створити Українську Державу, підступна політика Гітлера і Сталіна щодо національних змагань у Карпатах, різні погляди на місію Карпатської України, закарпатських січовиків і січовиків-галичан.

 

Бій на Красному Полі зображено натуралістично, правдиво: розгубленість, безпорадність січовиків, жага помсти і їх героїзм, звірства окупантів.

 

Іван Долгош розповів і про смерть своїх односельців, доманинських хлопців-гімназистів Івана Мурги і Йосипа Шкіряка…

 

Бачимо, що одні й ті ж події в українській романістиці зображуються по-різному – у залежності від того, коли твір створено, на яких позиціях стояв його автор, якою інформацією він володів. “Карпати” Скляренко писав на замовлення про Героя Карпат Олексу Борканюка, спирався він на тенденційно дібрані історичні джерела; роман Потушняка “Повінь” та трилогію Томчанія про Жменяків створено на основі особистих спостережень авторів у селі Горяни біля Ужгорода та в селах Осій і Білки на Іршавщині, з любов’ю до рідного краю, але з оглядкою на цензуру; майстерно, але кон’юнктурно написані романи Мейгеша “Верховинці”, “Кам’яний ідол”, “Срібна Земля”, останній створювався в безцензурні часи; у романі “Заплакала Тиса кров’ю” Долгоша бачимо спробу поєднати соціальний і національний підходи до подій на Закарпатті у 1938 – 1939 роках.

Післямова

 

На основі сказаного можемо домислити, у якому напрямку формувався менталітет тих, хто читав романи Тевельова (тираж “Верховино, світку ти наш…”, що випустило у світ українською мовою книжково-журнальне видавництво в Ужгороді у 1954 році, сягнув 65 000), Скляренка (тираж видавництва “Карпати” у 1981 році – 50 000), Мейгеша (тираж у київському видавництві “Дніпро” у 1979 році “Верховинців” та “Кам’яного ідолу” – 100 000) …

Відповідні стереотипи нав’язувала й літературна критика. Юрій Балега у монографії “Художні відкриття, чи правда факту?” (Ужгород, 1969), виходячи “з точки зору ленінської теорії відображення” і враховуючи “завдання соціалістичного реалізму”, похвалив дилогію Мейгеша за “міцний сюжет”, “історичну достовірність фактів”, “подолання однобічності в зображенні минулого трудівників краю”.

 

Добре, що наш час не заганяє нас у прокрустове ложе ідеологем і ми маємо можливість вслухатися в багатоголосся історії. Й шкода, що роман Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”, у якому автор максимально наблизився до історичної правди про Карпатську Україну, прийшов до читача лише в журнальному варіанті, обмеженим тиражем. Час видати його книгою як данину пам’яті першим жертвам Другої світової війни.

 

Іван СЕНЬКО

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Остання ніч неволі та повстання. До 70-річчя Перемоги

zakarpattya20090531074020Карпатами котився осінній грім. Блискотіло над Дрогобичем, а відлунювало у скелях Пікуя. Хмари окутували його верх, густо стелилися в улоговинах села Щербовець і вздовж гірських потічків.

 

Угорські окупанти краю застосовували до трудящих таку міру покарання "неблагонадійним", як робочі табори на території Угорщини. Щоночі чинили облави на людей, гнали їх на примусові роботі зі спорудження воєнного об'єкта "лінії Арпада", вивозили на примусові роботи до Німеччини та окупованих нею країн.

 

Нас, групу молодих хлопців, жандарми забрали вночі й вивезли до робочого табору Ютош, що біля Весприма. Там рили траншеї. З наближенням до кордонів Угорщини Радянської Армії регент Міклош Горті подав у відставку. Новий уряд очолив запеклий фашист Ференц Салаші й усіх "неблагонадійних" відправив до Німеччини.

 

Шумівські гори в Чехії вже вкриті снігом. Поїзд перетинає гори, тягнеться німецькою рівниною. В заґратоване віконце вагона проникає запах згарищ – наслідки частих бомбардувань. Під вечір наш потяг в'їжджає до Ерфурта. Він увесь у руїнах. Станція вціліла. Їдемо далі. Сьомий день у дорозі. Голодні, без води. Грюкаємо в двері, просимо хоч води. До вагона вривається салашист і виштовхує назовні Миколу Томинця. З пострілом назавжди обірвалося наше знайомство зі сміливим, безкомпромісним Миколою.

 

А наш поїзд гуркоче через Готго, Касель, Гановер, Бремен до Гамбурга.

 

Колеса вагонів вистукують: "У та-бір, у та-бір..." На душі тривога, в очах темніє. В скроні гупає кров: "У та-бір, у та-бір..."

 

Перетнувши кордон Німеччини, рухаємось по датській землі. Через заґратоване віконечко розглядаємо незнайому нам північ. На пагорбах будинки з цегли, вкриті очеретом. На кожному пагорбі вітряки. Грудень, а снігу нема. У Ніборгу поїзд заходить на паром. В Корсирі – на другий паром і переїзд на острів. Там – потягом до Гельсингера.

 

Поїзд зупиняється в полі. Потім кілометрів зо три пішки до табору в лісі. Тут колону роздвоюють. До бараків ведуть нас, закарпатців, і полонених югославів-титовців. Табір під охороною есесівців.

 

Три дні проходимо карантин. Наш одяг спалюють, а нам видаюь ні-мецький, воєнний, поношений. Ознайомлюють із начальством. Начальник табору – лейтенант Шульц, перекладач – чорногорець Йосиф Вольф. Від Гельсингера сім кілометрів. Табір збудований, очевидно, недавно, бо пахне свіжими дошками. Довкола табору огорожа з колючого дроту, спостережні вишки. Посередині заасфальтований плац. У бараках нари в два яруси, в кутку буржуйка, яка жодним чином не може обігріти невеличку кімнату дерев’яного барака.

 

О пів на четверту підйом. За півгодини треба одягнутися, збігати на кухню по «каву», так називали кип’ячену воду, підфарбовану ерзацкавою, й поснідати виданим із вечора шматочком хліба. А потім вишикуватися на плацу. Звідти висилають по одному на барак для наведення належного порядку, а решту конкоїри ведуть у ліс на роботу. Обіду там немає. Працюємо до шостої вечора. Рубаємо ліс, риємо траншеї.

 

Після роботи в бараках дають обід: кілька картоплин, зварених у лушпайках, і шматок риби. Інколи до картоплі додають і якусь приправу. Частіше, ніж двічі на тиждень готують першу страву – баланда з буряка чи капустою.

 

Після двадцятої години один із кімнати йде на кухню для одержання пайку для вечері й сніданку: триста грамів хліба і десять−двадцять грамів маргарину. Хоч з’їдай одразу, хоч залишай на сніданок. Деколи до лісу, де працювала наша команда, приходили місцеві мешканці по дрова й потай від охорони залишали в умовному місці трохи хліба або молока. Завдяки такій підтримці добросердечних датчан ми трималися на ногах. Бо зима того року в Данії була лютою, сніжною. До роботи з лісу додому брели мало не по коліна в снігу. Ми геть замерзали, і під кінець зими нас перевели до пустуючого замку грецького принца біля поселення Гурре. Довкола нього парк, озеро.

 

На той час у Данії висадився десант англійських військ. Лісник-поляк, який деколи заходив до нас, розповідав, що німецькі війська спішно замітають сліди свого варварського "господарювання", тому і спалили той табір у лісі, де нас утримували перед тим.

 

У новому таборі режим було трохи пом’якшено, але порядки не стали людянішими. Вставали о шостій, снідали кавою, йшли до лісу на роботу. Двічі на день проходили повз кладовище. Вражала чистота і порядок. Рівними рядами могилки, з однаковими надгробними плитами. На кожній із них білий мармуровий голуб із похиленою головою. І жоден надгробок не понівечено. Довкола кладовища рівні ряди смерек і плакучих ів. Вічна тиша і спокій.

 

Я ж мало не щовечора пишу вірші, не знаючи навіть, чи вдасться їх зберегти. Але свій сум і тривогу не можу не викласти на папері.

 

По дроту колючому я серцем іду,

По дроту колючому долю веду.

Хоч зранений стану в далеках Карпатах –

Цілющу сльозину проллє моя мати.

Не можу забути ту осінь сумну,

Коли стару мамку лишав я одну.

Гляділа мовчазно із темного ґанку,

Гадала – відпустять мене на світанку.

Відтоді хащі щоночі шумлять,

А мати все чує, бо думи не сплять,

Із заходу, бідна, мене виглядає,

Вернутись додому Господа благає.

Не витерпить серце колючу ходу,

Пущу себе птахом і так не впаду!

Не дам тобі, мамко, сльозу витирати –

Весняному сонцю її зцілювати!

 

Ось такий мій лист до рідної мамки із замку грецького принца. Пережив зі мною воєнне лихоліття та увіковічив пам’ять про мою і мамину долю, світла їй пам’ять і Царство небесне.

 

...Стояв гарний морозний день. Сонце хоч і гріло, як мачуха, зате лагідно всміхалося. Ми пиляти дерева на колоди й виносили до дороги. Того дня до нас прийшла немолода жінка, вся укутана в чорне. Переговорила з фельдфебелем, і той наказав підготувати для неї мішок дров. Ми робили це завжди охоче, бо селяни в таких випадках лишали нам якийсь харч. Помітили, що жінка часто знімає й одягає рукавички. Взявши дрова, жінка пішла. А через кілька днів у таборі зчинився переполох. Військові носилися з якимись газетами, сперечалися. Як з'ясувалося, та жіночка була фотокором і зробила в шведських газетах фоторепортаж про роботу в’язнів на лісоповалі в Данїі.

 

Перед Великоднем до нас у замок приїхав полковник Гайпель. Нас вишикували на плацу. Полковник говорив нам про обов’язок рятувати Велику Німеччину, про необхідність записуватися добровольцями до армії рейху. В’язні як один мовчали. Тоді полковник наказав Шульцеві посилити охорону, позбавити нас їжі, а також пригрозив завтра повернутися і розправитися з нами. Шульц наказав перекладачеві обійти всі кімнати і роз’яснити твердолобим, що на нас чекає. Вольф «виконав» наказ коменданта. В кожній кімнаті бесідував із в’язнями і готував повстання.

 

За озером групувалися партизани й чекали від нас умовного сигналу. Ми в замку мали роззброїти охорону, заволодіти складом зброї й приєднатися до партизанів. Повстання очолив сам Вольф разом із колишнім партизанським командиром із Черногорії Яном Задравцем, який мешкав із нами в одній кімнаті.

 

Бої точилися всю ніч, а вранці до замку зайшли англійські військові. Ми вільні! Однак ніч повстання для багатьох в’язнів була й останньою в їхньому мужньому житті. Йосифа Вольфа — нашого перекладача теж не стало. Він загинув.

 

Із Гельсингерської дороги до замку наближається світло і гуркіт мотору. На площу в’їжджає мотоцикліст. Це наш знайомий лісник Станіслав.

 

Наше визволення відбулося в ніч із п’ятниці на суботу 5 травня 1945 року. Станіслав повідомив, що місто Гельсингер теж вільне. Полковника Гайпеля повісили. В замку нові господарі – англійці.

 

Звільнений із рабства, я сидів біля вікна й складав вірша. Писав, щоб розповісти майбутнім дітям, онукам, нащадкам про свої митарства.

 

Ще зовсім недавно горіли бараки,

Зривалися бомби, гриміли гармати,

Кишіло Балтійське розбурхане море,

Та весну спинити не в силах був ворог.

 

Неділя – останній день нашого перебування в замку. Це ще й Великдень. До огорожі прийшли селяни, принесли нам продукти: хліб, молоко, сало. А в понеділок ми пішли в Кронборг – відомий у Данії морський музей. Тут нас переодягли й віддали наш одяг в’язнів до музейної колекції.

 

Сидимо під стінами Кронборга і не можемо натішитись весні. Вздовж берега стоять музейні гармати, націлені на море, по якому йдуть пароплави, тікаючи на захід від Радянської Армії. Море між Гельсингером у Данії і Гельсинборгом у Швеції настільки вузьке, що на пароплавах легко розгледіти, де військові, а де цивільні.

 

Дев’ятого травня Гельсингер святкував День Перемоги. Ми пішли у місто, і нас засипали продовольчими пакунками. Ми червоніли, а нам кажуть: Беріть, хлопці, досить було голодувати у таборі! Значить, люди знають, хто ми.

 

І нарешті настав довгоочікуваний час повернення з табору додому через збірні пункти, кожен у свою країну. Для нас це був понеділок 14 травня 1945 року.

 

Рано-вранці над полями

Білий морок попливе,

Де вночі ще над ланами

небо плакало дощем.

Пахне м’ятою, розмаєм,

Плеще ніжний вітерець.

День новий розпочинає

Перші кроки навпростець.

 

Василь Пагиря

Українська романістика другої половини ХХ століття про Карпатську Україну (частина 1)

12324У національно-визвольних змаганнях на Закарпатті історія виокремлює труди і дні Карпатської України (жовтень 1938 – березень 1939). Правда, радянські історіографи давали цим подіям негативну оцінку. Свідчення очевидців тих трагічних подій вперше були зібрані в збірнику “Карпатська Україна в боротьбі” (Відень, 1939), де, крім спогадів Степана Росохи, Юліяна Химинця, Івана Рогача, Олега Кандиби, Миколи Чирського, О.Вівчар у статті “Ліс шумить” опублікував почуті на Закарпатті пісні та перекази про мужніх захисників Срібної Землі. Оперативно на ці події відгукувалися поети в екзилі – Зореслав, Іван Ірлявський, Василь Гренджа-Донський.

 

Шлях закарпатців. Роман М. Тевельова

На Закарпатті часів гортіївської окупації ця тема була табуйованою. І в радянський час про Карпатську Україну правдиве слово не могло прорватися крізь цензурні тенета, хіба за допомогою езопівської мови. Інша справа – оспівувати “шлях до щастя”. Першим резонансним твором про шлях закарпатців “до щастя” був роман Матвія Тевельова “Верховино, світку ти наш…” Мовою оригіналу – російською – його опубліковано півмільйонним тиражем в журналі “Роман-газета” (Москва, 1953, №№ 9, 10), потім його видавали в перекладі українською (Ужгород,1954), англійською, французькою, болгарською, іспанською, китайською, німецькою мовами. У часописах Ужгорода, Києва, Москви роман визнано чи не еталонним – як “правдива розповідь про Верховину”, твір про “землю, яка знайшла своє ім’я”. Розповідь у романі Тевельова ведеться від імені верховинця Івана Білинця, хронологічні рамки твору визначає біографія головного героя – від 1908 до 1945 року. Іван Білинець із верховинського села Студениця (узагальнююча назва Ростоки, Пилипця і Студеного, що на Міжгірщині) читає комуністичну газету “Правда”, вивчає твори Леніна і всі події на Закарпатті оцінює з позицій марксизму, інтернаціоналізму та класової боротьби. Вустами головного героя Тевельов негативно характеризує національно свідомих борців за визволення краю: Августина Волошина, адвоката Дуловича (прототип – Дулішкевич), професора-етнографа Казарика. Останньому дістається на горіхи тільки за те, що “ходив у вишиваній сорочці” і “розчулено писав про дерев’яні церківки, ощипок, сіряки, курні, криті соломою хати, постоли, називаючи все це нашою національною самобутністю”.

 

“Карпати” С. Скляренка

Так саме тенденційно про Карпатську Україну розповів Семен Скляренко в романі “Карпати”, в якому відображено найскладніший період в історії Закарпаття – від 1938 до 1944 року. Над твором письменник працював у 1951 – 1954 роках, ретельно зібравши матеріал про минуле краю. Обидві частини роману видано книгою в 1954 році, яку схвально прорецензували Леонід Новиченко, Микола Бажан, Антон Хижняк. Історичні постаті (Юліус Фучик, Олекса Борканюк, Августин Волошин, Іван Рогач й інші) змальовано з класових позицій: комуністів – ідеалізовано, представників національних змагань – шаржовано. Для змалювання українських націоналістів автор не шкодує чорних фарб: висміює мазепинки і тризуби, січовиків ототожнює з фашистами, презирливо називає петлюрівцями, гетьманцями, волошинцями. Скляренком, як і Тевельовим, однаково сприймається етнонім “русин” – синонімом етноніма “українець”. На запитання про національність Іван Білинець відповідає: “Я – українець”; так на допиті ідентифікує себе й Олекса Борканюк: “русин, тобто українець”; так заявляє на суді підпільник Василь Жупан: “ми – тільки українці, що живемо з давніх-давен за Карпатами і мріємо про возз’єднання з рідною землею”. У “Карпатах” вчитель Йосип Короджій, протестуючи проти запровадження в сільській школі на Гуцульщині угорської мови, пояснює: “Тутешніх людей прозивав дехто й рутенами. А вони ж, ви самі знаєте, звичайні українці”. Але обидва автори поділили один і той же етнос на тих, хто вимагає незалежності (їх зневажливо називають націоналістами), і тих, хто своєю батьківщиною вважає Радянський Союз, Радянську Україну.

 

Обидва автори не могли проігнорувати очевидне: причинно-наслідковий зв’язок проголошення народною радою в Хусті 21 січня 1919 року ідеї соборності українських земель. Івана Білинця в романі Тевельова обурює, що маніфест про возз’єднання, проголошений тоді в Хусті, “прибрали до рук вмілі адвокати, духовні отці та ґазди” і вирядили з ним депутацію через гори “не до Радянського уряду, як того хотів і чекав народ, а до Семена Петлюри”. І Семен Скляренко, щоб показати Карпатську Україну в негативному освітленні, робить екскурс в історичне минуле (підписання в 1646 році Ужгородської унії, проведення “Всерусинських національних зборів у 1919 році в Ужгороді, які ухвалили постанову про входження Закарпаття до складу Чехословаччини”), щоб національно-визвольний рух у краї подати як реалізацію планів чужих держав, зокрема США. Тож і Карпатську Україну Скляренко вписує в контекст інтересів гітлерівської Німеччини та Ватикану.

 

“Повінь” Ф. Потушняка

Тому на фоні романів Тевельова і Скляренка досить правдивим твором сприймається Потушнякова “Повінь”, дві частини якої вийшли окремим виданням у 1959 році, за рік до смерті автора, третю частину опубліковано у 1962 році в посмертній збірці його творів “Мати-земля”. 1919 – 1945 роки – такі хронологічні рамки “Повені”. Завершується твір такими словами: “Персонажі роману вигадані автором, але вони взяті з дійсності”. У своєму романі Федір Потушняк славословить малу батьківщину – село десь на Іршавщині (впізнаємо прикмети Осою, Новоселиці, Ільниці, Білок), для жителів якого трагедією чи радістю обертаються масштабні події першої половини XX століття (розпад Австро-Угорщини, революція в Росії й Угорщині, входження краю до складу Чехословаччини, окупація Закарпаття гортіївськими військами, перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні). В основі буття селян – праця на землі, вірність народним традиціям. Бачимо в романі, як тогочасні суспільно-політичні події віддзеркалюються у житті селян (вони підтримують діяльність товариства “Просвіта” й учителя-емігранта, який розповідає про Київ, співає “Реве та стогне Дніпр широкий”, приймають за свого). Про події часів Карпатської України романіст говорить тільки натяками: “Минула тривожна зима. Прийшов березень 1939 року. І ось серед великих загальносвітових подій на цю малу землю не на жарт грянула війна. Серед чорної березневої ночі десь вдалині загукали гармати, їм озвалися перелякані пси в селі. Знову поповзло по хатах таємниче “Що буде далі?” І село, прищурене, убоге, налякане голодом, чекало… Раптом усі чехи зникли. Потім доріжками пішли якісь люди в напівмундирах, із гвинтівками та кулеметами. В лісі затріщали густі та лункі постріли. Люди казали, що над великою рікою йдуть криваві бої”.

 

“Жменяки” М. Томчанія

Такими ж натяками про події від жовтня 1938 до березня 1939 року розповідає й Михайло Томчаній в трилогії “Жменяки”. Прототипів трилогії автор знайшов у своєму рідному селі Горяни, що недалеко від Ужгорода, героїв твору він провів через дві світові війни. У трилогії згадуються і Степан Фенцик, й Андрій Бродій, й Августин Волошин, і Міклош Горті – про них розповідає селянам комуніст Микола Климпотюк, даючи згаданим політичним діячам, як цього вимагала тодішня пропаганда, негативну оцінку. Але в авторській мові про ці події заідеологізована риторика зникає, відчувається співчутливий стиль, як в епізоді про побачення Верони і легіонера Юрка Жменька: “Верона прийшла в Єнковці відвідати Юрка. Це село опинилося на кордоні так само, як і їхнє, після того як чехи передали Ужгород мадярам”. Далі розповідається, як цей безглуздий кордон ускладнив життя селян приміських Горян, Дравців, Доманинців, які безчинства творять на кордоні чорносорочечники-терористи, як в Ужгороді окупанти закатували чеського жандарма Клийву – прекрасного виконавця ролі Стецька у виставі Г. Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”… Розповідь про побачення закоханих завершується достовірною в часово-просторовому вимірі інформацією про Карпатську Україну пізньою осінню 1938 року: “Він провів її за село до стежки, що вела на шлях, який звався у цих місцях “українським”. Він тягнувся через лісок і, оминаючи Ужгород, виходив у село Доманинці. На дорозі ще працювали люди, розширяли її. Це була зараз нова головна артерія, що зв’язувала Закарпатську Україну з Чехословацькою республікою”.

 

“Верховинці” Ю. Мейгеша

Життя у краї на зламі епох – від 1938 до 1949 року – змалював і Юрій Мейгеш у дилогії “Верховинці” (1961) та “Кам’яний ідол” (1966). У “Верховинцях” є такі авторські слова про місцеву інтелігенцію: “Між нею – запекла ворожнеча, що виростала з національних, соціальних, партійних та особистих мотивів. Всі боролися за якусь правду, за “загальне щастя”. Кожен намагався очорнити свого противника. Для доводів піднімалися перекручені історичні факти”. На жаль, таку методологію застосував і сам Мейгеш. У дилогії розповідається про життя селян у селі Гірському (легко упізнаються прикмети Малого Раківця та Великого Раківця, що на Іршавщині). Акцент зроблено на тому, що в народі живе ідея єдності з Великою Україною, ідея соціальної справедливості, ідея солідарності трудового люду, але буржуазна інтелігенція, ставши на націоналістичні позиції, на позиції автономізму, вносить розбрат у середовище селян і робітників: “І особливо заплутаною й гострою була боротьба на Верховині; тут місцева буржуазія та частина засліпленої ідеями самостійності інтелігенція – підбурювані російською та українською білою емігрантщиною – розпалили дику ворожнечу. У каламуть боротьби вливалася учнівська молодь, обдурені селяни”. Навіть двох братів Семенюків автор зробив антагоністами, бо Іван пішов за комуністами, а Ілько – за націоналістами. У створеній методом соціалістичного реалізму дилогії торжествує “правда” Івана.

 

“Перехрестя” В. Ладижця

У романі-хроніці Володимира Ладижця “Перехрестя” (1967), в якому показано події 1938 – 1939 років у Гуменному, Ужгороді, верховинському селі Лопушному, на Красному Полі біля Хуста, теж присутній поділ персонажів за соціально-політичними ознаками: бідняки, комуністи є носіями позитивних ознак, а гортіївські офіцери, заможні ґазди Лопушного, націоналісти несуть у собі набір негативних ознак. Головний герой – верховинський хлопець Василь Корбут (прототип – Василь Когут із села Лопушного на Міжгірщині, який пройшов страдницьким шляхом втікача в Радянський Союз, в’язня ГУЛАГу, воїна чехословацького корпусу Людвіка Свободи, партизана загону Тканка), волею автора він стає свідком аморальних вчинків Гейзи Нодя в окупованому гортіївцями Ужгороді, старости села і січовика Івана Лайчука. Щоб применшити героїзм захисників Карпатської України на Красному Полі, кривавий бій зображено у сприйнятті гортіївського офіцера Гейзи Нодя. Осуд Ладижцем національно-визвольних змагань Карпатської України був схвально сприйнятий радянською літературною критикою: “Автор змальовує сім’ю єврея Гензлера та його дітей Цоли і Бели, життя селян верховинського села Лопушного, – рекламно говорилося в одній авторитетній у радянський час літературно-дослідницькій монографії, – фашистських офіцерів Толваї і Форкоша та їх прихвосня Гейзи Нодя, націоналістичного недобитка Лайчука та багатьох інших персонажів”.

 

Сардак і ґудзик

Майже всі автори романів, створених методом соціалістичного реалізму, використали сталінську фразу про безперспективність “пришити сардак (Радянську Україну) до ґудзика (Карпатської України)”.

 

У романі Скляренка комуніст Михайло Тиснявець спростовує виступ волошинця Росохи щодо проголошення самостійності Карпатської України: “І що ми отакий собі ґудзик, то також правда, пане. Дуже маленький ґудзик. Але, пане, та Радянська Україна, що по той бік Карпат, таки великий сардак. Що ви думаєте, пришивати сардак до ґудзика?” Мейгеш устами січовика Гойчука наповнив цей символ конкретним змістом: “Брати українці в більшовицьких Совітах чекають нашої допомоги. І ми її дамо! Ми створимо велику соборну Україну”.

 

Так саме й Потушняк цю ідею вклав у вуста одягненого в січовицьку уніформу пана Манила: “Буде у нас самостійна Українська держава, до якої незабаром приєднаються всі українські землі — Галичина і Волинь, Київ і Полтава, Харків і понизів’я Дніпра. На чолі держави стане наш батько Волошин».

 

За задумом авторів цих творів, русини Закарпаття мріяли тільки про соціальне визволення: “коби наш маленький ґудзик та пришити до того великого сардака…”, “чи не ліпше би було, щоб вони нас визволили”. Така ж думка проголошена і в романі Ладижця “Перехрестя”. Свої симпатії й антипатії прозаїки показують за допомогою упізнаваних символів. І Тевельов, і Скляренко, і навіть Потушняк утверджують думку, що закарпатці своє майбутнє можуть вибороти тільки під червоними прапорами.

 

А Мейгеш, розповівши про долю тих, хто боровся за волю під прапорами інших кольорів, мовлячи про поразку захисників Карпатської України як про закономірність, без будь-яких сентиментів національний символ незалежності України показав розтоптаним чоботами окупантів: “На хідниках валялися жовто-блакитні стрічки”.

 

Різний зміст вкладали письменники і в Шевченків “Кобзар” як символ українськості. Поет-початківець Антінко Каменяр із “Повені” Потушняка мріє написати “таку книгу, як “Кобзар”, щоб пробудити народ”. І Юрко Телегазі (“Тихе містечко” Томчанія, образ автобіографічний), побачивши “Кобзар” у павільйоні Радянського Союзу, хоч і побоявся його узяти, аби не накликати на себе біду, але поніс його “в серці, куди ніхто не загляне”. І селянка Павлючиха із Томчанійових “Жменяків” заплакала під враженням прочитаних із “Кобзаря” творів Шевченка, розчулено промовила стиха: “Йой, як красно написано!.. і по-нашому”. Та було й інше сприйняття постаті Великого Кобзаря – класове, як у романі “Верховино, світку ти наш…” Тевельова: вчитель Куртинець повісив у школі портрети Шевченка і Пушкіна як “наших, руських” поетів, як символ того, що “русини з українцями та москалями – брати рідні”.

 

Постать А. Волошина

Уособленням національних змагань на Закарпатті найчастіше згадується Августин Волошин. Потушняк, розповідаючи про події до 1919 року, обмежився згадкою про редаговану Волошином “Неділю”: дідо Митер постійно читає її, бо виходить вона “народною мовою”. Та коли романісти розповідають про Карпатську Україну, то Волошина згадують як історичного діяча. Але якщо твір створено на прокомуністичних засадах, то негативно: Тевельов назвав президента Карпатської України “войовничим головою українських буржуазних націоналістів”, “німецьким розвідником”, Скляренко – “резидентом Гітлера”, однодумцем націоналіста Кубійовича, гетьмана Скоропадського, виконавцем волі Риму і Нью-Йорка, Мейгеш – політиком-невдахою, прибічником концтаборів. І тільки в романі Івана Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю…”, фрагменти з якого після смерті письменника опубліковано в журналі “Тиса”, образ Августина Волошина змальовано без ідеологічної заангажованості.

Продовження читайте в наступному номері.

 

Іван СЕНЬКО

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Пам’яті та уваги гідні

hgtft5655Інтелектуальний потенціал народу є вирішальним для цивілізації і духовного розвитку будь-якої держави, нації. Носієм, втіленням цього потенціалу є досить нечисленний, лабільний прошарок населення інтелігенція. В суспільстві вона представлена освітянами всіх рівнів, діячами культури всіх напрямків, працівниками охорони здоров'я, релігії, науковцями, економістами, інженерами тощо, розумова діяльність яких є невід'ємною умовою повноцінного життя суспільства.

us1

Популярні новини

«Скорботна мати» встановлена в Ужгороді на Православній набережній на честь воїнів-інтернаціоналістів. На жаль, пам&rs...
У Головному управлінні ДФС у Закарпатській області роз’яснюють деталі порядку подання податкової звітності організаціями, як...
Всіх-всіх запрошуємо на акцію "Фото Патріота", що пройде 23 та 24 серпня у "Совиному гнізді" (вул. Ракоці, 1).
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS