В Україні вшановують пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу

1431930235 9772Сьогодні, 18 травня, у День пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу з Криму в Україні та за кордоном запланована низка пам’ятних заходів до 71-ї річниці. 

В Сімферополі кримські татари, які відмовилися брати участь у заходах, організованих окупаційною владою, приурочених до Дня депортації кримськотатарського народу, вшанували пам'ять тих, хто загинув запусканням у небо кількадесят вогняних куль. 

 

Громада за кордоном також провела у неділю пам’ятні заходи, зокрема в Німеччині, Польщі, Чехії, Румунії, Туреччині та інших країнах.

 

Зокрема у столиці Чехії Празі на Вацлавській площі зібралися українці, кримські татари та чехи. Вони говорили й про нинішню ситуацію в Криму, за якої кримських татар знову притісняють. Учасники заходу, однак, висловили сподівання, що півострів знову буде українським.

Ілюстрації на підтримку кримських татар і на згадку про депортацію розмістили на своїх сторінках у соціальних мережах також українські посольства за кордоном і саме МЗС України.

 

Підкреслимо, що сьогодні ввечері на Майдані Незалежності в Києві відбудеться вечір–реквієм та мітинг з нагоди 71-ї річниці від дня депортації кримських татар.

 

18 травня – День пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу з Криму. У цей день в 1944 році в Середню Азію з півострова був відправлений перший ешелон кримських татар. Всього з Бахчисарая, Джанкоя і Сімферополя на схід СРСР  було депортовано понад 180 тис. татар.

Джерело: УНІАН

«Усуньте від влади всіх російських шпигунів» – афганські моджахеди українцям

F93B9E10 C480 4E77 9D58 923F60BC8D11 w640 r1 s cx0 cy11 cw0Кабул-Баграм-Саланг – Бійці афганського спротиву, які протистояли радянському вторгненню і окупації Афганістану в 1979-1989 роках, напрочуд багато знають про Україну і можуть порадити, як українцям протистояти російській військовій агресії. Щось з цих порад може бути корисним, щось – застарілим, і відповідає лише афганським реаліям часів тієї війни. Але фактом залишається те, що погано озброєні і часом погано організовані афганські моджахеди взяли верх над супердержавою, невдала афганська кампанія якої прислужилася розпаду СРСР, з якого постала незалежна Україна, що тепер сама в боях захищає власну державність.

 

Мешканці сіл уздовж стратегічної дороги Саланг і досі пам’ятають, як радянські війська йшли на Кабул, а потім – через понад 9 років – поверталися до СРСР після невдалої кампанії Кремля в Афганістані. Хтось пригадує, як, відходячи, радянські війська стріляли по селах – ніби в помсту, незважаючи на домовленість про мирний вихід...

 

Розмовляти з колишніми моджахедами цікаво, бо вони і далі стежать за усіма військовими інтервенціями Росії, хоча й нарікають, що в нинішньому Афганістані не всі до колишніх моджахеждів ставляться з великою шаною.

 

Саме розбірки між моджахедами після радянського виходу з Афганістану розчистили шлях «Талібану» до влади у 1996 році. Тому усі моджахеди найперше радять нині українцям бути єдиними у протистоянні з Росією Володимира Путіна.

 

«Моя порада така: всі люди в Україні мають об’єднатися і піднятися на боротьбу. Якщо українці будуть єдиними, лише тоді ви зможете перемогти будь-яку наддержаву. Подивіться на Афганістан – ми ж нічого не мали, але змогли перемогти таку потугу, як СРСР. Часи нині змінилися. Росія вже не зможе зробити Україні те, що вона робила тут в Афганістані», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода чільний командир моджахедів Моххамад Асіф Азімі, який нині є радником голови виконавчої влади Афганістану.

 

«Ви можете перемогти Путіна тільки єдністю. Моя найголовніша порада – бути разом українським людям. Не допустіть громадянської війни, бо ми знаємо, що це таке, коли народ роз’єднаний, і це жахливо», – каже Радіо Свобода колишній командир сотні моджахедів Хекматулла Хекмат Задран.«Коли ми воювали з СРСР, ми були єдині, і нас підтримував світ. Америка нам допомагала грошима і «Стінгерами», але в неї були свої інтереси також. Не довіряйте Америці на усі 100 відсотків, бо в неї теж є свій інтерес. А Росія думає тільки про себе, і це її звичка – нападати на слабших. І ще моя порада – приберіть від влади усіх тих, то підтримує Росію, і колишніх комуністів», – додає Задран, який командував сотнею моджахедів у провінції Газні, а також в Пактії на півдні Афганістану.

 

FCDF969A 4EA4 43BA 8E61 7973AAB3B7D4 w640 s

Тактика моджахедів

Моджахеди воювали невеликими мобільними загонами. В середньому, загін моджахедів складався з 300 бійців – приблизна чисельність пересічного українського добровольчого батальйону на Донбасі.

 

Я попросив моджахедів навести якісь спомини з тієї війни, адже на пострадянському просторі інформації про те, як воювала сторона-опонент, практично немає.

 

Саєд Касім Музафарі командувавв загоном моджахедів у провінції Парван на північ від Кабулу і в провінції Баміан, відомої тим, що «Талібан» там пізніше зруйнував гігантські статуї Будди.

 

«Розкажу вам про чесність і скромність моджахедів. Ми перейшли з загоном в окупований росіянами Баміан і не змогли забезпечити доставку харчів. Я попросив моджахедів не брати їжу в бідного місцевого населення, і ми вирішили, що краще будемо голодні, але в людей їжу не братимемо. І ми багато днів їли лише сухий хліб, розмочуючи його у воді», – пригадує Музафарі.

 

А приклад, який навів Хекматулла Хекмат Задран, виглядає, ніби з історії бою УПА з НКВС на Західній Україні: «Росіяни оточили частину мого загону, і мої бійці заховалися в колодязі, в бічних сховах, у виритих тунелях. Росіяни їх закидали гранатами і вбили всіх».

 

«В професійному відношенні російські солдати були сильними, і на полі бою теж воювали з нами затято. Але вони не дуже орієнтувалися на місцевості. Ми вели війну партизанського типу, отримували інформацію і атакували зненацька. Ми мали наперед інформацію про їхнє пересування і мінували мости й дороги», – пригадує Задран.

 

«На їхні сторожі ми часто нападали вночі, коли вони спали. Ми міняли тактику: атакували то вночі, то вдень, то надвечір і ми мали високу мобільність. Росіяни не знали добре тутешні терени і зазнавали великих втрат. Були часто відплати – після наших нападів росіяни нападали тоді на села, вбивали селян, знищували худобу і навіть руйнували сади», – додає сотник моджахедів.

 

За його словами, моджахеди мали табори в горах, і там їх не могла дістати навіть радянська авіація. «Ми рили нори і були недосяжні для авіабомб. Сидячи в горах, ми також виставляли спостерігача, який дивився на російські позиції і, як тільки бачив дим, то одразу кричав – значить, по нам вистрілив або танк, або гармата, і ми миттєво ховалися в нори. Тому серед нас було менше жертв», – пригадує Задран.

 

Моджахеди кажуть, що їм у другій половині 1980-х дуже допомогли поставки американських переносних ракетних комплексів «Стінгер», які можна було застосовувати проти вертолетів та бойових літаків. Але закликають не перебільшувати їхнє значення, оскільки «Стінгерів» не вистачало, і їхні поставки моджахедам обмежувались центральною частиною Афганістану та районами довкола Кабулу.

 

«Заощаджуйте боєприпаси»

Серед інших порад моджахедів українцям – «усунути від влади всіх російських шпигунів». І це можна почути практично від кожного колишнього бійця афганського спротиву.

 

«Найкраща тактика проти росіян – не пряма відкрита війна на полі битви, а війна партизанського типу. Інакше будуть великі жертви серед людей і військових. І ще одне – не здійснюйте тортури над військовополоненими, бо це не допоможе, а полонені – коли до них нормально ставляться – будуть знати, що українці – хороші люди», – говорить Задран.

 

«Маєте також заощадливо використовувати кулі і зброю, бо вести війну – це дорого. У вас, мабуть, теж не вистачає амуніції, бо Україні важко економічно», – дадає він.

 

А моджахед Азімі зауважує: «Росія хотіла зробити Афганістан своєю частиною. Але ми, моджахеди, не дозволили їй цього. Ми перемогли супердержаву, ми повалили комунізм. Ми вибороли свободу для Афганістану. Дехто нас критикує – але це несправедливо, адже ми захистили нашу свободу, бо наша релігія була у небезпеці. Інакше наша культура й мова теж занепали б. Маю надію, що ситуація в Україні буде кращою, і все повернеться до нормальності».

Всі моджахеди – та й переважна більшість афганців, з якими довелося спілкуватися, – знають про війну в Україні, але найперше одразу говорять про те, що Росія відібрала в України Крим. Щоправда, мало хто знає, що в Криму живе багато мусульман – кримських татар, які не хочуть бути в Росії.

 

«Україна – не ісламська країна, але українці – сміливі люди і люблять свою Батьківщину, – каже Задран. – Це відповідальність – захищати свою землю. Ви воюєте за свою країну, і Бог вам допоможе». 

 

Джерело: Радіо Свобода

Не молитовою єдиною. Українська мова в Київській Русі

4e273580c9a6fd1bВ Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

 

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав. 

Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців. 

Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив». 

Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.

Далі – просто факти й жодної міфології.

3f7ba9e61805d4c2

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол

Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською), lingua Rutena.

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.

Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».

То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»

За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.

Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.

Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .

Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?

Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:

  • кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
  • закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
  • форму дієслів без «Т»: пече;
  • дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
  • дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
  • м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю
  • прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

    На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».

    З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

    Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

    …Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» .  А фотооригінал? – «Мати, не хотячидитичя, біжя гет…»«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
    Як кажуть англійці, no comments.

    Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

    В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

    Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

    Висновки?

    Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

    Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від«turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

    Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

  • 31eb046f2c87a59dУ публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…

  • Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.

  • Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

    Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
    Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
    Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

    Олексій РЕДЧЕНКО

    Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.

Джерело: Fakeoff

Партійна преса міжвоєнного Закарпаття як засіб виховання політичної культури

0 b34f7 adc50b39 XXLРозглядаючи політичну культуру як сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, реалізацію політичних знань, зразків поведінки соціального суб’єкта в історично визначеній системі політичних відносин і політичній діяльності, слід виходити з того, що виховання молоді позбавлене обмеженого впливу соціумного простору, а отже, вимагає комплексного розуміння суспільно-політичної дійсності. Адже саме через політичну культуру формується у людини єдність соціальних і політичних знань, орієнтації, норми та способи її політичної поведінки.

 

Елементи політичної культури

Уявляючи політичну культуру складним суспільно-політичним утворенням, необхідно враховувати пізнавальний, емоційно-психологічний, етично-оціночний та поведінковий елементи її структури. Завдяки цьому виховання політичної культури складає цілісну систему знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонували й відтворювалися в процесі зміни поколінь. Таким чином, пізнавальний елемент політичної культури складає найбільш типові й домінуючі в суспільстві уявлення про політичну дійсність, емоційно-психологічний – акцентує увагу на почуттях і переживаннях учасника політичного життя (почуття соціальної справедливості, нетерпимість до інакомислячих, емоції політичної діяльності, надії та очікування), етично-оціночний – групує цінності, норми, ідеали, що дають оцінку існуючим політичним відносинам, владі та іншим інститутам, а поведінковий – складає мотиви, стимули й політичні установки суб’єктів політичного процесу, характеризуючи ставлення людини до різноманітних політичних явищ і подій. Ця проблема є актуальною в умовах сучасного розвитку України, оскільки молодь активно політизується, бере участь у суспільно-політичних, у тому числі й виборчих процесах, підпадає під впливи різноманітних засобів масової інформації.

 

Досвід міжвоєнного Закарпаття є багато в чому показовим. Уважний аналіз джерельної бази та опублікованих досліджень, у змісті яких автори торкалися згаданої проблеми, свідчить про те, що окремі аспекти виховання політичної культури в регіоні за визначений період знаходили своє відображення в авторських доробках Івана Добоша (крізь аналіз змісту україномовної періодики), Павла Лісового (дослідження комуністичної преси), Маріана Токаря (в контексті розбудови партійних структур). Багатий джерельний масив можемо почерпнути з мемуарної літератури Августина Волошина («Ко исторіи нашого новинарства») й Августина Штефана («Дещо про Карпато-Українську пресу»), котрі детально описали складний етап розвитку партійної преси в регіоні. Безпосередньо документальним підтвердженням тенденцій та особливостей поширення елементів політичної культури серед молоді крізь партійну періодику слугують газетні та журнальні видання.

 

Дослідження найпоширеніших тематичних прикладів публічного виховання елементів політичної культури молоді на шпальтах партійної періодики покликане конкретизувати й завдання дослідження, серед яких виділимо такі: інформативно подати статистичну довідку щодо кількості партійної періодики в зазначений період та її політико-ідеологічної приналежності; документально підтвердити прояви впливу на крайову молодь у контексті елементів формування політичної культури; окреслити характерну особливість виховного аспекту політичної культури молоді.

 

Партійна періодика

Варто зазначити, що одним із засобів виховання політичної культури, зокрема і в молодої генерації Закарпаття впродовж першої половини ХХ століття, виступила партійна періодика. Щоправда, цей засіб був ефективний виключно за умов реалізації демократичних засад суспільного простору й політичного плюралізму. Це проявилося тільки в період входження краю до складу Чехословацької Республіки (1919 – 1939 рр.). У контексті анонсованого політичного плюралізму та його конституційного унормування в державі постало питання підвищення рівня політичної культури й можливостей її виховання серед молоді.

 

У згаданий період на теренах Закарпаття (тоді – Підкарпатська Русь) функціонувало щонайменше чверть партійних періодичних видань. Зокрема, переважну їх більшість складали російсько- (русько-) мовні газети і журнали русофільських партій («Карпаторусский Вестник», «Русский Вестник», «Земледельська Политика», «Руський Земледелець», «Русская Земля», «Русь», «Народная Газета», «Русская Народная Газета», «Наш Путь», «Карпаторусский Голос», «Молодая Русь» та ін.). Україномовні періодичні видання були представлені, відповідно, новинками проукраїнських політичних організацій «Карпатська Правда», «Руська Нива», «Народ», «Вперед», «Народня Сила», «Нова Свобода», «Свобода» тощо. Угорською мовою виходили «Берегі Гірлоп» («Берегівські новини»), «Карпаті Модьор Гірлоп» («Карпатсько-угорська газета»), «Унгварі Келень» («Ужгородський Вісник»), «Готароші Уйшаг» («Прикордонна Газета»), а також газети Єврейської громадянської партії «Келеті Уйшаг» («Східна Газета») та Єврейської сіоністської партії «Жідо Нийплоп».

 

Пропаганди політичних ідеалів  

Зрозуміло, що в умовах демократизації суспільних відносин молодь за допомогою періодики використовувалася партійними діячами для пропаганди політичних ідеалів у сімейному, освітньому та дозвільному середовищі. Серед найпоширеніших тематичних методів публічного виховання у молоді елементів політичної культури були заклики впливати на батьків, на їхній вибір, особливо під час виборчих кампаній. На початку 1939 року, наприклад, у газеті «Нова Свобода» розмістили заклик: «Батьку й мамо! Ми, українські діти, просимо Тебе, Батьку й Мамо, щоб Ви доложили усіх зусиль до оборони в розбудови нашої Вільної Карпатської України. Не хочемо жити рабами та слугами у чужих, хочемо на своїй землі бути самі своїми панами! Батьку, не вір тим, що за кусок сала і 30 сріберників хочуть, щоб Ти продав нас і поробив з нас яничар! Ми, діти Карпатської України, хочемо виростати на свобідній українській землі!»

 

Досить поширеними були матеріали, в яких молодь закликали до участі в різнопланових масових акціях, які проводилися під патронатом політичних партій, громадських організацій, учительських товариств (молодіжні з’їзди, дні «русской» культури, хорові й театральні вистави, спортивні змагання, маніфестації), давалися роз’яснення необхідності залучення до суспільно-політичного життя. Як правило мотивація подібних матеріалів була викликана підготовкою до майбутнього життя в стабільному і щасливому суспільстві. Подекуди пресова політика партій набувала гостро опозиційного характеру, а зміст закликав молодь долучатися до політичного життя в регіоні й радикальним чином протестувати проти політики Праги в освітніх, мовних та господарських напрямах. Зокрема, друкований орган партії Автономний Земледільський Союз «Русскій Вестникъ» неодноразово піддавався цензурній перевірці владними структурами. Деякі номери повним тиражем конфісковувалися і знищувалися. На молодь були розраховані й розтиражовані в 1934 році на сторiнках партiйної газети й щорiчного «Руського Земледiльського Календаря» так званi «Десять заповiдей кожного русина». Зокрема, з метою патріотичного виховання акцентувалась увага на героїчних постатях громадсько-політичного руху. Як свідчать матеріали, в згаданих «заповідях» партійний вождизм був чітко персоніфікований: «Чествуй пам’ять Iвана Куртяка (перший голова партії), який пожертвував себе за звiльнення русинiв; вставай в члени АЗС; стидися голосувати на чужу партiю…» 29 жовтня 1938 року вийшло розпорядження автономного уряду про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй краю, а вже наступного дня преса Автономного Земледільського Союзу оприлюднила «Воззванiе!» з метою «защиты спокойствия и порядка русского населения», в якому закликалося органiзовувати в кожному селi «Гвардiю iменi Iвана Куртяка», громадську організацію переважно розраховану на молодіжний потенціал. Декілька днів по тому, 31 жовтня 1938 року, влада видала спеціальне розпорядження, яке стосувалося заборони виходу низки партійних друкованих органів, а саме русофільських «Русская Правда», «Нашъ Путь», «Русскій Вестник».

 

На сторінках офіційного друкованого органу Аграрної партії – газети «Земледельская Политика», яку редагував Іван Лоскот, значну увагу приділяли закликам до молоді цікавитися політикою, проявляти особливу політичну активність, долучаючись до партійної агітації в містах і селах, створювати патріотичну атмосферу в сім’ях тощо. Враховуючи важливість для партії молодіжної підтримки, аграрники створили й організацію «підростаючої молоді», яку очолив відомий аграрний політичний діяч Я. Машата. Він же проводив виховну роботу серед місцевої молоді, залучав її до різнопланових акцій, партійних маніфестацій тощо (наприклад молодіжна хода під час «всеземледельської манифестаціи» у Празі 17 травня 1929 року). Значну увагу придiляли й вихованню молодих партiйних кадрiв: «Сельськая молодежь, воспитанная на демократическомъ принципе, должна быти крепко связана въ сельской органiзацiи, чтобы въ будущемъ могла отстаивати свои права. Такой политической организацiей для насъ является естественно Земледельськая республиканская партiя, въ которой вся сельская молодежь должна быти организована».

 

Наприкiнцi 1935 року пiсля загальнодержавного з’їзду Аграрної партiї в Празi в регiони надійшли iнструкцiї, якi роз’яснювали черговi завдання, поставленi перед членами. Зокрема, у місцевій партiйнiй газетi «Земледельськая Политика» друкувався матерiал «Карпаторусское земледелие въ наступающемъ политическомъ сезоне», де широко пропагувалося гасло: «В каждомъ селе и дедине правильную местную организацiю партiи! Все организацiи оживить и усилять ряды организованыхъ!» Ще одна партійна газета «Русская Земля» (друкований орган русофільської Карпаторуської Трудової Партії) акцентувала на необхідності негайної «дегунгаризаціи нашего края и решительнаго устраненія вреднаго духа негаціи молодежи». Матеріал застерігав місцеву молодь від можливостей потрапити під вплив угорських реваншистів, які продовжували пропагувати політику мадяризації як в освітній, так і в духовній сферах. Тому в партійній пресі редакція намагалася регулярно знаходити можливості змістовного виховання народу, насамперед шкільної молоді, котра перебувала під контролем сімей та навчальних закладів. Як підтверджують матеріали преси, випускники шкіл підпадали під партійну агітацію найшвидше й залучалися до партійної діяльності вже як повноправні члени організації, «насчитывающую въ настоящее время уже несколько тисячъ молодыхъ сознательныхъ русскихъ православныхъ борцовъ за права и лучшую долю нашего народа»

 

У середині 1930-х років на політичній арені Закарпаття з’явилася популярна русофільська організація – Руська Національно-Автономна Партія. Її редакційний комітет випускав новинку «Нашъ Карпаторусскій Голосъ». Видавцем і відповідальним редактором ще однієї газети цієї ж партії, що дістала назву «Наш Путь», став Василь Лабанич. Перший її номер був надрукований лише 16 червня 1935 року, а її зміст анонсувався для різних вікових груп. Тематика статей обмежувалася суто проблемними питаннями регіонального життя, дискусією з опозиційними виданнями та агітацією молоді щодо залучення до боротьби за автономні права. Для членів партії передплата була обов’язкова. Це означає, що з новинкою могли бути ознайомлені всі члени родини, у тому числі й читаюча молодь. Але насправді впродовж своєї діяльності газета використовувалася для пропаганди політичних поглядів лідера партії Степана Фенцика. Часто друкувалася інформація про його перебування в той чи інший час в різних куточках краю та про зустрічі з молоддю. Це періодичне видання виходило до 1938 року. Після окупації Закарпаття угорцями в 1939 році й аж до 1944 року виходив поновлений «Карпаторусскій Голосъ», який надалі залишався інструментом пропаганди в руках С. Фенцика. В останні роки найбільше уваги приділялося публікаціям поезії, в тому числі на молодіжну тематику («Поезія карпаторуського (угроруського) народу»).

 

Серед україномовної преси, що класифікується як партійна, однією з найпопулярніших була газета «Свобода». Декларація доступних соціально-політичних ідей, які легко сприймалися читачами, сприяла позитивним результатам діяльності української Християнсько-Народної Партії. Завдяки цьому вони залучали до своїх лав і місцеву молодь, чим не могли похвалитися інші автономні партії. Важливим було й те, що до партійної діяльності активно долучалися кращі професійні кадри із середовища молодої генерації – випускники семінарій, студенти, молоді вчителі. Підтримували партію на чолі з А. Волошином молодіжні громадські організації «Пласт», «Студентський Союз Подкарпатських Русинів», а також молодь культурно-просвітнього товариства «Просвіта». За спогадами Степана Росохи, «чим більше припливало до неї української молоді, тим більше сходила вона на платформу українського націоналізму».

 

Чимало уваги проблемам виховання політичної культури молоді присвятили редактори україномовної газети «Нова Свобода», яка на зламі 1938 – 1939 років стала єдиною урядовою і партійною (як друкований орган Українського Національного Об’єднання) новинкою Карпатської України.

 

Висновки

Підбиваючи підсумки на основі опрацьованих матеріалів, припустимо, що у змісті партійної періодичної преси в Закарпатті зазначеного періоду яскраво проявилась така характерна особливість виховного аспекту політичної культури, як формування регіональної субкультури, яка відповідно базувалась на національно-етнічних, релігійних, мовно-культурних, соціально-економічних та ідеологічно-політичних відмінностях. У комплексі всі регіональні особливості наклали відбиток на умови виховання політичної культури тогочасної молоді. Вони, фактично, характеризували політичну свідомість регіону. Умови політичної соціалізації молоді характерно вписувались у регіональні особливості політичних традицій, кореляцію політичних симпатій у залежності від соціально-класових, етнічних і конфесійних ознак. Це наштовхує на думку, що умови виховання політичної культури молоді в краї частково суперечили стандартним умовам поширення цінностей пануючої в Чехословаччині політичної культури. Адже рівень стійкості й послідовності субкультурних чинників залежить багато в чому від ставлення до регіонального розвитку централізованої державної влади.

 

Тому, на наш погляд, в тогочасних умовах справу формування демократичної політичної культури варто було б розпочинати з налагодження системи політичної освіти. Однак партійна періодика Закарпаття скеровувала можливості процесу виховання політичної культури у вузькому напрямку, обмежувалася політико-ідеологічним протистоянням в регіонально-соціумному просторі. І хоча демократія як система цінностей переживала початковий етап свого становлення, молоде покоління залежало від практичної взаємодії з політичним середовищем і вибудовувало новий формат політичної поведінки, який не зумів проявитися у майбутньому через ліквідацію демократичного режиму й окупацію регіону Угорщиною.

 

Зоряна ВАКОЛЯ

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Українська романістика другої половини ХХ століття про Карпатську Україну (частина 2)

Ivan DolgoshУ минуле Закарпаття Іван Долгош заглянув у творах “Синевир” (1968), “Підкарпатська Русь” (1970; інша назва – “Моя Недея”), “Колочава” (1982; про перебування Івана Ольбрахта у Колочаві), “Роса Росії” (1890; про Дмитра Вакарова) … Тема Карпатської України на рівні прохідних епізодів є і в “Синевирі” (згадано про бій на Красному Полі, натяк про розстріл біля Ужа тих, кому “захотілося України”), і в “Росі Росії” (Дмитро Вакаров у Празі читає лист батька про трагічні події в Хусті). Це була підготовка до написання безцензурного твору про радісні дні і горе Карпатської України.

 

І Юрій Мейгеш, звільнившись від тенет цензури і самоцензури, переглянув свої погляди на національно-визвольні змагання на Закарпатті – у романі “Срібна земля” (1996). Автор присвятив твір “славним синам і дочкам Срібної землі, що боролися за її свободу”. Події одного дня − смерть вчителя Петра Чопика і весілля його внучки – розбурхали спогади Андрія Омельчука і, немов кола по воді, вони розбіглися в часі на десятиліття – і про кохання та ревнощі, і про різні орієнтири, обрані братами Омельчуками. Юрко став просвітянином, а Андрій під впливом білоемігранта лікаря Боріна стає русофілом, прислужником спочатку гортіївців, а потім комуністичних емісарів. За його доносами просвітянин Петро Чопик побуває і в гортіївських катівнях, і в сталінському ГУЛАГу. Уже в незалежній Україні Андрій бачить, що ішов за примарними ідеалами, та все ж намагається хоч якось оправдати свій вибір: “…якби я тоді тримався Петра, полегко міг на Красному Полі загинути, як і багато хлопців”.

 

Бій на Красному Полі – в центрі роману Івана Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”. У центрі оповіді – долі Івана Карбованика та Івана Гакавця із Доманинець, що біля Ужгорода, та Олександра Мацканюка з Рахівщини. Автор, створюючи роман-хроніку, майстерно побудував сюжет. Видуманих персонажів він зробив свідками майже усіх вузлових подій в історії Карпатської України: і мирне будівництво Української дороги з Доманинець до Михайлівців, і створення Січі, і бій на Красному Полі. Із епілога дізнаємося, що прототипом Карбованика послужив родич автора: “Я сиджу із моїм родичем Іваном Карбованцем, то його справжнє прізвище, він на мене не сердиться, що я його перейменував”. Й Іван Гакавець мав у Доманинцях прототипа із таким же прізвищем. Олександр Мацканюк і його кохана Марія не мають таких конкретних прототипів. Автор сказав про них: “Створюючи ці збірні образи, я призабув потурбуватися, щоби їм написали паспорти, а без них же не веде обліку жодне місто і село”.

 

Та автора цікавили не стільки долі головних персонажів твору на тлі історичних подій, скільки перебіг тих подій, які стали історією: формування автономного уряду в Ужгороді 8 жовтня 1938 року (“…пан Едуард Бенеш, порадившись із прем’єр-міністром, однооким армійським генералом Сірові, таки вирішив випустити з клітки жадану птаху – автономію для русинів, що її тримав у несвободі уряд майже двадцять літ”), окупація частини Закарпаття гортіївцями, переїзд автономного уряду до Хуста, формування Січі, вибори до Сойму, проголошення Карпатської України, бій січовиків за склад зброї із дислокованою у Хусті військовою частиною чехословацької армії, поразка січовиків на Красному Полі… Автор – на боці патріотів: “Центр Європи. Мій рідний край. Маленьке щастя і превелике горе під Червоною скелею на Красному Полі. У всьому Карпатському краю”. Оскільки Іван Долгош писав роман-хроніку, то серед персонажів твору вивів й історичних осіб: Августина Волошина, Василя Ґренджу-Донського, Гузара, Бродія, Ревая, Фенцика, генерала Прхалу, амбасадора Гофмана, секретаря компартії Олексу Борканюка…Тобто перед нами – белетризована історія.

 

Щоденник В. Ґренджі-Донського

У нас немає сумніву, що основним джерелом інформації про Карпатську Україну для Івана Долгоша був щоденник Василя Ґренджі-Донського. В епілозі читаємо: “На жаль, його вже немає між нами. Але є багатотомне посмертне видання творів, яке підготувала дочка письменника Зірка, художник Михайло Михалевич… І я з болем читаю “Щастя і горе Карпатської України”. Щоденник Василя Ґренджі-Донського народжувався у вирі великих і трагічних днів Карпатської України, фрагменти із нього друкувалися у “Новій Свободі”. Опубліковано його у 1987 році – у восьмому томі вашингтонського видання творів Ґренджі-Донського, передруковано у 19-му випуску Наукового збірника Музею української культури у Свиднику (Пряшів, 1994), видано книгою в Ужгороді видавництвом “Закарпаття” в 2002 році. Іван Долгош працював над твором у 1975 – 1990 роках, використовував, найвірогідніше, машинописний оригінал щоденника із архіву Ґренджі-Донського або й вашингтонську публікацію, бо в тексті його роману легко відшукати відповідні паралелі. У щоденнику є розповідь про зустріч редактора “Нової Свободи” Ґренджі-Донського з новопризначеним міністром внутрішніх справ Карпатської України паном Перевузником, який дав рекомендації щодо висвітлення подій на шпальтах часопису: “Найперше наказав мені, що від сьогодні щоденник має редагуватися так, щоб прокурор не мав причини конфіскувати. Не сміємо нападати на генерала Прхалу і на чехів, бо є нечуваним, щоб у своїй державі, так би мовити, державну газету треба конфіскувати”. Ця ж настанова пана Перевузника у романі звучить так: “Одним словом, не треба більше дражливих гасел, замірених нападок на генерала Прхалу і на чехів, бо це є нечуваним. Люди живуть у своїй федерації, а їх женуть геть… Наша газета у нашій республіці не сміє бути більше ні вибілена, ні конфіскована прокурором”. Або ж запис у щоденнику про усунення Федора Ревая від керівництва Українською Національною Радою: “Почули ми з Праги про усунення Федора Ревая… Також почули ми нову вістку, що Сойм буде скликаний 21-го березня 1939 р.” В інтерпретації Долгоша ця подія виглядає так: “Прага охоче озвалася по радіо, коментуючи розумне рішення отця Волошина у справі усунення Федора Ревая… Радіо прохрипіло ще: двадцять першого відбудеться Сойм”.

 

Та джерельна база роману набагато ширша: особисті спогади автора, спогади учасників тих подій. Про себе він сказав: “Частенько згадуємо, ага, щоб не забути: той малий Іванко, що сидів та грівся на печі, що любив читати казки, уже теж побіг літами… гай-гай… І якщо читач не заперечує, від його імені буду говорити я, автор цих та попередніх рядків. Бо той мій далекий відгин життя і є життям далекого Іванка, який тепер над усе заходиться дібрати щонайдальші крихтиці розсипаної злою долею нашої історії, щоби жила, щоби її ніхто вже не топтав тиранським чоботом”.

 

Серед дійових осіб роману виступають Микола Бандусяк, Микола Попович… Про них автор говорить і як про інформаторів про ті далекі події: “Частенько зустрічаю сивенького уже Миколу Бандусяка, Василя Федака та Миколу Поповича… Останній показує фото далеких літ…”. Все ж автор до конкретних фактів підходив творчо.

 

Василь Ґренджа-Донський записав у щоденнику, що він із Ужгорода до Хуста їхав через Дравці: “Прощаюсь з Ужгородом. Признаюсь, зі сльозами в очах… В Дравцях зостановлююсь. Люди плачуть, годі потішити цих бідних, до крайности нашій справі відданих селян-патріотів… Дравці, одно з найсвідоміших наших сіл, припало до Мадярщини”. У романі, аби його сюжетна лінія була стрункішою, Ґренджа-Донський до Хуста їде через Доманинці, де проживають головні герої твору – Гакавець і Карбованик. Останній згадує про зустріч з поетом: “У вуйка вже й другий утікач з Ужгорода. Якийсь поет… Смутна у них бесіда. Дуже смутна”. Трохи пізніше, розмовляючи із Мацканюком, який запрошує хлопця їхати до Хуста, Карбованик узнає прізвище поета: Ґренджа-Донський.

 

Щоб події сприймалися правдою життя, автор закорінює їх у місцевий побут. Малий Іванко у Доманинцях занурився в нову читанку, у якій “і” з крапкою, “ї” з двома крапками, а також гімн “Ще не вмерла Україна”. Для нього мова читанки ближча, аніж була чеська, і Карбованик йому пояснює: “То не ближча мова, Янчику, а наша… Ми є українці”. Або ж епізод у Хусті, коли поручник Петро Зейкан, родом із Великих Лучок, просить січовика Карбованика піти на пошту і купити марку з написом “Карпатська Україна”. Промовисті побутові деталі із життя Волошина: “По смерті дружини кухонними приготовками керувала сестра Оля. На вечерю нині – улюблені кнедлики з яфинами і горнятко молока. Августин повернувся до образу Пречистої Діви Марії, що в різьбленій рамі висів на чільній стіні, перехрестився, нашіптуючи одну із своєї регулярної триразової денної молитви, і лиш по цім сів до столу”.

 

Августин Волошин як образ із дійсності

Образ Августина Волошина Іван Долгош змалював досить правдиво. Використав для цього форму досьє, вузлові епізоди політичної біографії голови уряду Підкарпатської Русі (Карпатської України), авторську характеристику. Автор робить наголос на кількох характеристиках Августина Волошина: скромність, патріотизм, гуманізм… Коли йому довірили очолити автономний уряд, розмірковує: “Хіба він, директор учительської семінарії, лінгвіст, теолог, хай і керівник християнської партії, зможе стати на рівень вимог європейської цивілізації? Хіба під силу, скажімо, діалог з Гітлером, Гортієм, Сталіном, Пілсудським… Престиж? Найбільший престиж – то робити користь для рідної землі. Він її робить”. У розмові з Гофманом, консулом Берліну у Празі, який часто бував на Закарпатті, Августин Волошин постає перед нами як політик-дипломат, захисник інтересів свого народу. Обставини змушують його рахуватися із тогочасною політичною дійсністю. Він зізнається Реваєві: “Я охоче б поговорив із паном Дейчем-режисером, а Гофмана би взагалі не прийняв Але я змушений робити навіть те, що не хоче серце”. Прийнявши Гофмана, він відхилив його пропозицію про припинення економічних зв’язків із Прагою, відмовився продавати ліс Німеччині.

 

Мудрим політиком він виступає і тоді, коли наставляє урядову делегацію, що має їхати до Будапешта, коли ухвалює рішення про скликання Сойму, коли намагається уникнути кровопролиття. Августин Волошин розуміє, що Карпатська Україна – політичний виклик тоталітарному Радянському Союзу: “У час страшної тиранії безбожника Сталіна раптом насмілилась оголосити про своє існування якась там Підкарпатська Русь, що себе ще іменує Карпатською Україною… І цим, зрозуміло, кинула виклик сталінській так званій геніальній політиці: яка ж тоді його Україна? Та ж невільна!” Деклеративність мови Волошина зменшує художню правду твору, але випрозорює авторську позицію у висвітленні місця Карпатської України у політичному житті держав, інтереси яких зіткнулися у центрі Європи. Автор роману “Заплакала Тиса кров’ю” не погрішив проти правди, висвітлюючи погляди Волошина на ці події. Привівши Карбованика і Гакавця у ряди січовиків, Іван Долгош зробив їх учасниками не тільки бойових дій з угорськими терористами, штурму казарм чеських легіонерів у Хусті, кривавої трагедії на Красному Полі, але й організував їм зустріч із очевидцями евакуації в Румунію уряду Карпатської України.

 

Так читач знайомиться ще з одною сторінкою із біографії Волошина: “Отець Волошин ніяк не хотів іти з Хуста, вертався, йому не давали. Казав, що мусить померти із своєю республікою. Юрко Вашко його зводив із землі, коли той у сльозах припав до неї і цілував, мов рідну маму… А потім сказав, що піде на румунський бік, якщо військові припинять нерозумне кровопролиття”. А потім була еміграція, ректорство у Вільному українському університеті в Празі, арешт смершівцями, смерть у московській в’язниці. Про все це сказано в епілозі роману – про арешт белетризовано, про інше інформативно. Автор знайшов сповнені почуттям слова про трагічну долю Президента Карпатської України: “Августину Волошину весною сорок п’ятого виповнився сімдесят перший рік. Виповнився, побіг далі, побіг небагато і мусив спинити свій хід навіки. Місце зупинки: військова в’язниця Лефортово у Москві”.

 

Белетризуючи історію Карпатської України, Іван Долгош намагався охопити усі вузлові події, змалювати їх у всіх протиріччях: засудження Прагою русинського сепаратизму, польська й угорська іреденти проти спроб створити Українську Державу, підступна політика Гітлера і Сталіна щодо національних змагань у Карпатах, різні погляди на місію Карпатської України, закарпатських січовиків і січовиків-галичан.

 

Бій на Красному Полі зображено натуралістично, правдиво: розгубленість, безпорадність січовиків, жага помсти і їх героїзм, звірства окупантів.

 

Іван Долгош розповів і про смерть своїх односельців, доманинських хлопців-гімназистів Івана Мурги і Йосипа Шкіряка…

 

Бачимо, що одні й ті ж події в українській романістиці зображуються по-різному – у залежності від того, коли твір створено, на яких позиціях стояв його автор, якою інформацією він володів. “Карпати” Скляренко писав на замовлення про Героя Карпат Олексу Борканюка, спирався він на тенденційно дібрані історичні джерела; роман Потушняка “Повінь” та трилогію Томчанія про Жменяків створено на основі особистих спостережень авторів у селі Горяни біля Ужгорода та в селах Осій і Білки на Іршавщині, з любов’ю до рідного краю, але з оглядкою на цензуру; майстерно, але кон’юнктурно написані романи Мейгеша “Верховинці”, “Кам’яний ідол”, “Срібна Земля”, останній створювався в безцензурні часи; у романі “Заплакала Тиса кров’ю” Долгоша бачимо спробу поєднати соціальний і національний підходи до подій на Закарпатті у 1938 – 1939 роках.

Післямова

 

На основі сказаного можемо домислити, у якому напрямку формувався менталітет тих, хто читав романи Тевельова (тираж “Верховино, світку ти наш…”, що випустило у світ українською мовою книжково-журнальне видавництво в Ужгороді у 1954 році, сягнув 65 000), Скляренка (тираж видавництва “Карпати” у 1981 році – 50 000), Мейгеша (тираж у київському видавництві “Дніпро” у 1979 році “Верховинців” та “Кам’яного ідолу” – 100 000) …

Відповідні стереотипи нав’язувала й літературна критика. Юрій Балега у монографії “Художні відкриття, чи правда факту?” (Ужгород, 1969), виходячи “з точки зору ленінської теорії відображення” і враховуючи “завдання соціалістичного реалізму”, похвалив дилогію Мейгеша за “міцний сюжет”, “історичну достовірність фактів”, “подолання однобічності в зображенні минулого трудівників краю”.

 

Добре, що наш час не заганяє нас у прокрустове ложе ідеологем і ми маємо можливість вслухатися в багатоголосся історії. Й шкода, що роман Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”, у якому автор максимально наблизився до історичної правди про Карпатську Україну, прийшов до читача лише в журнальному варіанті, обмеженим тиражем. Час видати його книгою як данину пам’яті першим жертвам Другої світової війни.

 

Іван СЕНЬКО

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Я пам’ятаю цей день – 15 березня 1939 року

GulianychМихайло Юрійович Гулянич народився в селі Велика Копаня 24 серпня 1924 року. Був членом організації ''Пласт'', яка на той час діяла у Великій Копані. Навчався у Хустській гімназії, потім здобув вищу історичну освіту. Брав участь у створенні семирічної школи у селі Мала Копаня, де працював учителем. Згодом учителював у Великій Копані, потім працював директором школи.

 

Так склалося, що з Михайлом Юрійовичем ми познайомилися 15 березня цього року. Михайло Юрійович – чи не єдиний житель села, який добре пам’ятає історичні події березня 1939 року. Розмова відразу пішла про Карпатську Україну, битву на Красному Полі, наступ угорців – Михайло Юрійович чітко пригадує факти, які відбулися на нашій землі, свідком яких він став.

 

– Михайле Юрійовичу, розкажіть нам про 15 березня 1939 року у Великій Копані?

– Я пам’ятаю цей день. 15 березня 1939 року ми йшли до школи. Їздила машина, яка забирала дітей із сіл. Добиралися також ми поїздом, ішли на залізничну станцію села Велика Копаня, сідали у вагон та їхали до Хуста. Але цього дня поїзд не приїхав. Ми з моїм другом верталися додому і побачили, як по дорозі з Виноградова їдуть угорські військові на мотоциклах. При дорозі у центрі села біля пошти була криниця з водою, і до тої криниці вела викладена каменем доріжка. Угорський солдат зійшов до тої доріжки з мотоциклом, зняв кулемет і почав стріляти. А в той час із магазину йшов січовик із Виноградова на прізвище Гичка. Він йшов із рушницею та з хлібом. Якраз біля сучасної сільради жив один чоловік, там була хата, господарські прибудови, хлів. На поді цього хліва стояло сіно. Січовик по драбині хотів піднятися до хліва, але впав застрелений. Йому було близько 30 років.

 

Пам’ятаю, 14 березня ввечері на Копанській залізничній станції йшли учні учительської семінарії Виноградова, співаючи «Ще не вмерла Україна», «Ой, у лузі червона калина» та інші січові й народні пісні. В нас, у Хустській гімназії, а також у Копані люди часто віталися між собою «Слава Україні». В той час Копаня була на високому рівні українського розвитку. Тут у нас був командир січовиків Іван Бігун, були й інші січовики. Загинув за межами Великої Копані наш односелець Іван Біловар, він був учителем у Грушові. Там же вбили мадяри при наступі й сільського священика.

 

– Ви знали тих січовиків, спільна могила яких знаходиться на цвинтарі у Великій Копані?

– Там три поховання, але я не знаю їхніх прізвищ, пам’ятаю тільки, що вони були вбиті на Копанській залізничній станції, а мешканці села поховали їх. Ці хлопці були родом не з Копані. Згодом селяни Юрій Неймет та Андрій Шеверя, вже за часів угорської влади, встановили пам’ятні надписи на цих могилах.

 

На території сільської винниці, в сільському районі Черебени, мадяри вбили чоловіка з Олешника, потім ще й над тілом поглумилися.

 

На території залізничної станції було 5 чоловік, їх усіх мадяри вбили. Крім січовиків, там був ще один копанський чоловік на прізвище Мочарник, він загинув разом із ними.

 

– Чи багато мадярів ішло через Велику Копаню?

– Ціла армія по цій дорозі, через центр села. Під Хустом, на Красному Полі, вони зустріли найзапекліший спротив. Людей із Копані вже тоді мадяри забирали на примусові відновлювальні роботи, оскільки міст через Тису та багато інших комунікацій було підірвано.

 

– Як переслідували мадяри тих, хто брав участь в українському рухові?

– Майже всі січовики були заслані в тюрму. Більшість із них була в Кривій, тепер Хустський район. Там були колишні чеські казарми, які угорці облаштували під тюрму. Були й такі, що потрапили до виправних закладів і до Дебрецена. Взагалі, були вони скрізь по Угорщині.

 

– Що люди між собою говорили про Карпатську Україну, окупацію?

– Ніхто нічого не говорив. Люди намагалися уникати цих тем розмови, була така атмосфера, що боялися наслідків, переслідування. Я на той час у Великій Копані бував менше, оскільки жив на квартирі і навчався в Хустській гімназії. Молодих хлопців 18–19 років забирали у «Левенти» – молодіжну воєнізовану організацію. Угорці вже в час війни 1944 року, коли Радянська армія активно наступала на території України, взяли мене до трудового лагера, ми змушені були будувати траншеї, протитанкові рови. Багато забрали таких хлопців, як я, моїх однолітків – з 1924, 1925 та 1926 року народження.

 

У той час із Копані забрали також усіх євреїв. Пам’ятаю, зібрали угорці їх в іудейській синагозі, а наших хлопців поставили вартовими. Потім відправили в Угорщину чи куди вже там, по концентраційних таборах.

 

– Як церква, священики реагували на ті події, які відбувалися на Закарпатті в 1938-1939-х роках?

– У нас восени 1938 року перед церквою в урочистій обстановці відбувалося освячення українського прапора. Була зроблена спеціальна площадка, зібралося багато людей, і відбулося освячення. Священика звали Дмитро Попович, він також був директором греко-католицького інтернату "Алумнеум" у Хусті.

 

– Як будувалися відносини чехів і місцевого населення?

– По різному було. Була чеська жандармерія – не менше 8 жандармів. Була в Копані і чеська школа, туди ходили декілька моїх знайомих. Там навчалися також діти чеських службовців та євреїв, яких було на той час у селі близько 300 чоловік. Загалом у Копані проживало більше 750 чоловік.

 

– Багато людей на той час підтримували угорців?

– Були й такі. Здебільшого це були люди старшого віку. Була така ситуація, що один брат, – Юра Фурик, – підтримував угорців, навіть, казали, килим простелив на землю перед вступом військ, а інший, – Василь, – був січовиком. Це рідні брати. Загалом українська ідея переважала, але слід розуміти, що і пластунами, і січовиками були грамотні люди, які здобули освіту. Більшість із селян, якщо й мали якусь освіту, то це були два–чотири класи початкової школи.

 

– Тобто селяни займалися власним господарством і не надто переймалися політичними подіями, які відбувалися на Закарпатті?

– Люди жили одноосібним господарством, вони не думали нічого, крім нього.

 

– Яким було соціальне, економічне життя у Великій Копані у 30-х роках?

– Усі мали землю, незважаючи на майновий розподіл. Хто був бідніший, той працював, орав на землі коровами, хто багатший – волами, ну і заможніші люди – вже конями.

 

Євреї наймали людей, які б займалися сільським господарством на їхній землі. Велика Копаня була багатим селом, часто було так, що з навколишніх сіл, із Широкого (на той час називалося Великий Шард) і Раковця, люди в пошуках заробітку йшли до нас на сільськогосподарські роботи, отримували гроші – 5 корун на день, харчування, так і жили.

 

– Розкажіть про життя в Хусті, Великій Копані в 30-х роках. Ви кажете: в селі була активною українська національна діяльність.

– Хуст був досить прогресивним, гімназія в нас була дуже гарна, таку ще пошукати треба. Її збудували в 30-х роках. А я в 37-му вступив до неї.

 

Але й Велика Копаня була достатньо розвинутим селом. Я вже говорив, що в нас діяла військова січова організація, була друкарня, нею займався вчитель Микола Вайда, він був редактором крайового часопису «Карпатська молодь». Діяла в селі й організація «Пласт», я був її учасником, багато моїх однолітків теж належали до неї. Здебільшого це була молодь від 15 до 20 років. Ще навіть пам’ятаю пластунські пісні та гімни:

…Ми діти сонця і весни,

Ми діти матері-природи!                            

До нас шумить зелений бір.

В ліси, поля, до вольних гір,

На ясні зорі, тихі води!

Гей, юнаки! Гей, пластуни!

Життя – не жарти, не казки,

А праця, бурі і негоди!

 

Ми в «Пласті» часто ходили в ліс, гори, в нас були спеціальні місця, де ми збиралися. Так, наприклад, була така місцина «Панський лаз»; щоб до неї потрапити, слід від дороги на Виноградів піднятися вверх, через ліс, до кінця села. При чехах також відкрилася у нас «Просвіта», що було дуже позитивним для освіти молодого покоління.

– Михайле Юрійовичу, гарно дякую Вам за інтерв’ю і бажаю міцного, здоров’я і довгих літ життя!

 

Олексій Шафраньош

Остання ніч неволі та повстання. До 70-річчя Перемоги

zakarpattya20090531074020Карпатами котився осінній грім. Блискотіло над Дрогобичем, а відлунювало у скелях Пікуя. Хмари окутували його верх, густо стелилися в улоговинах села Щербовець і вздовж гірських потічків.

 

Угорські окупанти краю застосовували до трудящих таку міру покарання "неблагонадійним", як робочі табори на території Угорщини. Щоночі чинили облави на людей, гнали їх на примусові роботі зі спорудження воєнного об'єкта "лінії Арпада", вивозили на примусові роботи до Німеччини та окупованих нею країн.

 

Нас, групу молодих хлопців, жандарми забрали вночі й вивезли до робочого табору Ютош, що біля Весприма. Там рили траншеї. З наближенням до кордонів Угорщини Радянської Армії регент Міклош Горті подав у відставку. Новий уряд очолив запеклий фашист Ференц Салаші й усіх "неблагонадійних" відправив до Німеччини.

 

Шумівські гори в Чехії вже вкриті снігом. Поїзд перетинає гори, тягнеться німецькою рівниною. В заґратоване віконце вагона проникає запах згарищ – наслідки частих бомбардувань. Під вечір наш потяг в'їжджає до Ерфурта. Він увесь у руїнах. Станція вціліла. Їдемо далі. Сьомий день у дорозі. Голодні, без води. Грюкаємо в двері, просимо хоч води. До вагона вривається салашист і виштовхує назовні Миколу Томинця. З пострілом назавжди обірвалося наше знайомство зі сміливим, безкомпромісним Миколою.

 

А наш поїзд гуркоче через Готго, Касель, Гановер, Бремен до Гамбурга.

 

Колеса вагонів вистукують: "У та-бір, у та-бір..." На душі тривога, в очах темніє. В скроні гупає кров: "У та-бір, у та-бір..."

 

Перетнувши кордон Німеччини, рухаємось по датській землі. Через заґратоване віконечко розглядаємо незнайому нам північ. На пагорбах будинки з цегли, вкриті очеретом. На кожному пагорбі вітряки. Грудень, а снігу нема. У Ніборгу поїзд заходить на паром. В Корсирі – на другий паром і переїзд на острів. Там – потягом до Гельсингера.

 

Поїзд зупиняється в полі. Потім кілометрів зо три пішки до табору в лісі. Тут колону роздвоюють. До бараків ведуть нас, закарпатців, і полонених югославів-титовців. Табір під охороною есесівців.

 

Три дні проходимо карантин. Наш одяг спалюють, а нам видаюь ні-мецький, воєнний, поношений. Ознайомлюють із начальством. Начальник табору – лейтенант Шульц, перекладач – чорногорець Йосиф Вольф. Від Гельсингера сім кілометрів. Табір збудований, очевидно, недавно, бо пахне свіжими дошками. Довкола табору огорожа з колючого дроту, спостережні вишки. Посередині заасфальтований плац. У бараках нари в два яруси, в кутку буржуйка, яка жодним чином не може обігріти невеличку кімнату дерев’яного барака.

 

О пів на четверту підйом. За півгодини треба одягнутися, збігати на кухню по «каву», так називали кип’ячену воду, підфарбовану ерзацкавою, й поснідати виданим із вечора шматочком хліба. А потім вишикуватися на плацу. Звідти висилають по одному на барак для наведення належного порядку, а решту конкоїри ведуть у ліс на роботу. Обіду там немає. Працюємо до шостої вечора. Рубаємо ліс, риємо траншеї.

 

Після роботи в бараках дають обід: кілька картоплин, зварених у лушпайках, і шматок риби. Інколи до картоплі додають і якусь приправу. Частіше, ніж двічі на тиждень готують першу страву – баланда з буряка чи капустою.

 

Після двадцятої години один із кімнати йде на кухню для одержання пайку для вечері й сніданку: триста грамів хліба і десять−двадцять грамів маргарину. Хоч з’їдай одразу, хоч залишай на сніданок. Деколи до лісу, де працювала наша команда, приходили місцеві мешканці по дрова й потай від охорони залишали в умовному місці трохи хліба або молока. Завдяки такій підтримці добросердечних датчан ми трималися на ногах. Бо зима того року в Данії була лютою, сніжною. До роботи з лісу додому брели мало не по коліна в снігу. Ми геть замерзали, і під кінець зими нас перевели до пустуючого замку грецького принца біля поселення Гурре. Довкола нього парк, озеро.

 

На той час у Данії висадився десант англійських військ. Лісник-поляк, який деколи заходив до нас, розповідав, що німецькі війська спішно замітають сліди свого варварського "господарювання", тому і спалили той табір у лісі, де нас утримували перед тим.

 

У новому таборі режим було трохи пом’якшено, але порядки не стали людянішими. Вставали о шостій, снідали кавою, йшли до лісу на роботу. Двічі на день проходили повз кладовище. Вражала чистота і порядок. Рівними рядами могилки, з однаковими надгробними плитами. На кожній із них білий мармуровий голуб із похиленою головою. І жоден надгробок не понівечено. Довкола кладовища рівні ряди смерек і плакучих ів. Вічна тиша і спокій.

 

Я ж мало не щовечора пишу вірші, не знаючи навіть, чи вдасться їх зберегти. Але свій сум і тривогу не можу не викласти на папері.

 

По дроту колючому я серцем іду,

По дроту колючому долю веду.

Хоч зранений стану в далеках Карпатах –

Цілющу сльозину проллє моя мати.

Не можу забути ту осінь сумну,

Коли стару мамку лишав я одну.

Гляділа мовчазно із темного ґанку,

Гадала – відпустять мене на світанку.

Відтоді хащі щоночі шумлять,

А мати все чує, бо думи не сплять,

Із заходу, бідна, мене виглядає,

Вернутись додому Господа благає.

Не витерпить серце колючу ходу,

Пущу себе птахом і так не впаду!

Не дам тобі, мамко, сльозу витирати –

Весняному сонцю її зцілювати!

 

Ось такий мій лист до рідної мамки із замку грецького принца. Пережив зі мною воєнне лихоліття та увіковічив пам’ять про мою і мамину долю, світла їй пам’ять і Царство небесне.

 

...Стояв гарний морозний день. Сонце хоч і гріло, як мачуха, зате лагідно всміхалося. Ми пиляти дерева на колоди й виносили до дороги. Того дня до нас прийшла немолода жінка, вся укутана в чорне. Переговорила з фельдфебелем, і той наказав підготувати для неї мішок дров. Ми робили це завжди охоче, бо селяни в таких випадках лишали нам якийсь харч. Помітили, що жінка часто знімає й одягає рукавички. Взявши дрова, жінка пішла. А через кілька днів у таборі зчинився переполох. Військові носилися з якимись газетами, сперечалися. Як з'ясувалося, та жіночка була фотокором і зробила в шведських газетах фоторепортаж про роботу в’язнів на лісоповалі в Данїі.

 

Перед Великоднем до нас у замок приїхав полковник Гайпель. Нас вишикували на плацу. Полковник говорив нам про обов’язок рятувати Велику Німеччину, про необхідність записуватися добровольцями до армії рейху. В’язні як один мовчали. Тоді полковник наказав Шульцеві посилити охорону, позбавити нас їжі, а також пригрозив завтра повернутися і розправитися з нами. Шульц наказав перекладачеві обійти всі кімнати і роз’яснити твердолобим, що на нас чекає. Вольф «виконав» наказ коменданта. В кожній кімнаті бесідував із в’язнями і готував повстання.

 

За озером групувалися партизани й чекали від нас умовного сигналу. Ми в замку мали роззброїти охорону, заволодіти складом зброї й приєднатися до партизанів. Повстання очолив сам Вольф разом із колишнім партизанським командиром із Черногорії Яном Задравцем, який мешкав із нами в одній кімнаті.

 

Бої точилися всю ніч, а вранці до замку зайшли англійські військові. Ми вільні! Однак ніч повстання для багатьох в’язнів була й останньою в їхньому мужньому житті. Йосифа Вольфа — нашого перекладача теж не стало. Він загинув.

 

Із Гельсингерської дороги до замку наближається світло і гуркіт мотору. На площу в’їжджає мотоцикліст. Це наш знайомий лісник Станіслав.

 

Наше визволення відбулося в ніч із п’ятниці на суботу 5 травня 1945 року. Станіслав повідомив, що місто Гельсингер теж вільне. Полковника Гайпеля повісили. В замку нові господарі – англійці.

 

Звільнений із рабства, я сидів біля вікна й складав вірша. Писав, щоб розповісти майбутнім дітям, онукам, нащадкам про свої митарства.

 

Ще зовсім недавно горіли бараки,

Зривалися бомби, гриміли гармати,

Кишіло Балтійське розбурхане море,

Та весну спинити не в силах був ворог.

 

Неділя – останній день нашого перебування в замку. Це ще й Великдень. До огорожі прийшли селяни, принесли нам продукти: хліб, молоко, сало. А в понеділок ми пішли в Кронборг – відомий у Данії морський музей. Тут нас переодягли й віддали наш одяг в’язнів до музейної колекції.

 

Сидимо під стінами Кронборга і не можемо натішитись весні. Вздовж берега стоять музейні гармати, націлені на море, по якому йдуть пароплави, тікаючи на захід від Радянської Армії. Море між Гельсингером у Данії і Гельсинборгом у Швеції настільки вузьке, що на пароплавах легко розгледіти, де військові, а де цивільні.

 

Дев’ятого травня Гельсингер святкував День Перемоги. Ми пішли у місто, і нас засипали продовольчими пакунками. Ми червоніли, а нам кажуть: Беріть, хлопці, досить було голодувати у таборі! Значить, люди знають, хто ми.

 

І нарешті настав довгоочікуваний час повернення з табору додому через збірні пункти, кожен у свою країну. Для нас це був понеділок 14 травня 1945 року.

 

Рано-вранці над полями

Білий морок попливе,

Де вночі ще над ланами

небо плакало дощем.

Пахне м’ятою, розмаєм,

Плеще ніжний вітерець.

День новий розпочинає

Перші кроки навпростець.

 

Василь Пагиря

В Ужгороді з'явиться пам'ятник вірменам, що загинули під час геноциду

DSC00901 326x235В Ужгороді біля Закарпатського обласного муздрамтеатру вже завершилися роботи із встановлення хачкара – кам’яної стели з різьбленим зображенням хреста.

 

Його встановлює вірменська община Закарпаття як символ пам’яті за замордованими предками. Нещодавно, як ми повідомляли раніше, вірмени в усьому світі відзначали 100 річницю геноциду їхнього народу в Османській імперії.

 

«Ми хотіли встановити хачкар ще до річниці геноциду. Але не встигли. Його зробили у Вірменії і спеціально привезли сюди, в Ужгород,» – розповів журналісту GalagovTV Вардан Товмасян, голова товариства вірменської культури Закарпаття «Арарат».

 

Уросте відкриття пам’ятника заплановане на 12:00 16 травня.

 

Джерело: Galagov.tv

Українська романістика другої половини ХХ століття про Карпатську Україну (частина 1)

12324У національно-визвольних змаганнях на Закарпатті історія виокремлює труди і дні Карпатської України (жовтень 1938 – березень 1939). Правда, радянські історіографи давали цим подіям негативну оцінку. Свідчення очевидців тих трагічних подій вперше були зібрані в збірнику “Карпатська Україна в боротьбі” (Відень, 1939), де, крім спогадів Степана Росохи, Юліяна Химинця, Івана Рогача, Олега Кандиби, Миколи Чирського, О.Вівчар у статті “Ліс шумить” опублікував почуті на Закарпатті пісні та перекази про мужніх захисників Срібної Землі. Оперативно на ці події відгукувалися поети в екзилі – Зореслав, Іван Ірлявський, Василь Гренджа-Донський.

 

Шлях закарпатців. Роман М. Тевельова

На Закарпатті часів гортіївської окупації ця тема була табуйованою. І в радянський час про Карпатську Україну правдиве слово не могло прорватися крізь цензурні тенета, хіба за допомогою езопівської мови. Інша справа – оспівувати “шлях до щастя”. Першим резонансним твором про шлях закарпатців “до щастя” був роман Матвія Тевельова “Верховино, світку ти наш…” Мовою оригіналу – російською – його опубліковано півмільйонним тиражем в журналі “Роман-газета” (Москва, 1953, №№ 9, 10), потім його видавали в перекладі українською (Ужгород,1954), англійською, французькою, болгарською, іспанською, китайською, німецькою мовами. У часописах Ужгорода, Києва, Москви роман визнано чи не еталонним – як “правдива розповідь про Верховину”, твір про “землю, яка знайшла своє ім’я”. Розповідь у романі Тевельова ведеться від імені верховинця Івана Білинця, хронологічні рамки твору визначає біографія головного героя – від 1908 до 1945 року. Іван Білинець із верховинського села Студениця (узагальнююча назва Ростоки, Пилипця і Студеного, що на Міжгірщині) читає комуністичну газету “Правда”, вивчає твори Леніна і всі події на Закарпатті оцінює з позицій марксизму, інтернаціоналізму та класової боротьби. Вустами головного героя Тевельов негативно характеризує національно свідомих борців за визволення краю: Августина Волошина, адвоката Дуловича (прототип – Дулішкевич), професора-етнографа Казарика. Останньому дістається на горіхи тільки за те, що “ходив у вишиваній сорочці” і “розчулено писав про дерев’яні церківки, ощипок, сіряки, курні, криті соломою хати, постоли, називаючи все це нашою національною самобутністю”.

 

“Карпати” С. Скляренка

Так саме тенденційно про Карпатську Україну розповів Семен Скляренко в романі “Карпати”, в якому відображено найскладніший період в історії Закарпаття – від 1938 до 1944 року. Над твором письменник працював у 1951 – 1954 роках, ретельно зібравши матеріал про минуле краю. Обидві частини роману видано книгою в 1954 році, яку схвально прорецензували Леонід Новиченко, Микола Бажан, Антон Хижняк. Історичні постаті (Юліус Фучик, Олекса Борканюк, Августин Волошин, Іван Рогач й інші) змальовано з класових позицій: комуністів – ідеалізовано, представників національних змагань – шаржовано. Для змалювання українських націоналістів автор не шкодує чорних фарб: висміює мазепинки і тризуби, січовиків ототожнює з фашистами, презирливо називає петлюрівцями, гетьманцями, волошинцями. Скляренком, як і Тевельовим, однаково сприймається етнонім “русин” – синонімом етноніма “українець”. На запитання про національність Іван Білинець відповідає: “Я – українець”; так на допиті ідентифікує себе й Олекса Борканюк: “русин, тобто українець”; так заявляє на суді підпільник Василь Жупан: “ми – тільки українці, що живемо з давніх-давен за Карпатами і мріємо про возз’єднання з рідною землею”. У “Карпатах” вчитель Йосип Короджій, протестуючи проти запровадження в сільській школі на Гуцульщині угорської мови, пояснює: “Тутешніх людей прозивав дехто й рутенами. А вони ж, ви самі знаєте, звичайні українці”. Але обидва автори поділили один і той же етнос на тих, хто вимагає незалежності (їх зневажливо називають націоналістами), і тих, хто своєю батьківщиною вважає Радянський Союз, Радянську Україну.

 

Обидва автори не могли проігнорувати очевидне: причинно-наслідковий зв’язок проголошення народною радою в Хусті 21 січня 1919 року ідеї соборності українських земель. Івана Білинця в романі Тевельова обурює, що маніфест про возз’єднання, проголошений тоді в Хусті, “прибрали до рук вмілі адвокати, духовні отці та ґазди” і вирядили з ним депутацію через гори “не до Радянського уряду, як того хотів і чекав народ, а до Семена Петлюри”. І Семен Скляренко, щоб показати Карпатську Україну в негативному освітленні, робить екскурс в історичне минуле (підписання в 1646 році Ужгородської унії, проведення “Всерусинських національних зборів у 1919 році в Ужгороді, які ухвалили постанову про входження Закарпаття до складу Чехословаччини”), щоб національно-визвольний рух у краї подати як реалізацію планів чужих держав, зокрема США. Тож і Карпатську Україну Скляренко вписує в контекст інтересів гітлерівської Німеччини та Ватикану.

 

“Повінь” Ф. Потушняка

Тому на фоні романів Тевельова і Скляренка досить правдивим твором сприймається Потушнякова “Повінь”, дві частини якої вийшли окремим виданням у 1959 році, за рік до смерті автора, третю частину опубліковано у 1962 році в посмертній збірці його творів “Мати-земля”. 1919 – 1945 роки – такі хронологічні рамки “Повені”. Завершується твір такими словами: “Персонажі роману вигадані автором, але вони взяті з дійсності”. У своєму романі Федір Потушняк славословить малу батьківщину – село десь на Іршавщині (впізнаємо прикмети Осою, Новоселиці, Ільниці, Білок), для жителів якого трагедією чи радістю обертаються масштабні події першої половини XX століття (розпад Австро-Угорщини, революція в Росії й Угорщині, входження краю до складу Чехословаччини, окупація Закарпаття гортіївськими військами, перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні). В основі буття селян – праця на землі, вірність народним традиціям. Бачимо в романі, як тогочасні суспільно-політичні події віддзеркалюються у житті селян (вони підтримують діяльність товариства “Просвіта” й учителя-емігранта, який розповідає про Київ, співає “Реве та стогне Дніпр широкий”, приймають за свого). Про події часів Карпатської України романіст говорить тільки натяками: “Минула тривожна зима. Прийшов березень 1939 року. І ось серед великих загальносвітових подій на цю малу землю не на жарт грянула війна. Серед чорної березневої ночі десь вдалині загукали гармати, їм озвалися перелякані пси в селі. Знову поповзло по хатах таємниче “Що буде далі?” І село, прищурене, убоге, налякане голодом, чекало… Раптом усі чехи зникли. Потім доріжками пішли якісь люди в напівмундирах, із гвинтівками та кулеметами. В лісі затріщали густі та лункі постріли. Люди казали, що над великою рікою йдуть криваві бої”.

 

“Жменяки” М. Томчанія

Такими ж натяками про події від жовтня 1938 до березня 1939 року розповідає й Михайло Томчаній в трилогії “Жменяки”. Прототипів трилогії автор знайшов у своєму рідному селі Горяни, що недалеко від Ужгорода, героїв твору він провів через дві світові війни. У трилогії згадуються і Степан Фенцик, й Андрій Бродій, й Августин Волошин, і Міклош Горті – про них розповідає селянам комуніст Микола Климпотюк, даючи згаданим політичним діячам, як цього вимагала тодішня пропаганда, негативну оцінку. Але в авторській мові про ці події заідеологізована риторика зникає, відчувається співчутливий стиль, як в епізоді про побачення Верони і легіонера Юрка Жменька: “Верона прийшла в Єнковці відвідати Юрка. Це село опинилося на кордоні так само, як і їхнє, після того як чехи передали Ужгород мадярам”. Далі розповідається, як цей безглуздий кордон ускладнив життя селян приміських Горян, Дравців, Доманинців, які безчинства творять на кордоні чорносорочечники-терористи, як в Ужгороді окупанти закатували чеського жандарма Клийву – прекрасного виконавця ролі Стецька у виставі Г. Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”… Розповідь про побачення закоханих завершується достовірною в часово-просторовому вимірі інформацією про Карпатську Україну пізньою осінню 1938 року: “Він провів її за село до стежки, що вела на шлях, який звався у цих місцях “українським”. Він тягнувся через лісок і, оминаючи Ужгород, виходив у село Доманинці. На дорозі ще працювали люди, розширяли її. Це була зараз нова головна артерія, що зв’язувала Закарпатську Україну з Чехословацькою республікою”.

 

“Верховинці” Ю. Мейгеша

Життя у краї на зламі епох – від 1938 до 1949 року – змалював і Юрій Мейгеш у дилогії “Верховинці” (1961) та “Кам’яний ідол” (1966). У “Верховинцях” є такі авторські слова про місцеву інтелігенцію: “Між нею – запекла ворожнеча, що виростала з національних, соціальних, партійних та особистих мотивів. Всі боролися за якусь правду, за “загальне щастя”. Кожен намагався очорнити свого противника. Для доводів піднімалися перекручені історичні факти”. На жаль, таку методологію застосував і сам Мейгеш. У дилогії розповідається про життя селян у селі Гірському (легко упізнаються прикмети Малого Раківця та Великого Раківця, що на Іршавщині). Акцент зроблено на тому, що в народі живе ідея єдності з Великою Україною, ідея соціальної справедливості, ідея солідарності трудового люду, але буржуазна інтелігенція, ставши на націоналістичні позиції, на позиції автономізму, вносить розбрат у середовище селян і робітників: “І особливо заплутаною й гострою була боротьба на Верховині; тут місцева буржуазія та частина засліпленої ідеями самостійності інтелігенція – підбурювані російською та українською білою емігрантщиною – розпалили дику ворожнечу. У каламуть боротьби вливалася учнівська молодь, обдурені селяни”. Навіть двох братів Семенюків автор зробив антагоністами, бо Іван пішов за комуністами, а Ілько – за націоналістами. У створеній методом соціалістичного реалізму дилогії торжествує “правда” Івана.

 

“Перехрестя” В. Ладижця

У романі-хроніці Володимира Ладижця “Перехрестя” (1967), в якому показано події 1938 – 1939 років у Гуменному, Ужгороді, верховинському селі Лопушному, на Красному Полі біля Хуста, теж присутній поділ персонажів за соціально-політичними ознаками: бідняки, комуністи є носіями позитивних ознак, а гортіївські офіцери, заможні ґазди Лопушного, націоналісти несуть у собі набір негативних ознак. Головний герой – верховинський хлопець Василь Корбут (прототип – Василь Когут із села Лопушного на Міжгірщині, який пройшов страдницьким шляхом втікача в Радянський Союз, в’язня ГУЛАГу, воїна чехословацького корпусу Людвіка Свободи, партизана загону Тканка), волею автора він стає свідком аморальних вчинків Гейзи Нодя в окупованому гортіївцями Ужгороді, старости села і січовика Івана Лайчука. Щоб применшити героїзм захисників Карпатської України на Красному Полі, кривавий бій зображено у сприйнятті гортіївського офіцера Гейзи Нодя. Осуд Ладижцем національно-визвольних змагань Карпатської України був схвально сприйнятий радянською літературною критикою: “Автор змальовує сім’ю єврея Гензлера та його дітей Цоли і Бели, життя селян верховинського села Лопушного, – рекламно говорилося в одній авторитетній у радянський час літературно-дослідницькій монографії, – фашистських офіцерів Толваї і Форкоша та їх прихвосня Гейзи Нодя, націоналістичного недобитка Лайчука та багатьох інших персонажів”.

 

Сардак і ґудзик

Майже всі автори романів, створених методом соціалістичного реалізму, використали сталінську фразу про безперспективність “пришити сардак (Радянську Україну) до ґудзика (Карпатської України)”.

 

У романі Скляренка комуніст Михайло Тиснявець спростовує виступ волошинця Росохи щодо проголошення самостійності Карпатської України: “І що ми отакий собі ґудзик, то також правда, пане. Дуже маленький ґудзик. Але, пане, та Радянська Україна, що по той бік Карпат, таки великий сардак. Що ви думаєте, пришивати сардак до ґудзика?” Мейгеш устами січовика Гойчука наповнив цей символ конкретним змістом: “Брати українці в більшовицьких Совітах чекають нашої допомоги. І ми її дамо! Ми створимо велику соборну Україну”.

 

Так саме й Потушняк цю ідею вклав у вуста одягненого в січовицьку уніформу пана Манила: “Буде у нас самостійна Українська держава, до якої незабаром приєднаються всі українські землі — Галичина і Волинь, Київ і Полтава, Харків і понизів’я Дніпра. На чолі держави стане наш батько Волошин».

 

За задумом авторів цих творів, русини Закарпаття мріяли тільки про соціальне визволення: “коби наш маленький ґудзик та пришити до того великого сардака…”, “чи не ліпше би було, щоб вони нас визволили”. Така ж думка проголошена і в романі Ладижця “Перехрестя”. Свої симпатії й антипатії прозаїки показують за допомогою упізнаваних символів. І Тевельов, і Скляренко, і навіть Потушняк утверджують думку, що закарпатці своє майбутнє можуть вибороти тільки під червоними прапорами.

 

А Мейгеш, розповівши про долю тих, хто боровся за волю під прапорами інших кольорів, мовлячи про поразку захисників Карпатської України як про закономірність, без будь-яких сентиментів національний символ незалежності України показав розтоптаним чоботами окупантів: “На хідниках валялися жовто-блакитні стрічки”.

 

Різний зміст вкладали письменники і в Шевченків “Кобзар” як символ українськості. Поет-початківець Антінко Каменяр із “Повені” Потушняка мріє написати “таку книгу, як “Кобзар”, щоб пробудити народ”. І Юрко Телегазі (“Тихе містечко” Томчанія, образ автобіографічний), побачивши “Кобзар” у павільйоні Радянського Союзу, хоч і побоявся його узяти, аби не накликати на себе біду, але поніс його “в серці, куди ніхто не загляне”. І селянка Павлючиха із Томчанійових “Жменяків” заплакала під враженням прочитаних із “Кобзаря” творів Шевченка, розчулено промовила стиха: “Йой, як красно написано!.. і по-нашому”. Та було й інше сприйняття постаті Великого Кобзаря – класове, як у романі “Верховино, світку ти наш…” Тевельова: вчитель Куртинець повісив у школі портрети Шевченка і Пушкіна як “наших, руських” поетів, як символ того, що “русини з українцями та москалями – брати рідні”.

 

Постать А. Волошина

Уособленням національних змагань на Закарпатті найчастіше згадується Августин Волошин. Потушняк, розповідаючи про події до 1919 року, обмежився згадкою про редаговану Волошином “Неділю”: дідо Митер постійно читає її, бо виходить вона “народною мовою”. Та коли романісти розповідають про Карпатську Україну, то Волошина згадують як історичного діяча. Але якщо твір створено на прокомуністичних засадах, то негативно: Тевельов назвав президента Карпатської України “войовничим головою українських буржуазних націоналістів”, “німецьким розвідником”, Скляренко – “резидентом Гітлера”, однодумцем націоналіста Кубійовича, гетьмана Скоропадського, виконавцем волі Риму і Нью-Йорка, Мейгеш – політиком-невдахою, прибічником концтаборів. І тільки в романі Івана Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю…”, фрагменти з якого після смерті письменника опубліковано в журналі “Тиса”, образ Августина Волошина змальовано без ідеологічної заангажованості.

Продовження читайте в наступному номері.

 

Іван СЕНЬКО

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Політична радянізація Закарпаття: три спроби в ХХ столітті

32 pershaПроцес радянізації політичних режимів на Закарпатті впродовж ХХ століття відбувався з певними регіональними особливостями й у різні періоди історичного розвитку. Такі спроби можна розглядати в розрізі трьох етапів. Перший із них припадає на період завершення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської монархії й політичних змін в Угорщині, до складу якої до 1919 р. входило Закарпаття. Другий етап фрагментарного процесу радянізації можна віднести до часу визволення краю з-під угорського панування Радянською армією восени 1944 р. і перших кроків нової влади Закарпатської України. Третій етап радянізації Закарпаття торкається факту офіційного входження краю, як Закарпатської області, до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки в 1946 р. й процесу адаптації до класичного радянського режиму з різноманітними її проявами.

 

На кожному з цих етапів слід ураховувати як історичну своєрідність розвитку регіону, яка впливала на різноманітні політичні зміни, так і на регіональні особливості сприйняття системних нововведень.

 

Перша спроба радянізації

Отже, першу спробу радянізації політичного режиму на закарпатських землях можна розглядати у зв’язку з кризою угорського уряду М. Карої, після чого до влади прийшли соціалісти. 21 березня 1919 р. вони проголосили Угорщину радянською республікою. Об’єднавшись у коаліцію, соціалісти з комуністами утворили Об’єднану соціалістичну партію Угорщини, а також сформували однопартійний уряд. Унаслідок цих подій в Угорщині фактично мирним шляхом було здійснено соціалістичну революцію. Швидкоплинний перебіг подій став несподіванкою для всіх суб’єктів тогочасних політичних процесів у регіоні. За перші три дні радянська влада поширилася й на території Закарпаття.

 

За короткий час свого існування (133 дні в Угорщині і 40 днів на Закарпатті) радянська влада не зуміла реалізувати весь комплекс суспільно-політичних змін. І на це були не тільки часові причини, а й складні внутрішньо- та зовнішньополітичні.

 

Пріоритетним завданням нової влади була зміна політичного устрою держави. Це стосувалося повною мірою суспільно-політичного й соціально-економічного змісту державної життєдіяльності. Серед основних планів щодо реалізації завдань Революційна урядова рада Угорщини виділяла націоналізацію банків, підпорядкування фінансових, господарських, промислових установ, створення Червоної армії, інших військових формувань. Переважну більшість цих сміливих задумів радянська влада реалізувати не встигла. Її політика як в Угорщині, так і на Закарпатті була характерною дублюванням внутрішньополітичної розбудови влади Рад у тогочасних Росії й Україні. Процес створення радянських органів влади відбувався за важливістю ролі Рад, їхніх виконавчих комітетів, директоріумів із залученням більш широких кіл населення. Це підтверджується й наслідками виборів, згідно з чим можна говорити про неоднорідний соціальний склад рад.

 

Якщо формування народних Рад мало певний позитивний відгук серед місцевого населення, то інші форми управління ставали непопулярними. Влада все більше набирала диктаторських ознак. Найбільш хибним у тогочасній ситуації був шлях дублювання радянської політики більшовицької Росії з її основними негативними проявами (репресії проти опозиції та інакомислячих тощо). До того ж поглиблювала проблеми адаптації нової політичної системи зовнішньополітична обстановка, яка аж ніяк не сприяла реалізації нових форм функціонування інститутів слабкого політичного режиму. До цього слід додати виношування власних планів щодо карпатського ареолу великими світовими державами або використання ними тактики впливу й контролю сусідніх із Закарпаттям держав. А ті інституційні прояви, які намагалися ініціювати представники радянської влади на Закарпатті за браком часу не могли знайти належної підтримки у громадян.

 

І все ж визначальними, передусім із точки зору поетапної реалізації процесу радянізації політичної системи в краї, є періоди Закарпатської України (1944 – 1946 рр.), її адаптації до радянської політичної системи після возз’єднання з Радянською Україною, трансформація адміністративно-політичних елементів у радянський час.

 

Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.)

Після ліквідації угорського окупаційного режиму восени 1944 р. на Закарпатті розпочалося утвердження народної влади. Активізувався рух за возз’єднання з Радянською Україною. Цей період отримав політико-правовий статус напівдержавного (перехідного) організму і назву – Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.). Створювалися розгалуження народних комітетів як органи місцевого самоврядування. Проте їхнє формування лише частково було з народної ініціативи. Головну роль виконували представники військового командування Червоної армії, котрі призначали керівництво населених пунктів. Поряд із цим на своїх посадах ще залишалися місцеві чиновники. Тому на цьому етапі склалася дещо парадоксальна ситуація з двовладдям. Однак із часом комуністи та радянські працівники витісняли з управлінських посад старих службовців і монополізували владу в своїх руках. Повсюдно здійснювався контроль радянських силових структур над політичними органами Закарпатської України.

 

Нова влада чітко дала зрозуміти, що повернення до «чеського плюралізму» з розгалуженою багатопартійною системою не буде. Натомість формувалась однопартійна, з монополізуючою роллю в суспільстві, система. Утворена Комуністична Партія Закарпатської України (КПЗУ), яка діяла на Закарпатті від 19 жовтня 1944 р. до 15 грудня 1945 р., була правонаступницею Закарпатського крайового комітету КПЧ (діяла у 1921 – 1938 рр.). На Установчій конференції в Мукачеві було вирішено об’єднати всі осередки в одну комуністичну організацію. Тоді ж обрали Центральний Комітет, до складу якого ввійшло 23 чоловік: С. Борканюк, О. Тимко, І. Ваш, М. Климпотюк, І. Ловга та ін. Першим секретарем ЦК КПЗУ став І. Туряниця, його заступником – Д. Тарахонич, а секретарями – С. Вайс та І.Ледней. Офіційним друкованим органом КПЗУ стала газета «Закарпатська правда», перший номер якої вийшов у світ 5 листопада 1944 р.

 

Головним своїм завданням партія вважала возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, а тому зобов’язала своїх членів очолити рух народних мас за єдність українського народу і найближчим часом вирішити соціально-економічні та національно-культурні проблеми через призму радянізації краю. На ділі це означало створення різноманітних комітетів, які займалися конфіскацією приватних землеволодінь і створенням на їхніх основі колективних сільських господарств, ліквідацією просвітницьких і пластунських осередків та організацією відповідних комуністичних молодіжних організацій тощо. Загалом, першочерговим завданням членів КПЗУ стала тотальна більшовизація суспільства за допомогою силових структур. Крім того, проводилася посилена чистка новоприйнятих комуністів, зважаючи на особливості «нещодавнього перебування в складі іноземної держави». Враховувалася також участь у діяльності інших політичних партій, які існували на Закарпатті у 20 – 30-х рр. минулого століття. Діяльність КПЗУ носила глибоко революційний характер, ідеалізувалися заслуги Червоної армії та комуністів у визволенні краю.

 

У роботі КПЗУ спиралася на створювані масові профспілкові, молодіжні культурно-мистецькі та спортивні організації. З ініціативи КПЗУ впродовж 1944 – 1945 рр. проводилися масові збори, мітинги, конференції, з’їзди робітників, селян, педагогів, працівників культури та ін. Значну роботу було здійснено під час підготовки і проведення Першого з’їзду народних комітетів, який ухвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною 26 листопада 1944 р. У цих подіях брали участь широкі верстви місцевого населення, що сприяло піднесенню рівня політичної культури в умовах адаптації до нової політичної системи.

 

Унаслідок виконання свого основного завдання і непередбачуваності накреслених подальших програмних положень, існування КПЗУ як окремої партійної структурно-організаційної одиниці ставало недоцільним. 15 грудня 1945 р. ЦК ВКП (б) вирішив вважати можливим прийняття КПЗУ до складу ВКП (б) і автоматичне переведення членів КПЗУ в члени ВКП (б). Проте це рішення викликало чергову хвилю партійно-політичної чистки кадрів, про що промовисто свідчать факти (всього 38 відсотків членів КПЗУ стали членами ВКП (б) ). Замість ЦК КПЗУ був призначений обласний комітет КП (б) У, а 5 січня 1946 р. затверджений його новий склад.

 

Перший з’їзд народних комітетів, крім Маніфеста про Возз’єднання Закарпатської України з Радянською України, обрав вищий орган державної влади – Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ), до складу якої ввійшло сімнадцять чоловік. Головою ради обрали Івана Туряницю, а заступниками – Петра Лінтура, Петра Сову та ін. Був також затверджений склад виконавчо-розпорядчого органу – уряду Закарпатської України. Згідно з декретом НРЗУ (9 січня 1945 р.), уся повнота влади в краї належала народу і здійснювалася через вільнообрані ним представницькі органи, тобто народні комітети на місцях і Народну Раду в центрі.

 

До компетенції голови НРЗУ, на перший погляд, входили досить широкі повноваження. Це питання офіційного представництва Закарпатської України за межами країни, функції виконавчо-розпорядчої влади тощо. Оскільки НРЗУ була єдиним вищим виконавчим і законодавчим органом влади в Закарпатській Україні, то її діяльність можна охарактеризувати як повну узгодженість законодавчих і виконавчих повноважень. Обрані члени НРЗУ крім законодавчої діяльності здійснювали реалізацію ухвалених радою законів. Переважав принцип «демократичного централізму». Однак поступово все відчутнішим стає дублювання основоположних засад радянської влади в контексті Радянського Союзу, а спроби противитися цьому відразу ж ліквідовувалися.

 

Останній період радянізації краю

На початку 1946 р. перехідний статус Закарпатської України був змінений правовим затвердженням її території в складі УРСР і утворенням Закарпатської області з центром у м. Ужгороді. Юридично питання статусу краю вирішилося 29 червня 1945 р. З цього часу йде повноправне вливання суспільно-політичних інституцій у загальнодержавну радянську політичну систему, й аспекти політизації українців Закарпаття втрачають свої регіональні особливості порівняно з іншими регіонами України. Це був третій і останній період радянізації краю у ХХ ст. Цей процес повністю реалізовувався під споконвічною ідеєю єдності українського народу.

 

Хоча слід відзначити, що ідея возз’єднання українських земель по обидва боки Карпат не була новою. Ще наприкінці Першої світової війни реально розглядалася ідея створення єдиної національної держави в етнографічних межах (щоправда, в нерадянському варіанті). Проте зовнішньополітичні чинники цьому завадили. У міжвоєнний період головний тягар щодо реалізації возз’єднавчих процесів узяли на себе окремі політичні партії, що діяли на Закарпатті. Серед них була й комуністична політична організація. Політичні партії Закарпаття можна, і це було б справедливо, вважати передвісниками тих возз’єднавчих політичних процесів, що відбулися в другій половині 40-х років ХХ століття. Проте здобутки багатьох українських політичних сил та їхніх представників на цьому шляху фактично були приватизовані однією комуністичною політичною організацією, яка, об’єктивно кажучи, не претендувала на роль лідера загальноукраїнського возз’єднання в його сучасному розумінні.

 

Так чи інакше, на третьому етапі радянізації ядром політичної системи залишалися комуністи, партія котрих цілковито контролювала суспільно-політичні процеси. Вона практично монополізувала всі важелі крайової життєдіяльності. Головним завданням тогочасності стало зміцнення та активізація органів радянської влади, встановлення радянських порядків, дотримання соціалістичної справедливості тощо. Посилювалася ідеологічна робота, особливо в середовищі людей, які недовіряли комуністам. Розпочалася кампанія формування радянських і партійних вищих кадрів за рахунок приїжджих. Натомість масового характеру набуло усунення з посад кваліфікованих місцевих працівників.

 

Отже, можна говорити про те, що кадрова політика радянської влади була спрямована на якнайшвидше утвердження нової політичної системи й адаптації до неї відповідних інститутів. Для цього було й здійснено заміну статусу перехідного напівдержавного але, власне автономного утворення на рівнозначну адміністративно-територіальну одиницю – область у складі УРСР. Як результат, поряд із політичними аспектами реалізовувалися й економічні (приведення до стандартів п’ятирічок, колективізація), культурно-національні (відхід від поняття «карпатоукраїнці» й розширення значення поняття «українці»), соціальні заходи (введення радянського паспортного режиму з обов’язковою пропискою). Але були й інші незручності, котрі в перші роки радянської влади негативно впливали на її імідж. Це надзвичайна мілітаризація краю через перенасиченість військовослужбовцями, жорсткий прикордонний режим, антирелігійна політика (ліквідація греко-католицької церкви), впровадження командно-адміністративної системи управління всіма суспільними сферами.

 

Таким чином, упродовж трьох визначених нами етапів процесу радянізації відбувалося фактичне дублювання головних елементів політичної системи Радянського Союзу. Загальні тенденції переважали над регіональними особливостями цього процесу і вказували, що радянізація Закарпаття проводилася «зверху», швидкими, авральними темпами. Керівну роль у цьому процесі відіграли партійні осередки при повній підтримці та контролі військових частин та органів безпеки. Особливо це простежується на третьому етапі. Тому цей період називають як динамічним, з точки зору суспільного розвитку краю, так і суперечливим, унаслідок перебільшення ролі в цьому процесі «народної ініціативи».

 

Як наслідок, процес адаптації до радянської політичної системи та Закарпатті відбувався в досить складних умовах післявоєнної відбудови. Якщо економічні успіхи мали об’єктивно позитивний характер, то політичний контроль життєдіяльності місцевих жителів залишив негативний слід на радянізації Закарпаття як політичного регіону.

 

Маріан Токар

Просвітницько-пізнавальний інтернет-портал «заКарпатія»

Проект Агенції досліджень регіонального соціуму «Карпатія»

 

us1

Популярні новини

9 грудня, Преосвященніший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальн...
Із 1 по 10 грудня на Закарпатті очікується холодна, волога і хмарна погода з опадами. Найскладніші умови – в гірській частин...
Продовжуються роботи з капітального ремонту тротуару на проспекті Свободи в Ужгороді – від повороту до обласної лікарні і до...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS