Партійна преса міжвоєнного Закарпаття як засіб виховання політичної культури

0 b34f7 adc50b39 XXLРозглядаючи політичну культуру як сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, реалізацію політичних знань, зразків поведінки соціального суб’єкта в історично визначеній системі політичних відносин і політичній діяльності, слід виходити з того, що виховання молоді позбавлене обмеженого впливу соціумного простору, а отже, вимагає комплексного розуміння суспільно-політичної дійсності. Адже саме через політичну культуру формується у людини єдність соціальних і політичних знань, орієнтації, норми та способи її політичної поведінки.

 

Елементи політичної культури

Уявляючи політичну культуру складним суспільно-політичним утворенням, необхідно враховувати пізнавальний, емоційно-психологічний, етично-оціночний та поведінковий елементи її структури. Завдяки цьому виховання політичної культури складає цілісну систему знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонували й відтворювалися в процесі зміни поколінь. Таким чином, пізнавальний елемент політичної культури складає найбільш типові й домінуючі в суспільстві уявлення про політичну дійсність, емоційно-психологічний – акцентує увагу на почуттях і переживаннях учасника політичного життя (почуття соціальної справедливості, нетерпимість до інакомислячих, емоції політичної діяльності, надії та очікування), етично-оціночний – групує цінності, норми, ідеали, що дають оцінку існуючим політичним відносинам, владі та іншим інститутам, а поведінковий – складає мотиви, стимули й політичні установки суб’єктів політичного процесу, характеризуючи ставлення людини до різноманітних політичних явищ і подій. Ця проблема є актуальною в умовах сучасного розвитку України, оскільки молодь активно політизується, бере участь у суспільно-політичних, у тому числі й виборчих процесах, підпадає під впливи різноманітних засобів масової інформації.

 

Досвід міжвоєнного Закарпаття є багато в чому показовим. Уважний аналіз джерельної бази та опублікованих досліджень, у змісті яких автори торкалися згаданої проблеми, свідчить про те, що окремі аспекти виховання політичної культури в регіоні за визначений період знаходили своє відображення в авторських доробках Івана Добоша (крізь аналіз змісту україномовної періодики), Павла Лісового (дослідження комуністичної преси), Маріана Токаря (в контексті розбудови партійних структур). Багатий джерельний масив можемо почерпнути з мемуарної літератури Августина Волошина («Ко исторіи нашого новинарства») й Августина Штефана («Дещо про Карпато-Українську пресу»), котрі детально описали складний етап розвитку партійної преси в регіоні. Безпосередньо документальним підтвердженням тенденцій та особливостей поширення елементів політичної культури серед молоді крізь партійну періодику слугують газетні та журнальні видання.

 

Дослідження найпоширеніших тематичних прикладів публічного виховання елементів політичної культури молоді на шпальтах партійної періодики покликане конкретизувати й завдання дослідження, серед яких виділимо такі: інформативно подати статистичну довідку щодо кількості партійної періодики в зазначений період та її політико-ідеологічної приналежності; документально підтвердити прояви впливу на крайову молодь у контексті елементів формування політичної культури; окреслити характерну особливість виховного аспекту політичної культури молоді.

 

Партійна періодика

Варто зазначити, що одним із засобів виховання політичної культури, зокрема і в молодої генерації Закарпаття впродовж першої половини ХХ століття, виступила партійна періодика. Щоправда, цей засіб був ефективний виключно за умов реалізації демократичних засад суспільного простору й політичного плюралізму. Це проявилося тільки в період входження краю до складу Чехословацької Республіки (1919 – 1939 рр.). У контексті анонсованого політичного плюралізму та його конституційного унормування в державі постало питання підвищення рівня політичної культури й можливостей її виховання серед молоді.

 

У згаданий період на теренах Закарпаття (тоді – Підкарпатська Русь) функціонувало щонайменше чверть партійних періодичних видань. Зокрема, переважну їх більшість складали російсько- (русько-) мовні газети і журнали русофільських партій («Карпаторусский Вестник», «Русский Вестник», «Земледельська Политика», «Руський Земледелець», «Русская Земля», «Русь», «Народная Газета», «Русская Народная Газета», «Наш Путь», «Карпаторусский Голос», «Молодая Русь» та ін.). Україномовні періодичні видання були представлені, відповідно, новинками проукраїнських політичних організацій «Карпатська Правда», «Руська Нива», «Народ», «Вперед», «Народня Сила», «Нова Свобода», «Свобода» тощо. Угорською мовою виходили «Берегі Гірлоп» («Берегівські новини»), «Карпаті Модьор Гірлоп» («Карпатсько-угорська газета»), «Унгварі Келень» («Ужгородський Вісник»), «Готароші Уйшаг» («Прикордонна Газета»), а також газети Єврейської громадянської партії «Келеті Уйшаг» («Східна Газета») та Єврейської сіоністської партії «Жідо Нийплоп».

 

Пропаганди політичних ідеалів  

Зрозуміло, що в умовах демократизації суспільних відносин молодь за допомогою періодики використовувалася партійними діячами для пропаганди політичних ідеалів у сімейному, освітньому та дозвільному середовищі. Серед найпоширеніших тематичних методів публічного виховання у молоді елементів політичної культури були заклики впливати на батьків, на їхній вибір, особливо під час виборчих кампаній. На початку 1939 року, наприклад, у газеті «Нова Свобода» розмістили заклик: «Батьку й мамо! Ми, українські діти, просимо Тебе, Батьку й Мамо, щоб Ви доложили усіх зусиль до оборони в розбудови нашої Вільної Карпатської України. Не хочемо жити рабами та слугами у чужих, хочемо на своїй землі бути самі своїми панами! Батьку, не вір тим, що за кусок сала і 30 сріберників хочуть, щоб Ти продав нас і поробив з нас яничар! Ми, діти Карпатської України, хочемо виростати на свобідній українській землі!»

 

Досить поширеними були матеріали, в яких молодь закликали до участі в різнопланових масових акціях, які проводилися під патронатом політичних партій, громадських організацій, учительських товариств (молодіжні з’їзди, дні «русской» культури, хорові й театральні вистави, спортивні змагання, маніфестації), давалися роз’яснення необхідності залучення до суспільно-політичного життя. Як правило мотивація подібних матеріалів була викликана підготовкою до майбутнього життя в стабільному і щасливому суспільстві. Подекуди пресова політика партій набувала гостро опозиційного характеру, а зміст закликав молодь долучатися до політичного життя в регіоні й радикальним чином протестувати проти політики Праги в освітніх, мовних та господарських напрямах. Зокрема, друкований орган партії Автономний Земледільський Союз «Русскій Вестникъ» неодноразово піддавався цензурній перевірці владними структурами. Деякі номери повним тиражем конфісковувалися і знищувалися. На молодь були розраховані й розтиражовані в 1934 році на сторiнках партiйної газети й щорiчного «Руського Земледiльського Календаря» так званi «Десять заповiдей кожного русина». Зокрема, з метою патріотичного виховання акцентувалась увага на героїчних постатях громадсько-політичного руху. Як свідчать матеріали, в згаданих «заповідях» партійний вождизм був чітко персоніфікований: «Чествуй пам’ять Iвана Куртяка (перший голова партії), який пожертвував себе за звiльнення русинiв; вставай в члени АЗС; стидися голосувати на чужу партiю…» 29 жовтня 1938 року вийшло розпорядження автономного уряду про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй краю, а вже наступного дня преса Автономного Земледільського Союзу оприлюднила «Воззванiе!» з метою «защиты спокойствия и порядка русского населения», в якому закликалося органiзовувати в кожному селi «Гвардiю iменi Iвана Куртяка», громадську організацію переважно розраховану на молодіжний потенціал. Декілька днів по тому, 31 жовтня 1938 року, влада видала спеціальне розпорядження, яке стосувалося заборони виходу низки партійних друкованих органів, а саме русофільських «Русская Правда», «Нашъ Путь», «Русскій Вестник».

 

На сторінках офіційного друкованого органу Аграрної партії – газети «Земледельская Политика», яку редагував Іван Лоскот, значну увагу приділяли закликам до молоді цікавитися політикою, проявляти особливу політичну активність, долучаючись до партійної агітації в містах і селах, створювати патріотичну атмосферу в сім’ях тощо. Враховуючи важливість для партії молодіжної підтримки, аграрники створили й організацію «підростаючої молоді», яку очолив відомий аграрний політичний діяч Я. Машата. Він же проводив виховну роботу серед місцевої молоді, залучав її до різнопланових акцій, партійних маніфестацій тощо (наприклад молодіжна хода під час «всеземледельської манифестаціи» у Празі 17 травня 1929 року). Значну увагу придiляли й вихованню молодих партiйних кадрiв: «Сельськая молодежь, воспитанная на демократическомъ принципе, должна быти крепко связана въ сельской органiзацiи, чтобы въ будущемъ могла отстаивати свои права. Такой политической организацiей для насъ является естественно Земледельськая республиканская партiя, въ которой вся сельская молодежь должна быти организована».

 

Наприкiнцi 1935 року пiсля загальнодержавного з’їзду Аграрної партiї в Празi в регiони надійшли iнструкцiї, якi роз’яснювали черговi завдання, поставленi перед членами. Зокрема, у місцевій партiйнiй газетi «Земледельськая Политика» друкувався матерiал «Карпаторусское земледелие въ наступающемъ политическомъ сезоне», де широко пропагувалося гасло: «В каждомъ селе и дедине правильную местную организацiю партiи! Все организацiи оживить и усилять ряды организованыхъ!» Ще одна партійна газета «Русская Земля» (друкований орган русофільської Карпаторуської Трудової Партії) акцентувала на необхідності негайної «дегунгаризаціи нашего края и решительнаго устраненія вреднаго духа негаціи молодежи». Матеріал застерігав місцеву молодь від можливостей потрапити під вплив угорських реваншистів, які продовжували пропагувати політику мадяризації як в освітній, так і в духовній сферах. Тому в партійній пресі редакція намагалася регулярно знаходити можливості змістовного виховання народу, насамперед шкільної молоді, котра перебувала під контролем сімей та навчальних закладів. Як підтверджують матеріали преси, випускники шкіл підпадали під партійну агітацію найшвидше й залучалися до партійної діяльності вже як повноправні члени організації, «насчитывающую въ настоящее время уже несколько тисячъ молодыхъ сознательныхъ русскихъ православныхъ борцовъ за права и лучшую долю нашего народа»

 

У середині 1930-х років на політичній арені Закарпаття з’явилася популярна русофільська організація – Руська Національно-Автономна Партія. Її редакційний комітет випускав новинку «Нашъ Карпаторусскій Голосъ». Видавцем і відповідальним редактором ще однієї газети цієї ж партії, що дістала назву «Наш Путь», став Василь Лабанич. Перший її номер був надрукований лише 16 червня 1935 року, а її зміст анонсувався для різних вікових груп. Тематика статей обмежувалася суто проблемними питаннями регіонального життя, дискусією з опозиційними виданнями та агітацією молоді щодо залучення до боротьби за автономні права. Для членів партії передплата була обов’язкова. Це означає, що з новинкою могли бути ознайомлені всі члени родини, у тому числі й читаюча молодь. Але насправді впродовж своєї діяльності газета використовувалася для пропаганди політичних поглядів лідера партії Степана Фенцика. Часто друкувалася інформація про його перебування в той чи інший час в різних куточках краю та про зустрічі з молоддю. Це періодичне видання виходило до 1938 року. Після окупації Закарпаття угорцями в 1939 році й аж до 1944 року виходив поновлений «Карпаторусскій Голосъ», який надалі залишався інструментом пропаганди в руках С. Фенцика. В останні роки найбільше уваги приділялося публікаціям поезії, в тому числі на молодіжну тематику («Поезія карпаторуського (угроруського) народу»).

 

Серед україномовної преси, що класифікується як партійна, однією з найпопулярніших була газета «Свобода». Декларація доступних соціально-політичних ідей, які легко сприймалися читачами, сприяла позитивним результатам діяльності української Християнсько-Народної Партії. Завдяки цьому вони залучали до своїх лав і місцеву молодь, чим не могли похвалитися інші автономні партії. Важливим було й те, що до партійної діяльності активно долучалися кращі професійні кадри із середовища молодої генерації – випускники семінарій, студенти, молоді вчителі. Підтримували партію на чолі з А. Волошином молодіжні громадські організації «Пласт», «Студентський Союз Подкарпатських Русинів», а також молодь культурно-просвітнього товариства «Просвіта». За спогадами Степана Росохи, «чим більше припливало до неї української молоді, тим більше сходила вона на платформу українського націоналізму».

 

Чимало уваги проблемам виховання політичної культури молоді присвятили редактори україномовної газети «Нова Свобода», яка на зламі 1938 – 1939 років стала єдиною урядовою і партійною (як друкований орган Українського Національного Об’єднання) новинкою Карпатської України.

 

Висновки

Підбиваючи підсумки на основі опрацьованих матеріалів, припустимо, що у змісті партійної періодичної преси в Закарпатті зазначеного періоду яскраво проявилась така характерна особливість виховного аспекту політичної культури, як формування регіональної субкультури, яка відповідно базувалась на національно-етнічних, релігійних, мовно-культурних, соціально-економічних та ідеологічно-політичних відмінностях. У комплексі всі регіональні особливості наклали відбиток на умови виховання політичної культури тогочасної молоді. Вони, фактично, характеризували політичну свідомість регіону. Умови політичної соціалізації молоді характерно вписувались у регіональні особливості політичних традицій, кореляцію політичних симпатій у залежності від соціально-класових, етнічних і конфесійних ознак. Це наштовхує на думку, що умови виховання політичної культури молоді в краї частково суперечили стандартним умовам поширення цінностей пануючої в Чехословаччині політичної культури. Адже рівень стійкості й послідовності субкультурних чинників залежить багато в чому від ставлення до регіонального розвитку централізованої державної влади.

 

Тому, на наш погляд, в тогочасних умовах справу формування демократичної політичної культури варто було б розпочинати з налагодження системи політичної освіти. Однак партійна періодика Закарпаття скеровувала можливості процесу виховання політичної культури у вузькому напрямку, обмежувалася політико-ідеологічним протистоянням в регіонально-соціумному просторі. І хоча демократія як система цінностей переживала початковий етап свого становлення, молоде покоління залежало від практичної взаємодії з політичним середовищем і вибудовувало новий формат політичної поведінки, який не зумів проявитися у майбутньому через ліквідацію демократичного режиму й окупацію регіону Угорщиною.

 

Зоряна ВАКОЛЯ

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Українська романістика другої половини ХХ століття про Карпатську Україну (частина 2)

Ivan DolgoshУ минуле Закарпаття Іван Долгош заглянув у творах “Синевир” (1968), “Підкарпатська Русь” (1970; інша назва – “Моя Недея”), “Колочава” (1982; про перебування Івана Ольбрахта у Колочаві), “Роса Росії” (1890; про Дмитра Вакарова) … Тема Карпатської України на рівні прохідних епізодів є і в “Синевирі” (згадано про бій на Красному Полі, натяк про розстріл біля Ужа тих, кому “захотілося України”), і в “Росі Росії” (Дмитро Вакаров у Празі читає лист батька про трагічні події в Хусті). Це була підготовка до написання безцензурного твору про радісні дні і горе Карпатської України.

 

І Юрій Мейгеш, звільнившись від тенет цензури і самоцензури, переглянув свої погляди на національно-визвольні змагання на Закарпатті – у романі “Срібна земля” (1996). Автор присвятив твір “славним синам і дочкам Срібної землі, що боролися за її свободу”. Події одного дня − смерть вчителя Петра Чопика і весілля його внучки – розбурхали спогади Андрія Омельчука і, немов кола по воді, вони розбіглися в часі на десятиліття – і про кохання та ревнощі, і про різні орієнтири, обрані братами Омельчуками. Юрко став просвітянином, а Андрій під впливом білоемігранта лікаря Боріна стає русофілом, прислужником спочатку гортіївців, а потім комуністичних емісарів. За його доносами просвітянин Петро Чопик побуває і в гортіївських катівнях, і в сталінському ГУЛАГу. Уже в незалежній Україні Андрій бачить, що ішов за примарними ідеалами, та все ж намагається хоч якось оправдати свій вибір: “…якби я тоді тримався Петра, полегко міг на Красному Полі загинути, як і багато хлопців”.

 

Бій на Красному Полі – в центрі роману Івана Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”. У центрі оповіді – долі Івана Карбованика та Івана Гакавця із Доманинець, що біля Ужгорода, та Олександра Мацканюка з Рахівщини. Автор, створюючи роман-хроніку, майстерно побудував сюжет. Видуманих персонажів він зробив свідками майже усіх вузлових подій в історії Карпатської України: і мирне будівництво Української дороги з Доманинець до Михайлівців, і створення Січі, і бій на Красному Полі. Із епілога дізнаємося, що прототипом Карбованика послужив родич автора: “Я сиджу із моїм родичем Іваном Карбованцем, то його справжнє прізвище, він на мене не сердиться, що я його перейменував”. Й Іван Гакавець мав у Доманинцях прототипа із таким же прізвищем. Олександр Мацканюк і його кохана Марія не мають таких конкретних прототипів. Автор сказав про них: “Створюючи ці збірні образи, я призабув потурбуватися, щоби їм написали паспорти, а без них же не веде обліку жодне місто і село”.

 

Та автора цікавили не стільки долі головних персонажів твору на тлі історичних подій, скільки перебіг тих подій, які стали історією: формування автономного уряду в Ужгороді 8 жовтня 1938 року (“…пан Едуард Бенеш, порадившись із прем’єр-міністром, однооким армійським генералом Сірові, таки вирішив випустити з клітки жадану птаху – автономію для русинів, що її тримав у несвободі уряд майже двадцять літ”), окупація частини Закарпаття гортіївцями, переїзд автономного уряду до Хуста, формування Січі, вибори до Сойму, проголошення Карпатської України, бій січовиків за склад зброї із дислокованою у Хусті військовою частиною чехословацької армії, поразка січовиків на Красному Полі… Автор – на боці патріотів: “Центр Європи. Мій рідний край. Маленьке щастя і превелике горе під Червоною скелею на Красному Полі. У всьому Карпатському краю”. Оскільки Іван Долгош писав роман-хроніку, то серед персонажів твору вивів й історичних осіб: Августина Волошина, Василя Ґренджу-Донського, Гузара, Бродія, Ревая, Фенцика, генерала Прхалу, амбасадора Гофмана, секретаря компартії Олексу Борканюка…Тобто перед нами – белетризована історія.

 

Щоденник В. Ґренджі-Донського

У нас немає сумніву, що основним джерелом інформації про Карпатську Україну для Івана Долгоша був щоденник Василя Ґренджі-Донського. В епілозі читаємо: “На жаль, його вже немає між нами. Але є багатотомне посмертне видання творів, яке підготувала дочка письменника Зірка, художник Михайло Михалевич… І я з болем читаю “Щастя і горе Карпатської України”. Щоденник Василя Ґренджі-Донського народжувався у вирі великих і трагічних днів Карпатської України, фрагменти із нього друкувалися у “Новій Свободі”. Опубліковано його у 1987 році – у восьмому томі вашингтонського видання творів Ґренджі-Донського, передруковано у 19-му випуску Наукового збірника Музею української культури у Свиднику (Пряшів, 1994), видано книгою в Ужгороді видавництвом “Закарпаття” в 2002 році. Іван Долгош працював над твором у 1975 – 1990 роках, використовував, найвірогідніше, машинописний оригінал щоденника із архіву Ґренджі-Донського або й вашингтонську публікацію, бо в тексті його роману легко відшукати відповідні паралелі. У щоденнику є розповідь про зустріч редактора “Нової Свободи” Ґренджі-Донського з новопризначеним міністром внутрішніх справ Карпатської України паном Перевузником, який дав рекомендації щодо висвітлення подій на шпальтах часопису: “Найперше наказав мені, що від сьогодні щоденник має редагуватися так, щоб прокурор не мав причини конфіскувати. Не сміємо нападати на генерала Прхалу і на чехів, бо є нечуваним, щоб у своїй державі, так би мовити, державну газету треба конфіскувати”. Ця ж настанова пана Перевузника у романі звучить так: “Одним словом, не треба більше дражливих гасел, замірених нападок на генерала Прхалу і на чехів, бо це є нечуваним. Люди живуть у своїй федерації, а їх женуть геть… Наша газета у нашій республіці не сміє бути більше ні вибілена, ні конфіскована прокурором”. Або ж запис у щоденнику про усунення Федора Ревая від керівництва Українською Національною Радою: “Почули ми з Праги про усунення Федора Ревая… Також почули ми нову вістку, що Сойм буде скликаний 21-го березня 1939 р.” В інтерпретації Долгоша ця подія виглядає так: “Прага охоче озвалася по радіо, коментуючи розумне рішення отця Волошина у справі усунення Федора Ревая… Радіо прохрипіло ще: двадцять першого відбудеться Сойм”.

 

Та джерельна база роману набагато ширша: особисті спогади автора, спогади учасників тих подій. Про себе він сказав: “Частенько згадуємо, ага, щоб не забути: той малий Іванко, що сидів та грівся на печі, що любив читати казки, уже теж побіг літами… гай-гай… І якщо читач не заперечує, від його імені буду говорити я, автор цих та попередніх рядків. Бо той мій далекий відгин життя і є життям далекого Іванка, який тепер над усе заходиться дібрати щонайдальші крихтиці розсипаної злою долею нашої історії, щоби жила, щоби її ніхто вже не топтав тиранським чоботом”.

 

Серед дійових осіб роману виступають Микола Бандусяк, Микола Попович… Про них автор говорить і як про інформаторів про ті далекі події: “Частенько зустрічаю сивенького уже Миколу Бандусяка, Василя Федака та Миколу Поповича… Останній показує фото далеких літ…”. Все ж автор до конкретних фактів підходив творчо.

 

Василь Ґренджа-Донський записав у щоденнику, що він із Ужгорода до Хуста їхав через Дравці: “Прощаюсь з Ужгородом. Признаюсь, зі сльозами в очах… В Дравцях зостановлююсь. Люди плачуть, годі потішити цих бідних, до крайности нашій справі відданих селян-патріотів… Дравці, одно з найсвідоміших наших сіл, припало до Мадярщини”. У романі, аби його сюжетна лінія була стрункішою, Ґренджа-Донський до Хуста їде через Доманинці, де проживають головні герої твору – Гакавець і Карбованик. Останній згадує про зустріч з поетом: “У вуйка вже й другий утікач з Ужгорода. Якийсь поет… Смутна у них бесіда. Дуже смутна”. Трохи пізніше, розмовляючи із Мацканюком, який запрошує хлопця їхати до Хуста, Карбованик узнає прізвище поета: Ґренджа-Донський.

 

Щоб події сприймалися правдою життя, автор закорінює їх у місцевий побут. Малий Іванко у Доманинцях занурився в нову читанку, у якій “і” з крапкою, “ї” з двома крапками, а також гімн “Ще не вмерла Україна”. Для нього мова читанки ближча, аніж була чеська, і Карбованик йому пояснює: “То не ближча мова, Янчику, а наша… Ми є українці”. Або ж епізод у Хусті, коли поручник Петро Зейкан, родом із Великих Лучок, просить січовика Карбованика піти на пошту і купити марку з написом “Карпатська Україна”. Промовисті побутові деталі із життя Волошина: “По смерті дружини кухонними приготовками керувала сестра Оля. На вечерю нині – улюблені кнедлики з яфинами і горнятко молока. Августин повернувся до образу Пречистої Діви Марії, що в різьбленій рамі висів на чільній стіні, перехрестився, нашіптуючи одну із своєї регулярної триразової денної молитви, і лиш по цім сів до столу”.

 

Августин Волошин як образ із дійсності

Образ Августина Волошина Іван Долгош змалював досить правдиво. Використав для цього форму досьє, вузлові епізоди політичної біографії голови уряду Підкарпатської Русі (Карпатської України), авторську характеристику. Автор робить наголос на кількох характеристиках Августина Волошина: скромність, патріотизм, гуманізм… Коли йому довірили очолити автономний уряд, розмірковує: “Хіба він, директор учительської семінарії, лінгвіст, теолог, хай і керівник християнської партії, зможе стати на рівень вимог європейської цивілізації? Хіба під силу, скажімо, діалог з Гітлером, Гортієм, Сталіном, Пілсудським… Престиж? Найбільший престиж – то робити користь для рідної землі. Він її робить”. У розмові з Гофманом, консулом Берліну у Празі, який часто бував на Закарпатті, Августин Волошин постає перед нами як політик-дипломат, захисник інтересів свого народу. Обставини змушують його рахуватися із тогочасною політичною дійсністю. Він зізнається Реваєві: “Я охоче б поговорив із паном Дейчем-режисером, а Гофмана би взагалі не прийняв Але я змушений робити навіть те, що не хоче серце”. Прийнявши Гофмана, він відхилив його пропозицію про припинення економічних зв’язків із Прагою, відмовився продавати ліс Німеччині.

 

Мудрим політиком він виступає і тоді, коли наставляє урядову делегацію, що має їхати до Будапешта, коли ухвалює рішення про скликання Сойму, коли намагається уникнути кровопролиття. Августин Волошин розуміє, що Карпатська Україна – політичний виклик тоталітарному Радянському Союзу: “У час страшної тиранії безбожника Сталіна раптом насмілилась оголосити про своє існування якась там Підкарпатська Русь, що себе ще іменує Карпатською Україною… І цим, зрозуміло, кинула виклик сталінській так званій геніальній політиці: яка ж тоді його Україна? Та ж невільна!” Деклеративність мови Волошина зменшує художню правду твору, але випрозорює авторську позицію у висвітленні місця Карпатської України у політичному житті держав, інтереси яких зіткнулися у центрі Європи. Автор роману “Заплакала Тиса кров’ю” не погрішив проти правди, висвітлюючи погляди Волошина на ці події. Привівши Карбованика і Гакавця у ряди січовиків, Іван Долгош зробив їх учасниками не тільки бойових дій з угорськими терористами, штурму казарм чеських легіонерів у Хусті, кривавої трагедії на Красному Полі, але й організував їм зустріч із очевидцями евакуації в Румунію уряду Карпатської України.

 

Так читач знайомиться ще з одною сторінкою із біографії Волошина: “Отець Волошин ніяк не хотів іти з Хуста, вертався, йому не давали. Казав, що мусить померти із своєю республікою. Юрко Вашко його зводив із землі, коли той у сльозах припав до неї і цілував, мов рідну маму… А потім сказав, що піде на румунський бік, якщо військові припинять нерозумне кровопролиття”. А потім була еміграція, ректорство у Вільному українському університеті в Празі, арешт смершівцями, смерть у московській в’язниці. Про все це сказано в епілозі роману – про арешт белетризовано, про інше інформативно. Автор знайшов сповнені почуттям слова про трагічну долю Президента Карпатської України: “Августину Волошину весною сорок п’ятого виповнився сімдесят перший рік. Виповнився, побіг далі, побіг небагато і мусив спинити свій хід навіки. Місце зупинки: військова в’язниця Лефортово у Москві”.

 

Белетризуючи історію Карпатської України, Іван Долгош намагався охопити усі вузлові події, змалювати їх у всіх протиріччях: засудження Прагою русинського сепаратизму, польська й угорська іреденти проти спроб створити Українську Державу, підступна політика Гітлера і Сталіна щодо національних змагань у Карпатах, різні погляди на місію Карпатської України, закарпатських січовиків і січовиків-галичан.

 

Бій на Красному Полі зображено натуралістично, правдиво: розгубленість, безпорадність січовиків, жага помсти і їх героїзм, звірства окупантів.

 

Іван Долгош розповів і про смерть своїх односельців, доманинських хлопців-гімназистів Івана Мурги і Йосипа Шкіряка…

 

Бачимо, що одні й ті ж події в українській романістиці зображуються по-різному – у залежності від того, коли твір створено, на яких позиціях стояв його автор, якою інформацією він володів. “Карпати” Скляренко писав на замовлення про Героя Карпат Олексу Борканюка, спирався він на тенденційно дібрані історичні джерела; роман Потушняка “Повінь” та трилогію Томчанія про Жменяків створено на основі особистих спостережень авторів у селі Горяни біля Ужгорода та в селах Осій і Білки на Іршавщині, з любов’ю до рідного краю, але з оглядкою на цензуру; майстерно, але кон’юнктурно написані романи Мейгеша “Верховинці”, “Кам’яний ідол”, “Срібна Земля”, останній створювався в безцензурні часи; у романі “Заплакала Тиса кров’ю” Долгоша бачимо спробу поєднати соціальний і національний підходи до подій на Закарпатті у 1938 – 1939 роках.

Післямова

 

На основі сказаного можемо домислити, у якому напрямку формувався менталітет тих, хто читав романи Тевельова (тираж “Верховино, світку ти наш…”, що випустило у світ українською мовою книжково-журнальне видавництво в Ужгороді у 1954 році, сягнув 65 000), Скляренка (тираж видавництва “Карпати” у 1981 році – 50 000), Мейгеша (тираж у київському видавництві “Дніпро” у 1979 році “Верховинців” та “Кам’яного ідолу” – 100 000) …

Відповідні стереотипи нав’язувала й літературна критика. Юрій Балега у монографії “Художні відкриття, чи правда факту?” (Ужгород, 1969), виходячи “з точки зору ленінської теорії відображення” і враховуючи “завдання соціалістичного реалізму”, похвалив дилогію Мейгеша за “міцний сюжет”, “історичну достовірність фактів”, “подолання однобічності в зображенні минулого трудівників краю”.

 

Добре, що наш час не заганяє нас у прокрустове ложе ідеологем і ми маємо можливість вслухатися в багатоголосся історії. Й шкода, що роман Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”, у якому автор максимально наблизився до історичної правди про Карпатську Україну, прийшов до читача лише в журнальному варіанті, обмеженим тиражем. Час видати його книгою як данину пам’яті першим жертвам Другої світової війни.

 

Іван СЕНЬКО

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Я пам’ятаю цей день – 15 березня 1939 року

GulianychМихайло Юрійович Гулянич народився в селі Велика Копаня 24 серпня 1924 року. Був членом організації ''Пласт'', яка на той час діяла у Великій Копані. Навчався у Хустській гімназії, потім здобув вищу історичну освіту. Брав участь у створенні семирічної школи у селі Мала Копаня, де працював учителем. Згодом учителював у Великій Копані, потім працював директором школи.

 

Так склалося, що з Михайлом Юрійовичем ми познайомилися 15 березня цього року. Михайло Юрійович – чи не єдиний житель села, який добре пам’ятає історичні події березня 1939 року. Розмова відразу пішла про Карпатську Україну, битву на Красному Полі, наступ угорців – Михайло Юрійович чітко пригадує факти, які відбулися на нашій землі, свідком яких він став.

 

– Михайле Юрійовичу, розкажіть нам про 15 березня 1939 року у Великій Копані?

– Я пам’ятаю цей день. 15 березня 1939 року ми йшли до школи. Їздила машина, яка забирала дітей із сіл. Добиралися також ми поїздом, ішли на залізничну станцію села Велика Копаня, сідали у вагон та їхали до Хуста. Але цього дня поїзд не приїхав. Ми з моїм другом верталися додому і побачили, як по дорозі з Виноградова їдуть угорські військові на мотоциклах. При дорозі у центрі села біля пошти була криниця з водою, і до тої криниці вела викладена каменем доріжка. Угорський солдат зійшов до тої доріжки з мотоциклом, зняв кулемет і почав стріляти. А в той час із магазину йшов січовик із Виноградова на прізвище Гичка. Він йшов із рушницею та з хлібом. Якраз біля сучасної сільради жив один чоловік, там була хата, господарські прибудови, хлів. На поді цього хліва стояло сіно. Січовик по драбині хотів піднятися до хліва, але впав застрелений. Йому було близько 30 років.

 

Пам’ятаю, 14 березня ввечері на Копанській залізничній станції йшли учні учительської семінарії Виноградова, співаючи «Ще не вмерла Україна», «Ой, у лузі червона калина» та інші січові й народні пісні. В нас, у Хустській гімназії, а також у Копані люди часто віталися між собою «Слава Україні». В той час Копаня була на високому рівні українського розвитку. Тут у нас був командир січовиків Іван Бігун, були й інші січовики. Загинув за межами Великої Копані наш односелець Іван Біловар, він був учителем у Грушові. Там же вбили мадяри при наступі й сільського священика.

 

– Ви знали тих січовиків, спільна могила яких знаходиться на цвинтарі у Великій Копані?

– Там три поховання, але я не знаю їхніх прізвищ, пам’ятаю тільки, що вони були вбиті на Копанській залізничній станції, а мешканці села поховали їх. Ці хлопці були родом не з Копані. Згодом селяни Юрій Неймет та Андрій Шеверя, вже за часів угорської влади, встановили пам’ятні надписи на цих могилах.

 

На території сільської винниці, в сільському районі Черебени, мадяри вбили чоловіка з Олешника, потім ще й над тілом поглумилися.

 

На території залізничної станції було 5 чоловік, їх усіх мадяри вбили. Крім січовиків, там був ще один копанський чоловік на прізвище Мочарник, він загинув разом із ними.

 

– Чи багато мадярів ішло через Велику Копаню?

– Ціла армія по цій дорозі, через центр села. Під Хустом, на Красному Полі, вони зустріли найзапекліший спротив. Людей із Копані вже тоді мадяри забирали на примусові відновлювальні роботи, оскільки міст через Тису та багато інших комунікацій було підірвано.

 

– Як переслідували мадяри тих, хто брав участь в українському рухові?

– Майже всі січовики були заслані в тюрму. Більшість із них була в Кривій, тепер Хустський район. Там були колишні чеські казарми, які угорці облаштували під тюрму. Були й такі, що потрапили до виправних закладів і до Дебрецена. Взагалі, були вони скрізь по Угорщині.

 

– Що люди між собою говорили про Карпатську Україну, окупацію?

– Ніхто нічого не говорив. Люди намагалися уникати цих тем розмови, була така атмосфера, що боялися наслідків, переслідування. Я на той час у Великій Копані бував менше, оскільки жив на квартирі і навчався в Хустській гімназії. Молодих хлопців 18–19 років забирали у «Левенти» – молодіжну воєнізовану організацію. Угорці вже в час війни 1944 року, коли Радянська армія активно наступала на території України, взяли мене до трудового лагера, ми змушені були будувати траншеї, протитанкові рови. Багато забрали таких хлопців, як я, моїх однолітків – з 1924, 1925 та 1926 року народження.

 

У той час із Копані забрали також усіх євреїв. Пам’ятаю, зібрали угорці їх в іудейській синагозі, а наших хлопців поставили вартовими. Потім відправили в Угорщину чи куди вже там, по концентраційних таборах.

 

– Як церква, священики реагували на ті події, які відбувалися на Закарпатті в 1938-1939-х роках?

– У нас восени 1938 року перед церквою в урочистій обстановці відбувалося освячення українського прапора. Була зроблена спеціальна площадка, зібралося багато людей, і відбулося освячення. Священика звали Дмитро Попович, він також був директором греко-католицького інтернату "Алумнеум" у Хусті.

 

– Як будувалися відносини чехів і місцевого населення?

– По різному було. Була чеська жандармерія – не менше 8 жандармів. Була в Копані і чеська школа, туди ходили декілька моїх знайомих. Там навчалися також діти чеських службовців та євреїв, яких було на той час у селі близько 300 чоловік. Загалом у Копані проживало більше 750 чоловік.

 

– Багато людей на той час підтримували угорців?

– Були й такі. Здебільшого це були люди старшого віку. Була така ситуація, що один брат, – Юра Фурик, – підтримував угорців, навіть, казали, килим простелив на землю перед вступом військ, а інший, – Василь, – був січовиком. Це рідні брати. Загалом українська ідея переважала, але слід розуміти, що і пластунами, і січовиками були грамотні люди, які здобули освіту. Більшість із селян, якщо й мали якусь освіту, то це були два–чотири класи початкової школи.

 

– Тобто селяни займалися власним господарством і не надто переймалися політичними подіями, які відбувалися на Закарпатті?

– Люди жили одноосібним господарством, вони не думали нічого, крім нього.

 

– Яким було соціальне, економічне життя у Великій Копані у 30-х роках?

– Усі мали землю, незважаючи на майновий розподіл. Хто був бідніший, той працював, орав на землі коровами, хто багатший – волами, ну і заможніші люди – вже конями.

 

Євреї наймали людей, які б займалися сільським господарством на їхній землі. Велика Копаня була багатим селом, часто було так, що з навколишніх сіл, із Широкого (на той час називалося Великий Шард) і Раковця, люди в пошуках заробітку йшли до нас на сільськогосподарські роботи, отримували гроші – 5 корун на день, харчування, так і жили.

 

– Розкажіть про життя в Хусті, Великій Копані в 30-х роках. Ви кажете: в селі була активною українська національна діяльність.

– Хуст був досить прогресивним, гімназія в нас була дуже гарна, таку ще пошукати треба. Її збудували в 30-х роках. А я в 37-му вступив до неї.

 

Але й Велика Копаня була достатньо розвинутим селом. Я вже говорив, що в нас діяла військова січова організація, була друкарня, нею займався вчитель Микола Вайда, він був редактором крайового часопису «Карпатська молодь». Діяла в селі й організація «Пласт», я був її учасником, багато моїх однолітків теж належали до неї. Здебільшого це була молодь від 15 до 20 років. Ще навіть пам’ятаю пластунські пісні та гімни:

…Ми діти сонця і весни,

Ми діти матері-природи!                            

До нас шумить зелений бір.

В ліси, поля, до вольних гір,

На ясні зорі, тихі води!

Гей, юнаки! Гей, пластуни!

Життя – не жарти, не казки,

А праця, бурі і негоди!

 

Ми в «Пласті» часто ходили в ліс, гори, в нас були спеціальні місця, де ми збиралися. Так, наприклад, була така місцина «Панський лаз»; щоб до неї потрапити, слід від дороги на Виноградів піднятися вверх, через ліс, до кінця села. При чехах також відкрилася у нас «Просвіта», що було дуже позитивним для освіти молодого покоління.

– Михайле Юрійовичу, гарно дякую Вам за інтерв’ю і бажаю міцного, здоров’я і довгих літ життя!

 

Олексій Шафраньош

Остання ніч неволі та повстання. До 70-річчя Перемоги

zakarpattya20090531074020Карпатами котився осінній грім. Блискотіло над Дрогобичем, а відлунювало у скелях Пікуя. Хмари окутували його верх, густо стелилися в улоговинах села Щербовець і вздовж гірських потічків.

 

Угорські окупанти краю застосовували до трудящих таку міру покарання "неблагонадійним", як робочі табори на території Угорщини. Щоночі чинили облави на людей, гнали їх на примусові роботі зі спорудження воєнного об'єкта "лінії Арпада", вивозили на примусові роботи до Німеччини та окупованих нею країн.

 

Нас, групу молодих хлопців, жандарми забрали вночі й вивезли до робочого табору Ютош, що біля Весприма. Там рили траншеї. З наближенням до кордонів Угорщини Радянської Армії регент Міклош Горті подав у відставку. Новий уряд очолив запеклий фашист Ференц Салаші й усіх "неблагонадійних" відправив до Німеччини.

 

Шумівські гори в Чехії вже вкриті снігом. Поїзд перетинає гори, тягнеться німецькою рівниною. В заґратоване віконце вагона проникає запах згарищ – наслідки частих бомбардувань. Під вечір наш потяг в'їжджає до Ерфурта. Він увесь у руїнах. Станція вціліла. Їдемо далі. Сьомий день у дорозі. Голодні, без води. Грюкаємо в двері, просимо хоч води. До вагона вривається салашист і виштовхує назовні Миколу Томинця. З пострілом назавжди обірвалося наше знайомство зі сміливим, безкомпромісним Миколою.

 

А наш поїзд гуркоче через Готго, Касель, Гановер, Бремен до Гамбурга.

 

Колеса вагонів вистукують: "У та-бір, у та-бір..." На душі тривога, в очах темніє. В скроні гупає кров: "У та-бір, у та-бір..."

 

Перетнувши кордон Німеччини, рухаємось по датській землі. Через заґратоване віконечко розглядаємо незнайому нам північ. На пагорбах будинки з цегли, вкриті очеретом. На кожному пагорбі вітряки. Грудень, а снігу нема. У Ніборгу поїзд заходить на паром. В Корсирі – на другий паром і переїзд на острів. Там – потягом до Гельсингера.

 

Поїзд зупиняється в полі. Потім кілометрів зо три пішки до табору в лісі. Тут колону роздвоюють. До бараків ведуть нас, закарпатців, і полонених югославів-титовців. Табір під охороною есесівців.

 

Три дні проходимо карантин. Наш одяг спалюють, а нам видаюь ні-мецький, воєнний, поношений. Ознайомлюють із начальством. Начальник табору – лейтенант Шульц, перекладач – чорногорець Йосиф Вольф. Від Гельсингера сім кілометрів. Табір збудований, очевидно, недавно, бо пахне свіжими дошками. Довкола табору огорожа з колючого дроту, спостережні вишки. Посередині заасфальтований плац. У бараках нари в два яруси, в кутку буржуйка, яка жодним чином не може обігріти невеличку кімнату дерев’яного барака.

 

О пів на четверту підйом. За півгодини треба одягнутися, збігати на кухню по «каву», так називали кип’ячену воду, підфарбовану ерзацкавою, й поснідати виданим із вечора шматочком хліба. А потім вишикуватися на плацу. Звідти висилають по одному на барак для наведення належного порядку, а решту конкоїри ведуть у ліс на роботу. Обіду там немає. Працюємо до шостої вечора. Рубаємо ліс, риємо траншеї.

 

Після роботи в бараках дають обід: кілька картоплин, зварених у лушпайках, і шматок риби. Інколи до картоплі додають і якусь приправу. Частіше, ніж двічі на тиждень готують першу страву – баланда з буряка чи капустою.

 

Після двадцятої години один із кімнати йде на кухню для одержання пайку для вечері й сніданку: триста грамів хліба і десять−двадцять грамів маргарину. Хоч з’їдай одразу, хоч залишай на сніданок. Деколи до лісу, де працювала наша команда, приходили місцеві мешканці по дрова й потай від охорони залишали в умовному місці трохи хліба або молока. Завдяки такій підтримці добросердечних датчан ми трималися на ногах. Бо зима того року в Данії була лютою, сніжною. До роботи з лісу додому брели мало не по коліна в снігу. Ми геть замерзали, і під кінець зими нас перевели до пустуючого замку грецького принца біля поселення Гурре. Довкола нього парк, озеро.

 

На той час у Данії висадився десант англійських військ. Лісник-поляк, який деколи заходив до нас, розповідав, що німецькі війська спішно замітають сліди свого варварського "господарювання", тому і спалили той табір у лісі, де нас утримували перед тим.

 

У новому таборі режим було трохи пом’якшено, але порядки не стали людянішими. Вставали о шостій, снідали кавою, йшли до лісу на роботу. Двічі на день проходили повз кладовище. Вражала чистота і порядок. Рівними рядами могилки, з однаковими надгробними плитами. На кожній із них білий мармуровий голуб із похиленою головою. І жоден надгробок не понівечено. Довкола кладовища рівні ряди смерек і плакучих ів. Вічна тиша і спокій.

 

Я ж мало не щовечора пишу вірші, не знаючи навіть, чи вдасться їх зберегти. Але свій сум і тривогу не можу не викласти на папері.

 

По дроту колючому я серцем іду,

По дроту колючому долю веду.

Хоч зранений стану в далеках Карпатах –

Цілющу сльозину проллє моя мати.

Не можу забути ту осінь сумну,

Коли стару мамку лишав я одну.

Гляділа мовчазно із темного ґанку,

Гадала – відпустять мене на світанку.

Відтоді хащі щоночі шумлять,

А мати все чує, бо думи не сплять,

Із заходу, бідна, мене виглядає,

Вернутись додому Господа благає.

Не витерпить серце колючу ходу,

Пущу себе птахом і так не впаду!

Не дам тобі, мамко, сльозу витирати –

Весняному сонцю її зцілювати!

 

Ось такий мій лист до рідної мамки із замку грецького принца. Пережив зі мною воєнне лихоліття та увіковічив пам’ять про мою і мамину долю, світла їй пам’ять і Царство небесне.

 

...Стояв гарний морозний день. Сонце хоч і гріло, як мачуха, зате лагідно всміхалося. Ми пиляти дерева на колоди й виносили до дороги. Того дня до нас прийшла немолода жінка, вся укутана в чорне. Переговорила з фельдфебелем, і той наказав підготувати для неї мішок дров. Ми робили це завжди охоче, бо селяни в таких випадках лишали нам якийсь харч. Помітили, що жінка часто знімає й одягає рукавички. Взявши дрова, жінка пішла. А через кілька днів у таборі зчинився переполох. Військові носилися з якимись газетами, сперечалися. Як з'ясувалося, та жіночка була фотокором і зробила в шведських газетах фоторепортаж про роботу в’язнів на лісоповалі в Данїі.

 

Перед Великоднем до нас у замок приїхав полковник Гайпель. Нас вишикували на плацу. Полковник говорив нам про обов’язок рятувати Велику Німеччину, про необхідність записуватися добровольцями до армії рейху. В’язні як один мовчали. Тоді полковник наказав Шульцеві посилити охорону, позбавити нас їжі, а також пригрозив завтра повернутися і розправитися з нами. Шульц наказав перекладачеві обійти всі кімнати і роз’яснити твердолобим, що на нас чекає. Вольф «виконав» наказ коменданта. В кожній кімнаті бесідував із в’язнями і готував повстання.

 

За озером групувалися партизани й чекали від нас умовного сигналу. Ми в замку мали роззброїти охорону, заволодіти складом зброї й приєднатися до партизанів. Повстання очолив сам Вольф разом із колишнім партизанським командиром із Черногорії Яном Задравцем, який мешкав із нами в одній кімнаті.

 

Бої точилися всю ніч, а вранці до замку зайшли англійські військові. Ми вільні! Однак ніч повстання для багатьох в’язнів була й останньою в їхньому мужньому житті. Йосифа Вольфа — нашого перекладача теж не стало. Він загинув.

 

Із Гельсингерської дороги до замку наближається світло і гуркіт мотору. На площу в’їжджає мотоцикліст. Це наш знайомий лісник Станіслав.

 

Наше визволення відбулося в ніч із п’ятниці на суботу 5 травня 1945 року. Станіслав повідомив, що місто Гельсингер теж вільне. Полковника Гайпеля повісили. В замку нові господарі – англійці.

 

Звільнений із рабства, я сидів біля вікна й складав вірша. Писав, щоб розповісти майбутнім дітям, онукам, нащадкам про свої митарства.

 

Ще зовсім недавно горіли бараки,

Зривалися бомби, гриміли гармати,

Кишіло Балтійське розбурхане море,

Та весну спинити не в силах був ворог.

 

Неділя – останній день нашого перебування в замку. Це ще й Великдень. До огорожі прийшли селяни, принесли нам продукти: хліб, молоко, сало. А в понеділок ми пішли в Кронборг – відомий у Данії морський музей. Тут нас переодягли й віддали наш одяг в’язнів до музейної колекції.

 

Сидимо під стінами Кронборга і не можемо натішитись весні. Вздовж берега стоять музейні гармати, націлені на море, по якому йдуть пароплави, тікаючи на захід від Радянської Армії. Море між Гельсингером у Данії і Гельсинборгом у Швеції настільки вузьке, що на пароплавах легко розгледіти, де військові, а де цивільні.

 

Дев’ятого травня Гельсингер святкував День Перемоги. Ми пішли у місто, і нас засипали продовольчими пакунками. Ми червоніли, а нам кажуть: Беріть, хлопці, досить було голодувати у таборі! Значить, люди знають, хто ми.

 

І нарешті настав довгоочікуваний час повернення з табору додому через збірні пункти, кожен у свою країну. Для нас це був понеділок 14 травня 1945 року.

 

Рано-вранці над полями

Білий морок попливе,

Де вночі ще над ланами

небо плакало дощем.

Пахне м’ятою, розмаєм,

Плеще ніжний вітерець.

День новий розпочинає

Перші кроки навпростець.

 

Василь Пагиря

В Ужгороді з'явиться пам'ятник вірменам, що загинули під час геноциду

DSC00901 326x235В Ужгороді біля Закарпатського обласного муздрамтеатру вже завершилися роботи із встановлення хачкара – кам’яної стели з різьбленим зображенням хреста.

 

Його встановлює вірменська община Закарпаття як символ пам’яті за замордованими предками. Нещодавно, як ми повідомляли раніше, вірмени в усьому світі відзначали 100 річницю геноциду їхнього народу в Османській імперії.

 

«Ми хотіли встановити хачкар ще до річниці геноциду. Але не встигли. Його зробили у Вірменії і спеціально привезли сюди, в Ужгород,» – розповів журналісту GalagovTV Вардан Товмасян, голова товариства вірменської культури Закарпаття «Арарат».

 

Уросте відкриття пам’ятника заплановане на 12:00 16 травня.

 

Джерело: Galagov.tv

Українська романістика другої половини ХХ століття про Карпатську Україну (частина 1)

12324У національно-визвольних змаганнях на Закарпатті історія виокремлює труди і дні Карпатської України (жовтень 1938 – березень 1939). Правда, радянські історіографи давали цим подіям негативну оцінку. Свідчення очевидців тих трагічних подій вперше були зібрані в збірнику “Карпатська Україна в боротьбі” (Відень, 1939), де, крім спогадів Степана Росохи, Юліяна Химинця, Івана Рогача, Олега Кандиби, Миколи Чирського, О.Вівчар у статті “Ліс шумить” опублікував почуті на Закарпатті пісні та перекази про мужніх захисників Срібної Землі. Оперативно на ці події відгукувалися поети в екзилі – Зореслав, Іван Ірлявський, Василь Гренджа-Донський.

 

Шлях закарпатців. Роман М. Тевельова

На Закарпатті часів гортіївської окупації ця тема була табуйованою. І в радянський час про Карпатську Україну правдиве слово не могло прорватися крізь цензурні тенета, хіба за допомогою езопівської мови. Інша справа – оспівувати “шлях до щастя”. Першим резонансним твором про шлях закарпатців “до щастя” був роман Матвія Тевельова “Верховино, світку ти наш…” Мовою оригіналу – російською – його опубліковано півмільйонним тиражем в журналі “Роман-газета” (Москва, 1953, №№ 9, 10), потім його видавали в перекладі українською (Ужгород,1954), англійською, французькою, болгарською, іспанською, китайською, німецькою мовами. У часописах Ужгорода, Києва, Москви роман визнано чи не еталонним – як “правдива розповідь про Верховину”, твір про “землю, яка знайшла своє ім’я”. Розповідь у романі Тевельова ведеться від імені верховинця Івана Білинця, хронологічні рамки твору визначає біографія головного героя – від 1908 до 1945 року. Іван Білинець із верховинського села Студениця (узагальнююча назва Ростоки, Пилипця і Студеного, що на Міжгірщині) читає комуністичну газету “Правда”, вивчає твори Леніна і всі події на Закарпатті оцінює з позицій марксизму, інтернаціоналізму та класової боротьби. Вустами головного героя Тевельов негативно характеризує національно свідомих борців за визволення краю: Августина Волошина, адвоката Дуловича (прототип – Дулішкевич), професора-етнографа Казарика. Останньому дістається на горіхи тільки за те, що “ходив у вишиваній сорочці” і “розчулено писав про дерев’яні церківки, ощипок, сіряки, курні, криті соломою хати, постоли, називаючи все це нашою національною самобутністю”.

 

“Карпати” С. Скляренка

Так саме тенденційно про Карпатську Україну розповів Семен Скляренко в романі “Карпати”, в якому відображено найскладніший період в історії Закарпаття – від 1938 до 1944 року. Над твором письменник працював у 1951 – 1954 роках, ретельно зібравши матеріал про минуле краю. Обидві частини роману видано книгою в 1954 році, яку схвально прорецензували Леонід Новиченко, Микола Бажан, Антон Хижняк. Історичні постаті (Юліус Фучик, Олекса Борканюк, Августин Волошин, Іван Рогач й інші) змальовано з класових позицій: комуністів – ідеалізовано, представників національних змагань – шаржовано. Для змалювання українських націоналістів автор не шкодує чорних фарб: висміює мазепинки і тризуби, січовиків ототожнює з фашистами, презирливо називає петлюрівцями, гетьманцями, волошинцями. Скляренком, як і Тевельовим, однаково сприймається етнонім “русин” – синонімом етноніма “українець”. На запитання про національність Іван Білинець відповідає: “Я – українець”; так на допиті ідентифікує себе й Олекса Борканюк: “русин, тобто українець”; так заявляє на суді підпільник Василь Жупан: “ми – тільки українці, що живемо з давніх-давен за Карпатами і мріємо про возз’єднання з рідною землею”. У “Карпатах” вчитель Йосип Короджій, протестуючи проти запровадження в сільській школі на Гуцульщині угорської мови, пояснює: “Тутешніх людей прозивав дехто й рутенами. А вони ж, ви самі знаєте, звичайні українці”. Але обидва автори поділили один і той же етнос на тих, хто вимагає незалежності (їх зневажливо називають націоналістами), і тих, хто своєю батьківщиною вважає Радянський Союз, Радянську Україну.

 

Обидва автори не могли проігнорувати очевидне: причинно-наслідковий зв’язок проголошення народною радою в Хусті 21 січня 1919 року ідеї соборності українських земель. Івана Білинця в романі Тевельова обурює, що маніфест про возз’єднання, проголошений тоді в Хусті, “прибрали до рук вмілі адвокати, духовні отці та ґазди” і вирядили з ним депутацію через гори “не до Радянського уряду, як того хотів і чекав народ, а до Семена Петлюри”. І Семен Скляренко, щоб показати Карпатську Україну в негативному освітленні, робить екскурс в історичне минуле (підписання в 1646 році Ужгородської унії, проведення “Всерусинських національних зборів у 1919 році в Ужгороді, які ухвалили постанову про входження Закарпаття до складу Чехословаччини”), щоб національно-визвольний рух у краї подати як реалізацію планів чужих держав, зокрема США. Тож і Карпатську Україну Скляренко вписує в контекст інтересів гітлерівської Німеччини та Ватикану.

 

“Повінь” Ф. Потушняка

Тому на фоні романів Тевельова і Скляренка досить правдивим твором сприймається Потушнякова “Повінь”, дві частини якої вийшли окремим виданням у 1959 році, за рік до смерті автора, третю частину опубліковано у 1962 році в посмертній збірці його творів “Мати-земля”. 1919 – 1945 роки – такі хронологічні рамки “Повені”. Завершується твір такими словами: “Персонажі роману вигадані автором, але вони взяті з дійсності”. У своєму романі Федір Потушняк славословить малу батьківщину – село десь на Іршавщині (впізнаємо прикмети Осою, Новоселиці, Ільниці, Білок), для жителів якого трагедією чи радістю обертаються масштабні події першої половини XX століття (розпад Австро-Угорщини, революція в Росії й Угорщині, входження краю до складу Чехословаччини, окупація Закарпаття гортіївськими військами, перемога Радянського Союзу у Другій світовій війні). В основі буття селян – праця на землі, вірність народним традиціям. Бачимо в романі, як тогочасні суспільно-політичні події віддзеркалюються у житті селян (вони підтримують діяльність товариства “Просвіта” й учителя-емігранта, який розповідає про Київ, співає “Реве та стогне Дніпр широкий”, приймають за свого). Про події часів Карпатської України романіст говорить тільки натяками: “Минула тривожна зима. Прийшов березень 1939 року. І ось серед великих загальносвітових подій на цю малу землю не на жарт грянула війна. Серед чорної березневої ночі десь вдалині загукали гармати, їм озвалися перелякані пси в селі. Знову поповзло по хатах таємниче “Що буде далі?” І село, прищурене, убоге, налякане голодом, чекало… Раптом усі чехи зникли. Потім доріжками пішли якісь люди в напівмундирах, із гвинтівками та кулеметами. В лісі затріщали густі та лункі постріли. Люди казали, що над великою рікою йдуть криваві бої”.

 

“Жменяки” М. Томчанія

Такими ж натяками про події від жовтня 1938 до березня 1939 року розповідає й Михайло Томчаній в трилогії “Жменяки”. Прототипів трилогії автор знайшов у своєму рідному селі Горяни, що недалеко від Ужгорода, героїв твору він провів через дві світові війни. У трилогії згадуються і Степан Фенцик, й Андрій Бродій, й Августин Волошин, і Міклош Горті – про них розповідає селянам комуніст Микола Климпотюк, даючи згаданим політичним діячам, як цього вимагала тодішня пропаганда, негативну оцінку. Але в авторській мові про ці події заідеологізована риторика зникає, відчувається співчутливий стиль, як в епізоді про побачення Верони і легіонера Юрка Жменька: “Верона прийшла в Єнковці відвідати Юрка. Це село опинилося на кордоні так само, як і їхнє, після того як чехи передали Ужгород мадярам”. Далі розповідається, як цей безглуздий кордон ускладнив життя селян приміських Горян, Дравців, Доманинців, які безчинства творять на кордоні чорносорочечники-терористи, як в Ужгороді окупанти закатували чеського жандарма Клийву – прекрасного виконавця ролі Стецька у виставі Г. Квітки-Основ’яненка “Сватання на Гончарівці”… Розповідь про побачення закоханих завершується достовірною в часово-просторовому вимірі інформацією про Карпатську Україну пізньою осінню 1938 року: “Він провів її за село до стежки, що вела на шлях, який звався у цих місцях “українським”. Він тягнувся через лісок і, оминаючи Ужгород, виходив у село Доманинці. На дорозі ще працювали люди, розширяли її. Це була зараз нова головна артерія, що зв’язувала Закарпатську Україну з Чехословацькою республікою”.

 

“Верховинці” Ю. Мейгеша

Життя у краї на зламі епох – від 1938 до 1949 року – змалював і Юрій Мейгеш у дилогії “Верховинці” (1961) та “Кам’яний ідол” (1966). У “Верховинцях” є такі авторські слова про місцеву інтелігенцію: “Між нею – запекла ворожнеча, що виростала з національних, соціальних, партійних та особистих мотивів. Всі боролися за якусь правду, за “загальне щастя”. Кожен намагався очорнити свого противника. Для доводів піднімалися перекручені історичні факти”. На жаль, таку методологію застосував і сам Мейгеш. У дилогії розповідається про життя селян у селі Гірському (легко упізнаються прикмети Малого Раківця та Великого Раківця, що на Іршавщині). Акцент зроблено на тому, що в народі живе ідея єдності з Великою Україною, ідея соціальної справедливості, ідея солідарності трудового люду, але буржуазна інтелігенція, ставши на націоналістичні позиції, на позиції автономізму, вносить розбрат у середовище селян і робітників: “І особливо заплутаною й гострою була боротьба на Верховині; тут місцева буржуазія та частина засліпленої ідеями самостійності інтелігенція – підбурювані російською та українською білою емігрантщиною – розпалили дику ворожнечу. У каламуть боротьби вливалася учнівська молодь, обдурені селяни”. Навіть двох братів Семенюків автор зробив антагоністами, бо Іван пішов за комуністами, а Ілько – за націоналістами. У створеній методом соціалістичного реалізму дилогії торжествує “правда” Івана.

 

“Перехрестя” В. Ладижця

У романі-хроніці Володимира Ладижця “Перехрестя” (1967), в якому показано події 1938 – 1939 років у Гуменному, Ужгороді, верховинському селі Лопушному, на Красному Полі біля Хуста, теж присутній поділ персонажів за соціально-політичними ознаками: бідняки, комуністи є носіями позитивних ознак, а гортіївські офіцери, заможні ґазди Лопушного, націоналісти несуть у собі набір негативних ознак. Головний герой – верховинський хлопець Василь Корбут (прототип – Василь Когут із села Лопушного на Міжгірщині, який пройшов страдницьким шляхом втікача в Радянський Союз, в’язня ГУЛАГу, воїна чехословацького корпусу Людвіка Свободи, партизана загону Тканка), волею автора він стає свідком аморальних вчинків Гейзи Нодя в окупованому гортіївцями Ужгороді, старости села і січовика Івана Лайчука. Щоб применшити героїзм захисників Карпатської України на Красному Полі, кривавий бій зображено у сприйнятті гортіївського офіцера Гейзи Нодя. Осуд Ладижцем національно-визвольних змагань Карпатської України був схвально сприйнятий радянською літературною критикою: “Автор змальовує сім’ю єврея Гензлера та його дітей Цоли і Бели, життя селян верховинського села Лопушного, – рекламно говорилося в одній авторитетній у радянський час літературно-дослідницькій монографії, – фашистських офіцерів Толваї і Форкоша та їх прихвосня Гейзи Нодя, націоналістичного недобитка Лайчука та багатьох інших персонажів”.

 

Сардак і ґудзик

Майже всі автори романів, створених методом соціалістичного реалізму, використали сталінську фразу про безперспективність “пришити сардак (Радянську Україну) до ґудзика (Карпатської України)”.

 

У романі Скляренка комуніст Михайло Тиснявець спростовує виступ волошинця Росохи щодо проголошення самостійності Карпатської України: “І що ми отакий собі ґудзик, то також правда, пане. Дуже маленький ґудзик. Але, пане, та Радянська Україна, що по той бік Карпат, таки великий сардак. Що ви думаєте, пришивати сардак до ґудзика?” Мейгеш устами січовика Гойчука наповнив цей символ конкретним змістом: “Брати українці в більшовицьких Совітах чекають нашої допомоги. І ми її дамо! Ми створимо велику соборну Україну”.

 

Так саме й Потушняк цю ідею вклав у вуста одягненого в січовицьку уніформу пана Манила: “Буде у нас самостійна Українська держава, до якої незабаром приєднаються всі українські землі — Галичина і Волинь, Київ і Полтава, Харків і понизів’я Дніпра. На чолі держави стане наш батько Волошин».

 

За задумом авторів цих творів, русини Закарпаття мріяли тільки про соціальне визволення: “коби наш маленький ґудзик та пришити до того великого сардака…”, “чи не ліпше би було, щоб вони нас визволили”. Така ж думка проголошена і в романі Ладижця “Перехрестя”. Свої симпатії й антипатії прозаїки показують за допомогою упізнаваних символів. І Тевельов, і Скляренко, і навіть Потушняк утверджують думку, що закарпатці своє майбутнє можуть вибороти тільки під червоними прапорами.

 

А Мейгеш, розповівши про долю тих, хто боровся за волю під прапорами інших кольорів, мовлячи про поразку захисників Карпатської України як про закономірність, без будь-яких сентиментів національний символ незалежності України показав розтоптаним чоботами окупантів: “На хідниках валялися жовто-блакитні стрічки”.

 

Різний зміст вкладали письменники і в Шевченків “Кобзар” як символ українськості. Поет-початківець Антінко Каменяр із “Повені” Потушняка мріє написати “таку книгу, як “Кобзар”, щоб пробудити народ”. І Юрко Телегазі (“Тихе містечко” Томчанія, образ автобіографічний), побачивши “Кобзар” у павільйоні Радянського Союзу, хоч і побоявся його узяти, аби не накликати на себе біду, але поніс його “в серці, куди ніхто не загляне”. І селянка Павлючиха із Томчанійових “Жменяків” заплакала під враженням прочитаних із “Кобзаря” творів Шевченка, розчулено промовила стиха: “Йой, як красно написано!.. і по-нашому”. Та було й інше сприйняття постаті Великого Кобзаря – класове, як у романі “Верховино, світку ти наш…” Тевельова: вчитель Куртинець повісив у школі портрети Шевченка і Пушкіна як “наших, руських” поетів, як символ того, що “русини з українцями та москалями – брати рідні”.

 

Постать А. Волошина

Уособленням національних змагань на Закарпатті найчастіше згадується Августин Волошин. Потушняк, розповідаючи про події до 1919 року, обмежився згадкою про редаговану Волошином “Неділю”: дідо Митер постійно читає її, бо виходить вона “народною мовою”. Та коли романісти розповідають про Карпатську Україну, то Волошина згадують як історичного діяча. Але якщо твір створено на прокомуністичних засадах, то негативно: Тевельов назвав президента Карпатської України “войовничим головою українських буржуазних націоналістів”, “німецьким розвідником”, Скляренко – “резидентом Гітлера”, однодумцем націоналіста Кубійовича, гетьмана Скоропадського, виконавцем волі Риму і Нью-Йорка, Мейгеш – політиком-невдахою, прибічником концтаборів. І тільки в романі Івана Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю…”, фрагменти з якого після смерті письменника опубліковано в журналі “Тиса”, образ Августина Волошина змальовано без ідеологічної заангажованості.

Продовження читайте в наступному номері.

 

Іван СЕНЬКО

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Політична радянізація Закарпаття: три спроби в ХХ столітті

32 pershaПроцес радянізації політичних режимів на Закарпатті впродовж ХХ століття відбувався з певними регіональними особливостями й у різні періоди історичного розвитку. Такі спроби можна розглядати в розрізі трьох етапів. Перший із них припадає на період завершення Першої світової війни, розпаду Австро-Угорської монархії й політичних змін в Угорщині, до складу якої до 1919 р. входило Закарпаття. Другий етап фрагментарного процесу радянізації можна віднести до часу визволення краю з-під угорського панування Радянською армією восени 1944 р. і перших кроків нової влади Закарпатської України. Третій етап радянізації Закарпаття торкається факту офіційного входження краю, як Закарпатської області, до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки в 1946 р. й процесу адаптації до класичного радянського режиму з різноманітними її проявами.

 

На кожному з цих етапів слід ураховувати як історичну своєрідність розвитку регіону, яка впливала на різноманітні політичні зміни, так і на регіональні особливості сприйняття системних нововведень.

 

Перша спроба радянізації

Отже, першу спробу радянізації політичного режиму на закарпатських землях можна розглядати у зв’язку з кризою угорського уряду М. Карої, після чого до влади прийшли соціалісти. 21 березня 1919 р. вони проголосили Угорщину радянською республікою. Об’єднавшись у коаліцію, соціалісти з комуністами утворили Об’єднану соціалістичну партію Угорщини, а також сформували однопартійний уряд. Унаслідок цих подій в Угорщині фактично мирним шляхом було здійснено соціалістичну революцію. Швидкоплинний перебіг подій став несподіванкою для всіх суб’єктів тогочасних політичних процесів у регіоні. За перші три дні радянська влада поширилася й на території Закарпаття.

 

За короткий час свого існування (133 дні в Угорщині і 40 днів на Закарпатті) радянська влада не зуміла реалізувати весь комплекс суспільно-політичних змін. І на це були не тільки часові причини, а й складні внутрішньо- та зовнішньополітичні.

 

Пріоритетним завданням нової влади була зміна політичного устрою держави. Це стосувалося повною мірою суспільно-політичного й соціально-економічного змісту державної життєдіяльності. Серед основних планів щодо реалізації завдань Революційна урядова рада Угорщини виділяла націоналізацію банків, підпорядкування фінансових, господарських, промислових установ, створення Червоної армії, інших військових формувань. Переважну більшість цих сміливих задумів радянська влада реалізувати не встигла. Її політика як в Угорщині, так і на Закарпатті була характерною дублюванням внутрішньополітичної розбудови влади Рад у тогочасних Росії й Україні. Процес створення радянських органів влади відбувався за важливістю ролі Рад, їхніх виконавчих комітетів, директоріумів із залученням більш широких кіл населення. Це підтверджується й наслідками виборів, згідно з чим можна говорити про неоднорідний соціальний склад рад.

 

Якщо формування народних Рад мало певний позитивний відгук серед місцевого населення, то інші форми управління ставали непопулярними. Влада все більше набирала диктаторських ознак. Найбільш хибним у тогочасній ситуації був шлях дублювання радянської політики більшовицької Росії з її основними негативними проявами (репресії проти опозиції та інакомислячих тощо). До того ж поглиблювала проблеми адаптації нової політичної системи зовнішньополітична обстановка, яка аж ніяк не сприяла реалізації нових форм функціонування інститутів слабкого політичного режиму. До цього слід додати виношування власних планів щодо карпатського ареолу великими світовими державами або використання ними тактики впливу й контролю сусідніх із Закарпаттям держав. А ті інституційні прояви, які намагалися ініціювати представники радянської влади на Закарпатті за браком часу не могли знайти належної підтримки у громадян.

 

І все ж визначальними, передусім із точки зору поетапної реалізації процесу радянізації політичної системи в краї, є періоди Закарпатської України (1944 – 1946 рр.), її адаптації до радянської політичної системи після возз’єднання з Радянською Україною, трансформація адміністративно-політичних елементів у радянський час.

 

Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.)

Після ліквідації угорського окупаційного режиму восени 1944 р. на Закарпатті розпочалося утвердження народної влади. Активізувався рух за возз’єднання з Радянською Україною. Цей період отримав політико-правовий статус напівдержавного (перехідного) організму і назву – Закарпатська Україна (1944 – 1946 рр.). Створювалися розгалуження народних комітетів як органи місцевого самоврядування. Проте їхнє формування лише частково було з народної ініціативи. Головну роль виконували представники військового командування Червоної армії, котрі призначали керівництво населених пунктів. Поряд із цим на своїх посадах ще залишалися місцеві чиновники. Тому на цьому етапі склалася дещо парадоксальна ситуація з двовладдям. Однак із часом комуністи та радянські працівники витісняли з управлінських посад старих службовців і монополізували владу в своїх руках. Повсюдно здійснювався контроль радянських силових структур над політичними органами Закарпатської України.

 

Нова влада чітко дала зрозуміти, що повернення до «чеського плюралізму» з розгалуженою багатопартійною системою не буде. Натомість формувалась однопартійна, з монополізуючою роллю в суспільстві, система. Утворена Комуністична Партія Закарпатської України (КПЗУ), яка діяла на Закарпатті від 19 жовтня 1944 р. до 15 грудня 1945 р., була правонаступницею Закарпатського крайового комітету КПЧ (діяла у 1921 – 1938 рр.). На Установчій конференції в Мукачеві було вирішено об’єднати всі осередки в одну комуністичну організацію. Тоді ж обрали Центральний Комітет, до складу якого ввійшло 23 чоловік: С. Борканюк, О. Тимко, І. Ваш, М. Климпотюк, І. Ловга та ін. Першим секретарем ЦК КПЗУ став І. Туряниця, його заступником – Д. Тарахонич, а секретарями – С. Вайс та І.Ледней. Офіційним друкованим органом КПЗУ стала газета «Закарпатська правда», перший номер якої вийшов у світ 5 листопада 1944 р.

 

Головним своїм завданням партія вважала возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною, а тому зобов’язала своїх членів очолити рух народних мас за єдність українського народу і найближчим часом вирішити соціально-економічні та національно-культурні проблеми через призму радянізації краю. На ділі це означало створення різноманітних комітетів, які займалися конфіскацією приватних землеволодінь і створенням на їхніх основі колективних сільських господарств, ліквідацією просвітницьких і пластунських осередків та організацією відповідних комуністичних молодіжних організацій тощо. Загалом, першочерговим завданням членів КПЗУ стала тотальна більшовизація суспільства за допомогою силових структур. Крім того, проводилася посилена чистка новоприйнятих комуністів, зважаючи на особливості «нещодавнього перебування в складі іноземної держави». Враховувалася також участь у діяльності інших політичних партій, які існували на Закарпатті у 20 – 30-х рр. минулого століття. Діяльність КПЗУ носила глибоко революційний характер, ідеалізувалися заслуги Червоної армії та комуністів у визволенні краю.

 

У роботі КПЗУ спиралася на створювані масові профспілкові, молодіжні культурно-мистецькі та спортивні організації. З ініціативи КПЗУ впродовж 1944 – 1945 рр. проводилися масові збори, мітинги, конференції, з’їзди робітників, селян, педагогів, працівників культури та ін. Значну роботу було здійснено під час підготовки і проведення Першого з’їзду народних комітетів, який ухвалив Маніфест про возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною 26 листопада 1944 р. У цих подіях брали участь широкі верстви місцевого населення, що сприяло піднесенню рівня політичної культури в умовах адаптації до нової політичної системи.

 

Унаслідок виконання свого основного завдання і непередбачуваності накреслених подальших програмних положень, існування КПЗУ як окремої партійної структурно-організаційної одиниці ставало недоцільним. 15 грудня 1945 р. ЦК ВКП (б) вирішив вважати можливим прийняття КПЗУ до складу ВКП (б) і автоматичне переведення членів КПЗУ в члени ВКП (б). Проте це рішення викликало чергову хвилю партійно-політичної чистки кадрів, про що промовисто свідчать факти (всього 38 відсотків членів КПЗУ стали членами ВКП (б) ). Замість ЦК КПЗУ був призначений обласний комітет КП (б) У, а 5 січня 1946 р. затверджений його новий склад.

 

Перший з’їзд народних комітетів, крім Маніфеста про Возз’єднання Закарпатської України з Радянською України, обрав вищий орган державної влади – Народну Раду Закарпатської України (НРЗУ), до складу якої ввійшло сімнадцять чоловік. Головою ради обрали Івана Туряницю, а заступниками – Петра Лінтура, Петра Сову та ін. Був також затверджений склад виконавчо-розпорядчого органу – уряду Закарпатської України. Згідно з декретом НРЗУ (9 січня 1945 р.), уся повнота влади в краї належала народу і здійснювалася через вільнообрані ним представницькі органи, тобто народні комітети на місцях і Народну Раду в центрі.

 

До компетенції голови НРЗУ, на перший погляд, входили досить широкі повноваження. Це питання офіційного представництва Закарпатської України за межами країни, функції виконавчо-розпорядчої влади тощо. Оскільки НРЗУ була єдиним вищим виконавчим і законодавчим органом влади в Закарпатській Україні, то її діяльність можна охарактеризувати як повну узгодженість законодавчих і виконавчих повноважень. Обрані члени НРЗУ крім законодавчої діяльності здійснювали реалізацію ухвалених радою законів. Переважав принцип «демократичного централізму». Однак поступово все відчутнішим стає дублювання основоположних засад радянської влади в контексті Радянського Союзу, а спроби противитися цьому відразу ж ліквідовувалися.

 

Останній період радянізації краю

На початку 1946 р. перехідний статус Закарпатської України був змінений правовим затвердженням її території в складі УРСР і утворенням Закарпатської області з центром у м. Ужгороді. Юридично питання статусу краю вирішилося 29 червня 1945 р. З цього часу йде повноправне вливання суспільно-політичних інституцій у загальнодержавну радянську політичну систему, й аспекти політизації українців Закарпаття втрачають свої регіональні особливості порівняно з іншими регіонами України. Це був третій і останній період радянізації краю у ХХ ст. Цей процес повністю реалізовувався під споконвічною ідеєю єдності українського народу.

 

Хоча слід відзначити, що ідея возз’єднання українських земель по обидва боки Карпат не була новою. Ще наприкінці Першої світової війни реально розглядалася ідея створення єдиної національної держави в етнографічних межах (щоправда, в нерадянському варіанті). Проте зовнішньополітичні чинники цьому завадили. У міжвоєнний період головний тягар щодо реалізації возз’єднавчих процесів узяли на себе окремі політичні партії, що діяли на Закарпатті. Серед них була й комуністична політична організація. Політичні партії Закарпаття можна, і це було б справедливо, вважати передвісниками тих возз’єднавчих політичних процесів, що відбулися в другій половині 40-х років ХХ століття. Проте здобутки багатьох українських політичних сил та їхніх представників на цьому шляху фактично були приватизовані однією комуністичною політичною організацією, яка, об’єктивно кажучи, не претендувала на роль лідера загальноукраїнського возз’єднання в його сучасному розумінні.

 

Так чи інакше, на третьому етапі радянізації ядром політичної системи залишалися комуністи, партія котрих цілковито контролювала суспільно-політичні процеси. Вона практично монополізувала всі важелі крайової життєдіяльності. Головним завданням тогочасності стало зміцнення та активізація органів радянської влади, встановлення радянських порядків, дотримання соціалістичної справедливості тощо. Посилювалася ідеологічна робота, особливо в середовищі людей, які недовіряли комуністам. Розпочалася кампанія формування радянських і партійних вищих кадрів за рахунок приїжджих. Натомість масового характеру набуло усунення з посад кваліфікованих місцевих працівників.

 

Отже, можна говорити про те, що кадрова політика радянської влади була спрямована на якнайшвидше утвердження нової політичної системи й адаптації до неї відповідних інститутів. Для цього було й здійснено заміну статусу перехідного напівдержавного але, власне автономного утворення на рівнозначну адміністративно-територіальну одиницю – область у складі УРСР. Як результат, поряд із політичними аспектами реалізовувалися й економічні (приведення до стандартів п’ятирічок, колективізація), культурно-національні (відхід від поняття «карпатоукраїнці» й розширення значення поняття «українці»), соціальні заходи (введення радянського паспортного режиму з обов’язковою пропискою). Але були й інші незручності, котрі в перші роки радянської влади негативно впливали на її імідж. Це надзвичайна мілітаризація краю через перенасиченість військовослужбовцями, жорсткий прикордонний режим, антирелігійна політика (ліквідація греко-католицької церкви), впровадження командно-адміністративної системи управління всіма суспільними сферами.

 

Таким чином, упродовж трьох визначених нами етапів процесу радянізації відбувалося фактичне дублювання головних елементів політичної системи Радянського Союзу. Загальні тенденції переважали над регіональними особливостями цього процесу і вказували, що радянізація Закарпаття проводилася «зверху», швидкими, авральними темпами. Керівну роль у цьому процесі відіграли партійні осередки при повній підтримці та контролі військових частин та органів безпеки. Особливо це простежується на третьому етапі. Тому цей період називають як динамічним, з точки зору суспільного розвитку краю, так і суперечливим, унаслідок перебільшення ролі в цьому процесі «народної ініціативи».

 

Як наслідок, процес адаптації до радянської політичної системи та Закарпатті відбувався в досить складних умовах післявоєнної відбудови. Якщо економічні успіхи мали об’єктивно позитивний характер, то політичний контроль життєдіяльності місцевих жителів залишив негативний слід на радянізації Закарпаття як політичного регіону.

 

Маріан Токар

Просвітницько-пізнавальний інтернет-портал «заКарпатія»

Проект Агенції досліджень регіонального соціуму «Карпатія»

 

Перша жінка-політик на Закарпатті

irena nevycjkaУ політичній історії Закарпаття свій яскравий слід залишила чимала кількість громадсько-політичних, культурно-освітніх та релігійно-духовних діячів. Серед них були партійні та державно-політичні активісти різних рівнів. Більшість із них були вихідцями із Закарпаття, інші – саме в цьому регіоні проявили свої професійні та громадсько-організаторські здібності. Але значна перевага в їх кількості належала представникам чоловічої статі. І хоча така ситуація загалом вписувалася в тогочасні стереотипи та тенденції чоловічої переваги в здійсненні важливих суспільно-політичних функцій, варто наголосити, що на Закарпатті, а саме у період існування Підкарпатської Русі в складі демократичної Чехословаччини, з’явилася передвісниця жіночої емансипації в політиці, яка на рівні з чоловіками вголос заявила про національну, політичну та партійну позиції й у своїх громадсько-політичних поглядах стала виразником рівноправного поступу місцевих жителів, незалежно від статі. Мова йде про Ірину Невицьку – відому культурно-просвітню та громадсько-політичну діячку Закарпаття та Східної Словаччини міжвоєнного періоду. І якщо її просвітницька активність була відомою весь час, то факт її участі у партійних баталіях та політичних дискусіях певною мірою знаходився у тіні.

 

Народилася Ірина Павлівна Невицька (дівоче прізвище Бурик) 10 грудня 1886 року в с. Збудська Біла, що на території сучасної Східної Словаччини. Початкову та горожанську освіту здобула в Сабинівській школі. У 1903 році, навчаючись у Пряшівській учительській семінарії, вона вийшла заміж за греко-католицького священика, відомого культурно-громадського діяча Омеляна Невицького, який через урядові переслідування був змушений у 1922 році емігрувати до Сполучених Штатів Америки. Ще раніше, в 1918 році, це подружжя стало одним із організаторів Руської Народної Ради у Старій Любовні, що стала не тільки культурно-національним, але й громадсько-політичним центром краю. Залишившись із дітьми на батьківщині, Ірина Невицька активно долучилася до громадсько-політичного життя регіону і стала на чолі патріотично налаштованого українського жіночого руху. У 1922 році вона разом з іншими жінками-активістками заснувала Союз руських жінок Пряшівщини й регулярно проводила виставки українського народного мистецтва. Впродовж 1920 – 1930-х років Ірина Невицька вела широку просвітницько-пропагандистську діяльність, організовувала театральні гуртки, лекції, недільні школи тощо. Як активна просвітянська діячка, І. Невицька брала участь у всіх культурних акціях, що проводилися «Просвітою», українськими педагогічними та іншими товариствами. У 1930 році заснувала «Просвіту» у Пряшеві. У 1932 році при «Просвіті» в Ужгороді вона створила секцію «руського жіноцтва». Своєю безпосередньою участю вона сприяла успішному проведенню у 1934 році «Жіночого конгресу». Поряд із цим, важливий внесок в історію політичного розвитку Закарпаття Ірина Невицька зробила заснувавши Українську Селянську Партію (1934 – 1938 pp.). Більше того, вона стала одним із керівників партії. Слід наголосити на тому, що це було вперше в історії Закарпаття, коли до складу партійної еліти високого рангу увійшла жінка! Саме цей факт дає можливість назвати Ірину Невицьку першою жінкою-політиком, партійним лідером.

 

Учасниця подій

Найактивнішими членами організаційної групи, крім Ірини Невицької, були І. Гриць, В. Кузьмик, М. Тулек, І. Боднар та ін. Установчі збори партії відбулися 7 квітня 1935 року в Ужгороді у присутності 30 осіб. Якщо із політико-національною орієнтацією партії, її метою і завданнями все було визначено без непорозумінь, то питання назви організації стало архіважливим. Мрії та надії українських закарпатців про єдність національно-патріотичних сил краю виражалися в думці однієї частини організаторів нової партії, які пропонували назвати її Українське Національне Об’єднання (газета соціал-демократів «Вперед» подавала назву «Українське Народнє Об’єднання»). Інша ж частина проводу партії стояла на традиційному підході до питання назви партії. Враховуючи, що більшість місцевого населення складали селяни, партія, а отже і її назва, мають виражати інтереси цієї верстви населення. Цікаво, що це була перша офіційна політична партія регіону, в назві якої було слово “Українська”! Про історію оформлення назви партії промовисто свідчить матеріал, надрукований у газеті «Народня Сила», яка була офіційним друкованим органом партії: «7 квітня 1935 р. засновано «Українське Національне Об’єднання», а 29.IV.1935 р. названо цю ж партію на «Укр. Сел. парт.». II.VII.1937 р. перехрещено цю ж партію на «Укр. Нац. Сел. Роб. Партію». Тоді ж обрано додатково ще й кількох нових членів до проводу партії. Саме тому, що цей новий провід не зробив своєчасно належних заходів щодо остаточного оформлення нової назви партії, то залишаються і стара назва, і перший провід партії правосильними. Отже, наша партія зветься надалі «Українська Селянська Партія». Як бачимо, період офіційного оформлення назви партії тривав більш ніж два роки, що було у той час незвичним. Незважаючи на це, партія діяла як самостійна організаційна одиниця. Свою діяльність вона підсилила новою у той час пропагандистською активністю – політичною журналістикою. Будучи здібним журналістом, Ірина Невицька впродовж 1931 – 1932 років була засновником і редактором газети «Слово Народа», а в 1936 – 1938 роках – газети «Народня Сила». Крім того, друкувалася в календарях «Просвіти», журналах «Пчілка», «Наш родний край» та ін., газетах «Свобода», «Нова Свобода» тощо. Ірина Невицька є автором і окремих видань: «Правда побідила» (1925 p.), «Дарунок» (1929 p.), «Матій Куколка» (1968 p.), «Князь Федір Корятович» (п’єса) та ін.

 

«Народня Сила»

Щодо партійної преси, то офіційний друкований орган партії «Народня Сила» почав виходити з 15 вересня 1936 року. Його редактором та видавцем був Михайло Тулек, а співредакторкою – Ірина Невицька. Новинка друкувала багато політичних статей, у тому числі й про діяльність різних партій. Натомість радикальний зміст матеріалів привертав увагу державних цензорів. Саме зі шпальт професійно виготовленої газети ми дізнаємося про історію становлення цієї політсили та її ідеології. Основне завдання партії її керівники вбачали у створенні на базі УСП об’єднавчого ядра всіх українських громадсько-політичних сил. Звідси і виходила позиція деяких членів партії, які аж до жовтня 1938 року неофіційно продовжували вживати назву партії як УНО: «Всі українці мусять зрозуміти стан сучасної політики, зливаючись в одне могутнє тіло, в одну українську лаву, яка не мала б cоперника на Підкарпатті, отже – в Українське Національне Об’єднання». Поряд із цим вживалася й назва Українська Національна Селянcько-Робітнича Партія. Постає питання, чому навколо саме цієї організації планували об’єднати всі українські сили краю. Адже у той час діяла одна із впливових проукраїнських політичних партій ХНП, яка, на відміну від «українських селян», уже тоді була злагодженим організаційно-структурним організмом. Важко погодитися з деякими дослідниками, які вказували, що «ХНП до 1938 року не мала політичного впливу серед населення». Причину цього треба, очевидно, шукати у зневірі в можливостях закарпатських українців, які входили до складу різних політичних партій, активно впливати на політичне життя краю та республіки. Недовіру до ХНП у провідників УСП, скоріш за все, викликала їх близькість із верхівкою греко-католицького духовенства, частина якого не мала чіткої національно-політичної позиції. Ось як про це зазначалося у газеті «Народня Сила»: «Не очікуємо від «володарів» жадної ласки, ані матеріальної допомоги. Не продаємось жадній партії, не вступаємо на услуги жадної держави, а хочемо вибудувати не від кого незалежну, власну, щиро-національну українську партію та її орган. На Підкарпатті нема своєї національної партії. Всі “наші” партії служать чужим інтересам, от і дочекались ми того, що з партії чеських соцдемів повикидали українців, викидуватимуть українців і з аграрної партії, а т. зв. Христіянську партію нині-завтра перебере єпископ Стойка для свого «третього напряму…» Однією із суттєвих відмінностей поряд з іншими партіями української орієнтації було те, що, починаючи з 1937 року, УСП стояла на більш радикально-національних позиціях, у їхніх відозвах уже сміливо і відверто звучали вимоги націоналістичного характеру. Про це свідчать резолюції ІІ з’їзду УСП. Тут, зокрема, зазначалося таке: «1. Вимагаємо правдивої, повної автономії і виборів до сейму, щоб народ міг собі вибрати своїх представників. 2. Вимагаємо, щоб усі посади зайняли на Підкарпатті правдиві представники, то єсть діти – сини українського народу. Урядники іншої нації, які залишаються дочасно в наших урядах, повинні скласти іспит з української мови. 3. Вимагаємо якнайскорше провести земельну реформу, то є парцеляцію великих земельних маєтків, як Латориця, державні лісові землі, з яких можна брати користь на посіви, пасовиська й інше та передачі цих земель нашому селянству». Однак, незважаючи на сміливість радикальних політичних положень, партія не зуміла виробити цілісну програму організації, в якій було б чітко вказано її завдання й чиї інтереси вона повинна виражати. Свої цілі УСП намагалася аргументувати в кількох програмних положеннях, які досить часто виходили у партійному друкованому органі «Народня Сила».

 

Свою політичну кар’єру Ірина Невицька продовжила і в часи національно-визвольних змагань за самостійність Карпатської України. Була членом Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. У дні становлення Карпатської України стала членом партії Українського Національного Об’єднання і звернулася із закликом до жіноцтва краю голосувати на виборах до Сойму за цю політичну силу. Після окупації Карпатської України угорськими військами повернулася у Пряшів. Померла Ірина Невицька 21 листопада 1965 року.

 

Маріан Токар, Ужгород

Доктор, отець Августин Волошин — Президент Карпатської України: віхи життя та творчості (частина 3)

p 36206 1 gallerybigВідчутного удару по Чехословаччині та Карпатській Україні завдав Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р., унаслідок якого від краю до Угорщини відійшли Ужгород, Мукачево і Берегово з прилеглими до них округами. Віденський арбітраж торкнувся п’яти округів — Ужгородського, Мукачівського, Берегівського, Севлюшського та Іршавського. Столицю Карпатської України довелося перенести до Хуста. Призначення А. Волошина прем’єр-міністром переконало Угорщину, що від нього годі чекати жодних територіальних поступок, не говорячи вже про передачу всього Закарпаття. А. Волошин прибув 2 листопада 1938 р. до Відня, однак участі в роботі арбітражної комісії не брав. Як писав В. Гренджа-Донський, закарпатську делегацію “не на те закликали, щоб з ними радитися, але щоб їм доручити готовий присуд”.

 

Криза Карпатської України

Уряду доводилося діяти в екстремальних умовах. Архівні джерела свідчать, що наприкінці 30-х років Карпатська Україна переживала глибоку економічну кризу, її соціально-економічне становище особливо погіршилося після Віденського арбітражу. Уряд А. Волошина намагався провести реорганізацію лісової промисловості, радикальні реформи в електроенергетиці. Важливе значення приділялося залученню іноземного капіталу. Протягом усього періоду існування Карпатської України велася активна робота щодо укладення торговельних угод із Румунією, Німеччиною та Угорщиною. З ініціативи уряду А. Волошина було проведено кілька акцій допомоги населенню гірських районів краю. Рівень життя переважної більшості населення країни був надзвичайно низьким. Протягом усього періоду існування молодої автономної держави існувало безробіття, а також підвищення цін, спекуляція продуктами продовольства. Примітивним був розвиток медицини. Спроба уряду поліпшити соціальне становище місцевого населення до суттєвих змін не привела. Велика надія покладалася на матеріальну підтримку організацій української еміграції, яка постійно надходила з США, Канади, країн Європи і Далекого Сходу.

 

Не легшим було внутрішньополітичне становище Карпатської України. Архівні документи свідчать, що уряду Карпатської України доводилося діяти в умовах, коли не припинялися напади на її територію угорських і польських терористів, постійно велася антиукраїнська і античеська ворожа пропаганда, справжня листівкова і радіовійна. Політичну кризу в краї поглиблювали суперечності між чеським урядництвом і місцевим населенням, а також численні конфлікти в самому українському таборі. В 1938–1939 рр. зіткнулися між собою представники двох поколінь: молоді радикали-націоналісти, які вимагали від уряду рішучих дій, і старші за віком помірковані політики, які при допомозі маневрувань намагалися зберегти автономний статус краю. Представником останніх був і Августин Волошин.

Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, Августин Волошин готує “Проект організації Українського університету в Закарпатській Україні”, “Закон про заснування Українського Державного Університету в Хусті”, “Меморандум в справі утворення на Підкарпатській Русі університету, а в першу чергу перенесення Українського Вільного Університету з Праги до Ужгороду”.

Уже з перших днів свого прем’єрства А. Волошин почав орієнтуватися на Німеччину — єдину велику країну, яка обіцяла йому своє заступництво. Волошин усе робив для того, щоб німецьке населення не відчувало них проблем. Для того щоб тримати під своїм контролем розвиток політичних подій у краї, до Хуста був призначений консулом німецький дипломат Гамількар Гофман. Закарпатцям було дозволено виїжджати на заробітки в Німеччину, що деякою мірою зменшило безробіття. Наївно вірячи гітлерівським обіцянкам про допомогу, А. Волошин просив Г. Гофмана “передати... славному вождеві німецького народу... нашу щиру подяку І сердечний привіт”. Із вищенаведеного М. Вегеш робить висновок, що уряд, очолюваний А. Волошиним, чітко притримувався пронімецької орієнтації, переслідуючи при цьому єдину мету: зберегти територіальну цілісність краю.

 

20 січня 1939 р. А. Волошин дав дозвіл створити політичну партію під назвою Українське Національне Об’єднання (УНО). Всі інші партії, які діяли на території краю до цього часу, за рішенням Праги, були заборонені. 24 січня 1939 р. був іменований центральний провід УНО, який очолив Ф. Ревай. 27 січня було сформовано список послів до Сойму Карпатської України. Список відкривав прем’єр-міністр Августин Волошин. На виборах до Сойму 12 лютого 1939 р. із 92,5 % населення, що взяли в них участь, 92,4% проголосували за УНО.

Проведення Сойму Карпатської України

 

Августин Волошин планував відкриття Сойму провести в м. Рахові 2 березня 1939 р., однак президент ЧСР Е. Гаха на той день не скликав сесії. Він дозволив, урешті-решт, скликати Сойм 15 березня. Того дня перший в історії краю український парламент розпочав свою роботу. Ще напередодні його відкриття, 14 березня, А. Волошин проголосив самостійність Карпатської України, сповістивши про своє рішення Міністерство закордонних справ Німеччини. Шістьом засіданням Сойму, які проходили протягом трьох годин одного дня, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, герб, прапор і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став Августин Волошин, за якого проголосували всі посли.

 

Сойм проходив у той час, коли угорська армія вже вторглася на територію Карпатської України. Молода незалежна держава припинила своє існування. Однак, незважаючи на це, саме виникнення Карпатської України як держави ще раз продемонструвало перед усім світом, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом з своїми братами з Великої України. Ідея соборності всіх українських земель відображена у меморандумі уряду Карпатської України від 24 жовтня 1938 р.: “Карпатська Україна — складова частина території українського народу. Тому її населення усвідомлює свої обов’язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства”.

Останні захисники Карпатської України 17 березня 1939 р. припинили опір. У краї встановився жорстокий окупаційний режим. Невдовзі А. Волошин зрозумів, що Гітлер дозволив Угорщині окупувати Карпатську Україну. І тому коли він давав інтерв’ю кореспонденту Рейтера, то прямо заявив: “Німці ганебно нас обманули...” На цьому політична кар’єра Волошина закінчилася.

 

Життя Волошина після окупації Курпатської України

 

А. Волошин разом зі своїм урядом залишили Хуст і 16 березня перейшли румунський кордон. Спочатку вони дісталися до Югославії і зупинилися в Бєлграді, потім А. Волошин разом з А. Штефаном поїхали до Загреба. Із Загреба 11 квітня виїхали до Відня, звідти до Братислави, Берліна і до Праги. У Празі А. Волошин жив постійно до дня свого арешту 20 травня 1945 р., пов’язавши свою долю з Українським вільним університетом, доктором філософії якого він став 30 жовтня 1938 р. Колегія професорів УВУ обрала А. Волошина професором педагогіки у 1938/193939 навчальному році. До своїх обов’язків він приступив восени 1939 р., читав курси педагогічної методології, методики навчання мови та історії, навчання арифметики та природничих наук, укладав нові підручники У 1940/1941 навчальному році його обрано продеканом філософського факультету. У квітні 1945 р. він стає ректором УВУ — останнім ректором празького періоду УВУ.

 

Перед приходом до Праги Радянської армії на початку травня А. Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід, залишився у Празі, де його і досягло всевидяче око НКВС. Вперше А. Волошина заарештовано 14 травня 1945 р. На цей раз його завезли в приміщення УВУ, забрали ключі від ректорської канцелярії та архіву і відпустили. Другий арешт А. Волошина органами НКВС відбувся 21 травня теж у його помешканні за адресою Прага-Сміхов, Под Ліпками, 11. Кап ітан Смершу Шибайлов доставив його на Дєлостржелецьку вулицю, де його було замкнено в тюремному підвалі. З Праги А. Волошина вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув’язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур А. Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя.

 

Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських діячів Закарпаття першої половини XX ст. У “Заповіті”, написаному 19 серпня 1944 р. В Празі, Волошин написав: “Лиш загальнохристиянська етика, що стоїть над народами й державами, може забезпечити й нашому народові почесне місце в родині цивілізованих націй”.

 

Ім’я визначного українського вченого-педагога, письменника, видавця, громадського та політичного діяча сьогодні увіковічено в багатьох назвах. Зокрема, іменем Волошина названа одна із центральних вулиць міста Ужгорода, а на будинку, де він жив і працював, встановлена меморіальна дошка. На одній з набережних міста стоїть пам’ятник визначному закарпатцю. Ім’я Августина Волошина носить один із закарпатських вищих навчальних закладів — Карпатський університет. Крім того, виявом державного визнання визначної постаті української історії є Указ Президента від 15 березня 2002 р. про присвоєння Августинові Волошину посмертно звання Героя України.

 

Професор, архімандрит Віктор Бедь

В Ужгороді відзначили роковини геноциду вірмен

img 2655В Ужгороді відзначили 100-річчя масових вбивств вірмен владою Османської імперії: біля обласного муздрамтеатру десятки ужгородців, представники вірменської громади міста, їхні родини, друзі запалювали свічки та вшанувати пам’ять майже двох мільйонів вірмен – жертв масових знищень.

 

Товариство вірменської культури Закарпаття «Арарат» підготувало також фотовиставку: «Нас вбивали на нашій батьківщині, але Батьківщина не померла у нас». На світлинах – кадри жахливої ​​трагедії ХХ століття, першого масового злочину проти людства.

 

«Саме 24 квітня, в 1915 р, влада Османської імперії в Константинополі почала масові арешти вірменської інтелектуальної, релігійної, економічної і політичної еліти, що призвело до повного знищення цілої плеяди найвидатніших діячів вірменської культури. Знищували фізично, депортували, – коментує Ані Мкртумян, одна з організаторок акції з Товариства вірменської культури Закарпаття «Арарат» – Ми хочемо нагадати про ті жахливі події, щоб люди зрозуміли, як постраждала ціла нація».

 

Учасники акції виклали свічками «пам’ятаємо» та помолилися за винищених вірмен разом із хором Святопокровського храму Ужгорода.

 

Незабаром в Ужгороді, недалеко біля обласного муздрамтеатру, буде встановлено єдиний в області Пам’ятний знак, який нагадуватиме історичну трагедію – геноцид вірмен 1915 року.

 

Джерело: Zik

 

us1

Популярні новини

Президент Петро Порошенко заявив, що Венеціанська комісія відхилила обидва законопроекти Верховної Ради щодо Антикорупційного суду...
Національна гвардія України отримала статус повноправного члена Асоціації сил жандармерії і поліції країн Європи і Середземномор'я...
Відповідне розпорядження підписав голова обласної адміністрації Геннадій Москаль.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS