Думка РАН про фіно-угорські корені великоросів

57IJw7wukKoУже котрий рік "фоми невірні" не хочуть визнавати, що великоруський етнос в основі своїй фінно-угорський, що ввібрав в себе зниклі (?) літописні мерю, мурому, мещеру, весь (сучасні вепси - маленький залишок великої весі), чудь заволочську, частину карелів, води, іжори, комі, удмуртів, марійців, ерзян і мокшан. І досі триває процес переходу російських фіно-угрів в "російський" стан: відмовившись від віри предків і своєї мови, перейшовши на російську мову і православ'я фіно-угри стають росіянами ... Але генетику не обдуриш!

 

Ось що говорить в лекції в програмі Academia на телеканалі "Культура" член-кореспондент РАН, професор МДУ, директор Інституту загальної генетики ім. Н.І. Вавилова РАН Микола Казимирович Янковський, дивимося приблизно 35-37 хвилини лекції) за результатами етногенетичних досліджень (досліджували генофонд росіян, марійців і татар). 

 

tudQ3iemVpQ

 

Микола Казимирович Янковський розповідає: (про татар в Татарстані): "Хто тут жив до того, як мова на цій території стала тюркською? Тут жили фінські племена. Ясно, що предки татар - це  були люди, що говорили іншою мовою, тобто відбулася зміна мови. Це стосується і росіян , адже предки росіян - слов'яни - прийшли сюди з Карпат, а тут жили місцеві племена фінів - фіномовні. Зараз ми говоримо мовою слов'янської групи, але чи означає це, що у нас велика частина слов'янських генів? Не означає! Мова може змінюватися. Генетику не змінити, а мова може мінятися. І яка частка генів у нас фінська - велика чи не велика - це залежить від того, на які місця дивляться ті люди, які називають себе росіянами. Вони всі говорять російською мовою, але в деяких регіонах частка фінських генів, безсумнівно, більша, ніж частка генів слов'янських ".

 

Далі вчений говорить про варіанти генетичних текстів і показує, що хорвати ближче до італійців, ніж до росіян, "... а відстань від росіян до естонців менша, ніж від росіян до хорватів. Близькість територіальна виявляється більше скоррельована з близькістю народів, ніж близькість культурна ... Генетично ми більш єдині з сусідами географічними, хоча мова, культура - вона може змінюватися ".

 

Здається, все ясно. Директор Інституту загальної генетики РАН чітко заявив, що росіяни далі від "братів" - слов'ян і близькі до сусідів - естонців, фінів, марійців, комі ...

 

Та й казанські татари з чуваші - теж  фінно-угри в основі своїй. А прийшлі ... Чи багато їх прийшло? 

 

jocpxVg3j5M

 

Теорії про багатотисячні переселення народів не більш ніж казки

Так, приходили з Русі князі, при них були дружини - коли 100 мечів, коли, максимум, тисяча-дві. Це якщо брати малонаселену Східно-Європейську рівнину. Інша справа, що вони захоплювали владу, нав'язували нову мову, віру, гроші, потім і загальну назву захопленої території ...

 

Французи, як з'ясувалося, зовсім не сучасні германські франки, а все ті ж кельти, підкорені більше 2 тисяч років тому ще Юлієм Цезарем. Болгари - місцеві фракійці, які перейшли на слов'янську мову і - пізніше - привнесений тюрками з Приазов'я етнонім - болгари.

 

Білоруси - слов'янізовані балти

У цьому немає нічого дивного. Дивно те, з якою завзятістю багато хто не хоче відмовлятися від нав'язаних в XIX-XX століттях догм. Догми ті з'явилися виходячи з "держзамовлення" влади - царської і радянської, коли треба було обгрунтувати прогресивну роль домінуючої нації, політичного ладу. Адже ще в XVIII столітті у Василя Микитовича Татіщева Росія була переповнена сарматами та іншими малозрозумілими сучасному обивателю народами, серед яких росіяни займали досить скромне місце...

 

Джерело: Merjamaa

 

 

 

Закарпаття приєднано до УРСР

pryednannia29 червня 1945 року між Чехословаччиною та СРСР укладено договір про включення Закарпаття до складу Радянської України. Саме в цей день фактично були завершені багатовікові скитання закарпатських українців та довершено об’єднання українців у єдине державне утворення.

 

Після визволення Закарпаття радянськими військами 26 листопада 1944 року в Мукачеві було скликано з’їзд Народних комітетів Закарпатської України, який висловився за приєднання Закарпаття до УРСР. Отож, 29 червня 1945 року між урядами Чехословаччини та СРСР було підписано договір, згідно з яким Закарпаття переходило до складу Української РСР. А вже 22 січня 1946 року було утворено Закарпатську область УРСР.

 

Звичайно, що ця подія дотепер не сприймається однозначно. З одного боку, на той період було важко говорити про Україну як самостійне національне утворення, про Україну, яка жила тільки у мріях тих патріотів, які вижили після кривавих жнив Другої світової війни. З іншого боку – українці, нарешті, опинилися в кордонах однієї держави, що давало змогу говорити про можливість розвитку певних націоґенезисних процесів, подолання одвічних бар’єрів, взаєморозуміння, а також об’єднання зусиль у спільній боротьбі за створення власної національної держави.

 

Незважаючи на те що закарпатські українці добровільно чи ні були долучені до найбільшої на той час у світі держави Радянського Союзу на чолі з кривавим тираном, жорстокість якого до власного народу тільки зросла після його жертовної боротьби з Третім Рейхом, − в українців-русинів починалися фундаментальні націоментальні зміни. Адже після того як у Карпатах не стало державного кордону, а залишилась тільки символічна межа між новоутвореними областями УРСР, українці-галичани за горами на півночі переставали бути «поляками», а буковинці на сході – «румунами». І як визначала графа національності у паспорті громадянина СРСР, всі ці жителі ставали українцями.

 

Саме тому вищезгадана історична подія, дата є дуже важливою у літописі всієї української нації. І, незважаючи на всю неоднозначність, саме об’єднання (акцент саме на об’єднанні) українців,  хоч і не під егідою власної держави, стало фундаментом до тих процесів, які пізніше дали змогу нам реалізувати мрію тисячі поколінь українців про створення незалежної української соборної держави, від Ужгорода до Луганська, від Чернігова до Севастополя, – України, за яку варто боротися…

 

Станіслав ДАНКО

Про унікальність закарпатської вишивки

vyshyvkaТрадиційна народна вишивка вирізняється локальною варіативністю, різноманіттям функціональних призначень, широким застосуванням у побуті. Вона супроводжувала людину від народження, у різноманітних святково-обрядових дійствах, поховальних обрядах, була найпоширенішим видом декоративно-ужиткового мистецтва.

 

Ніколи не виконувалась тиражовано, мала колективний характер творчості. Традиція вишивання передавалась від матері до доньки, впродовж століть відшліфовуючи та вдосконалюючи свої технічні та мистецькі якості. Художніми засобами у ній відображено складні історичні процеси, що відбувались у житті народу, їх уявлення про всесвіт, красу та художні смаки.

 

Загально українські та локальні риси сформували самобутній характер вишивки українців Закарпаття. Через природне географічне положення краю у вишивці збереглись вишивальні традиції часів Київської Русі. Зокрема способи крою вбрання, місця їх вишивання, давні техніки та геометрична основа візерунку. Первісно вишивка виникла та розвинулась на вбранні, сформувались її функціональне призначення: практичне, оберегове, естетичне, етнічне і етнографічно-розпізнавальне, соціальне та інші.

 

Вишивка взаємообумовлена з художньою системою строю, конструкцією одягу, місцем її розміщення на вбранні. За допомогою вишивки скріплювались полотнища і збірки одягу, маскувались та декорувались шви. Всі отвори на сорочці: комір, манжети, пазуху, подолок – оздоблювали вишивкою, що за уявленнями пращурів мало оберігати людину від лихого ока та хвороб. Сама ж тканина вважалась непроникною для злих сил, оскільки виготовлялася предметами (веретена, прялки), на яких вже були нанесені оберегові знаки. Таку ж функцію виконували вишиті орнаментальні мотиви: хрести, вазони, зірки на рукавах та пазусі.

 

Вишивка на тканинах інтер’єрного призначення розвинулась значно пізніше за одягову, що було обумовлено побутуванням на Закарпатті курного типу житла та традицією декорування скатертин тканими кольоровими смугами. На початку минулого століття вишивка тільки доповнює декоративні ткані смуги грядкових рушників, скатертин. Протягом першої половини ХХ ст. вишивкою, геометризованими мотивами та натуралістичними букетами квітів, що вишивали по периметру чи горизонтальними рядами, оздоблювали серветки та скатертини долиняни та лемки Закарпаття. Вишиті інтер’єрні тканини мали гігієнічне та естетичне призначення, а грядковим рушникам надавались ще й оберегові, обрядові та магічні властивості. Внаслідок міської моди поширились натуралістичні антропоморфні зображення на настінних серветках, що виконувались стебловим швом за контуром малюнку.

 

Вишивальні техніки характеризуються різновидністю та технічною довершеністю. Серед найпоширеніших лічильні та не лічильні вишивальні техніки: низинка, кучерявий стіб, стебловий шов, рубцювання мережкою, вирізування, гладь пряма і коса, хрестик.

 

Орнаментика вишивок є ромбово-крапковою, вибудовується з ромбів та різноманітних додаткових орнаментальних мотивів, зигзагоподібних ліній – кривульок. Геометрична основа вишивки є одною з найдавніших, вона трансформувалася у стилізовані рослинні. В 20-30-і роки у вишивку проникають натуралістичні орнаменти, які поширились через популярність техніки вишивки гладдю, перешиванням вишитих квітів із друкованих взірців та фабричних хусток і міських впливів.

 

Виникнення вишивки вздовж швів полотнищ формувало стрічкові типи композиції традиційної закарпатської вишивки, що розвинулась у трирядні стрічкові на уставках гуцульських сорочок. Комбіновані типи композиції утворювались із горизонтальних та вертикальних стрічкових та розеткових композицій на рукавах сорочок у долинян басейну річок Боржава, Ріка, Теребля. Рослинні натуралістичні букети квітів лемків і бойків Закарпаття компонували у замкнуті композиції з натуральним відображенням кольорів стебел та квітів рослин.

 

Колорит закарпатської вишивки впродовж ХІХ – середини ХХ ст. розвинувся від однокольорової – «білим по білому», що виконувався різноманітними відтінками льняних, конопляних ниток на білому полотні з додаванням незначних кольорових вкраплень до двоколірної кольорової гами червоно-синьої, а з початку ХХ ст. розвинулась у поліхромні вишивки з домінуванням одного чи декількох кольорів. Колористичні якості творів, велика кількість високохудожніх пам’яток вишивального мистецтва, композиційна виразність, технічна досконалість та локальна варіативність свідчить про високий художній рівень вишивальниць.

 

У сучасній етнології Закарпаття виділяється в окремий етнографічний регіон. Територіально адміністративні кордони Закарпаття сформовані в січні 1946, не відображають етноспецифіки краю, хоча площа етноісторичного Закарпаття на кінець Першої світової війни складала 21,4 тис. км2. Проте саме в межах закарпатської області, вишивка зберегла свої давньоукраїнські риси. Виділені на основі локальних та художніх характеристик типи вишивок в основному збігаються з етнічно-етнографічними ареалами Закарпаття. Так тут доволі чітко виділяється етнографічна група українців – долинян, що займають низину, передгір’я та частково високогір’я. Етнографічний район закарпатських гуцулів, бойків та лемків простягаються на високогір’ї Карпат. На Закарпатті проживають такі етноси як румуни, угорці, а в окремих селах та містах, компактно, словаки, німці, євреї та інші.

 

У гуцулів Рахівщини повсюдно поширені геометричні орнаментальні мотиви, фризові трирядкові композиції, поширена техніка вишивки низинкою, лічильною гладдю, кушнірським і стебловим стібками та домінують теплі кольори у поліхромній вишивці. Геометричні орнаменти вибудовувались у стрічкові, дво-триряднострічкові композиції з одного чи кількох орнаментальних мотивів. Протягом першої половини ХХ ст. чистота геометричного орнамен-ту збереглась лише в ясінському і частково богданському вишивальних осередках. У рахівському та зрідка в богданському вишивальних осередках з перших десятиріч ХХ ст. використовувались і геометризовані квітково-рослинні орнаменти. Квітково-рослинні орнаменти реалістичних форм на Рахівщині зустрічались лише в с. Верхнє Водяне і його околицях, де маємо вишивку гладдю за контурами малюнка. Такі композиції орнаментальних мотивів були характерні для вишивки як жіночих, так і чоловічих сорочок. Особливістю гуцульської вишивки є те, що вона виконувалась по уставках, які пришивали до сорочки. У ХVІІІ ст. колорит місцевої вишивки формували натуральні відтінки конопляних і льняних та вовняних білих, сірих і чорних ниток.

 

Протягом ХІХ ст. місцева вишивка була однобарвною білою, чорною, сірою, червоною, синьою, в другій половині ХІХ ст. – двобарвною червоно-синьою, червоно-чорною, червоно-білою, а з кінця ХІХ – початку ХХ ст. – поліхромною. У місцевій поліхромній вишивці продовжували домінувати червоні, сині, чорні і білі кольори, що поєднувались з теплими кольорами.

 

У вишивці гуцулів Рахівщини першої половини ХХ ст. чітко окрес-люються чотири вишивальні осередки. Так, у ясінському вишивальному осередку геометричний орнамент компонувався у широкі декоративні смуги, в колориті яких домінували насичені жовто-оранжеві барви. У богданському вишивальному осередку дрібні геометричні та стилізовані квітково-рослинні орнаменти компонувались у широкі смуги, але в їх колориті переважали червоно-малинові, червоно-жовті, червоно-зелені барви. У рахівському вишивальному осередку в композиціях з геомет-ричних орнаментів домінували червоні, чорні і білі барви, а у вишивці стилізованих квітково-рослинних мотивів – зелені, жовті, оранжеві і червоні кольори. У великобичківському вишивальному осередку одяг оздоблювали геометричними, геометризованими та квітково-рослинними орнаментами реалістичних форм. Щільні смуги геометричних орнаментів на уставках вишивали червоними, чорними і білими нитками, а квітково-рослинні орнаменти реалістичних і стилізованих форм – червоними, малиновими, жовтими, зеленими, білими та іншими нитками.

 

В етнографічній групі долинян виділяються марамороський, бор­жав­ський, ужанський та перечинсько-березнянський етнографічні райони. Спільні риси ви­шив­ки долинян усіх чотирьох етнографічних районів проявлялись у вишивці по збір­ках, домінуванні геометричних орнаментів, вишивці чоловічих сорочок пе­ре­важно білими нитками, а жіночих – різнокольорових, техніках вишивки ни­зин­кою, вирізуванням, хрестиком, кучерявим стібом та ін. З кінця ХІХ ст. у вишивці долинян поширились стилізовані квітково-рослинні мо­тиви, а в окремих вишивальних осередках квітково-рослинні орнаменти реа­лістичних форм. Внаслідок цих процесів виразно проявились локальні особливості вишивальних осередків долинян Закарпаття.

 

Так, у марамороському етнографічному районі чітко окреслюються дві гру­пи вишивальних осередків. Перша – пов’язана з поліхромною вишивкою дов­гих жіночих сорочок («довгань») геометричними ор­на­мент­ами в селах межиріччя річок Теребля-Ріка. Вони компонувались у широкі («заспульниці») чи вузькі орнаментальні смуги. В колориті вишивок домінувала червоно-синя гама, поширеними були рапортні, стрічкові, хрестово-центричні композиції. Друга – пов’язана з поширенням стилізованих квітково-рос­лин­них орнаментів у селах басейну р. Тересва на довгих жіночих сорочках з квадратним ви­різом горловини («волоських»). Їх оздоблювали збірками, ме­реж­кою та вишивкою на плечиках двох-трьох паралельних орнаментальних смуг, хрестика чи вазона на пазусі. У колориті «волоських» сорочок пониззя р. Тересва до­мінували світлі відтінки жовтих, оранжевих, рожевих барв, а у селах верхів’я р. Тересва – червоні, чорні, сині зелені барви. В околицях с. Хижа «волоські» со­рочки збирались у збірки лише на рукавах, а горловина та плечики оз­доблювались широкими смугами геометризованих орнаментів. У місцевій по­лі­хромній вишивці домінували червоно-чорні, червоно-синьо-зелені барви.

 

Довгі жіночі сорочки боржавського етнографічного району кроєм, орна­мен­тикою, колоритом схожі до «довгань» мараморощини. Вони відрізнялись ли­ше розміщенням, композицією і колоритом вишивки. Рукав оздоблювали смугами вишивки: поперечною – у верхній частині ру­ка­ва, а під нею вишивали візерунок з чотирьох ромбів («хвіст»). Вздовж шва рукава вишивали ланцюжок ромбів («на жабки», «на стовпчики»). Комірець і манжети вишивались і пришивались до горловини і ниж­ньої частини рукавів. Пазуху оздоблювали пришитим витканим червоними нит­ка­ми шматком полотна («краску»). З кінця ХІХ ст. у місцевій вишивці жіночих со­рочок домінувала поліхромність, проте в ній традиційно домінували червоні і си­ні барви.

 

В ужанському етнографічному районі з середини ХІХ ст. поширені ко­рот­кі жіночі сорочки («опліча»), що збирались у збірки так як і «довгані». Тут ви­ді­ля­ються дві групи вишивальних осередків: ужгородський і мукачівський. В уж­го­родському вишивальному осередку «опліча» практично не оздоблювались ви­шивкою. Лише в с. Невицьке і Камянецька Гута інколи на плечиках ви­ши­ва­ли вузеньку смугу поліхромних квітково-рослинних орнаментів. До­ли­ня­ни тут, під впливом словацьких традицій, оздоблювали спідниці, що виши­ва­лись квітково-рослинним орнаментом гладдю за контуром малюнку.

 

Традиції народної вишивки на одязі долинян ужанщини збереглись у групі му­качівських вишивальних осередків. Геометричні та стилізовані квітково-рослинні орнаменти тут компонувались у вузенькі орнаментальні смуги. З перших де­сятиріч ХХ ст. їх часто поєднували у вишивці сорочок та скатертин. Протягом другої половини ХІХ ст. у місцевій вишивці комбінували білі барви з червоними, синіми чи світло-оранжевими. У ХХ ст. міс­цева вишивка стала поліхромною. У вишивці геометричними орнаментами до­мінували білі, червоні та сині барви, а у вишивці стилізованих квітково-рос­лин­них мотивів – червоні, бордові, рожеві та блакитні. Ще одна особливість міс­цевої вишивки – майже повна відсутність у ній чорного кольору. Долиняни ужанського ет­нографічного району у 30-х р. ХХ ст. чоловічі сорочки міського крою оз­доб­лю­вали переважно ромбо-хрестовими орнаментами.

 

У долинян перечинсько-березнянського етнографічного району побутували довгі та короткі («опліча») жіночі сорочки з короткими рукавами та блуз­ки міського крою. Не дивлячись на це та на певні бойківські, словацькі і міські впливи, традиції народної вишивки тут збереглись до середини ХХ ст. Це проявилось в оздоблені жіночих сорочок збірками довкола горловини, па­зу­хи, плечиків і манжет, вишивкою геометричними візерунками. З кін­ця ХІХ – початку ХХ ст. тут набула поширення техніка вишивки хрес­тиком, яким вишивали геометричні і стилізовані квітково-рос­лин­ні мотиви. У колориті вишивки жіночих сорочок до­мі­ну­вали червоні і чорні барви, а з 20-х років ХХ ст. поширилась поліхромна вишивка, що най­ви­раз­ніше проявилась при вишивці гладдю квітково-рослинних орнаментів. Чоловічий традиційний одяг долинян складався з короткої сорочки з ши­ро­ки­ми рукавами без манжет та широких штанів («гатей»). Такі буденні сорочки не оздоблювались. Святково-обрядові чоловічі сорочки традиційно оздоб­лю­ва­ли вирізуванням, виколюванням, циркою, мережкою та по комірі-стійці, у верх­ній частині рукавів, з обох боків розрізу пазухи та вишивали білими нитками («білим по білому»). Ними вишивали стрічки, зубчики, ромби, квадрати та інші гео­метричні орнаменти. У боржавському і перечинсько-березнянському етно­гра­фічних районах з 30-х років ХХ ст. почали поширюватись сорочки міського крою з стоячим чи відложним комірцем. Вони, за гуцульським взірцем, оз­доб­лю­вались поліхромною вишивкою геометричними чи сти­лі­зо­ва­ни­ми рослинними орнаментами. Такі ж зміни протягом 20-40-х років ХХ ст. відбулись і в оздоб­лені бойківських і лемківських чоловічих сорочок.

 

Народна вишивка на одязі бойків Закарпаття. Ви­шивка закарпатської частини Бойківщини характерна зосередженням вишивки на па­зу­сі та верхній частині рукавів коротких жіночих сорочок («опліча»). Давні со­роч­ки вишивались по збірках двома голками зразу: одну грубу нитку про­тя­гу­ва­ли швом, як при тканні, а другу-тонку нитку закручували у сітчастий візе­ру­нок. Хвилясті стібки («кривулі») на збірках були не лише каркасом ви­шивки, а й скріплювали збірки («рями»). Щільні складки на пазусі жіночих со­рочок протягом другої половини ХІХ ст. декорувались лише стібками і гео­мет­ричним орнаментом, що утворювались прямими, скісними і ламаними лініями. Їх пересічення і поєднання утворювали різні геометричні фі­гу­ри: ромби, квадрати, трикутники і т. п. Крім того, у місцевій бойківській ви­шив­ці використовувались розетки («звізди»), напіврозетки і т. ін. Поєднанням зуб­ців, ромбів, квадратів, кривуль, спіралей, меандрів створювались стріч­кові орнаментальні смуги.

 

Для вишивки бойків усіх вишивальних осередків характерні тех­ніки вишивання низинкою і хрестиком. Лише з перших десятиліть ХХ ст. у них поширилась вишивка гладдю. У ви­шивці закарпатських бойків традиційно поєднувались геометричні та сти­лізо­ва­ні рослинні орнаменти, а з 30-х років ХХ ст. і квітково-рослинні орнаменти реа­ліс­тич­них форм. Останні самостійно використовувались лише у вишивці жіночих хус­ток. Крім того, у вишивці жіночих і чоловічих сорочок бойків зустрічались ант­ро­поморфні та орнітоморфні орнаментальні мотиви та мережка. Традиційно вишивку компонували у вузькі горизонтальні і вертикальні ор­наментальні смуги з великою кількістю дрібних елементів, які були ритмічно ук­ладені. Основні орнаментальні мотиви геометричних вишивок поєднувались з великою кіль­кістю додаткових елементів. Вони ритмічно вибудовувались і використовувались у різноманітних композиціях. Для колориту характерно поєднання червоних синіх та незначне вкраплення білих кольорів.

 

Вишивка на одязі лемків Закарпаття. Близько 10 сіл вер­хі­в’я правого берега р. Уж науковці відносять до лемківських. Вони знахо­дя­ть­ся у смузі бойківсько-лемківсько долинянського порубіжжя. Тому в їх побуті та на­родній культурі, при домінуванні бойківських традицій, прослідковуються ще й долинянські та словацькі впливи. У лемків, як і в інших етнографічних гру­пах українців Закарпаття, були поширені техніки вишивання ни­зин­кою і хрестиком, а з 20-х років ХХ ст. – ще й гладдю. До початку ХХ ст. у ви­шивці на одязі лемків домінували геометричні і геометризовані рослинні орнаменти, які компонувались у стрічки. Лише з 30-х р. ХХ ст. тут поширився квіт­ково-рослинний орнамент реалістичних форм, які вибудовувались у доцентрово-замкнуті композиції. Колорит вишивки закар­пат­ських лемків першої половини ХІХ ст. однобарвний білий («білим по білому»), з середини ХІХ ст. – однобарвний білий, червоний чи синій, з кінця ХІХ – по­чатку ХХ ст. двобарвний червоно-синій, а з 20-х років ХХ ст. поліхромний.

 

Загалом народна вишивка українців Закарпаття ХІХ – першої половини ХХ ст. своїм призначенням, художніми особливостями, збе­реженою давньоукраїнською термінологією нерозривно пов’язана з на­род­ною українською. Зберігаючи дав­ньо­ук­раїнські вишивальні традиції, розвиваючи їх і передаючи набутий досвід вишивального мистецтва, виши­валь­ниці засвідчували високу художню культуру й талант українського народу.

 

Роман ПИЛИП, кандидат мистецтвознавства, викладач Закарпатського художнього інституту

На Закарпатті відновлюють хрест загиблим січовикам

p 110767 1 gallerybigАктивісти повідомляють, що дерев'яний хрест поблизу с. Оріховиця повністю зіпсувався. Планується встановити металевий хрест. Повна сума для встановлення становить 2640 грн.

 

Тож, всі бажаючі можуть долучитися. Банківські реквізити 5168 7572 9023 8429 , Кондратюк Борис, Приватбанк. Прохання не бути байдужими і відгукнутися. Разом зібрати благодійні внески буде не складно. А воїни Карпатської Січі заслуговують пошани!

 

Історична довідка:

Події, що стались у березні 1939 року на цьому місці, описав учасник Карпатської України та письменник Василь Ґренджа-Донський: “Ще того самого дня (16-го) розстріляли мадяри дальших полонених січовиків; двох зараз на шляху за Оноківцями, а трьох повели на оріховецький міст й у варварський спосіб замордували на мості: пов’язали їм руки й ноги, відтак кожному зокрема прив’язали до ніг мотуз, а другий кінець мотуза прив’язали до бар’єра на мості, а потім всіх трьох перекинули через дерев’яний бар’єр так, що січовики живими звисали з моста головами в долину. Відтак гонведи зійшли з моста на берег Ужа і на яких 20 кроків почали ціляти в січовиків.

 

По-перше, стріляли в ноги, потім у черева, в груди, чванькуючись, котрий ліпше потрапив. Січовики від клятого ворога не благали милосердя... Кров шнурками стікала з них у воду… Кати відтак повідтинали мотузи і трупи попадали в воду. Всередині березня вода в Ужі була велика і сильна, і так трупи доплили аж до Ужгорода. Тут, на т. зв. Болотині, виловлювали їх цигани і на наказ мадярів закопували в Радванецькому лісі, не залишивши жодного сліду. Один труп застряг на гострих каменюках в Доманинцях, і його вночі два пастухи поховали”.

 

Джерело: Mukachevo.net

 

З історії УАПЦ: Закон УНР про автокефалію Української Церкви

50 DirectoriyaУхвалений Радою Народніх Міністрів ЗАКОН про вищй уряд Української Автокефальної Православної Соборної Церкви

Затверджуємо: В. Винниченко, Андрієвський, Ф. Швець, А. Макаренко. 1-го січня 1919 року, м. Київ. 

Посвідчив: В. об. Державного Секретаря М. Корчинський.

1). Вища церковно-законодавча, судова та адміністраційна влада на Вкраїні належить Всеукраїнському Церковному Соборові, постанови якого, коли мають церковно-державне значіння або вимагають видатку грошей з державних скарбів, підлягають розгляду і затвердженню законодавчих органів.

2). Для керування справами Української Автокефальної Православ­ної Церкви утворюється Український Церковний Синод в складі двох епіскопів, і протоієрея, 1 священика, 1 діякона, трьох мірян і одного священика від військового відомства. До скликання Собору, який обірає в члени Синоду і подає на затвердження Уряду, члени Церковного Синоду призначаються Вищим Республіканським Українським Урядом.

3). Відомству Синода належать церковні справи: а) релігійні, б) адміністраційні, в) господарські, г) освітні, д) контрольні та ревізійні. (Додатковим декретом Директорії надано Синодові ще й функції судові).

4). В засіданнях Українського Синоду має присутність призначений для того Міністром представник Республіканського Уряду, який іме­нується Державним Представником і на обов'язках якого лежить: по­давати інформації, роз'ясняти закони, стежити за виконанням законів та постанов Синоду, які не порушують інтересів Республіки. Державний Представник має право опротестування перед Радою Міністрів.

5). Церковна влада Автокефальної Української Церкви з її всім урядовим складом оплачується коштами з Державної Скарбниці одповідно штатам, установленим для цього додатково.

6). Українська Автокефальна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріярхату не стоїть.

7). Український Церковний Синод для керування своєю діяльністю, а також для скликання Церковного Собору, виробляє накази, які вступають в силу по затвердженні їх Українським Республіканським Урядом.

Голова Ради Народніх Міністрів В. Чехівський
Міністр Культів — І. Липа

Cтолиця мінеральних вод та ліжникарства

n9D0pmJhmYwСело розташоване в міжгірській долині річки Чорна Тиса, оточене з півночі Полонинсько-Чорногорським пасмом гір (з вершинами Побори — 1076 м, Близниця — 1880 м, Менчул — 1120 м), з півдня — Мармароським кристалічним масивом. У цьому районі розташовані Чорногори (у складі яких — найвища вершина Українських Карпат г. Говерла — 2061 м, та решта 5 двотисячників, з яких до Квасів найближче розташована г. Петрос, 2020 м). Клімат помірно континентальний, середньорічна температура повітря коливається від +7 °C до +9 °C, найтепліший місяць (липень) з середньою температурою +17 °C, найхолодніший (січень) з середньою температурою −5 °C. Опадів випадає за рік від 850 до 1050 мм. Відносна вологість повітря перебуває в межах 65-88%. Рельєф гірський. Гори лісисті, займають 6082 га площі. Вище лісистих гір простягаються альпійські луки, які називаються полонинами. Ліс змішаний: бук, ясен, ялина, ліщина, черемха, явір, тополя, береза та ін. Також у лісах зустрічається багато грибів та ягід таких як чорниця, суниця, ожина, калина, горобина, брусниця, шипшина та багато ін. Село перетинає залізниця Львів-Рахів. Згідно з Українською загальною енциклопедією (1939) у Квасах є золото.

 

Існує декілька старовинних легенд про підставу виникнення села Кваси. По одній з них, першими поселенцями в живописній долині були утікачі-кріпосні із-за перевалу, котрі, щоб позбавитися від панщини, поселялися в цій, вкритою густими лісами, місцевості. Так, у давнину від лютого пана з Галичини в долину Чорної Тиси втекла жінка з двома дочками-красунями. Спочатку йшли вони гірською стежкою. Після тривалої і виснажливої дороги пришли до великого каменя і сіли відпочити. З того часу це місце зветься «Бабин камінь». Говорять, що і до цих пір всім самотнім дівчатам і жінкам, які доторкнуться до каменя рукою, обов'язково пощастило в любові, якщо не відразу, то протягом року. Коли утікачки спустилися до річки, жінка відмітила, що до них наближаються двоє молодиків-опришків. З першої ж миті цієї зустрічі зародилася любов між красунями дочками і леґінями. Хлопці попросили у жінки, щоб вона віддала їм дочок в дружини, але мати наполягла, щоб молоді повінчалися. Для цієї любові не могло бути жодних перешкод: опришки сіли на коней і незабаром привезли з собою із-за перевалу священика, який повінчав обидві молоді пари. Щоб священик не втік і не бачив, куди його везуть, леґіні зав'язали йому очі. Після вінчання вони не відпустили попа, а побудували тут невелику вільхову церкву, що обмазана глиною, і хатину для нього. Молоді побудували собі невеликі рубані хатини і почали щасливо поживати і добра наживати. Згодом утікачів від панщини і з армії з гір все більше прибувало, і так поступово виникло село.

 

Інша легенда розповідає про те, що якось їхали верхи наїждженим плаєм опришки. Плай вів аж до самого Сигота (Мараморош-сигот), звідки возили дорогоцінну сіль. Опришкам дуже сподобалося місце біля річки, і вони вирішили тут поселитися. Знайшли неподалеку джерело «квасної» води, яка постійно «бурчала» та ще і лікувала від різних хвороб. Незабаром тут виникло село, яке отримало назву Кваси.

 

Згідно з історичними довідками та джерелами появу с. Кваси датують 1684 р. У XVIII ст. село належало до Королівської комори, було руським поселенням, населення якого здебільшого займалося лісорозробками. В селі є безліч мінеральних джерел, вода з яких належить до унікального типу «Арзні» і «Єсентуки». Першу водолікарню та купелі «Буркут», (інша назва мінеральної, дещо газованої води гуцульською говіркою) на базі мінеральних джерел, було збудовано за часів панування Австро-Угорської монархії у середині XIX ст. ання Австро-Угорської монархії. У роки іноземного панування до 1944 року село мало назви Боркут, Тисаборкут. 

 

Головне багатство й унікальний лікувальний засіб села Кваси — це цілюща мінеральна вода Горнотисянського родовища, яка добувається із власної артезіанської свердловини. За своїм складом вона слабковуглекисла, миш'яковиста, малої мінералізації, хлоридно-гідрокарбонатно-кальцієво-натрієва, холодна, з підвищеним вмістом метаборної кислоти. Іншими словами, вода санаторію «Гірська Тиса» — єдина в Україні природна мінеральна миш'яковиста вода. Цілющі властивості цієї води дуже добре та позитивно впливають на покращення обміну речовин, відновлення опорно-рухового апарату, та виводить з організму зайві солі та радіонукліди.

 

Село Кваси ще називають столицею ліжникарства, тобто виробництва ліжників — одного з невід'ємних елементів гуцульської культури. Він завжди супроводжував гуцула протягом життя і був не тільки ковдрою, але й символом добробуту та багатства, використовувався в народній медицині, і навіть у шлюбному обряді. Сьогодні він знов набуває популярності, і ткалям закарпатської Гуцульщини не бракує роботи. Тут зберігають давні традиції ремесла та мріють заснувати школу ліжникарства. 

 

Є у Квасах свій краєзнавчий музей, а також традиційна стара дерев'яна церковиця - Преображенська (Петропавловська), збудована у 1780 р. З боку і позаду храму та дзвіниці знаходиться пантеон села - сільське кладовище, яке є своєрідною книгою пам'яті і історії села. У передній частині кладовища в 1905 р. встановлено великий бетонний хрест з розп'яттям і написом: "Хресту Твоєму поклоняємося, Владико і Твоє воскресіння славімо". Перед дзвіницею, з правого боку від храму, під самою огорожею, знаходяться чотири поховання з трьома залізними надгробними пам'ятками-хрестами з розп'яттям. Перший з написом: "Теофілу Глібовецькому, маляру і фотографові 15.03.1846-19.08.1890". Очевидно, за походженням це був галичанин або поляк, який втік від переслідування.

 

За селом в урочищі "Чопаш", коли те давно було кладовище, де ховали італійських і австро-угорських робочих, будівельників залізниці в кінці XIX ст. через Кваси до перевалу. На прицерковному кладовищі у верхній частині розташовані майже в ряд 8 могил угорських солдатів, які загинули в боях другої світової війни, тому що поряд з селом проходили бойові дії (їх поховали в 1944 р.). У іншому кінці села, у напрямі Білин розташоване ще одне старе кладовище. В основному тут, коли те ховали виключно бідних, тому що за місце не треба було платити, а також самовбивць. На цьому кладовищі знаходиться і братська могила січовиків. 

 

Джерело: Karpatnews

Закарпатець, що виливав дзвони для всієї Східної Європи

0496Ференц Еґрі (угор. Ferenc Egry) — власник підприємства з виготовлення дзвонів у селі Малі Геївці (нині Ужгородський район). Народився в цьому ж селі у 1864 році.

 

Ференц походив з династії дзвоноливарів і ремесло перейняв у свого батька, який працював у дзвонарному цеху, засновнаному в Малих Геївцях у 1793 році.

 

Продукція реалізовувалась не тільки на локальному рівні, але і на ринках усієї Східної Європи. Географія та об'єми виробництва вражають. Тільки для Мукачівської єпархії було відлито дзвони для 184 храмів.

 

Найбільший дзвін Ференца Еґрі справно працює і донині — це велетень вагою 2 тонни на дзвіниці реформатської церкви у Дебрецені, що розташована на площі Арпада.

 

На території Закарпатського музею народної архітектури та побуту, поблизу Шелестівської дерев'яної церкви, можна побачити два великі дзвони, виготовлені на підприємстві Ференца Еґрі.

 

Окрім підприємництва, Ференц Еґрі також займався політикою. У 1923–1938 роках Ференц був депутатом Угорського парламенту від Об’єднаної партії угорців.

 

Ференц Еґрі помер у 1945 році у місті Шопрон після евакуації з рідного села перед наступаючою Червоною Армією. Головна вулиця Малих Геївців носить його ім'я.

 

На фото: Ференц Еґрі поруч із дзвонами під час їх посвячення у реформатській церкві в Берегові. 1920-і роки.

 

Джерело: Karpatnews

Озброєння Карпатської Січі (продовження)

Sichova delehatsija u VidniПродовження

Певні заходи з організації озброєння Карпатської Січі здійснював Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях. Восени 1938 р. питанням збирання зброї для відділів ОНОКС активно займалися рядові члени ОУН.

Активну роботу в цьому напрямку проводив, зокрема, Роман Шухевич, якому до грудня 1938-го вдалося роздобути чимало легкої зброї, різні військові навчальні матеріали та підручники.

 

Після переходу на Закарпаття, він за дорученням шефа штабу ОНОКС М. Колодзінського, у січні–лютому 1939-го часто від’їжджав до Праги, Відня, Берліна, Львова, де зустрічався із представниками ПУНу, намагаючись заручитися їхньою підтримкою у справі здобуття зброї та задля налагодження фінансової допомоги від української заокеанської еміграції Карпатській Україні.

 

15 січня відбулася поїздка делегації Карпатської Січі у складі 14 осіб на чолі з Головним командантом Д. Климпушем до Відня.

 

Січова делегація у Відні на Гельденплац біля будівлі австрійського рейхстагу. В центрі ряду в папасі стоїть Головний командант Д. Климпуш. Позаду нього праворуч –  організаційний референт ПУНу Я. Барановський (Лімницький) та ліворуч – Роман Шухевич (Борис Щука). Січовики озброєні сталевими кортиками, прикріпленими до шкіряного ременя зліва. 16 січня 1939 р.

 

Наступного дня січовики оглянули місто, відвідали будівлю австрійського парламенту, Національний музей, царський двір (Шонебург) та фірму Мейр. Використовуючи нагоду – перебування в Австрії, – члени командування Карпатської Січі намагалися таємно закупити зброю для потреб організації, однак невдало. 17 січня січова делегація, отримавши телеграму із Хуста про призначення Л. Прхали міністром автономного уряду, була змушена терміново повернутися в Карпатську Україну. З метою придбання зброї для Січі в середині лютого в Берлін їздив також заступник коменданта ОНОКС Іван Роман. Однак ця поїздка також не принесла результатів.

 

У середині цього ж місяця Р. Шухевич, перетнувши кордон, навідався до Львова, де зумів домовитися з головою Центросоюзу Ю. Шепаровичем про надання фінансової допомоги Карпатській Січі. Той обіцяв виділити необхідну суму, щоб закупити зброї для 15 тис. січовиків, а саме: гвинтівки, автоматичні пістолети, легкі й важкі скоростріли (кулемети), гранатомети, ручні гранати, зенітну зброю і 2 гармати. Проте реалізації цього багатообіцяючого та, без сумніву, важливого проекту завадила консервативна політика ПУНу, керівництво якого через зв’язкових заборонило Центросоюзу надавати будь-яку допомогу Карпатській Україні, пояснюючи це тим, що, мовляв, Закарпаття «усім необхідним вже забезпечене».

 

План закордонного проводу ОУН закупити на гроші, зібрані від українських установ еміграції, 6 тис. гвинтівок для відділів Карпатської Січі Ріко Ярий (Карпат), представник ОУН у Німеччині, провалив.

 

Попри невеликі поставки зброї та амуніції, які зусиллями окремих крайовиків-підпільників всупереч забороні закордонного проводу ОУН нелегально переправлялися із Польщі на Закарпаття, відділи Карпатської Січі напередодні угорського нападу були погано озброєні та неготові до тривалого опору регулярним військам. Тому проблема здобуття зброї й надалі залишалася дуже актуальною і вкрай важливою.

 

Загалом, за даними О. Кандиби (Ольжича), Головна Команда Карпатської Січі «встигла закупити потай, приватно з різних джерел коло 200 револьверів, головно калібру 6,35 та три машинові пістолети з невеликою кількістю набоїв. З цього разом із згадуваними 10 рушницями складалось усе озброєння Січі, з якими вона вступила в грядущі події». Січовики Хустського коша мали 10 гвинтівок австрійської системи Манліхер, 3 автоматичні пістолети, 50 пістолетів та кілька ручних гранат. До гвинтівок було всього 25 набоїв, а до пістолетів – 2,5 тисячі.

 

Відсутність зброї у Карпатської Січі стала головною перешкодою на шляху до її організаційної розбудови, вишколу особового складу та перетворення із військової організації на справжні Збройні сили Карпатської України. Серед головних причин цієї ситуації варто виокремити такі:

1) відсутність у Карпатській Україні власної правової бази діяльності Карпатської Січі як військового формування автономного краю;

2) негативне ставлення чехословацького військового командування до проблеми озброєння відділів ОНОКС;

3) відсутність цілеспрямованої політики автономного уряду А. Волошина у ситуації з озброєнням Карпатської Січі;

4) невдачі української еміграції та ОУН у справі здобуття зброї для Карпатської Січі за кордоном.

 

Усі ці фактори призвели до того, що у вирішальний момент початку угорської інвазії Організація Народної Оборони «Карпатська Січ», незважаючи на чисельність (10–15 тис. чол.), через відсутність зброї практично виявилася нездатною чинити тривалий збройний опір частинам угорської регулярної армії. Зброю довелося захоплювати за надзвичайно короткий проміжок часу у відступаючих частин чехословацької армії. Усе це врешті призвело до кривавої трагедії Карпатської України та її захисників.

 

***

Магазинна гвинтівка системи Манліхера зразка 1895 р. калібру 8 мм, багнет з піхвами, пачка набоїв та подвійні сумки до них (по дві пачки у відділенні). Довжина – 127,2 см, вага – 3,65 кг.

Позитивні якості гвинтівки: невелика вага, легкий багнет, хороші балістичні якості, велика скорострільність та простота у використанні. Негативні: застаріла конструкція патрона (великий калібр), не зовсім зручний запобіжник та складна збірка затвору.

 

M95FullSidePhoto

Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p.,
призначений для самооборони. Інша назва – «дамський пістолет». Завдяки компактній конструкції пістолет був досить зручним у використанні. Калібр – 6,35×15,5 мм, довжина – 114 мм, ширина – 24 мм, висота – 78,5 мм, маса без патронів – 380 г, об’єм магазина – 6 патронів. Використовувався в озброєнні відділів «Жіночої Січі».

Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p.

fn 1906 02

Самозарядний бельгійський пістолет Браунінга моделі 1910 р. Калібр – 7,65X17 мм, вага без патронів – 590 г, довжина – 153 мм, об’єм магазину – 7-6 патронів. Один із найбільш поширених видів пістолетів. Був прийнятий на озброєння в арміях і поліційних формуваннях ряду країн світу. Цей вид пістолета носили на поясі старшини Карпатської Січі.

FN Mod.1910 9mm kort L

Самозарядний 7,65 мм пістолет С2 зразка 1927 р., розроблений інженером фірми «Чеська Збройовка» Ф. Мишкою.

Перебував на озброєнні чехословацької поліції, служби безпеки та охорони. Пістолет мав магазинний запобіжник, встановлений на рукоятці з лівої сторони. Калібр – 7,65 мм, початкова швидкість кулі – 274 м/с, вага без патронів – 0,2 кг, довжина – 159 мм, об’єм магазина – 8, прицільна дальність – 50 м. Чехословацька жандармерія передала відділам Карпатської Січі декілька пістолетів цієї моделі.

Samozarjadnyj 765 mm pistolet S2 zrazka 1927 r

Глінкова гвардія (слов. Hlіnkova Armіa) – напіввійськова організація Глінкової Словацької Народної партії в 1938–1945 рр.

Свою назву отримала на честь засновника і лідера партії, «духовного батька» словацького народу католицького священика Андрія Глінки (1864–16.08.1938). Створена 8 жовтня 1938 р. для забезпечення внутрішньої безпеки та правопорядку в автономній Словаччині на чолі з Каролем Сидором. Декрет уряду Й. Тісо від 29.10.1938 р. проголосив Глінкову гвардію єдиною організацією, в якій словацька молодь могла проходити парамілітарний вишкіл. Цим самим було оформлено правовий статус цієї організації в автономному краї.

29opnxg

 

Едмунд Бачинський (1880–1945) – міністр внутрішніх справ автономного уряду Підкарпатської Русі. У міжвоєнний період один із лідерів москвофільства на Закарпатті. У 1929–1938 рр. обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії.

123

 

Лев Прхала (1892–1963) – генерал армії. В 1914–1917 рр. воював в австро-угорській армії на східному фронті. 1917 р. потрапив у російський полон. Під час громадянської війни в Росії командував 8-м чеським стрілецьким полком у Владивостоці, який воював проти більшовиків, очолював уральський фронт. У 1919 р. командир 3-ої чехословацької дивізії, входив до складу вищого командування об’єднаних білих військ на території Сибіру.

 

У 1921 р. емігрував до Франції та Чехословаччини. У 1925–1931 рр. – командир 12-ї чехословацької піхотної дивізії в Ужгороді. 1931–1933 рр. – начальник генштабу чехословацької армії. 1933–1938 рр. – командир 3-ї армії. З 16 грудня 1938 р. до 15 березня 1939 р. – командувач всіх чехословацьких військ на території Закарпаття. 6–14 березня 1939 р. – за призначенням президента Чехословаччини Е. Гахи обіймав посаду міністра внутрішніх справ, фінансів та комунікації в автономному уряді А. Волошина.

1234

 

Управління державної поліції – центральний орган української поліції при уряді А. Волошина, створений наприкінці жовтня 1938 р. для особистої охорони прем’єр-міністра та членів уряду Підкарпатської Русі, забезпечення безпеки та правопорядку в автономному краї. Її директором став капітан Ю. Білей. За своєю структурою Українська державна поліція поділялася на таємну (політичну) та уніформенну. Першу очолював капітан Пановський, і вона мала в своєму складі паспортний та кримінальний відділи. Паспортний – видавав громадянські паспорти, дозволи на виїзд за кордон і в’їзд на територію автономного краю. Кримінальний – займався боротьбою з кримінальними та політичними злочинцями, здійснював слідчі дії.

 

Уніформенна поліція на чолі з поручиком В. Романчуком охороняла урядові будівлі та інші важливі державні об’єкти, чергувала та патрулювала на вулицях Хуста. Крім цього, вона виконувала допоміжну функцію при політичній поліції і залучалася до здійснення облав, арештів та обшуків. У лютому–березні 1939-го, за підрахунками істориків, до Української державної поліції Карпатської України записалося 278 чоловік. Головна діяльність поліції зводилася до боротьби проти угорських агентів та провокаторів на території краю.

 

Джерело: Олександр Пагіря. Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 152 с.: іл.

http://1939.in.ua

Мукачево міжвоєнного періоду у фотографіях

629433 1 w 1000Сьогодні вашій увазі пропонуємо дізнатися, як виглядало Мукачеве у період між Першою та Другою світовими війнами.

 

Нагадаємо, у цей час територія Закарпаття за умовами Тріанонського мирного договору відійшла до новоутвореної Чехословацької республіки, президентом якої був Томаш Масарик.

 

Мукачеве - місто обласного значення в Закарпатській області. Засноване 896 року. В українській мові вживається декілька варіантів назви міста. У словниках назва міста подається як Мукачеве. Ця назва вважається нормативною. Назва міста мовами інших національностей, які живуть або жили в місті: місцевою говіркою Мукачів, російською Мукачево, угорською Munkács, словацькою і чеською Mukačevo, польською Mukaczewo, німецькою Munkatsch, на їдиш מונקאטש, румунською Munceag, Muncaci, Muncaciu.

 

Джерело: Gazeta.ua

 

View the embedded image gallery online at:
http://sz.uz.ua/istoriya.html?start=80#sigFreeIdc0ca4ed5b2

Озброєння Карпатської Січі

ZZZZZZZZZZНайбільшою проблемою, яка постала перед Карпатською Січчю як військовою організацією від самого початку її заснування, була відсутність зброї, необхідної для захисту від нападів терористів, підтримки громадського порядку та спокою в Карпатській Україні, проведення бойових вишколів.

 

Олег Кандиба (Ольжич), культурний референт ОУН та представник Проводу українських націоналістів при уряді А. Волошина, згадував: «Брак зброї був взагалі найболючішим питанням Січі. Без неї вона була не військовою, а тільки спортово-виховною організацією». П. Стерчо також писав, що «січовики зброї не мають. Тільки від випадку до випадку приділяється їм зброя для служби безпеки».

 

Головна проблема полягала в тому, що згідно з чинним чехословацьким законодавством право носити зброю мали лише військовослужбовці чехословацької армії, фінансової сторожі та прикордонної охорони, співробітники органів державної безпеки та поліції. Карпатська Січ як військова організація автономного краю формально не мала права на зброю, однак, будучи заснованою для захисту кордонів Карпатської України, змушена була вести збройну боротьбу з угорськими та польськими терористами.

 

Для надання допомоги чехословацьким прикордонникам і жандармерії у боротьбі проти диверсантів, чехословацьке командування спочатку видало 10 пістолетів, а після влиття чехословацьких «Народних Гвардій» у структуру Карпатської Січі в листопаді 1938-го у її розпорядження надійшло ще 10 гвинтівок австрійської системи Манліхера.

 

У с. Ясіня Рахівського округу відділ Карпатської Січі для проведення бойових вишколів мав 30 таких гвинтівок. Десять вдалося роздобути січовикам у с. Буштино. Певну частину зброї організація здобула під час боїв із польськими та угорськими терористами в прикордонній смузі. Так, зокрема, озброїлися січові гарнізони в Торуні та Ставному.

 

Однак цього явно не вистачало для виконання Січчю поставлених перед нею завдань. Ситуацію красномовно передав у спогадах командант однієї з найбільш забезпечених частин Карпатської Січі Хустського коша поручник С. Сулятицький: «Я ще не бачив ніколи в житті такої жадоби до зброї та однострою між людьми, яка була тоді в Коші. Багато коштувало мені праці переконувати та запевняти січовиків, що до всіх дійде черга та що зразу все те неможливе».

 

Слід зазначити, що автономний уряд Карпатської України не приділяв достатньої уваги озброєнню та розбудові Карпатської Січі як військового формування. Фактично організація існувала тільки на базі власного Статуту, а її правовий статус не був закріплений у жодному законі чи розпорядженні автономного уряду, як, наприклад, статут Глінкової гвардії у сусідній Словаччині.

 

Озброєння Карпатської Січі спочатку гальмував міністр внутрішніх справ автономного уряду Е. Бачинський. 30 листопада 1938 р. його звільнили з цієї посади. Уряд Карпатської України запропонував федеральному уряду 6 кандидатур на його місце, однак Прага не поспішала, і фактично до середини січня 1939-го посада міністра МВС в уряді А. Волошина залишалася вакантною.

 

У столицю Чехословаччини до голови федерального уряду Е. Берана почали приїжджати претенденти на цей пост. Головна Команда ОНОКС відрядила в Прагу свого кандидата С. Росоху, але цей візит не приніс бажаних результатів.

 

13 січня Головна Команда Карпатської Січі звернулася до уряду А. Волошина з проханням передати їй зброю, вилучену в мирного населення, яка перебувала у розпорядженні окружних урядів та судів. Керівництво ОНОКС просило також дозволу прем’єра закупити певну кількість зброї для відділів Січі, мотивуючи це тим, що «забезпечення порядку Карпатської України може заручити лише озброєна Карпатська Січ», а «вишколення та виконування служби січовиками є можливе лише тоді, коли січовики будуть озброєні». Однак автономний уряд свідомо зволікав із відповіддю, побоюючись загострення відносин із чехословацьким командуванням, яке різко виступало проти озброєння Карпатської Січі.

 

Прем’єр о. А. Волошин розумів усю складність зовнішньополітичного становища Карпатської України і покладав великі сподівання на допомогу чехословацької армії щодо оборони території краю. Зокрема, він підтримував хороші стосунки з командиром 12-ї піхотної дивізії чехословацької армії, яка дислокувалась на Закарпатті, бригадним генералом Олегом Сватком. А. Волошин неодноразово пропонував йому взяти всю справу оборони території краю в свої руки. Той формально погоджувався, однак цілком залежав від волі вищого армійського командування у Празі.

 

Тим часом 16 січня президент Чехословаччини Е. Гаха без згоди автономного уряду Карпатської України, порушуючи пункти конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі від 22 листопада 1938 p., призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України генерала армії русофіла Лева Прхалу. Це рішення федеральної влади уряд А. Волошина розцінив як втручання у внутрішні справи автономного краю і прояв централізаторських тенденцій у політиці Праги стосовно Закарпаття.

 

Цього ж дня відділ пропаганди ГК Карпатської Січі разом з Українською Центральною Народною Радою випустив листівку із закликом до жителів міст і сіл Карпатської України організовувати акції протесту проти рішення уряду Праги. Пропонувалося прийняти резолюцію з вимогами відкликання Л. Прхали з посади третього міністра автономного уряду, проведення українізації адміністративного апарату, жандармерії та фінансової охорони на території краю, негайного перекидання всіх українських вояків, підстаршин і старшин чехословацької армії на територію Карпатської України для формування «територіальної армії» з українським командуванням.

 

У багатьох населених пунктах Карпатської України пройшла хвиля античеських демонстрацій та мітингів, які переросли в масові акції протесту проти призначення чеського генерала українським міністром. Відділи Карпатської Січі взяли активну участь у проведенні античеських зібрань та акцій по всій території Карпатської України. Уже 17 січня у Хусті пройшла велелюдна демонстрація. Перед «Січовою гостинницею» відбувся мітинг. З балкона виступали Ф. Ревай, М. Бращайко, Д. Климпуш, І. Роман та І. Кедюлич. Античеські демонстрації січовиків перетворились у масові мітинги під гаслами «Січі – зброю!»

 

Через два дні, 19 січня, А. Прхала в супроводі бронемашин приїхав до Хуста, а наступного дня прибув до будинку уряду, який охороняли січовики. А. Волошин заявив генералу про неможливість співпраці. На це Л. Прхала відповів, що не очікував труднощів, з якими зіштовхнувся, а тому повертається до Праги з проханням до уряду звільнити його з цієї посади.

 

29 січня цього ж року Головна Команда ОНОКС видала декларацію на адресу уряду А. Волошина, в якій висловила підтримку його позиції у конфлікті з Прагою. Від уряду вимагалося також домогтися ліквідації чехословацької жандармерії та фінансової сторожі на території автономного краю і передання виконання їх функцій та усю зброю Карпатській Січі. Однак автономний уряд, на маючи достатніх для цього повноважень і побоюючись загострення конфлікту з федеральним урядом, відмовився надати допомогу Карпатській Січі в озброєнні.

 

Це змусило керівництво Карпатської Січі вдатися до пошуку інших шляхів для забезпечення Карпатської Січі зброєю. У Хусті виділили 60 січовиків, якими командував поручик Штефуца, для допомоги українській державній поліції, сподіваючись таким чином забезпечити їх вишколом та зброєю. Водночас керівництво організації вирішило самовільно викрасти частину зброї зі складів чехословацької жандармерії в Хусті. Акція відбувалася в ніч із 3 на 4 лютого, проте на вимогу прем’єр-міністра А. Волошина зброю довелося повернути.

 

Відомо про ще один випадок викрадення зброї. Вночі з 10 на 11 березня Роман Шухевич (Борис Щука) разом із Юрком Лопатинським (Калиною) за допомогою вартового відділу Січі викрали близько 100 гвинтівок, 40 пістолетів і 3 коробки з 25 тисячами набоїв. Усю здобуту зброю було вивезено за 15 км від Хуста і видано січовикам на конспіративне переховування. Про цю операцію було одразу повідомлено генералові А. Прхалу, який через начальника чехословацької жандармерії у Хусті підполковника Ваку поставив вимогу А. Волошину повернути вкрадене. Щоб не загострювати ситуації, прем’єр-міністр видав наказ директорові української поліції сотнику Ю. Білею протягом однієї доби повністю вирішити справу з повернення зброї. Було скликано нараду старшин Карпатської Січі на чолі з О. Кандибою (Ольжичем), на якій вирішено виконати розпорядження прем’єра. Обоє учасників отримали наказ зникнути з міста з огляду на загрозу арешту чехословацькою жандармерією.

 

Джерело:Олександр Пагіря. Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 152 с.: іл.

http: // 1939.in.ua

 

M95FullSidePhoto

 

Sichova delehatsija u Vidni

us1

Популярні новини

9 грудня, Преосвященніший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальн...
Із 1 по 10 грудня на Закарпатті очікується холодна, волога і хмарна погода з опадами. Найскладніші умови – в гірській частин...
Продовжуються роботи з капітального ремонту тротуару на проспекті Свободи в Ужгороді – від повороту до обласної лікарні і до...
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS