17 вересня - річниця першої радянської окупації Західної України

TlFqTRF4hR0Під час першої радянської окупації Західної України, яка почалася сьогодні, 76 років тому, НКВД серед найперших завдань мав знищити український визвольний рух. 

Для того, щоб залякати українців і змусити припинити боротьбу навіть провели показові судові процеси. Це вже не кажучи про арешти без підстав, депортації та повсюдне насильство. 

 

Процеси над ОУНівцями: 

29 жовтня 1940 року - процес над 11 керівниками ОУН у Львові (“Процес першої Крайової екзекутиви”). 10-х засуджено до смертної кари, 1-го - до тривалого ув’язнення.

15-19 січня 1941 року - “Процес 59-ти” над членами ОУН у Львові. 42 оунівці засуджені до смертної кари, 17 - до 10 років каторги й 5 років заслання (згодом жінкам замінили розстріл на 10 років ув’язнення).

7 травня 1941 року - процес над 62 членами ОУН у Дрогобичі. 30 осіб засуджено до смертної кари, 24 - до 10 років таборів, щодо 8-ми продовжено слідство. Згодом 4-м засудженим замінили смертну кару на ув’язнення, 13-м підтвердили 10-річні терміни, а 19 - різні терміни від 7 до 8,5 років.

12-13 травня 1941 року - процес над 39 членами ОУН у Дрогобичі. 22 особи засуджено до смертної кари, 8-х - до 10 років ув’язнення, 4-х - до 5 років тюрми, 5-х - на довічне заслання.

"Пістрялівський мукачівець" – Почесний громадянин м. Хуста

OrbanВін не ходив навшпиньки, не нагинався і не клявся у відданності тому світу, в якому протікала його трудова діяльність. Він не вишукував собі посад і легкого хліба. Він не підбирав високопарних слів, а обходився простою мовою за філософією своїх батьків чіткого розуміння і розмежування добра від зла, будучи відвертим і справедливим, знаходячи підтримку і порозуміння у вищих за себе чиновників, серед яких були не тільки служаки, а й ділові висококваліфіковані фахівці своєї справи, наділені від природи, як і він, мудрістю і повагою до справжніх трударів.

 

Він і надалі серед тих, які вже переступили через свій 80-річний життєвий рубіж, із півстолітнім трудовим стажем, а тепер уже в "пору свого жовтого листя" переповнений оптимізмом, вірою в краще життя своїх дітей, онуків і правнуків.

 

Наша мова про "Відмінника народної освіти УРСР" (1965), володаря медалі "За трудову відзнаку" (1966), "За доблесний труд" (1970), ордена "Трудового Червоного прапора" (1981), Почесної грамоти Президії Верховної Ради УРСР (1987), заслуженого працівника народної освіти України (1994) – Томаша Івановича Орбана.

 

З'явився на світ Томаш Орбан 8 квітня 1933 року в с. Пістрялово Мукачівського району.  В ті часи всіх новонароджених закарпатців реєстрували громадянами Чехословацької Республіки.

 

Сумлінні сільські трударі Іван Юрійович та Ганна Іванівна Орбани, відчувши на собі дух національного відродження і його перспективу для Срібної Землі, назвали новонародженого Томашем – на честь президента ЧСР Т. Масарика, бо той, на їхню думку, був мудрим правителем.

 

Та пізнавати ази букваря Томашу Орбану довелося вже в іншій державі, яка захопила владу на Закарпатті в березні 1939 року. Мабуть, тому він і став істориком, бо в дитячу свідомість вписувались одна за одною бурхливі переміни як політичних, так і адміністративних ситуацій. 1945 року Томаш Орбан дістав третє громадянство нової держави, яка звалася Радянська Україна в складі СРСР. Житття не зупинилося, а розвивалося за незвичним новим сценарієм.

 

Вочевидь, закарпатцям судилося прожити ще 46 років, щоб зрозуміти, що це не та держава, про яку вони мріяли. І вже 1991 року, за два роки до виходу на пенсію, віддавши роботі найкращі роки молодості і зрілості, силу і здоров'я, Томаш Іванович, як і всі закарпатці, постав громадянином незалежної молодої європейської держави – України. Тепер, будучи вже на заслуженому відпочинку, йому є про що згадати, порівняти, зробити висновки і ділитися ними зі своїми близькими, колегами, молоддю. А пройдені роки, часом як стрімкі й уповільнені кінокадри, пливуть і постають перед очима, об'єднуючи в єдину стрічку зіставлення минулого з сучасним і роздуми про майбутнє...

 

...Закінчивши в рідному селі початкову школу, Томаш Орбан подався до Мукачева. Спочатку навчався у середній школі №1, згодом – у СШ №2, де вже на той час було профільне навчання.

1

951 року розпочав свій трудовий педагогічний шлях як учитель початкових класів Городнянської СШ на Мукачівщині. Молодий педагог прагнув більше знань, тому з 1952 по 1957 роки навчався на історичному факультеті Ужгородського університету. З обласного центру, за направленням державної комісії, дорога молодого історика попрямувала до с. Вишкова Хустського району. Це був 1957 рік, часи хрущовської відлиги, своєрідне перспективне ставлення держави до молодих і здібних кадрів. За таких умов хвиля просування по вертикалі службового зростання підхопила й Томаша Орбана. Вже у вересні 1959 року колектив Вишківської середньої школи №1 обирає Томаша Івановича заступником директора, а через два роки (1961) обласне управління освіти та районний відділ доручають йому як директору організувати роботу школи-інтернату в с. Липча Хустського району для сиріт і напівсиріт. Отут спрацювала батьківська наука "вміти ґаздувати". За короткий час молодому директорові вдалося зміцнити матеріальну базу школи, налагодити шкільне підсобне господарство. По-новому запрацював і педагогічний колектив. Його ділові, педагогічні й організаційні здібності були підмічені керівництвом району, сходження по службовій вертикалі набуло для нього нових якостей.

 

Із літа 1964 р. Томаш Іванович Орбан очолює Хустський райвідділ народної освіти. Проблем у районі було чимало, звідки випливали і невідкладні завдання: зміцнення матеріальної бази, будівництво нових шкіл та дошкільних закладів за типовими проектами, впровадження в навчальний процес нових технологій відповідно до реформ та доби перебудови. В окремих школах району вже роками тривали міжусобиці між колишніми і новими (молодими) керівниками, що відбивалося на моральному кліматі педагогічних колективів. Скарги сипалися в усі інстанції, а за тих часів реакція на них мала бути миттєвою. Доводилося, згадує Томаш Іванович, відриватися від головних завдань роботи відділу освіти, скликати комісії і в сніг чи дощ, найчастіше пішки, добиратись до Липовця, Олександрівки, Нанкова та інших сіл. Це, зрештою, підірвало здоров'я. Після двомісячного стаціонарного лікування лікарі наказали забути про психологічні та фізичні перевантаження. Тому протягом 1968–1975 років Томаш Іванович знову очолює Липчанську школу-інтернат, успішно розвиваючи досягнення навчального закладу.

 

У липні 1975 року найвище керівництво району приїхало в Липчанську школу-інтернат із "перевіркою". Насправді завдання було іншим: повернути Томаша Івановича Орбана знову за кермо районного відділу освіти. Районом було розпочато будовництво шкіл, розширення освітянської мережі, тому й потрібен був ініціативний і вже досвідчений керівник. Він дав згоду, бо накопичились нові ідеї, амбіції підходів до розвитку освіти в районі, тому і взявся за цей нелегкий труд аж до повного відходу на пенсію 1995 року. Одна за одною з'являються новозбудовані школи за типовими проектами у Вишкові, Стеблівці, Крайникові, Данилові, Золотареві, Яблунівці, Ракоші та у Хусті. Це був результат спільної роботи з керівництвом колгоспів, промислових підприємств, господарських установ, де за основу служила акумуляція бюджетних та інших коштів.

 

Томаш Орбан працює над впровадженням педагогічних інновацій через добре сформований апарат відділу, методичний кабінет, директорський актив. Одними з перших в області хустяни переходять на кабінетну систему навчання, проведення різноманітних типів уроків, поглиблюється самоосвіта вчителів, випускаються методичні бюлетені, проводяться семінари-практики з виїздами в інші школи.

 

Для оперативного контролю і дієвої допомоги з-поміж найкращих керівників шкіл і методистів створюють актив громадських інспекторів із приводу надання ключової допомоги як новопризначеним директорам, заступникам директорів, так і молодим учителям. Ці чітко продумані організаційні заходи знаходять відгук в обласній пресі та республіканських виданнях "Радянська освіта" та "Радянська школа".

 

Проводилась цілеспрямована робота з керівними кадрами шкіл. На сьогодні дехто з них уже на заслуженому відпочинку: М. Д. Пригара, М. П. Попович, а дехто й надалі примножує успіхи свого наставника: А. І. Довганич, М. І. Голуб, І. Ю. Кавка, І. М. Станкович, В. І. Деяк та інші.

 

Томаш Іванович Орбан як керівник завжди і для всіх був простим і доступним. Біля його приймальні ніколи не скупчувались відвідувачі, навіть у "гарячі кадрові" серпневі дні. Стиль керівництва й оцінка для підлеглих: професіоналізм, вимогливість, доброзичливість, доброчинність і повага.

 

Народна мудрість його батьків із мукачівським корінням, передана в спадок своєму синові, надала йому сили і снаги "бути серед своїх" і на Хустщині, де його поважають і шанують.

 

У батьківському домі, згадує Томаш Іванович, завжди шанувались народні звичаї й обряди, коляди і щедрування, народна пісня, яку він безмежно любить, яку добре знає і навіть награє на губній гармошці, подарованій колегами з Німеччини під час поїздки в цю європейську країну. Він – один із ініціаторів активної роботи хорової капели вчителів, котра впродовж тривалого часу несе національні та світові класичні музичні надбання до широкого кола слухачів.

 

Після виходу на пенсію Томаш Іванович два роки був заступником голови райкому профспілки працівників освіти Хустського району. В 90-ті роки минулого століття, коли значна частина колег-пенсіонерів опинилася за межею бідності, він створює фонд матеріальної допомоги, щоб хоч якось підтримати своїх колишніх колег.

 

Здолані вершини освітянських верховин на Хустщині будівничий Томаш Іванович Орбан розділяє з вірною дружиною – Марією Михайлівною, педагогом за освітою та доброю берегинею родинного дому, матір'ю двох дітей, сина Володимира та доньки Ольги.

 

Утіхою ветеранів педагогічної ниви є внучки Ярослава, Ольга та правнук Андрійко. Розростається родинне дерево Орбанів і на Хустщині, розширюючи і примножуючи добрі справи на Срібній Землі. А мудре і виважене слово Томаша Івановича завжди стає в пригоді його люду, колегам, знайомим. Тому дорога до його дому не заростає...

 

Хай Бог і надалі надає йому животворної сили, примножує мудрість "пістряловському мукачівцю" та Почесному громадянину Хуста.

 

В. АНДРІЙЦЬО, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри суспільних дисциплін Карпатського інституту підприємництва університету "Україна"

Митрополит Андрей Шептицький

zakarpattya20090531074020Василь ПАГИРЯ

Краєзнавець, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, автор багатьох пісень. Старійшина літературного корпусу Бойківщини. В його творчому доробку – 73 книги, понад 1400 публіцистичних статей, нарисів, рецензій, відгуків. Підняв із забуття понад 300 імен маловідомих і призабутих культурних діячів Закарпаття. Співпрацює з багатьма зарубіжними, республіканськими, обласними, районними виданнями.

 

В молодості був актором "Руського народного театру" в м. Ужгороді. Як "неблагонадійного" в 1944 році фашисти заарештували і до кінця війни утримували в концентраційних таборах Данії.

 

Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у лісопромисловій галузі, райспоживспілці Закарпаття. Нагороджений багатьма медалями, дипломами, грамотами.

 

Член редколегії журналу "Бойки". Лауреат Літературно-мистецької премії ім. Василя Гренджі-Донського. Почесний громадянин м. Мукачева. Почесний член Товариств ім. Юрія Гуци-Венеліна, ім. Шандора Петефі, "Просвіта". Нагороджений Дипломом "Визнання творчих заслуг фольклорно-етнографічного конкурсу "Бойківський світ" ім. о. Михайла Зубрицького (2007). Достойник "Золотого фонду Бойківщини".

 

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

ArticleFiles 45451 SheptytskyyУ розпал Другої світової війни відійшов у вічність на Свято-Юрській Горі у Львові на 80-му році життя один із найвизначніших світочів української історії митрополит Андрей Шептицький.

 

У сучасній церковній історії митрополит Андрей Шептицький займає почесне місце як особа, яка була своєрідним мостом між Західною і Східною Церквами християнського світу. Його мрією було об'єднання обох християнських Церков, якій він присвятив все своє життя. Хуртовина, яка шаліла над світом, не дозволила йому це здійснити.

 

Митрополит Андрей Шептицький походить з прадавньої української графської родини, яка дала цілий ряд церковних діячів, а саме: Варлаама Шептицького − єпископа у Львові, Атанасія Шептицького – єпископа і митрополита у Перемишлі, Лева Шептицького – митрополита, який завершив будівництво собору св. Юра у Львові, де в підземеллі спочив і митрополит Андрей Шептицький.

 

Митрополит Андрей Шептицький – у метриці Роман-Марія-Александр – прийшов на світ 29 липня 1865 року в селі Прилбичах Яворівського повіту, на Галичині. Його батько, граф Іван Шептицький, був власником Прилбич і довгі роки маршалком Яворівської повітової ради та послом до Галицького сейму. Мати, графиня Софія, була донькою графа Александра Фредра, визначного польського письменника першої половини XIXстоліття. Українська культурна традиція допомогла молодому Роману Шептицькому повернутися до віри і національності своїх предків.

 

Навчався Роман в польських гімназіях у Львові і Кракові. У Краківському університеті в 1887 році був поіменований доктором права. Та його не приваблювала урядова кар'єра, і він подався до Києва, де зустрівся з відомим професором Володимиром Антоновичем, який привив йому любов до української культури. Він оглянув церкви, музеї, галереї Києва, зустрів російського філософа Володимира Соловйова і став прихильником об'єднання Східної Церкви з Римом, перейшовши на католицтво. Побував в Італії, де знайомився із сакральним мистецтвом. В 1913 році став засновником Національного музею у Львові – найбагатшого в Україні своїми експонатами.

 

Д-р Роман Шептицький поміняв 1888 року адвокатську кар'єру на монастирські мури. В монастирі оо. Василіян у Добромилі після закінчення новіціяту склав чернечі обіти і одержав ім'я Андрей. Присвятив себе богословським і філософським студіям у Кракові, здобув ступінь доктора теології і філософії. Мав здібності до вивчення мов. Крім грецької, латинської, староєврейської, вивчив досконало німецьку, англійську, французьку та італійську. Добре знав слов'янські мови. Досконале знання європейських мов використовував у своїх працях. Рукоположений на ієромонаха в 1892 році, став провідником новіціяту, вчителем грецької та інших мов, заступником ігумена і настоятелем монастирської церкви в Добромилі. У 1896 році – ігумен. Згодом призначається ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові.

 

З 1897 року Андрей Шептицький став видавати у Львові релігійний місячник для народу "Місіонар", заснував друкарню і видавництво оо. Василіян у Жовкві. Він відвідав і Закарпаття, побував на Чернечій горі в Мукачеві, а також зустрівся в Ужгороді з греко-католицьким єпископом.

 

Коли 1898 року у Станіславі помер єпископ Юліян Кулійовський, на його місце єпископом 1899 року було хіротонізовано Андрея Шептицького. Та через рік Станіславського єпископа Андрея Шептицького було обрано галицьким митрополитом, львівським архієпископом і єпископом Кам'янець-Подільська.

 

Митрополит Андрей Шептицький з 1901-го і до розвалу Австро-Угорської імперії 1918 року був депутатом від українських громадян Галичини до парламенту у Відні. Після розпаду імперії став членом Національної Ради у Львові Західно-Української Народної Республіки, заснував Богословську академію з двома факультетами: філософським і теологічним. Був членом Науково-богословського товариства, дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, почесним членом Товариств "Просвіта" і "Рідна школа".

 

У вересні 1914 року російською царською владою А. Шептицький був заарештований і вивезений в монастирську тюрму в м. Суздаль, потім в м. Курськ, звідки аж у вересні 1917 року повернувся до Львова.

 

Як Митрополит, в 1921 році виїхав на канонічну візитацію українських греко-католицьких парафій у Канаду і Сполучені Штати Америки, а звідти в Південну Америку – в Бразилію й Аргентину. Два роки за океаном А. Шептицький був вчителем священиків-емігрантів. Повертаючись на батьківщину, польська влада тримала його як в'язня в Познані за його український патріотизм.

 

Митрополит Андрей Шептицький був церковним реформатором, прямуючи до зближення і об'єднання роз'єднаних Церков – православної і греко-католицької. Він мріяв про єдину Помісну Церкву.

 

Відступаючи в 1915 році з Галичини, російські царські війська вивезли значну частину православного населення Холмщини і Підляшшя. Польська влада позакривала православні церкви, деякі передала римо-католикам, а деякі зовсім знищила. Якщо в 1914 році там було 389 православних церков, то на 1 вересня 1939 року залишилась усього 51 церква. Поляки виносили з церков ікони, книги, ризи та іншу церковну утвар і спалювали. Оце і призвело потім до того, що між українцями і поляками виникла ворожнеча, що спричинала міжнаціональні війни.

 

Митрополит Андрей Шептицький в серпні 1938 року надіслав польському уряду свій протест. У своєму посланні він писав: "Православна Церква покрита жалобою, населення обурене. Вороги Вселенської Церкви провели диявольську роботу. Ми, греко-католики, боляче відчуваємо терпіння наших братів-православних, протестуємо проти такого свавілля і просимо Всевишнього рятувати наших братів Святої Вселенської Церкви від безбожних ворогів..."

 

Це послання на першій сторінці газети "Діло" польська цензура конфіскувала. Та воно розійшлося нелегальним відбитком, і православний митрополит Діонісій надіслав Андрею Шептицькому листа з щирою подякою за мужній виступ в обороні Православної Церкви.

 

Під час трирічної німецької окупації Галичини (1941−1944) греко-католицька церква не користувалася якоюсь привілегією. Німці не дозволили відновити українські товариства "Просвіта", Наукове товариство імені Т. Шевченка, "Рідну школу" та інші, українську пресу і видавництва, які підтримував матеріально Митрополит.

 

Незрозумілою і страшною для нього була братовбивча боротьба між українцями галицького підпілля двох груп ОУН – Степана Бандери й Андрія Мельника. Тривала війна між українцями і поляками на Волині і Холмщині, шо на руку було німецьким окупантам. Митрополита і весь єпископат спонукали всі ті обставини оголосити Пастирське послання в листопаді 1943 року до духівництва і вірних щодо припинення цієї боротьби.

 

Митрополит Андрей Шептицький протестував до німецької окупаційної влади щодо вивезення і вбивства єврейського населення Галичини. Він надавав багатьом євреям захист в своїх апартаментах. Фізичне знищення євреїв вважав найбільшим злочином і ганьбою суспільства, за що німці мусять відпокутувати. Він заборонив українській поліції брати участь в екзекуціях, про що повідомив Гітлера.

 

Такий великий авторитет у світі митрополита Андрея Шептицького став для окупантів підставою для розправи над ним.

 

1 листопада 1944 року дзвони Свято-Юрського собору у Львові рознесли сумну звістку: митрополит Андрей Шептицький помер. Нестерпно важко було українській громаді м. Львова змиритися з думкою, що вже нема любимого Митрополита, який в найтяжчі хвилини мав відвагу стати в обороні їхніх прав. У перші роки окупації більшовиками Галичини (1939−1941рр.) він боровся з ними проти переслідування духівництва, та коли рознеслася звістка про його смерть, більшовики поводилися обережніше і вирішили застосувати його величезний авторитет для своїх задумів. З цією метою оголосили в пресі про похорон Митрополита за державний кошт. У день похорону 5 листопада з'явився у Львові сам голова совнаркому з Києва Микита Хрущов із вінком від Сталіна.

 

Слід згадати, що в 1939 році, в перший прихід більшовиків до Галичини, вони вбили брата иитрополита –Льва Шептицького і викинули з гробівця у Прилбичах батьків. Тепер вони почали загравати на українських національних і релігійних почуттях. На похороні один більшовицький діяч виголосив промову, в якій назвав митрополита Андрея Шептицького найбільшим українцем після Т. Шевченка, картав тих українців, які емігрували, рятуючи себе. Привезли на похорон 30 єпископів з України і Росії. Подвір'я архікатедрального храму св. Юра, велика площа Львова і майже все місто слухали по мікрофону Богослужіння і похоронні пісні.

 

Польський римо-католицький єпископат із духовенством, а також вірменське духівники взяли участь у похороні митрополита. Були тут і церковні достойники православної Церкви з Москви.

 

Замовкли церковні похоронні дзвони, розвіявся кадильний дим. Душа митрополита відійшла до Бога, якому він вірно служив усе своє життя. Пам'ять про нього та його діяльність перейшла на вічні сторінки історії українського народу.

 

Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року розпочалося переслідування духівництва греко-католицької Церкви. Було заарештовано наступника митрополита Йосифа Сліпого, вікарного єпископа Микиту Будку та апостольського адміністратора для вірних східного обряду єпископа Миколая Чарнецького, Станіславського єпископа Григорія Хомишина та його вікарного єпископа Івана Лятишевського. Арештованих засудили і вивезли в сибірські табори. В Берліні заарештовано апостольського адміністратора Петра Вергуна, а на Закарпатті вбито єпископа Теодора Ромжу та багатьох єпископів у Чехословаччині, Югославії.

 

Чи може спокійною бути душа митрополита Андрея Шептицького, відпочиваючи після невтомної праці під склепінням храму св. Юра?

 

У монографії д-ра Степана Барана "Митрополит Андрей Шептицький", виданій у 1947 році у Мюнхені, автор у вступному слові розповідає про життєвий шлях митрополита, особисті зустрічі у Львові і їхню співпрацю. Така перша зустріч відбулася ще в 1898 році з ченцем-василіянином, а остання – у грудні 1941 року. Більш ніж сорокарічна дружба лягла в основу цієї монографії про митрополита. Тут подано й листування митрополита з визначними православними ієрархами, опубліковані його промова 28 лютого 1918 року в Палаті Духовної Ради у Відні, виступи в австрійському парламенті і польському сеймі, а також фотографії з життя митрополита.

 

Митрополит Андрей Шептицький залишиться живим назавжди – визначною особистістю як на сторінках історії греко-католицької Церкви, так і всього українського народу.

 

Василь Пагиря

Цей день в історії (2 вересня)

2WpcXfowvIM1811 - народився Іван Вагилевич, український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч.  Був одним із зачинателів нової української літератури в Галичині; разом із Маркіяном Шашкевичем та Яковом Головацьким організував "Руську трійцю".

1885 (- ?) – нар. Володимир Байвенко, підполковник Армії УНР.

 

1908 - народився Валентин Глушко, український радянський вчений у галузі ракетно-космічної техніки, основоположник вітчизняного рідинного ракетного двигунобудування. Генеральний конструктор багаторазового ракетно-космічного комплексу "Енергія-Буран". Також під його керівництвом була створена орбітальна станція "Мир".  Уродженець Одеси.

 

1916 - найбільш кривава фаза боїв українських січових стрільців із російськими військами за гору Лисоню під Бережанами (2-4 вересня УСС втратили вбитими 81 чол., 293 поранено, 289 потрапили у полон). Загалом у ході серпневих та вересневих боїв за Лисоню полк УСС втратив понад 1 тис. бійців убитими, пораненими й полоненими, внаслідок чого він фактично припинив своє існування як бойова одиниця (на фото).

 

1996 - в Україні в обіг впроваджена нова валюта - гривня. Грошова реформа тривала з 2 по 16 вересня. Обмін відбувався у співвідношенні 1 гривня за 100 000 купоно-карбованців. Одночасно відбулося зменшення у тій самій пропорції всіх цінових показників та грошової маси.

Колишній комсомолець - провідний пропагандист УПА

x 22b11a5cПозичанюк Йосип Іванович (1913, с.Дашів Липовецького повіту Київської губ. (тепер Іллінецького р-ну Вінницької обл.). - 22.12.1944, Юшківський ліс поблизу с. Дев’ятники Новострілищанського (тепер Жидачівського) р-ну Львівської області). – підполковник-політвиховник УПА. Редактор підпільних видань ОУН і УПА, ідеолог і пропагандист визвольного руху. 


Псевдо: псевд. «Шаблюк», «Шугай», «Стожар», «Євшан», «Назар Чубенко», «Улас Чубенко», "Устим", "Рубайгада", "Д. Шахай".

 

Навчався на літературно-мовному ф-ті Ніжинського ін-ту соціального виховання (дата вступу – 1931 р.). Працював у редакції газети «Комсомолець України» (Київ). У 1939 П. був скерований ЦК ЛКСМУ на редакційну роботу у Львів. У 1941 р. долучився до ОУН(б) через Ю.Стефаника (сина класика української літератури). Став одним з визначних членів українського національно-визвольного руху 1940-х рр. 

 

Був призначений на посаду державного секретаря Міністерства інформації і пропагнади в УДП. У серпні 1941 входив до особливої похідної групи під керівництвом Д. Мирона і В.Кука, що мала проголосити Акт відновлення Української держави в Києві (майже вся заарештована гітлерівцями 31.08.1941). В'язень німецької тюрми у Львові, згодом у Кракові (1941-1942). За ін. даними був висланий на примусову працю до Німеччини. Учасник 3 Надзвичайного Великого Збору ОУН (серпень 1943 р.). Член Головної Ради ОУН. 

 

У березні 1944 р. брав участь у конференції ОУН в с. Сороки (передмістя Львова), де було схвалено створення УГВР. 12-16.05.1944 р. брав участь у вишкільно-політичній конференції в с. Ятвяги Новострілищанського р-ну Дрогобицької обл., на якій виступив із доповіддю «Практичні завдання пропаганди». В липні 1944 брав участь у роботі 1-го Великого збору Української Головної Визвольної Ради. 

 

15.07.1944 обраний членом Генерального секретаріату УГВР, керівником бюро інформації УГВР. Редагував повстанські газети «За Україну» і «За Українську державу», «За самостійну Україн», «Ідея і чин».

 

Загинув у бою із підрозділом ВВ НКВС (300 чол.) в. Юшківському лісі біля с. Дев’ятники разом із К.Цмоцем («Модестом») Б.Вільшинським («Орлом») і ще невідомим підпільником. Похований у братській могилі в с. Юшківці.

 

П. автор багатьох новел («Гуляйпільські хлопці», «В житі», «Зелений шум» та ін.), антирадянських статей і гумористичних творів, що друкувалися в підпільних та еміграційних виданнях. Автор «Зверненя до українських повстанців» , «Листа до радянського уряду», «Звернення до червоноармійців 1-го Українського фронту», «Ставлення УПА до російського народу» та ін. Був знайомий з відомим письменником Іваном Багряним, якого залучив до діяльності в Головному осередку пропагнади ОУН(б).

В Ужгороді представили репринтне видання однієї з найстаріших рукописних книг краю

620 серпня в Ужгородському замку відбулася презентація репринтного видання однієї з найстаріших рукописних пам'яток та паперових книг Закарпаття й України – Королевського Євангелія.

 

Датоване 1401-им роком, Євангеліє добряче зруйноване часом і потребує реставрації. Як розповів Василь Шеба, директор Закарпатського обласного краєзнавчого музею (де і зберігається пам'ятка), спроби "оживити" унікальну книгу спільно з Національним науково-дослідним реставраційним центром планувались давно. Нарешті в лютому 2014-го року рукопис уже доправляли до Києва, проте, в зв'язку з буремними подіями в столиці, книгу довелось буквально "зняти з потяга", щоб уберегти від можливих ризиків. Утім, науковці сподіваються, що задумане таки дійде до здійснення найближчим часом.

 

Наразі ж Євангеліє реставроване в репринтному виданні. До його підготовки та виконання задіяли чималий колектив фахівців із Закарпатського художнього інституту, Закарпатського обласного краєзнавчого музею, НАН України, Української академії друкарства, УжНУ. Надруковано репринтне видання за підтримки управління культури Закарпатської ОДА.

 

Цінне Королевське Євангеліє як історичний документ (про це йшлося у виступі завідувача відділенням археології Закарпатського обласного краєзнавчого музею Йосипа Кобаля), а також як оригінальний художній витвір. Як розповіла завідувач кафедри дизайну Закарпатського художнього інституту Одарка Долгош, робота над цим складним і водночас захопливим проектом тривала понад 4 роки. "На сторінках рукопису ми натрапили на унікальне оздоблення у рідкісному нововізантійському стилі. З неабиякою відповідальністю та увагою до найменших деталей ми намагались відтворити весь книжковий блок Євангелія".

 

Над обкладинкою ж працювали в Українській академії друкарства. Зрештою, два примірники репринтного видання вийшли друком під різними палітурками – у візантійському та готичному стилях. Один примірник зберігатиметься на кафедрі дизайну ЗХІ, другий – у Закарпатському обласному краєзнавчому музеї.

 

Задум тиражувати пам'ятку виник із прагнення зробити Євангеліє більш доступним як для досліджень, так і для експонування книги на спеціалізованих виставках. Цьому посприяє і продовження проекту – факсимільне видання Євангелія (доповнене науковими розвідками) початковим накладом 100 примірників, заплановане до кінця року, – повідомив начальник управління культури Закарпатської ОДА Юрій Глеба. Значну частину тиражу розподілять між спеціалізованими навчальними закладами та бібліотечними установами.

 

Управління культури Закарпатської ОДА

18 серпня 1941 року радянські війська підірвали ДніпроГЕС

XqNOhYzUm5Y1941 - радянські війська підірвали греблю Дніпрогесу. Побоюючись швидкого наступу німецької армії, співробітники НКВС заклали 20 тонн толу, вибух якого зруйнував частину греблі завдовжки 165 метрів, викликавши 20-метрову хвилю.

 

Хвиля змила прибережну міську смугу, плавні Хортиці і дійшла до сусідніх міст - Марганця та Нікополя.

 

У зв'язку з тим, що радянське командування не попередило городян і військових про небезпеку, загинули, за приблизними даними, більше 100 тисяч осіб.

 

Так, німецьке командування оцінювало свої втрати в живій силі в 1500 чоловік. З боку радянських військ втрати склали приблизно 20 тисяч червоноармійців і близько 80 тисяч місцевих мешканців та біженців з інших регіонів


Під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу». Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля у 30 метрів заввишки горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська влада приховувала це, міська влада Запоріжжя, очевидно, також не у захваті від всієї правди тієї трагедії. 

 

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.

 

Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський. Про майбутній вибух підривники, що виконували спецзавдання, не повідомили ані місцеве населення, ані військове керівництво.

 

Свідків тієї трагедії майже не залишилось. Чотири роки тому корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став червоним від крові людей та тварин.

 

«І крики були, й спасайте, й рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго він там просиде?!» – згадує Олексій Доценко.

 

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн якісної вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви. Але час початку операції підривники взяли на себе і прорахувались. Війська «Вермахту» навіть і не збирались захоплювати Запоріжжя, до якого вони увійшли на два місяці пізніше. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

 

«Насправді, Епова і людей, які були під його керівництвом, хвилювало не стільки те, що нацисти захоплять Запоріжжя, скільки те, що він не виконає наказ Сталіна. Що, раптом, хтось прибіжить, захопить той «Дніпрогес», він не встигне добігти до того важеля. «Дніпрогес» не буде підірваний і він не виконає наказу Сталіна», – каже історик.

Перша каналізація в Ужгороді з’явилася у 1799 році

1439129143 uzhgorod

1. У часи Чехословацької республіки в Ужгороді, а це 1930 – 1932 роки, була збудована водопровідна мережа загальною протяжністю 40 кілометрів, до якої було підключено 833 будинки.

 

2. Перша каналізація в місті була споруджена в 1799 році, стоки з якої виводилися у річку Уж.

 

3. Цього року ужгородський Водоканал святкує 70 років. Рішенням Народного Комітету Ужгорода від 27 червня 1945 року було створено підприємство водопроводу і каналізації міста.

 

4. Протяжність мереж водопроводу на сьогоднішній час складає майже 300 кілометрів, а каналізації -- трохи більше 200 кілометрів, для порівняння у 1945 році ці показники були 45 км та 30 км відповідно.

 

5. Реалізація води з 600 метрів кубічних у 1945 році зросла до 5,5 мільйонів метрів кубічних.

 

6. Водозабір «Минай» нараховує 22 свердловини та 9 підвищувальних насосних станцій.

 

7. Саме 2015 рік має стати історичним для водопостачання в Ужгород -- за кілька місяців КП «Водоканал» планує повністю відмовитися від постачання води за графіком.

 

Джерело: 7dniv.info

Цього дня 7 років тому почалась російсько-грузинська війна

3dM5mFbyIscЦього дня 8 серпня 2008 року Росія напала на Грузію. В результаті цілеспрямованих нападів російсько-окупаційних військ на грузинські цивільні об'єкти, бомбардування Росією житлових будинків у Горі та Поті та міжнародного аеропорту Тбілісі більше ніж 118 000 людей опинилися біженцями. Точна кількість загиблих серед мирного населення та військових невідома і досі. Частина території незалежної Грузії і досі залишається окупованою терористами та російськими військами, що їх підтримують.

 

І сьогодні, коли рашистський чобіт топче українську землю, грузинські брати пліч-о-пліч з нашими Героями захищають територію України від скаженого сусіда.

 

Дяка вам, грузини, шана і наші щирі співчуття з нагоди цієї трагічної річниці...

 

32qLCES6 Jk

 

AORIPPiX0JY

 

AyldR0WyDo0

 

P15ONrdXLdg

Корінні народи Російської Федерації позбавили права на власну історію свого етнічного та національного походження

330x220 718660Маразм поглиблюється, безповоротно... Тепер корінні народи (етноси) Російської Федерації, завдячуючи президенту Московії Володимиру Путіну і Московському патріарху Кирилу Гундяєву, головним провідникам ординсько-імперської ідеології "русского мира", позбавленні права на історію свого етнічного та національного походження, не говорячи про позбавлення права на правдиву історію свого державного і церковного будівництва, які у них відібрали раніше, ще за правління династії німецьких царів-імператорів Романових та всемогутньої КПРС... Ай да молодець Володя Путін.

 

Президент Росії Володимир Путін в день пам'яті святого рівноапостольного великого князя Володимира заявив, що той "поклав початок створенню єдиної російської нації".

 

Як передає ТАРС, на прийомі в Кремлі Путін заявив, що князь Володимир "фактично проклав дорогу до будівництва сильної централізованої Російської держави".

 

Російський президент також стверджує, що прозорливість князя Володимира "послужила витоком створення Росії як унікального держави, він будував країну на любові заради Батьківщини".

"Країна будувалася на серйозних духовних роздумах князя Володимира, на прагненні до створення єдиного початку, здатного об'єднати народи Русі і об'єднати розрізнені землі. Він припинив міжусобицю і здолав зовнішнього ворога", - сказав Путін, не уточнивши, що за часів князя Володимира самої Москви ще не існувало, а на її території жили окремі племена.

 

Крім того, Путін повідомив, що духовні витоки і досі живлять братські слов'янські народи Росії, України та Білорусі.

Як повідомляв "Обозреватель", в Росії студенти присвятили Путіну пісню до дня Хрещення Русі.

 

Джерело: Обозреватель

us1

Популярні новини

9 грудня, Преосвященніший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальн...
Із 1 по 10 грудня на Закарпатті очікується холодна, волога і хмарна погода з опадами. Найскладніші умови – в гірській частин...
Продовжуються роботи з капітального ремонту тротуару на проспекті Свободи в Ужгороді – від повороту до обласної лікарні і до...
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS