Велика Копаня. Історія та сучасність унікального села на Закарпатті

2314axzСело розташоване на Притисянській рівнині за 12 км на схід від районного центру і за 4 км від найближчої залізничної станції Велика Копаня на лінії Королево – Хуст.

Великий майстер української художньої прози

gGK y0e3hPk25 листопада народився Іван Нечуй-Левицький - відомий український прозаїк, перекладач, етнограф-фольклорист, лінгвіст та письменник.

Століття тому Закарпаття втратило свою Атлантиду

724У Солотвині вода накрила собою не тільки підземні шахти, а й встановлені там обеліски. У солотвинських озерах потонула й частина історії цього регіону та його шахт, пише ProZak Крім грандіозних розмірів шахт, фото яких публікували дещо раніше, у підземеллі солекопалень був соляний обеліск, висотою 74 метри. Він знаходився під склепінням шахти Куніґунда в Солотвині і називався Великою соляною пірамідою. Так він виглядав на літографії 1896 року з газети «Vasárnapi ujság»: «Шахта Куніґунда — одна з найвідоміших і найбільших соляних копалень Солотвина.

«ТАМ, ДЕ ЕҐАНА ТІНЬ...»

32412ddfzczcКраю

з тілом покраяним

і омитим ропою

звівся ти в височінь

смолоскипів рукою

там де Еґана тінь ще встає наостанку

перед вистрілом ранку

 

Ці рядки великий друг Верховини чеський поет Ярослав Затлоукал написав у 1936 році. Очевидно, в нашому краї тоді ще пам'ятали Едмунда Еґана, емісара угорського уряду часів Австро-Угорщини, що мав з'ясувати причини тяжкого економічного становища верховинців, але зачепив інтереси тих, кому на людських бідах добре велося. Зрештою, тоді про Еґана закарпатцям нагадував хрест-пам'ятник на місці вбивства за селом Барвінок з українським та угорським написами. Текст зберігся у брошурі Е. Еґана, опублікованій по його смерті перевиданій за часів Чехословаччини на Закарпатті з передмовою видатного українського вченого Володимира Гнатюка.

 

БРАЩАЙКИ

MihayloПочаток ХХ століття нічого доброго для Закарпаття не віщував. Безземелля, еміграція, мадяризація – такими були символи часу для більшості мешканців нашого краю. Це там, за морем, електричне освітлення, автомобіль, земля, перші літаки.

 

 

 

 

 

 

 

 

Цей день в Історії

 SP6IJ9VDCI12жовтня 1917 року - міноносець Чорноморського флоту Російської імперії - «Завидний», першим серед кораблів Чорноморського флоту підняв український прапор та відмовився його спускати. В той же день по всіх газетах був опублікований маніфест команди есмінця.

"Ми, українці ескадрового міноносця «Завидний», підняли свій національний український прапор на гафелі задля того, щоби показати, що недивлячись на віковий гніт, все-таки живі ще сини нашої славної матері-України, а значить жива та сила, яка повинна відновити права нашої славної, дорогої матері-України." (Скорочено)

Звідки взявся «Русский мир»?

1 CremlУже понад рік українці на власній шкурі відчувають «братську любов» північних сусідів, що принесла війну, смерть, розруху, сльози та нещастя майже у кожну сім’ю. Більше року Україна протистоїть потужній геополітичній силі та намагається вижити в такій комбінації «великої шахівниці», де навіть пішаку-українцю місця вже немає. А назва цій геополітичній силі чи пак безсиллю, безжальній комбінації маленького лідера великої держави – «Русский мир», в якому миру місця по суті нема. В цій статті ми спробуємо розібратися, звідки ж узявся цей пресловутий «Русский мир», із чиїх трудів зачиналась ця політична «гідра», яка вилилася в цілий концепт існування найбільшої країни світу, в фактичний зміст буття цілих народів і мету їхнього існування.

 

Росія протягом тривалого часу залишалася на периферії світових цивілізаційних процесів. Ця природна відстороненість, окремішність і самобутність стали причиною становлення характерного суспільного ладу. Простір усамітненої спільноти, відірваної від усього світу, знаходив своє вираження в різних міфологемах на різних історичних етапах становлення російської державності та специфічних архетипів російської суспільно-політичної культури, типу патерналістських ідей месіанства та інших прихованих знаків імперіалістичних устремлінь.

 

Внутрішнім виявом такого становища стали консервація суспільного ладу, стагнація цивілізаційного прогресу, відсутність зрушень у соціумі та загалом відсталість від іншого світу. Час від часу Російська імперія, «прорубуючи вікна в Європу», прагнула наздогнати чи навіть перегнати західний світ, із яким вона вимушено стала сусідом. Але знову і знову поверталася до традиціоналізму, пояснюючи це тим, що має свій «особливий шлях» суспільного розвитку.

 

Схожі ідеї та міфологеми завжди були затребуваними в різних імперіях, особливо на первинних етапах їхнього становлення і розвитку. Саме тому вони формувалися в сферах сакрального буття, оскільки об’єднували етноси й народи на основі релігійного світогляду та завдяки ньому легітимізовували центральну владу, вимагали покори через майже фанатичну віру й відданість. Тому аж ніяк не дивно, що виходячи з політичної думки Стародавнього світу та епохи Середньовіччя, в світі могла функціонувати лише одна імперія. Таке політичне переконання неабиякого значення набуло і в християнському Римі.

 

Але після падіння Західної Римської імперії Рим не міг більше претендувати на роль центру християнського світу, тим більше, що він уже давно не був столицею імперії. На східних теренах постав Другий Рим – Константинополь, заснований імператором Константином, як нова християнська столиця світу. Тому саме Візантійська імперія, яг переконував патріарх Фотій, мусила дбати про весь християнський світ до другого пришестя Христа. Але 1453 р. Константинополь упав під ударами турків-османів, а тому колись могутня імперія перестала існувати. Багато ідеологів Візантійської імперії та православ’я емігрувало до Москви як нової столиці східного християнства.

 

Ураховуючи історичні обставини, молоде Московське князівство залишилося єдиною православною державою. Це стало причиною виникнення ідей духовної першості Москви серед іншого православного світу. Ідея визрівала, і в 1492 р. Московський митрополит Зосима переконує, що тисячоліття бере початок із «нового царя Костянтина» і «нового Риму». Символічним стає той факт, що митрополит відразу оголошує московського царя Івана ІІІ за нащадка візантійських василевсів, а Москву називає наступницею Константинополя, тобто «Третім Римом». Це стає початком для становлення ідей Третього Риму. Фактично вищі московські духівники в особі митрополита Зосими створюють для Московської держави нову національну ідею – відродження священної християнської імперії, а правителям цих земель – право проведення будь-якої політики, направленої на «об’єднання» всіх православних в нову соборну імперію, що продовжить традиції двох попередніх.

 

Filofey

Класичне ж формулювання цієї концепції пішло від псковського ченця Єлеазарського монастиря Філофея. Він відчував вимоги часу посттатарської Русі. А вимоги були такі, що для зміцнення молодої та нестабільної держави, території якої пролягали на крайньому сході Європи, потрібно було об’єднати народ цієї країни, наповнити існування їхньої держави певним змістом. За допомогою християнської містики та традиційних канонів, мислитель переконував правителів і бояр у їхній винятковості, харизматичності та боговибраності. Загалом, основною метою народженого культу сакралізації держави, царя, країни було забезпечення стабільності та легітимації будь-якого внутрішнього та зовнішнього експансіонізму. Фактично був вибраний єдиний ефективний засіб управління народом – церква, оскільки іншого більш серйозного та беззаперечного авторитету ніякий інший соціальний інститут не мав.

 

І все ж таки ця ідея набуває офіційного статусу аж у 1589 році. Таким чином, із концепції «Москва – Третій Рим» випливають есхатологічно-месіанські ідеї з політичним акцентом.

 

У XVII ст. поряд із ідеологемою «Москва – Третій Рим» постала більш популярна в народі ідея «Святої Русі». Ці процеси також ґрунтувалися на історико-політичних причинах і нічого спільного з духовними явищами не мали. Оскільки саме в цей час Москва веде безперервні війни з Річчю Посполитою, яка в своєму складі має більшість земель колишньої Русі, для московських правителів виникає крайня необхідність мобілізації народних мас. Такою мотивацією стає ідея відродження Русі, але вже навколо нової столиці, «Третього Риму» – Москви. В цей час закладається важливий архетип сучасної російської політичної свідомості, а саме ідея вищості серед інших східнослов’янських народностей та правонаступництва Київської Русі. Разом з міфологемою Третього Риму виникає потужний симбіоз ідей, які впевнено закладаються в голови населення і стають по суті стимулом для утвердження в Росії протягом тривалих століть патерналістської, авторитарно-кріпосницької політичної культури.

 

Та все ж справжній «цезаропапізм», тобто втручання мирської влади в релігійну сферу, витворився за часів правління Петра I (1682−1725 рр.). З одного боку, реформи Петра І мали на меті осучаснити Московську державу, направити соціум і державний апарат в русло цивілізаційного прогресу. Це повинно було неминуче похитнути старі ідеї, які мали бути змінені на нові. Але насправді своїми реформами Петро І лише довершив ті процеси, які були розпочаті митрополитом Зосимою, а саме: Московське князівство перетворилось на Російську імперію, цар став імператором та реальним главою церкви, а кордони нової імперії давали їй можливість вже на той час претендувати не тільки на спадщину Київської Русі, але й на роль найбільшої країни світу. Новий цар за прикладом того ж таки імператора Константина заснував власну столицю, так само давши їй своє ім’я – Санкт-Петербург. Третій Рим було перенесено на північ.

 

Як ми бачимо, імперсько-месіанська ідеологема «Москва – Третій Рим», сформульована в XV ст. церковним мислителем, постала на таких визначальних засадах російської життєвості і духовності, як православність, самодержавність, експансіонізм, месіанізм. Саме вона стала ідейною передумовою для становлення інших месіаністичних концепцій, які в пізні періоди часу були формулами консервації суспільного ладу, виправданням так званого особливого шляху, а звідси − постійного відставання від цивілізованого світу в економічній, політичній, соціально-культурній сферах. Саме міфологема «Москва – Третій Рим» стала визначальною для подальшого розвитку Московської держави, Російської імперії, і, як не дивно, сучасної Російської Федерації.

 

Хоча з початку правління Петра І та його намагання «прорубати вікно в Європу» ідеї типу «Москва – Третій Рим» похитнулися і не сприймалися так категорично сакрально як раніше, Росія часів Петра І та його наступників не відмовилася від ідеї православної імперії як такої. Навпаки, російський правитель після скасування патріархії та створення Синоду став повноправним главою Церкви, а Московське царство з 1721 р. стало Російською імперією. Тобто татарський титул «цар» був змінений на європейський «імператор», що ще більше відповідало візантійській традиції.

 

Із цього самого моменту московський народ став «великоросійським», а звідси − підкорені русини (українці) стали «малоросами». Тобто паралельно йде й міфологізація колишньої московської держави як історичної спадкоємиці Київської Русі.

 

Наступники Петра «Великого» саме під приводом як історичного возз’єднання всіх православних слов’ян під куполом Російської імперії, так і відвоювання колишнього Другого Риму – Константинополя та звільнення всіх православних від турецького гноблення вестимуть безкінечні війни проти Османської імперії у XVIII−XIX ст.

 

Однак, незважаючи на все, Російська імперія як політична система на тлі інших європейських держав була цивілізаційним анахронізмом. Нестримне зростання Російської держави, яка поступово ставала все більш вибухонебезпечним «конгломератом» етносів, конфесій, історико-географічних регіонів, господарських систем, соціальних шарів і культурних світів, було наслідком цілеспрямованої діяльності російської влади, яка намагалася зберегти, з одного боку, найбільш одіозні підвалини абсолютизму, а з іншого – підтримувати курс на розширення геополітичної експансії.

 

Насправді, будь-які спроби у строкатому, різношерстому, багатонаціональному соціуму знайти і найголовніше – раціонально осмислити певні національні ідеї, що стали б об’єднавчим для нього, були вкрай складними.

 

Після повстання декабристів у грудні 1825 р. відчувалася жорстка потреба у легітимації й консервації існуючого суспільного ладу.

 

Саме для цього призначалась цивілізаційна тріада імперської ідеології – «православ’я, самодержавство, народність» – яка була сформульована в 30-ті роки ХІХ ст. міністром народної освіти Росії С. Уваровим.

 

 

 

На думку С. Уварова, православ’я є основою життя росіян, тим змістом, що наповнює їхню ментальність, починаючи від простого кріпака, закінчуючи імператором. Сергій Уваров відзначав, що віра забезпечує кровний зв’язок між поколіннями, наступність традицій, оскільки «без любові до Віри предків народ, як і кожна людина, має загинути…» Міністр попереджав, що без підтримки релігії з боку держави, яку одноосібно уособлював імператор, її позиції в головах росіян можуть послабитися, що дасть можливість проникнути в російське суспільство негативних ідей Заходу – свободи, рівності, братерства. Уваров особливо підкреслює, що саме православ’я є захистом Росії від проникнення небезпечних для російського самодержавства доктрин.

 

Самодержавство, за Уваровим, являє собою головну умову існування Росії, це фундамент, на якому тримається вся Російська держава. В Росії самодержавство виконує історичну роль інтеграційного та мобілізаційного чинника. Саме необмежений у своїй владі правитель – цар, імператор є запорукою непохитної стабільності держави. Тут автор концепції продовжує місію, закладену монахом Філофеєм, а саме − переконання правителя у власній його вибраності, месіанстві, особливій ролі у житті країни. Самодержавство в доктрині  Уварова безпосередньо впливало на інші основні принципи, зокрема на народність.

 

Третій принцип Уварівської формули – народність. Він чудово розумів всю складність і багатогранність цього поняття. Сутність поняття народності в концепції Сергія Уварова зводиться до двох складових: російської нації і російської держави, які являють собою дві частини єдиного організму. Єдність народу і держави досягається шляхом спільного багатовікового розвитку. Причому розвиток будь-якої держави, яка подібно людському тілу змінює свій зовнішній вигляд разом із віком, виступає у нього як природний процес, боротися з яким не має сенсу. Однак, при всіх змінах ознак державного ладу, сутність держави має залишатися незмінною.

 

Росія розвивалася й розвиватиметься завдяки своїй народності, спираючись на православну віру та монархію, без повернення до минулого, але й без рішучого руйнування існуючого порядку речей.

 

Саме теорія міністра Уварова стала фундаментом для формування чисто російського варіанту патріотизму. Якщо в Європі поняття патріотизму базувалося навколо ідеї етнічної нації, часто переливалось у ліберальний націоналізм, а в Сполучених Штатах Америки патріотизм вибудовувався на базі політичних цінностей свободи й рівноправ’я, тобто навколо ідеї політичної нації, то в Росії патріотизм являв собою ніщо інше як лояльність до влади. Тобто російський патріотизм був по суті державницьким патріотизмом, а держава була уособленням уряду та панівної ідеології. Тому тривалий час як у Російській імперії, так і в СРСР усіх інакомислячих, дисидентів, нелояльних до режиму клеймували «зрадником народу», оскільки народ – це держава, а держава – це цар (вождь). Це осьовий принцип всієї концепції С. Уварова, який чітко можна прослідкувати і в наш час, у сучасній Російській Федерації.

 

Особливе місце в цій теорії відводилося церкві, релігії, тобто православ’ю. Церква ж по суті ідеологічно обслуговувала потреби царського самодержавства. Через церкву держава намагалася контролювати духовний світ людини. Російська Православна Церква була фактично на побігеньках у самодержавства, відвойовуючи цим самим для себе численні привілеї як державної релігії. Якщо самодержавство підтримувало шовінізм, кріпацтво, то логічно, що і церква за допомогою особливого трактування священних текстів, штампування лояльних владі ідеологів-ченців як своєрідних пропагандистів підтримувала шовінізм, нерівність і їм подібні «християнські» принципи.

 

Але незважаючи на те, що надворі ХХІ ст., російська влада продовжує розвивати вчення про православ’я як основу для модернізації Росії. Хоча форму часів Миколи I «православ’я, самодержавство, народність» змінили для маскування «творчих джерел», але суть залишилась та сама. І тепер називаєте «православ’я» православними цінностями, «народність» замінюєте на російську культуру і мову, а «самодержавство», щоб безпосередньо не замінити на «путінізм», пишете як «особливі політичні традиції». Виходить уже більш сучасний варіант, який стає фундаментом для концепції «Русского мира». Саме тому «Русский мир» не є чимось новим чи незвичайним, адже як концепт він увібрав у себе квінтесенцію всього того, що було придумано ідеологами «особливого шляху» Росії. А насправді, це лише новий механізм легітимізації старого устрою російською владою, її небажання ставати демократичною, а також виправдання олігархізації державного апарату та економічного неблагополуччя більшості населення.

 

Станіслав ДАНКО

17 вересня - річниця першої радянської окупації Західної України

TlFqTRF4hR0Під час першої радянської окупації Західної України, яка почалася сьогодні, 76 років тому, НКВД серед найперших завдань мав знищити український визвольний рух. 

Для того, щоб залякати українців і змусити припинити боротьбу навіть провели показові судові процеси. Це вже не кажучи про арешти без підстав, депортації та повсюдне насильство. 

 

Процеси над ОУНівцями: 

29 жовтня 1940 року - процес над 11 керівниками ОУН у Львові (“Процес першої Крайової екзекутиви”). 10-х засуджено до смертної кари, 1-го - до тривалого ув’язнення.

15-19 січня 1941 року - “Процес 59-ти” над членами ОУН у Львові. 42 оунівці засуджені до смертної кари, 17 - до 10 років каторги й 5 років заслання (згодом жінкам замінили розстріл на 10 років ув’язнення).

7 травня 1941 року - процес над 62 членами ОУН у Дрогобичі. 30 осіб засуджено до смертної кари, 24 - до 10 років таборів, щодо 8-ми продовжено слідство. Згодом 4-м засудженим замінили смертну кару на ув’язнення, 13-м підтвердили 10-річні терміни, а 19 - різні терміни від 7 до 8,5 років.

12-13 травня 1941 року - процес над 39 членами ОУН у Дрогобичі. 22 особи засуджено до смертної кари, 8-х - до 10 років ув’язнення, 4-х - до 5 років тюрми, 5-х - на довічне заслання.

"Пістрялівський мукачівець" – Почесний громадянин м. Хуста

OrbanВін не ходив навшпиньки, не нагинався і не клявся у відданності тому світу, в якому протікала його трудова діяльність. Він не вишукував собі посад і легкого хліба. Він не підбирав високопарних слів, а обходився простою мовою за філософією своїх батьків чіткого розуміння і розмежування добра від зла, будучи відвертим і справедливим, знаходячи підтримку і порозуміння у вищих за себе чиновників, серед яких були не тільки служаки, а й ділові висококваліфіковані фахівці своєї справи, наділені від природи, як і він, мудрістю і повагою до справжніх трударів.

 

Він і надалі серед тих, які вже переступили через свій 80-річний життєвий рубіж, із півстолітнім трудовим стажем, а тепер уже в "пору свого жовтого листя" переповнений оптимізмом, вірою в краще життя своїх дітей, онуків і правнуків.

 

Наша мова про "Відмінника народної освіти УРСР" (1965), володаря медалі "За трудову відзнаку" (1966), "За доблесний труд" (1970), ордена "Трудового Червоного прапора" (1981), Почесної грамоти Президії Верховної Ради УРСР (1987), заслуженого працівника народної освіти України (1994) – Томаша Івановича Орбана.

 

З'явився на світ Томаш Орбан 8 квітня 1933 року в с. Пістрялово Мукачівського району.  В ті часи всіх новонароджених закарпатців реєстрували громадянами Чехословацької Республіки.

 

Сумлінні сільські трударі Іван Юрійович та Ганна Іванівна Орбани, відчувши на собі дух національного відродження і його перспективу для Срібної Землі, назвали новонародженого Томашем – на честь президента ЧСР Т. Масарика, бо той, на їхню думку, був мудрим правителем.

 

Та пізнавати ази букваря Томашу Орбану довелося вже в іншій державі, яка захопила владу на Закарпатті в березні 1939 року. Мабуть, тому він і став істориком, бо в дитячу свідомість вписувались одна за одною бурхливі переміни як політичних, так і адміністративних ситуацій. 1945 року Томаш Орбан дістав третє громадянство нової держави, яка звалася Радянська Україна в складі СРСР. Житття не зупинилося, а розвивалося за незвичним новим сценарієм.

 

Вочевидь, закарпатцям судилося прожити ще 46 років, щоб зрозуміти, що це не та держава, про яку вони мріяли. І вже 1991 року, за два роки до виходу на пенсію, віддавши роботі найкращі роки молодості і зрілості, силу і здоров'я, Томаш Іванович, як і всі закарпатці, постав громадянином незалежної молодої європейської держави – України. Тепер, будучи вже на заслуженому відпочинку, йому є про що згадати, порівняти, зробити висновки і ділитися ними зі своїми близькими, колегами, молоддю. А пройдені роки, часом як стрімкі й уповільнені кінокадри, пливуть і постають перед очима, об'єднуючи в єдину стрічку зіставлення минулого з сучасним і роздуми про майбутнє...

 

...Закінчивши в рідному селі початкову школу, Томаш Орбан подався до Мукачева. Спочатку навчався у середній школі №1, згодом – у СШ №2, де вже на той час було профільне навчання.

1

951 року розпочав свій трудовий педагогічний шлях як учитель початкових класів Городнянської СШ на Мукачівщині. Молодий педагог прагнув більше знань, тому з 1952 по 1957 роки навчався на історичному факультеті Ужгородського університету. З обласного центру, за направленням державної комісії, дорога молодого історика попрямувала до с. Вишкова Хустського району. Це був 1957 рік, часи хрущовської відлиги, своєрідне перспективне ставлення держави до молодих і здібних кадрів. За таких умов хвиля просування по вертикалі службового зростання підхопила й Томаша Орбана. Вже у вересні 1959 року колектив Вишківської середньої школи №1 обирає Томаша Івановича заступником директора, а через два роки (1961) обласне управління освіти та районний відділ доручають йому як директору організувати роботу школи-інтернату в с. Липча Хустського району для сиріт і напівсиріт. Отут спрацювала батьківська наука "вміти ґаздувати". За короткий час молодому директорові вдалося зміцнити матеріальну базу школи, налагодити шкільне підсобне господарство. По-новому запрацював і педагогічний колектив. Його ділові, педагогічні й організаційні здібності були підмічені керівництвом району, сходження по службовій вертикалі набуло для нього нових якостей.

 

Із літа 1964 р. Томаш Іванович Орбан очолює Хустський райвідділ народної освіти. Проблем у районі було чимало, звідки випливали і невідкладні завдання: зміцнення матеріальної бази, будівництво нових шкіл та дошкільних закладів за типовими проектами, впровадження в навчальний процес нових технологій відповідно до реформ та доби перебудови. В окремих школах району вже роками тривали міжусобиці між колишніми і новими (молодими) керівниками, що відбивалося на моральному кліматі педагогічних колективів. Скарги сипалися в усі інстанції, а за тих часів реакція на них мала бути миттєвою. Доводилося, згадує Томаш Іванович, відриватися від головних завдань роботи відділу освіти, скликати комісії і в сніг чи дощ, найчастіше пішки, добиратись до Липовця, Олександрівки, Нанкова та інших сіл. Це, зрештою, підірвало здоров'я. Після двомісячного стаціонарного лікування лікарі наказали забути про психологічні та фізичні перевантаження. Тому протягом 1968–1975 років Томаш Іванович знову очолює Липчанську школу-інтернат, успішно розвиваючи досягнення навчального закладу.

 

У липні 1975 року найвище керівництво району приїхало в Липчанську школу-інтернат із "перевіркою". Насправді завдання було іншим: повернути Томаша Івановича Орбана знову за кермо районного відділу освіти. Районом було розпочато будовництво шкіл, розширення освітянської мережі, тому й потрібен був ініціативний і вже досвідчений керівник. Він дав згоду, бо накопичились нові ідеї, амбіції підходів до розвитку освіти в районі, тому і взявся за цей нелегкий труд аж до повного відходу на пенсію 1995 року. Одна за одною з'являються новозбудовані школи за типовими проектами у Вишкові, Стеблівці, Крайникові, Данилові, Золотареві, Яблунівці, Ракоші та у Хусті. Це був результат спільної роботи з керівництвом колгоспів, промислових підприємств, господарських установ, де за основу служила акумуляція бюджетних та інших коштів.

 

Томаш Орбан працює над впровадженням педагогічних інновацій через добре сформований апарат відділу, методичний кабінет, директорський актив. Одними з перших в області хустяни переходять на кабінетну систему навчання, проведення різноманітних типів уроків, поглиблюється самоосвіта вчителів, випускаються методичні бюлетені, проводяться семінари-практики з виїздами в інші школи.

 

Для оперативного контролю і дієвої допомоги з-поміж найкращих керівників шкіл і методистів створюють актив громадських інспекторів із приводу надання ключової допомоги як новопризначеним директорам, заступникам директорів, так і молодим учителям. Ці чітко продумані організаційні заходи знаходять відгук в обласній пресі та республіканських виданнях "Радянська освіта" та "Радянська школа".

 

Проводилась цілеспрямована робота з керівними кадрами шкіл. На сьогодні дехто з них уже на заслуженому відпочинку: М. Д. Пригара, М. П. Попович, а дехто й надалі примножує успіхи свого наставника: А. І. Довганич, М. І. Голуб, І. Ю. Кавка, І. М. Станкович, В. І. Деяк та інші.

 

Томаш Іванович Орбан як керівник завжди і для всіх був простим і доступним. Біля його приймальні ніколи не скупчувались відвідувачі, навіть у "гарячі кадрові" серпневі дні. Стиль керівництва й оцінка для підлеглих: професіоналізм, вимогливість, доброзичливість, доброчинність і повага.

 

Народна мудрість його батьків із мукачівським корінням, передана в спадок своєму синові, надала йому сили і снаги "бути серед своїх" і на Хустщині, де його поважають і шанують.

 

У батьківському домі, згадує Томаш Іванович, завжди шанувались народні звичаї й обряди, коляди і щедрування, народна пісня, яку він безмежно любить, яку добре знає і навіть награє на губній гармошці, подарованій колегами з Німеччини під час поїздки в цю європейську країну. Він – один із ініціаторів активної роботи хорової капели вчителів, котра впродовж тривалого часу несе національні та світові класичні музичні надбання до широкого кола слухачів.

 

Після виходу на пенсію Томаш Іванович два роки був заступником голови райкому профспілки працівників освіти Хустського району. В 90-ті роки минулого століття, коли значна частина колег-пенсіонерів опинилася за межею бідності, він створює фонд матеріальної допомоги, щоб хоч якось підтримати своїх колишніх колег.

 

Здолані вершини освітянських верховин на Хустщині будівничий Томаш Іванович Орбан розділяє з вірною дружиною – Марією Михайлівною, педагогом за освітою та доброю берегинею родинного дому, матір'ю двох дітей, сина Володимира та доньки Ольги.

 

Утіхою ветеранів педагогічної ниви є внучки Ярослава, Ольга та правнук Андрійко. Розростається родинне дерево Орбанів і на Хустщині, розширюючи і примножуючи добрі справи на Срібній Землі. А мудре і виважене слово Томаша Івановича завжди стає в пригоді його люду, колегам, знайомим. Тому дорога до його дому не заростає...

 

Хай Бог і надалі надає йому животворної сили, примножує мудрість "пістряловському мукачівцю" та Почесному громадянину Хуста.

 

В. АНДРІЙЦЬО, кандидат мистецтвознавства, доцент кафедри суспільних дисциплін Карпатського інституту підприємництва університету "Україна"

Митрополит Андрей Шептицький

zakarpattya20090531074020Василь ПАГИРЯ

Краєзнавець, публіцист, поет, прозаїк, перекладач, автор багатьох пісень. Старійшина літературного корпусу Бойківщини. В його творчому доробку – 73 книги, понад 1400 публіцистичних статей, нарисів, рецензій, відгуків. Підняв із забуття понад 300 імен маловідомих і призабутих культурних діячів Закарпаття. Співпрацює з багатьма зарубіжними, республіканськими, обласними, районними виданнями.

 

В молодості був актором "Руського народного театру" в м. Ужгороді. Як "неблагонадійного" в 1944 році фашисти заарештували і до кінця війни утримували в концентраційних таборах Данії.

 

Учасник Великої Вітчизняної війни. Працював у лісопромисловій галузі, райспоживспілці Закарпаття. Нагороджений багатьма медалями, дипломами, грамотами.

 

Член редколегії журналу "Бойки". Лауреат Літературно-мистецької премії ім. Василя Гренджі-Донського. Почесний громадянин м. Мукачева. Почесний член Товариств ім. Юрія Гуци-Венеліна, ім. Шандора Петефі, "Просвіта". Нагороджений Дипломом "Визнання творчих заслуг фольклорно-етнографічного конкурсу "Бойківський світ" ім. о. Михайла Зубрицького (2007). Достойник "Золотого фонду Бойківщини".

 

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

ArticleFiles 45451 SheptytskyyУ розпал Другої світової війни відійшов у вічність на Свято-Юрській Горі у Львові на 80-му році життя один із найвизначніших світочів української історії митрополит Андрей Шептицький.

 

У сучасній церковній історії митрополит Андрей Шептицький займає почесне місце як особа, яка була своєрідним мостом між Західною і Східною Церквами християнського світу. Його мрією було об'єднання обох християнських Церков, якій він присвятив все своє життя. Хуртовина, яка шаліла над світом, не дозволила йому це здійснити.

 

Митрополит Андрей Шептицький походить з прадавньої української графської родини, яка дала цілий ряд церковних діячів, а саме: Варлаама Шептицького − єпископа у Львові, Атанасія Шептицького – єпископа і митрополита у Перемишлі, Лева Шептицького – митрополита, який завершив будівництво собору св. Юра у Львові, де в підземеллі спочив і митрополит Андрей Шептицький.

 

Митрополит Андрей Шептицький – у метриці Роман-Марія-Александр – прийшов на світ 29 липня 1865 року в селі Прилбичах Яворівського повіту, на Галичині. Його батько, граф Іван Шептицький, був власником Прилбич і довгі роки маршалком Яворівської повітової ради та послом до Галицького сейму. Мати, графиня Софія, була донькою графа Александра Фредра, визначного польського письменника першої половини XIXстоліття. Українська культурна традиція допомогла молодому Роману Шептицькому повернутися до віри і національності своїх предків.

 

Навчався Роман в польських гімназіях у Львові і Кракові. У Краківському університеті в 1887 році був поіменований доктором права. Та його не приваблювала урядова кар'єра, і він подався до Києва, де зустрівся з відомим професором Володимиром Антоновичем, який привив йому любов до української культури. Він оглянув церкви, музеї, галереї Києва, зустрів російського філософа Володимира Соловйова і став прихильником об'єднання Східної Церкви з Римом, перейшовши на католицтво. Побував в Італії, де знайомився із сакральним мистецтвом. В 1913 році став засновником Національного музею у Львові – найбагатшого в Україні своїми експонатами.

 

Д-р Роман Шептицький поміняв 1888 року адвокатську кар'єру на монастирські мури. В монастирі оо. Василіян у Добромилі після закінчення новіціяту склав чернечі обіти і одержав ім'я Андрей. Присвятив себе богословським і філософським студіям у Кракові, здобув ступінь доктора теології і філософії. Мав здібності до вивчення мов. Крім грецької, латинської, староєврейської, вивчив досконало німецьку, англійську, французьку та італійську. Добре знав слов'янські мови. Досконале знання європейських мов використовував у своїх працях. Рукоположений на ієромонаха в 1892 році, став провідником новіціяту, вчителем грецької та інших мов, заступником ігумена і настоятелем монастирської церкви в Добромилі. У 1896 році – ігумен. Згодом призначається ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові.

 

З 1897 року Андрей Шептицький став видавати у Львові релігійний місячник для народу "Місіонар", заснував друкарню і видавництво оо. Василіян у Жовкві. Він відвідав і Закарпаття, побував на Чернечій горі в Мукачеві, а також зустрівся в Ужгороді з греко-католицьким єпископом.

 

Коли 1898 року у Станіславі помер єпископ Юліян Кулійовський, на його місце єпископом 1899 року було хіротонізовано Андрея Шептицького. Та через рік Станіславського єпископа Андрея Шептицького було обрано галицьким митрополитом, львівським архієпископом і єпископом Кам'янець-Подільська.

 

Митрополит Андрей Шептицький з 1901-го і до розвалу Австро-Угорської імперії 1918 року був депутатом від українських громадян Галичини до парламенту у Відні. Після розпаду імперії став членом Національної Ради у Львові Західно-Української Народної Республіки, заснував Богословську академію з двома факультетами: філософським і теологічним. Був членом Науково-богословського товариства, дійсним членом Наукового товариства ім. Т. Шевченка, почесним членом Товариств "Просвіта" і "Рідна школа".

 

У вересні 1914 року російською царською владою А. Шептицький був заарештований і вивезений в монастирську тюрму в м. Суздаль, потім в м. Курськ, звідки аж у вересні 1917 року повернувся до Львова.

 

Як Митрополит, в 1921 році виїхав на канонічну візитацію українських греко-католицьких парафій у Канаду і Сполучені Штати Америки, а звідти в Південну Америку – в Бразилію й Аргентину. Два роки за океаном А. Шептицький був вчителем священиків-емігрантів. Повертаючись на батьківщину, польська влада тримала його як в'язня в Познані за його український патріотизм.

 

Митрополит Андрей Шептицький був церковним реформатором, прямуючи до зближення і об'єднання роз'єднаних Церков – православної і греко-католицької. Він мріяв про єдину Помісну Церкву.

 

Відступаючи в 1915 році з Галичини, російські царські війська вивезли значну частину православного населення Холмщини і Підляшшя. Польська влада позакривала православні церкви, деякі передала римо-католикам, а деякі зовсім знищила. Якщо в 1914 році там було 389 православних церков, то на 1 вересня 1939 року залишилась усього 51 церква. Поляки виносили з церков ікони, книги, ризи та іншу церковну утвар і спалювали. Оце і призвело потім до того, що між українцями і поляками виникла ворожнеча, що спричинала міжнаціональні війни.

 

Митрополит Андрей Шептицький в серпні 1938 року надіслав польському уряду свій протест. У своєму посланні він писав: "Православна Церква покрита жалобою, населення обурене. Вороги Вселенської Церкви провели диявольську роботу. Ми, греко-католики, боляче відчуваємо терпіння наших братів-православних, протестуємо проти такого свавілля і просимо Всевишнього рятувати наших братів Святої Вселенської Церкви від безбожних ворогів..."

 

Це послання на першій сторінці газети "Діло" польська цензура конфіскувала. Та воно розійшлося нелегальним відбитком, і православний митрополит Діонісій надіслав Андрею Шептицькому листа з щирою подякою за мужній виступ в обороні Православної Церкви.

 

Під час трирічної німецької окупації Галичини (1941−1944) греко-католицька церква не користувалася якоюсь привілегією. Німці не дозволили відновити українські товариства "Просвіта", Наукове товариство імені Т. Шевченка, "Рідну школу" та інші, українську пресу і видавництва, які підтримував матеріально Митрополит.

 

Незрозумілою і страшною для нього була братовбивча боротьба між українцями галицького підпілля двох груп ОУН – Степана Бандери й Андрія Мельника. Тривала війна між українцями і поляками на Волині і Холмщині, шо на руку було німецьким окупантам. Митрополита і весь єпископат спонукали всі ті обставини оголосити Пастирське послання в листопаді 1943 року до духівництва і вірних щодо припинення цієї боротьби.

 

Митрополит Андрей Шептицький протестував до німецької окупаційної влади щодо вивезення і вбивства єврейського населення Галичини. Він надавав багатьом євреям захист в своїх апартаментах. Фізичне знищення євреїв вважав найбільшим злочином і ганьбою суспільства, за що німці мусять відпокутувати. Він заборонив українській поліції брати участь в екзекуціях, про що повідомив Гітлера.

 

Такий великий авторитет у світі митрополита Андрея Шептицького став для окупантів підставою для розправи над ним.

 

1 листопада 1944 року дзвони Свято-Юрського собору у Львові рознесли сумну звістку: митрополит Андрей Шептицький помер. Нестерпно важко було українській громаді м. Львова змиритися з думкою, що вже нема любимого Митрополита, який в найтяжчі хвилини мав відвагу стати в обороні їхніх прав. У перші роки окупації більшовиками Галичини (1939−1941рр.) він боровся з ними проти переслідування духівництва, та коли рознеслася звістка про його смерть, більшовики поводилися обережніше і вирішили застосувати його величезний авторитет для своїх задумів. З цією метою оголосили в пресі про похорон Митрополита за державний кошт. У день похорону 5 листопада з'явився у Львові сам голова совнаркому з Києва Микита Хрущов із вінком від Сталіна.

 

Слід згадати, що в 1939 році, в перший прихід більшовиків до Галичини, вони вбили брата иитрополита –Льва Шептицького і викинули з гробівця у Прилбичах батьків. Тепер вони почали загравати на українських національних і релігійних почуттях. На похороні один більшовицький діяч виголосив промову, в якій назвав митрополита Андрея Шептицького найбільшим українцем після Т. Шевченка, картав тих українців, які емігрували, рятуючи себе. Привезли на похорон 30 єпископів з України і Росії. Подвір'я архікатедрального храму св. Юра, велика площа Львова і майже все місто слухали по мікрофону Богослужіння і похоронні пісні.

 

Польський римо-католицький єпископат із духовенством, а також вірменське духівники взяли участь у похороні митрополита. Були тут і церковні достойники православної Церкви з Москви.

 

Замовкли церковні похоронні дзвони, розвіявся кадильний дим. Душа митрополита відійшла до Бога, якому він вірно служив усе своє життя. Пам'ять про нього та його діяльність перейшла на вічні сторінки історії українського народу.

 

Після капітуляції Німеччини в травні 1945 року розпочалося переслідування духівництва греко-католицької Церкви. Було заарештовано наступника митрополита Йосифа Сліпого, вікарного єпископа Микиту Будку та апостольського адміністратора для вірних східного обряду єпископа Миколая Чарнецького, Станіславського єпископа Григорія Хомишина та його вікарного єпископа Івана Лятишевського. Арештованих засудили і вивезли в сибірські табори. В Берліні заарештовано апостольського адміністратора Петра Вергуна, а на Закарпатті вбито єпископа Теодора Ромжу та багатьох єпископів у Чехословаччині, Югославії.

 

Чи може спокійною бути душа митрополита Андрея Шептицького, відпочиваючи після невтомної праці під склепінням храму св. Юра?

 

У монографії д-ра Степана Барана "Митрополит Андрей Шептицький", виданій у 1947 році у Мюнхені, автор у вступному слові розповідає про життєвий шлях митрополита, особисті зустрічі у Львові і їхню співпрацю. Така перша зустріч відбулася ще в 1898 році з ченцем-василіянином, а остання – у грудні 1941 року. Більш ніж сорокарічна дружба лягла в основу цієї монографії про митрополита. Тут подано й листування митрополита з визначними православними ієрархами, опубліковані його промова 28 лютого 1918 року в Палаті Духовної Ради у Відні, виступи в австрійському парламенті і польському сеймі, а також фотографії з життя митрополита.

 

Митрополит Андрей Шептицький залишиться живим назавжди – визначною особистістю як на сторінках історії греко-католицької Церкви, так і всього українського народу.

 

Василь Пагиря

us1

Популярні новини

Президент Петро Порошенко заявив, що Венеціанська комісія відхилила обидва законопроекти Верховної Ради щодо Антикорупційного суду...
Національна гвардія України отримала статус повноправного члена Асоціації сил жандармерії і поліції країн Європи і Середземномор'я...
Відповідне розпорядження підписав голова обласної адміністрації Геннадій Москаль.
Усі новини...

Останні коментарі

Sape plugin info: Не заполнено поле - sape user в параметрах плагина.

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS