Cтолиця мінеральних вод та ліжникарства

n9D0pmJhmYwСело розташоване в міжгірській долині річки Чорна Тиса, оточене з півночі Полонинсько-Чорногорським пасмом гір (з вершинами Побори — 1076 м, Близниця — 1880 м, Менчул — 1120 м), з півдня — Мармароським кристалічним масивом. У цьому районі розташовані Чорногори (у складі яких — найвища вершина Українських Карпат г. Говерла — 2061 м, та решта 5 двотисячників, з яких до Квасів найближче розташована г. Петрос, 2020 м). Клімат помірно континентальний, середньорічна температура повітря коливається від +7 °C до +9 °C, найтепліший місяць (липень) з середньою температурою +17 °C, найхолодніший (січень) з середньою температурою −5 °C. Опадів випадає за рік від 850 до 1050 мм. Відносна вологість повітря перебуває в межах 65-88%. Рельєф гірський. Гори лісисті, займають 6082 га площі. Вище лісистих гір простягаються альпійські луки, які називаються полонинами. Ліс змішаний: бук, ясен, ялина, ліщина, черемха, явір, тополя, береза та ін. Також у лісах зустрічається багато грибів та ягід таких як чорниця, суниця, ожина, калина, горобина, брусниця, шипшина та багато ін. Село перетинає залізниця Львів-Рахів. Згідно з Українською загальною енциклопедією (1939) у Квасах є золото.

 

Існує декілька старовинних легенд про підставу виникнення села Кваси. По одній з них, першими поселенцями в живописній долині були утікачі-кріпосні із-за перевалу, котрі, щоб позбавитися від панщини, поселялися в цій, вкритою густими лісами, місцевості. Так, у давнину від лютого пана з Галичини в долину Чорної Тиси втекла жінка з двома дочками-красунями. Спочатку йшли вони гірською стежкою. Після тривалої і виснажливої дороги пришли до великого каменя і сіли відпочити. З того часу це місце зветься «Бабин камінь». Говорять, що і до цих пір всім самотнім дівчатам і жінкам, які доторкнуться до каменя рукою, обов'язково пощастило в любові, якщо не відразу, то протягом року. Коли утікачки спустилися до річки, жінка відмітила, що до них наближаються двоє молодиків-опришків. З першої ж миті цієї зустрічі зародилася любов між красунями дочками і леґінями. Хлопці попросили у жінки, щоб вона віддала їм дочок в дружини, але мати наполягла, щоб молоді повінчалися. Для цієї любові не могло бути жодних перешкод: опришки сіли на коней і незабаром привезли з собою із-за перевалу священика, який повінчав обидві молоді пари. Щоб священик не втік і не бачив, куди його везуть, леґіні зав'язали йому очі. Після вінчання вони не відпустили попа, а побудували тут невелику вільхову церкву, що обмазана глиною, і хатину для нього. Молоді побудували собі невеликі рубані хатини і почали щасливо поживати і добра наживати. Згодом утікачів від панщини і з армії з гір все більше прибувало, і так поступово виникло село.

 

Інша легенда розповідає про те, що якось їхали верхи наїждженим плаєм опришки. Плай вів аж до самого Сигота (Мараморош-сигот), звідки возили дорогоцінну сіль. Опришкам дуже сподобалося місце біля річки, і вони вирішили тут поселитися. Знайшли неподалеку джерело «квасної» води, яка постійно «бурчала» та ще і лікувала від різних хвороб. Незабаром тут виникло село, яке отримало назву Кваси.

 

Згідно з історичними довідками та джерелами появу с. Кваси датують 1684 р. У XVIII ст. село належало до Королівської комори, було руським поселенням, населення якого здебільшого займалося лісорозробками. В селі є безліч мінеральних джерел, вода з яких належить до унікального типу «Арзні» і «Єсентуки». Першу водолікарню та купелі «Буркут», (інша назва мінеральної, дещо газованої води гуцульською говіркою) на базі мінеральних джерел, було збудовано за часів панування Австро-Угорської монархії у середині XIX ст. ання Австро-Угорської монархії. У роки іноземного панування до 1944 року село мало назви Боркут, Тисаборкут. 

 

Головне багатство й унікальний лікувальний засіб села Кваси — це цілюща мінеральна вода Горнотисянського родовища, яка добувається із власної артезіанської свердловини. За своїм складом вона слабковуглекисла, миш'яковиста, малої мінералізації, хлоридно-гідрокарбонатно-кальцієво-натрієва, холодна, з підвищеним вмістом метаборної кислоти. Іншими словами, вода санаторію «Гірська Тиса» — єдина в Україні природна мінеральна миш'яковиста вода. Цілющі властивості цієї води дуже добре та позитивно впливають на покращення обміну речовин, відновлення опорно-рухового апарату, та виводить з організму зайві солі та радіонукліди.

 

Село Кваси ще називають столицею ліжникарства, тобто виробництва ліжників — одного з невід'ємних елементів гуцульської культури. Він завжди супроводжував гуцула протягом життя і був не тільки ковдрою, але й символом добробуту та багатства, використовувався в народній медицині, і навіть у шлюбному обряді. Сьогодні він знов набуває популярності, і ткалям закарпатської Гуцульщини не бракує роботи. Тут зберігають давні традиції ремесла та мріють заснувати школу ліжникарства. 

 

Є у Квасах свій краєзнавчий музей, а також традиційна стара дерев'яна церковиця - Преображенська (Петропавловська), збудована у 1780 р. З боку і позаду храму та дзвіниці знаходиться пантеон села - сільське кладовище, яке є своєрідною книгою пам'яті і історії села. У передній частині кладовища в 1905 р. встановлено великий бетонний хрест з розп'яттям і написом: "Хресту Твоєму поклоняємося, Владико і Твоє воскресіння славімо". Перед дзвіницею, з правого боку від храму, під самою огорожею, знаходяться чотири поховання з трьома залізними надгробними пам'ятками-хрестами з розп'яттям. Перший з написом: "Теофілу Глібовецькому, маляру і фотографові 15.03.1846-19.08.1890". Очевидно, за походженням це був галичанин або поляк, який втік від переслідування.

 

За селом в урочищі "Чопаш", коли те давно було кладовище, де ховали італійських і австро-угорських робочих, будівельників залізниці в кінці XIX ст. через Кваси до перевалу. На прицерковному кладовищі у верхній частині розташовані майже в ряд 8 могил угорських солдатів, які загинули в боях другої світової війни, тому що поряд з селом проходили бойові дії (їх поховали в 1944 р.). У іншому кінці села, у напрямі Білин розташоване ще одне старе кладовище. В основному тут, коли те ховали виключно бідних, тому що за місце не треба було платити, а також самовбивць. На цьому кладовищі знаходиться і братська могила січовиків. 

 

Джерело: Karpatnews

Закарпатець, що виливав дзвони для всієї Східної Європи

0496Ференц Еґрі (угор. Ferenc Egry) — власник підприємства з виготовлення дзвонів у селі Малі Геївці (нині Ужгородський район). Народився в цьому ж селі у 1864 році.

 

Ференц походив з династії дзвоноливарів і ремесло перейняв у свого батька, який працював у дзвонарному цеху, засновнаному в Малих Геївцях у 1793 році.

 

Продукція реалізовувалась не тільки на локальному рівні, але і на ринках усієї Східної Європи. Географія та об'єми виробництва вражають. Тільки для Мукачівської єпархії було відлито дзвони для 184 храмів.

 

Найбільший дзвін Ференца Еґрі справно працює і донині — це велетень вагою 2 тонни на дзвіниці реформатської церкви у Дебрецені, що розташована на площі Арпада.

 

На території Закарпатського музею народної архітектури та побуту, поблизу Шелестівської дерев'яної церкви, можна побачити два великі дзвони, виготовлені на підприємстві Ференца Еґрі.

 

Окрім підприємництва, Ференц Еґрі також займався політикою. У 1923–1938 роках Ференц був депутатом Угорського парламенту від Об’єднаної партії угорців.

 

Ференц Еґрі помер у 1945 році у місті Шопрон після евакуації з рідного села перед наступаючою Червоною Армією. Головна вулиця Малих Геївців носить його ім'я.

 

На фото: Ференц Еґрі поруч із дзвонами під час їх посвячення у реформатській церкві в Берегові. 1920-і роки.

 

Джерело: Karpatnews

Озброєння Карпатської Січі (продовження)

Sichova delehatsija u VidniПродовження

Певні заходи з організації озброєння Карпатської Січі здійснював Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях. Восени 1938 р. питанням збирання зброї для відділів ОНОКС активно займалися рядові члени ОУН.

Активну роботу в цьому напрямку проводив, зокрема, Роман Шухевич, якому до грудня 1938-го вдалося роздобути чимало легкої зброї, різні військові навчальні матеріали та підручники.

 

Після переходу на Закарпаття, він за дорученням шефа штабу ОНОКС М. Колодзінського, у січні–лютому 1939-го часто від’їжджав до Праги, Відня, Берліна, Львова, де зустрічався із представниками ПУНу, намагаючись заручитися їхньою підтримкою у справі здобуття зброї та задля налагодження фінансової допомоги від української заокеанської еміграції Карпатській Україні.

 

15 січня відбулася поїздка делегації Карпатської Січі у складі 14 осіб на чолі з Головним командантом Д. Климпушем до Відня.

 

Січова делегація у Відні на Гельденплац біля будівлі австрійського рейхстагу. В центрі ряду в папасі стоїть Головний командант Д. Климпуш. Позаду нього праворуч –  організаційний референт ПУНу Я. Барановський (Лімницький) та ліворуч – Роман Шухевич (Борис Щука). Січовики озброєні сталевими кортиками, прикріпленими до шкіряного ременя зліва. 16 січня 1939 р.

 

Наступного дня січовики оглянули місто, відвідали будівлю австрійського парламенту, Національний музей, царський двір (Шонебург) та фірму Мейр. Використовуючи нагоду – перебування в Австрії, – члени командування Карпатської Січі намагалися таємно закупити зброю для потреб організації, однак невдало. 17 січня січова делегація, отримавши телеграму із Хуста про призначення Л. Прхали міністром автономного уряду, була змушена терміново повернутися в Карпатську Україну. З метою придбання зброї для Січі в середині лютого в Берлін їздив також заступник коменданта ОНОКС Іван Роман. Однак ця поїздка також не принесла результатів.

 

У середині цього ж місяця Р. Шухевич, перетнувши кордон, навідався до Львова, де зумів домовитися з головою Центросоюзу Ю. Шепаровичем про надання фінансової допомоги Карпатській Січі. Той обіцяв виділити необхідну суму, щоб закупити зброї для 15 тис. січовиків, а саме: гвинтівки, автоматичні пістолети, легкі й важкі скоростріли (кулемети), гранатомети, ручні гранати, зенітну зброю і 2 гармати. Проте реалізації цього багатообіцяючого та, без сумніву, важливого проекту завадила консервативна політика ПУНу, керівництво якого через зв’язкових заборонило Центросоюзу надавати будь-яку допомогу Карпатській Україні, пояснюючи це тим, що, мовляв, Закарпаття «усім необхідним вже забезпечене».

 

План закордонного проводу ОУН закупити на гроші, зібрані від українських установ еміграції, 6 тис. гвинтівок для відділів Карпатської Січі Ріко Ярий (Карпат), представник ОУН у Німеччині, провалив.

 

Попри невеликі поставки зброї та амуніції, які зусиллями окремих крайовиків-підпільників всупереч забороні закордонного проводу ОУН нелегально переправлялися із Польщі на Закарпаття, відділи Карпатської Січі напередодні угорського нападу були погано озброєні та неготові до тривалого опору регулярним військам. Тому проблема здобуття зброї й надалі залишалася дуже актуальною і вкрай важливою.

 

Загалом, за даними О. Кандиби (Ольжича), Головна Команда Карпатської Січі «встигла закупити потай, приватно з різних джерел коло 200 револьверів, головно калібру 6,35 та три машинові пістолети з невеликою кількістю набоїв. З цього разом із згадуваними 10 рушницями складалось усе озброєння Січі, з якими вона вступила в грядущі події». Січовики Хустського коша мали 10 гвинтівок австрійської системи Манліхер, 3 автоматичні пістолети, 50 пістолетів та кілька ручних гранат. До гвинтівок було всього 25 набоїв, а до пістолетів – 2,5 тисячі.

 

Відсутність зброї у Карпатської Січі стала головною перешкодою на шляху до її організаційної розбудови, вишколу особового складу та перетворення із військової організації на справжні Збройні сили Карпатської України. Серед головних причин цієї ситуації варто виокремити такі:

1) відсутність у Карпатській Україні власної правової бази діяльності Карпатської Січі як військового формування автономного краю;

2) негативне ставлення чехословацького військового командування до проблеми озброєння відділів ОНОКС;

3) відсутність цілеспрямованої політики автономного уряду А. Волошина у ситуації з озброєнням Карпатської Січі;

4) невдачі української еміграції та ОУН у справі здобуття зброї для Карпатської Січі за кордоном.

 

Усі ці фактори призвели до того, що у вирішальний момент початку угорської інвазії Організація Народної Оборони «Карпатська Січ», незважаючи на чисельність (10–15 тис. чол.), через відсутність зброї практично виявилася нездатною чинити тривалий збройний опір частинам угорської регулярної армії. Зброю довелося захоплювати за надзвичайно короткий проміжок часу у відступаючих частин чехословацької армії. Усе це врешті призвело до кривавої трагедії Карпатської України та її захисників.

 

***

Магазинна гвинтівка системи Манліхера зразка 1895 р. калібру 8 мм, багнет з піхвами, пачка набоїв та подвійні сумки до них (по дві пачки у відділенні). Довжина – 127,2 см, вага – 3,65 кг.

Позитивні якості гвинтівки: невелика вага, легкий багнет, хороші балістичні якості, велика скорострільність та простота у використанні. Негативні: застаріла конструкція патрона (великий калібр), не зовсім зручний запобіжник та складна збірка затвору.

 

M95FullSidePhoto

Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p.,
призначений для самооборони. Інша назва – «дамський пістолет». Завдяки компактній конструкції пістолет був досить зручним у використанні. Калібр – 6,35×15,5 мм, довжина – 114 мм, ширина – 24 мм, висота – 78,5 мм, маса без патронів – 380 г, об’єм магазина – 6 патронів. Використовувався в озброєнні відділів «Жіночої Січі».

Кишеньковий пістолет FN Browning зразка 1906 p.

fn 1906 02

Самозарядний бельгійський пістолет Браунінга моделі 1910 р. Калібр – 7,65X17 мм, вага без патронів – 590 г, довжина – 153 мм, об’єм магазину – 7-6 патронів. Один із найбільш поширених видів пістолетів. Був прийнятий на озброєння в арміях і поліційних формуваннях ряду країн світу. Цей вид пістолета носили на поясі старшини Карпатської Січі.

FN Mod.1910 9mm kort L

Самозарядний 7,65 мм пістолет С2 зразка 1927 р., розроблений інженером фірми «Чеська Збройовка» Ф. Мишкою.

Перебував на озброєнні чехословацької поліції, служби безпеки та охорони. Пістолет мав магазинний запобіжник, встановлений на рукоятці з лівої сторони. Калібр – 7,65 мм, початкова швидкість кулі – 274 м/с, вага без патронів – 0,2 кг, довжина – 159 мм, об’єм магазина – 8, прицільна дальність – 50 м. Чехословацька жандармерія передала відділам Карпатської Січі декілька пістолетів цієї моделі.

Samozarjadnyj 765 mm pistolet S2 zrazka 1927 r

Глінкова гвардія (слов. Hlіnkova Armіa) – напіввійськова організація Глінкової Словацької Народної партії в 1938–1945 рр.

Свою назву отримала на честь засновника і лідера партії, «духовного батька» словацького народу католицького священика Андрія Глінки (1864–16.08.1938). Створена 8 жовтня 1938 р. для забезпечення внутрішньої безпеки та правопорядку в автономній Словаччині на чолі з Каролем Сидором. Декрет уряду Й. Тісо від 29.10.1938 р. проголосив Глінкову гвардію єдиною організацією, в якій словацька молодь могла проходити парамілітарний вишкіл. Цим самим було оформлено правовий статус цієї організації в автономному краї.

29opnxg

 

Едмунд Бачинський (1880–1945) – міністр внутрішніх справ автономного уряду Підкарпатської Русі. У міжвоєнний період один із лідерів москвофільства на Закарпатті. У 1929–1938 рр. обирався сенатором Чехословацького парламенту від аграрної партії.

123

 

Лев Прхала (1892–1963) – генерал армії. В 1914–1917 рр. воював в австро-угорській армії на східному фронті. 1917 р. потрапив у російський полон. Під час громадянської війни в Росії командував 8-м чеським стрілецьким полком у Владивостоці, який воював проти більшовиків, очолював уральський фронт. У 1919 р. командир 3-ої чехословацької дивізії, входив до складу вищого командування об’єднаних білих військ на території Сибіру.

 

У 1921 р. емігрував до Франції та Чехословаччини. У 1925–1931 рр. – командир 12-ї чехословацької піхотної дивізії в Ужгороді. 1931–1933 рр. – начальник генштабу чехословацької армії. 1933–1938 рр. – командир 3-ї армії. З 16 грудня 1938 р. до 15 березня 1939 р. – командувач всіх чехословацьких військ на території Закарпаття. 6–14 березня 1939 р. – за призначенням президента Чехословаччини Е. Гахи обіймав посаду міністра внутрішніх справ, фінансів та комунікації в автономному уряді А. Волошина.

1234

 

Управління державної поліції – центральний орган української поліції при уряді А. Волошина, створений наприкінці жовтня 1938 р. для особистої охорони прем’єр-міністра та членів уряду Підкарпатської Русі, забезпечення безпеки та правопорядку в автономному краї. Її директором став капітан Ю. Білей. За своєю структурою Українська державна поліція поділялася на таємну (політичну) та уніформенну. Першу очолював капітан Пановський, і вона мала в своєму складі паспортний та кримінальний відділи. Паспортний – видавав громадянські паспорти, дозволи на виїзд за кордон і в’їзд на територію автономного краю. Кримінальний – займався боротьбою з кримінальними та політичними злочинцями, здійснював слідчі дії.

 

Уніформенна поліція на чолі з поручиком В. Романчуком охороняла урядові будівлі та інші важливі державні об’єкти, чергувала та патрулювала на вулицях Хуста. Крім цього, вона виконувала допоміжну функцію при політичній поліції і залучалася до здійснення облав, арештів та обшуків. У лютому–березні 1939-го, за підрахунками істориків, до Української державної поліції Карпатської України записалося 278 чоловік. Головна діяльність поліції зводилася до боротьби проти угорських агентів та провокаторів на території краю.

 

Джерело: Олександр Пагіря. Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 152 с.: іл.

http://1939.in.ua

Мукачево міжвоєнного періоду у фотографіях

629433 1 w 1000Сьогодні вашій увазі пропонуємо дізнатися, як виглядало Мукачеве у період між Першою та Другою світовими війнами.

 

Нагадаємо, у цей час територія Закарпаття за умовами Тріанонського мирного договору відійшла до новоутвореної Чехословацької республіки, президентом якої був Томаш Масарик.

 

Мукачеве - місто обласного значення в Закарпатській області. Засноване 896 року. В українській мові вживається декілька варіантів назви міста. У словниках назва міста подається як Мукачеве. Ця назва вважається нормативною. Назва міста мовами інших національностей, які живуть або жили в місті: місцевою говіркою Мукачів, російською Мукачево, угорською Munkács, словацькою і чеською Mukačevo, польською Mukaczewo, німецькою Munkatsch, на їдиш מונקאטש, румунською Munceag, Muncaci, Muncaciu.

 

Джерело: Gazeta.ua

 

View the embedded image gallery online at:
http://sz.uz.ua/istoriya.html?start=110#sigFreeIdc0ca4ed5b2

Озброєння Карпатської Січі

ZZZZZZZZZZНайбільшою проблемою, яка постала перед Карпатською Січчю як військовою організацією від самого початку її заснування, була відсутність зброї, необхідної для захисту від нападів терористів, підтримки громадського порядку та спокою в Карпатській Україні, проведення бойових вишколів.

 

Олег Кандиба (Ольжич), культурний референт ОУН та представник Проводу українських націоналістів при уряді А. Волошина, згадував: «Брак зброї був взагалі найболючішим питанням Січі. Без неї вона була не військовою, а тільки спортово-виховною організацією». П. Стерчо також писав, що «січовики зброї не мають. Тільки від випадку до випадку приділяється їм зброя для служби безпеки».

 

Головна проблема полягала в тому, що згідно з чинним чехословацьким законодавством право носити зброю мали лише військовослужбовці чехословацької армії, фінансової сторожі та прикордонної охорони, співробітники органів державної безпеки та поліції. Карпатська Січ як військова організація автономного краю формально не мала права на зброю, однак, будучи заснованою для захисту кордонів Карпатської України, змушена була вести збройну боротьбу з угорськими та польськими терористами.

 

Для надання допомоги чехословацьким прикордонникам і жандармерії у боротьбі проти диверсантів, чехословацьке командування спочатку видало 10 пістолетів, а після влиття чехословацьких «Народних Гвардій» у структуру Карпатської Січі в листопаді 1938-го у її розпорядження надійшло ще 10 гвинтівок австрійської системи Манліхера.

 

У с. Ясіня Рахівського округу відділ Карпатської Січі для проведення бойових вишколів мав 30 таких гвинтівок. Десять вдалося роздобути січовикам у с. Буштино. Певну частину зброї організація здобула під час боїв із польськими та угорськими терористами в прикордонній смузі. Так, зокрема, озброїлися січові гарнізони в Торуні та Ставному.

 

Однак цього явно не вистачало для виконання Січчю поставлених перед нею завдань. Ситуацію красномовно передав у спогадах командант однієї з найбільш забезпечених частин Карпатської Січі Хустського коша поручник С. Сулятицький: «Я ще не бачив ніколи в житті такої жадоби до зброї та однострою між людьми, яка була тоді в Коші. Багато коштувало мені праці переконувати та запевняти січовиків, що до всіх дійде черга та що зразу все те неможливе».

 

Слід зазначити, що автономний уряд Карпатської України не приділяв достатньої уваги озброєнню та розбудові Карпатської Січі як військового формування. Фактично організація існувала тільки на базі власного Статуту, а її правовий статус не був закріплений у жодному законі чи розпорядженні автономного уряду, як, наприклад, статут Глінкової гвардії у сусідній Словаччині.

 

Озброєння Карпатської Січі спочатку гальмував міністр внутрішніх справ автономного уряду Е. Бачинський. 30 листопада 1938 р. його звільнили з цієї посади. Уряд Карпатської України запропонував федеральному уряду 6 кандидатур на його місце, однак Прага не поспішала, і фактично до середини січня 1939-го посада міністра МВС в уряді А. Волошина залишалася вакантною.

 

У столицю Чехословаччини до голови федерального уряду Е. Берана почали приїжджати претенденти на цей пост. Головна Команда ОНОКС відрядила в Прагу свого кандидата С. Росоху, але цей візит не приніс бажаних результатів.

 

13 січня Головна Команда Карпатської Січі звернулася до уряду А. Волошина з проханням передати їй зброю, вилучену в мирного населення, яка перебувала у розпорядженні окружних урядів та судів. Керівництво ОНОКС просило також дозволу прем’єра закупити певну кількість зброї для відділів Січі, мотивуючи це тим, що «забезпечення порядку Карпатської України може заручити лише озброєна Карпатська Січ», а «вишколення та виконування служби січовиками є можливе лише тоді, коли січовики будуть озброєні». Однак автономний уряд свідомо зволікав із відповіддю, побоюючись загострення відносин із чехословацьким командуванням, яке різко виступало проти озброєння Карпатської Січі.

 

Прем’єр о. А. Волошин розумів усю складність зовнішньополітичного становища Карпатської України і покладав великі сподівання на допомогу чехословацької армії щодо оборони території краю. Зокрема, він підтримував хороші стосунки з командиром 12-ї піхотної дивізії чехословацької армії, яка дислокувалась на Закарпатті, бригадним генералом Олегом Сватком. А. Волошин неодноразово пропонував йому взяти всю справу оборони території краю в свої руки. Той формально погоджувався, однак цілком залежав від волі вищого армійського командування у Празі.

 

Тим часом 16 січня президент Чехословаччини Е. Гаха без згоди автономного уряду Карпатської України, порушуючи пункти конституційного закону про автономію Підкарпатської Русі від 22 листопада 1938 p., призначив міністром внутрішніх справ Карпатської України генерала армії русофіла Лева Прхалу. Це рішення федеральної влади уряд А. Волошина розцінив як втручання у внутрішні справи автономного краю і прояв централізаторських тенденцій у політиці Праги стосовно Закарпаття.

 

Цього ж дня відділ пропаганди ГК Карпатської Січі разом з Українською Центральною Народною Радою випустив листівку із закликом до жителів міст і сіл Карпатської України організовувати акції протесту проти рішення уряду Праги. Пропонувалося прийняти резолюцію з вимогами відкликання Л. Прхали з посади третього міністра автономного уряду, проведення українізації адміністративного апарату, жандармерії та фінансової охорони на території краю, негайного перекидання всіх українських вояків, підстаршин і старшин чехословацької армії на територію Карпатської України для формування «територіальної армії» з українським командуванням.

 

У багатьох населених пунктах Карпатської України пройшла хвиля античеських демонстрацій та мітингів, які переросли в масові акції протесту проти призначення чеського генерала українським міністром. Відділи Карпатської Січі взяли активну участь у проведенні античеських зібрань та акцій по всій території Карпатської України. Уже 17 січня у Хусті пройшла велелюдна демонстрація. Перед «Січовою гостинницею» відбувся мітинг. З балкона виступали Ф. Ревай, М. Бращайко, Д. Климпуш, І. Роман та І. Кедюлич. Античеські демонстрації січовиків перетворились у масові мітинги під гаслами «Січі – зброю!»

 

Через два дні, 19 січня, А. Прхала в супроводі бронемашин приїхав до Хуста, а наступного дня прибув до будинку уряду, який охороняли січовики. А. Волошин заявив генералу про неможливість співпраці. На це Л. Прхала відповів, що не очікував труднощів, з якими зіштовхнувся, а тому повертається до Праги з проханням до уряду звільнити його з цієї посади.

 

29 січня цього ж року Головна Команда ОНОКС видала декларацію на адресу уряду А. Волошина, в якій висловила підтримку його позиції у конфлікті з Прагою. Від уряду вимагалося також домогтися ліквідації чехословацької жандармерії та фінансової сторожі на території автономного краю і передання виконання їх функцій та усю зброю Карпатській Січі. Однак автономний уряд, на маючи достатніх для цього повноважень і побоюючись загострення конфлікту з федеральним урядом, відмовився надати допомогу Карпатській Січі в озброєнні.

 

Це змусило керівництво Карпатської Січі вдатися до пошуку інших шляхів для забезпечення Карпатської Січі зброєю. У Хусті виділили 60 січовиків, якими командував поручик Штефуца, для допомоги українській державній поліції, сподіваючись таким чином забезпечити їх вишколом та зброєю. Водночас керівництво організації вирішило самовільно викрасти частину зброї зі складів чехословацької жандармерії в Хусті. Акція відбувалася в ніч із 3 на 4 лютого, проте на вимогу прем’єр-міністра А. Волошина зброю довелося повернути.

 

Відомо про ще один випадок викрадення зброї. Вночі з 10 на 11 березня Роман Шухевич (Борис Щука) разом із Юрком Лопатинським (Калиною) за допомогою вартового відділу Січі викрали близько 100 гвинтівок, 40 пістолетів і 3 коробки з 25 тисячами набоїв. Усю здобуту зброю було вивезено за 15 км від Хуста і видано січовикам на конспіративне переховування. Про цю операцію було одразу повідомлено генералові А. Прхалу, який через начальника чехословацької жандармерії у Хусті підполковника Ваку поставив вимогу А. Волошину повернути вкрадене. Щоб не загострювати ситуації, прем’єр-міністр видав наказ директорові української поліції сотнику Ю. Білею протягом однієї доби повністю вирішити справу з повернення зброї. Було скликано нараду старшин Карпатської Січі на чолі з О. Кандибою (Ольжичем), на якій вирішено виконати розпорядження прем’єра. Обоє учасників отримали наказ зникнути з міста з огляду на загрозу арешту чехословацькою жандармерією.

 

Джерело:Олександр Пагіря. Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України: науково-популярне видання. – К.: Темпора, 2010. – 152 с.: іл.

http: // 1939.in.ua

 

M95FullSidePhoto

 

Sichova delehatsija u Vidni

В Україні вшановують пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу

1431930235 9772Сьогодні, 18 травня, у День пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу з Криму в Україні та за кордоном запланована низка пам’ятних заходів до 71-ї річниці. 

В Сімферополі кримські татари, які відмовилися брати участь у заходах, організованих окупаційною владою, приурочених до Дня депортації кримськотатарського народу, вшанували пам'ять тих, хто загинув запусканням у небо кількадесят вогняних куль. 

 

Громада за кордоном також провела у неділю пам’ятні заходи, зокрема в Німеччині, Польщі, Чехії, Румунії, Туреччині та інших країнах.

 

Зокрема у столиці Чехії Празі на Вацлавській площі зібралися українці, кримські татари та чехи. Вони говорили й про нинішню ситуацію в Криму, за якої кримських татар знову притісняють. Учасники заходу, однак, висловили сподівання, що півострів знову буде українським.

Ілюстрації на підтримку кримських татар і на згадку про депортацію розмістили на своїх сторінках у соціальних мережах також українські посольства за кордоном і саме МЗС України.

 

Підкреслимо, що сьогодні ввечері на Майдані Незалежності в Києві відбудеться вечір–реквієм та мітинг з нагоди 71-ї річниці від дня депортації кримських татар.

 

18 травня – День пам'яті жертв депортації кримськотатарського народу з Криму. У цей день в 1944 році в Середню Азію з півострова був відправлений перший ешелон кримських татар. Всього з Бахчисарая, Джанкоя і Сімферополя на схід СРСР  було депортовано понад 180 тис. татар.

Джерело: УНІАН

«Усуньте від влади всіх російських шпигунів» – афганські моджахеди українцям

F93B9E10 C480 4E77 9D58 923F60BC8D11 w640 r1 s cx0 cy11 cw0Кабул-Баграм-Саланг – Бійці афганського спротиву, які протистояли радянському вторгненню і окупації Афганістану в 1979-1989 роках, напрочуд багато знають про Україну і можуть порадити, як українцям протистояти російській військовій агресії. Щось з цих порад може бути корисним, щось – застарілим, і відповідає лише афганським реаліям часів тієї війни. Але фактом залишається те, що погано озброєні і часом погано організовані афганські моджахеди взяли верх над супердержавою, невдала афганська кампанія якої прислужилася розпаду СРСР, з якого постала незалежна Україна, що тепер сама в боях захищає власну державність.

 

Мешканці сіл уздовж стратегічної дороги Саланг і досі пам’ятають, як радянські війська йшли на Кабул, а потім – через понад 9 років – поверталися до СРСР після невдалої кампанії Кремля в Афганістані. Хтось пригадує, як, відходячи, радянські війська стріляли по селах – ніби в помсту, незважаючи на домовленість про мирний вихід...

 

Розмовляти з колишніми моджахедами цікаво, бо вони і далі стежать за усіма військовими інтервенціями Росії, хоча й нарікають, що в нинішньому Афганістані не всі до колишніх моджахеждів ставляться з великою шаною.

 

Саме розбірки між моджахедами після радянського виходу з Афганістану розчистили шлях «Талібану» до влади у 1996 році. Тому усі моджахеди найперше радять нині українцям бути єдиними у протистоянні з Росією Володимира Путіна.

 

«Моя порада така: всі люди в Україні мають об’єднатися і піднятися на боротьбу. Якщо українці будуть єдиними, лише тоді ви зможете перемогти будь-яку наддержаву. Подивіться на Афганістан – ми ж нічого не мали, але змогли перемогти таку потугу, як СРСР. Часи нині змінилися. Росія вже не зможе зробити Україні те, що вона робила тут в Афганістані», – каже в інтерв’ю Радіо Свобода чільний командир моджахедів Моххамад Асіф Азімі, який нині є радником голови виконавчої влади Афганістану.

 

«Ви можете перемогти Путіна тільки єдністю. Моя найголовніша порада – бути разом українським людям. Не допустіть громадянської війни, бо ми знаємо, що це таке, коли народ роз’єднаний, і це жахливо», – каже Радіо Свобода колишній командир сотні моджахедів Хекматулла Хекмат Задран.«Коли ми воювали з СРСР, ми були єдині, і нас підтримував світ. Америка нам допомагала грошима і «Стінгерами», але в неї були свої інтереси також. Не довіряйте Америці на усі 100 відсотків, бо в неї теж є свій інтерес. А Росія думає тільки про себе, і це її звичка – нападати на слабших. І ще моя порада – приберіть від влади усіх тих, то підтримує Росію, і колишніх комуністів», – додає Задран, який командував сотнею моджахедів у провінції Газні, а також в Пактії на півдні Афганістану.

 

FCDF969A 4EA4 43BA 8E61 7973AAB3B7D4 w640 s

Тактика моджахедів

Моджахеди воювали невеликими мобільними загонами. В середньому, загін моджахедів складався з 300 бійців – приблизна чисельність пересічного українського добровольчого батальйону на Донбасі.

 

Я попросив моджахедів навести якісь спомини з тієї війни, адже на пострадянському просторі інформації про те, як воювала сторона-опонент, практично немає.

 

Саєд Касім Музафарі командувавв загоном моджахедів у провінції Парван на північ від Кабулу і в провінції Баміан, відомої тим, що «Талібан» там пізніше зруйнував гігантські статуї Будди.

 

«Розкажу вам про чесність і скромність моджахедів. Ми перейшли з загоном в окупований росіянами Баміан і не змогли забезпечити доставку харчів. Я попросив моджахедів не брати їжу в бідного місцевого населення, і ми вирішили, що краще будемо голодні, але в людей їжу не братимемо. І ми багато днів їли лише сухий хліб, розмочуючи його у воді», – пригадує Музафарі.

 

А приклад, який навів Хекматулла Хекмат Задран, виглядає, ніби з історії бою УПА з НКВС на Західній Україні: «Росіяни оточили частину мого загону, і мої бійці заховалися в колодязі, в бічних сховах, у виритих тунелях. Росіяни їх закидали гранатами і вбили всіх».

 

«В професійному відношенні російські солдати були сильними, і на полі бою теж воювали з нами затято. Але вони не дуже орієнтувалися на місцевості. Ми вели війну партизанського типу, отримували інформацію і атакували зненацька. Ми мали наперед інформацію про їхнє пересування і мінували мости й дороги», – пригадує Задран.

 

«На їхні сторожі ми часто нападали вночі, коли вони спали. Ми міняли тактику: атакували то вночі, то вдень, то надвечір і ми мали високу мобільність. Росіяни не знали добре тутешні терени і зазнавали великих втрат. Були часто відплати – після наших нападів росіяни нападали тоді на села, вбивали селян, знищували худобу і навіть руйнували сади», – додає сотник моджахедів.

 

За його словами, моджахеди мали табори в горах, і там їх не могла дістати навіть радянська авіація. «Ми рили нори і були недосяжні для авіабомб. Сидячи в горах, ми також виставляли спостерігача, який дивився на російські позиції і, як тільки бачив дим, то одразу кричав – значить, по нам вистрілив або танк, або гармата, і ми миттєво ховалися в нори. Тому серед нас було менше жертв», – пригадує Задран.

 

Моджахеди кажуть, що їм у другій половині 1980-х дуже допомогли поставки американських переносних ракетних комплексів «Стінгер», які можна було застосовувати проти вертолетів та бойових літаків. Але закликають не перебільшувати їхнє значення, оскільки «Стінгерів» не вистачало, і їхні поставки моджахедам обмежувались центральною частиною Афганістану та районами довкола Кабулу.

 

«Заощаджуйте боєприпаси»

Серед інших порад моджахедів українцям – «усунути від влади всіх російських шпигунів». І це можна почути практично від кожного колишнього бійця афганського спротиву.

 

«Найкраща тактика проти росіян – не пряма відкрита війна на полі битви, а війна партизанського типу. Інакше будуть великі жертви серед людей і військових. І ще одне – не здійснюйте тортури над військовополоненими, бо це не допоможе, а полонені – коли до них нормально ставляться – будуть знати, що українці – хороші люди», – говорить Задран.

 

«Маєте також заощадливо використовувати кулі і зброю, бо вести війну – це дорого. У вас, мабуть, теж не вистачає амуніції, бо Україні важко економічно», – дадає він.

 

А моджахед Азімі зауважує: «Росія хотіла зробити Афганістан своєю частиною. Але ми, моджахеди, не дозволили їй цього. Ми перемогли супердержаву, ми повалили комунізм. Ми вибороли свободу для Афганістану. Дехто нас критикує – але це несправедливо, адже ми захистили нашу свободу, бо наша релігія була у небезпеці. Інакше наша культура й мова теж занепали б. Маю надію, що ситуація в Україні буде кращою, і все повернеться до нормальності».

Всі моджахеди – та й переважна більшість афганців, з якими довелося спілкуватися, – знають про війну в Україні, але найперше одразу говорять про те, що Росія відібрала в України Крим. Щоправда, мало хто знає, що в Криму живе багато мусульман – кримських татар, які не хочуть бути в Росії.

 

«Україна – не ісламська країна, але українці – сміливі люди і люблять свою Батьківщину, – каже Задран. – Це відповідальність – захищати свою землю. Ви воюєте за свою країну, і Бог вам допоможе». 

 

Джерело: Радіо Свобода

Не молитовою єдиною. Українська мова в Київській Русі

4e273580c9a6fd1bВ Соборі Св. Софії, де Президенти незрідка моляться за Україну, відкрито написи тисячолітньої давнини, на яких присутні майже всі риси сучасної української мови.

 

Написи свідчать, що кияни XI—XIII століть не були «праросіянами». Були вони праукраїнцями, бо казали – «А ворогов трясцею оточи»! Дмітрій Табачнік, пафосно і демонстративно репрезентувавши Ярослава Мудрого в телешоу «Великі Українці» російською, про це «скромно» умовчав. 

Давно час зробити відповідну експозицію в стінах собору-музею і включити цю інформацію до обов’язкового екскурсійного мінімуму – надто для школярів. Погодьтеся, це вартує багатьох пустопорожніх декларацій про державний статус і «престиж» української, які ми незрідка чуємо з вуст високопосадовців. 

Просто викиньмо холостий набій «хитромудрого хозарина» й зарядімо бойовим –  зробімо так, щоб Ярослав «вистрелив». 

Оскільки такої експозиції в стінах Софії Київської  досі нема, пропонуємо читачам «НГ» ексклюзивну подорож.

Далі – просто факти й жодної міфології.

3f7ba9e61805d4c2

Мовні «дуплети» Європи

По-перше, про яку мову ми говоримо – книжну чи розмовну? В Русі-Україні часів Б. Хмельницького іноземці фіксували дві мови – типове явище для середньовічної Європи. Тож Орест Субтельний констатує, що Козацька ера – це «церковнослов’янська мова, яка все ще використовувалася на Україні як літературна» і «жива народна – руська». Посол

Венеціанської республіки Альберт Віміна, що був у нас в 1650 р., називав нашу країну – Україною, але мову –  русинською (рутенською), lingua Rutena.

Юрій Шевельов-Шерех, говорячи про Середньовіччя і «типові понаднаціональні, церквою плекані літературні мови», зокрема латину, наголошує, що «літературні мови на Україні мінялися, вони творилися, вживалися й виходили з ужитку». Для кожної літературної мови є більш-менш точна дата постання. Староцерковнословянську створив Кирило з Солуня близько 863 року, як згодом німецьку – Мартін Лютер своїм перекладом Біблії 1522-1542 років, італійську – Данте писаннями початку 14 ст.

Але неможливо знайти таку дату для «живої» мови. На думку Шевельова,  «про історію певної «живої» мови можна (і слід) говорити, відколи відбулася перша зміна, що не була спільною з сусідніми мовними одиницями, хоч, звісно, одна така зміна не дозволяє ще говорити про наявність нової мови». Справжня «жива» українська мова, на думку вченого, «поставала й постала з праслов’янської, формуючися з VI до XVI ст.».

То які ж риси вона мала на середині свого історичного шляху – в часи Ярослава Мудрого?

Ексклюзивна екскурсія

«Найстаріша наша літературна мова не була живою українською мовою, оскільки це була мова церковнослов’янська, що прийшла до нас разом із християнством, – зазначає А. Кримський, – проте жива наша мова вдиралася в літературну церковнослов’янщину і змінювала потроху чужий правопис так, щоб він був легший для нашої людності», бо «переписувачі багато чого змінюють в правопису, вносячи риси власної вимови». Те саме відбувалося в сербів, болгар. Проаналізувавши писемні пам’ятки Київщини ХІ-ХІІ століть, дослідники знайшли в них численні риси саме українського живого мовлення. «Читач може пересвідчитися, що в «Ізборниках Святослава» 1073, 1076 рр. достатньо ясно віддзеркалюється малоруська мова, – пише А.Кримський, – звичайно, не наша сучасна, а лише така, що її мали малоруські предки в XI ст.»

За що знищило НКВД ученого на початку Другої світової? – Саме за ці висновки: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого має здебільша вже всі сучасні малоруські особливості».

Та в часи тих дискусій ще не були досліджені графіті. Написи, зроблені в давнину на стінах будівель, на відміну від писемних пам’яток, взагалі непідвладні примхам переписувача – видряпане на штукатурці надійно зберігається під пізнішими нашаруваннями олії впродовж століть.

Хоча видряпувати на стінах соборів було заборонено церковним статутом Володимира Великого, «порушники» знайшлися – від ремісників до князів.

Написи, зроблені на внутрішніх стінах Софії та інших соборів княжого Києва стали об’єктом прискіпливих 30-річних досліджень Сергія Висоцького, вже перша монографія якого в 1966 році «потягнула» одразу на докторську. Що ж він відкрив на стінах Св. Софії?

Кілька хвилин уваги – в межах звичайної середньої школи…

А. Кримський зазначав: «В українців X ст. з’являється дуже м’який звук І зі старого дифтонга Ѣ (ІЄ). Тоді як на півночі цей дифтонг з XI ст. почав обертатися на Є, в Києві XI ст. – на І… Це головна ознака української вимови того часу». Її ми знаходимо і в київських графіті: в морі, на Желяні, апріля.

Тут і зменшувальні, суто українські, форми чоловічих імен – Остапко, Іванко, Жадко (від Жаден), Марко… .

Як вам український «шарм» імен – Жизнобуд, Стефан, Трохим, Яким Домило, Іван Перегора, Михалько Неженович, Іван Сліпко, Пателей Стипко?

Сучасне українське «прізвище» вигулькує в напису XII ст. – «Господи, помози рабу своєму, Ігнатові. А прізвище (ПРЪЗЪВИЩЬ) моє Саєтат”.

Поширений серед Софіївських графіті напис «Господи, помози рабу своєму…» вінчають імена у типово українському давальному відмінку: Петрові, Василієві, Мареві, Ставрові, Нестерові, Федорові, Данилові тощо.

Ось чоловічі імена із закінченням на «о»: Судило (від Судислав), Дмитро (не плутати з Табачником – він у нас «Дмітрій»), Данило, Тукало, Кирило, Орешко.

В графіті княжого Києва ХІ-ХІІІ ст. також фіксуємо такі суто українські граматичні ознаки:

  • кличний відмінок іменників: владико, Стефане, голово;
  • закінчення «У» в родовому відмінку однини чоловічого роду: спору (з того спору);
  • форму дієслів без «Т»: пече;
  • дієслова минулого часу, що закінчуються на «В» : писав, ходив, молив;
  • дієслова із закінченням «-ТИ»: долучити, писати, скончати;
  • м’яке «Ц» наприкінці слів: чернець, (помилуй) Валерця, поможи Архипцю
  • прикметники втрачають на кінці «Я»: многопечальна, благодатнєша;З-під офіційної церковнослов’янщини виринає жива українська лексика, однаково недоступна і для Андрія Боголюбського, і для Путіна з Медведєвим: «чернець, кволий, порося (автор напису кається, що з’їв його під час посту), бо, коли, посеред, батько…»

    На київських графіті – всі ті два десятки яскравих ознак, притаманних саме українській мові, що «вдираються» до «церковнослов’янщини» часів Київської Русі, і які наводить А. Кримський у своїй класичній праці  «Філологія та погодінська гіпотеза».

    З ним солідарний акад. Шахматов: «Мова Наддніпрянщини та Червоної Русі XI ст. – цілком рельєфна, певно означена, ярко-індивідуальна одиниця, і в ній аж надто легко і виразно можна розпізнати прямого предка сучасної малоруської мови».

    Натомість інший «академік», Табачник, жодним словом не обмовився про живу мову княжого Києва. Тож повернімося до таємниць, які Мальчиш-Кібальчиш так і не «видав», розповідаючи про Ярослава, і закінчимо нашу екскурсію.

    …Ось напис XI ст., який в російськомовному виданні С. Висоцького звучить так: «Мать, не желая ребёнка, бежала прочь…» .  А фотооригінал? – «Мати, не хотячидитичя, біжя гет…»«О горе тебе, Андроник…» – читаємо в книзі, вимушено виданій в брежнєвські часи російською. А поруч оригінал – «О горе тобі, Андрониче…».
    Як кажуть англійці, no comments.

    Поблизу фрески Св.Фоки колишній моряк видряпав прохання до покровителя мореплавців наставити його і в справах життєвих… Тут і кличний відмінок у словах «Фоко» та «правителе», і українське «в морі»…

    В графіті «Господи, помози рабу своєму Луці, владичину дяку…» маємо перехід «к» в «ц» у давальному відмінку однини (Лука – Луці), і зміну приголосної «к» перед суфіксом «-ин» на «ч» (владика-владичин) –  у повній відповідності із сучасним «Українським правописом». Те саме – в напису «Святополча мати» і в «батичино» (від «батько»).

    Яскравим графіті княжих часів– «А ворогов трясцею оточи…» – ми й закінчимо цю подорож.

    Висновки?

    Річ не в тім, на скільки відсотків сучасна українська мова співпадає з мовою наших предків. Справа політична: ми у 2008-му – прямі нащадки тих, хто складав етнічне ядро Русі в 1008-му. «Україна складала ядро Київської Русі», – констатує британський Словник Хатчінсона («Ukraine formed the heartland of medieval state of Kievan Rus which emerged in the 9th century». The Hutcinson dictionary of World History, 1993 (1994)».

    Фрагменти «живої» мови київських графіті цілком доречно називати українською зразка раннього середньовіччя. Як роблять, скажімо, англійці. Хоча їхня «жива» мова оновилася щонайменше на 50% від«turning point» – поворотної точки (1066 р.), як називають англійці пришестя норманів.

    Захід відходить од звички дивитися на слов’янський світ очима Москви. В авторитетному «Словнику мов» Ендрю Долбі (Dictionary of Languages. Andrew Dalby. Bloomsbury, 1999. London), де фігурують старослов’янська (Old Slavonic), церковнослов’янська (Church Slavonic), про українську мову написано чорним по білому: «вона має довшу історію, ніж російська» (Ukrainian has longer history than Russian). І про те, що Україна – «та територія, звідки праслов’янська мова (protoslavonic language) поширювалася зокрема й на північ – до Білорусі та Новгорода».

  • 31eb046f2c87a59dУ публікаціях часів СРСР Сергій Висоцький майже не торкався українських рис відкритих ним графіті. Схвально поставившись до спроби автора цих рядків зібрати такі написи в один реєстр (із праць «Давньоруські написи Софії Київської ХІ-ХІVст.” (1966), «Средневековые надписи Софии Киевской ХI-ХVІІ ст. (1976), «Киевские граффити ХІ-ХVІІ вв.» (1985)), він зауважував, що в колишньому СРСР написати про таке було неможливо в принципі. Згодом у 1998 р. вийшла його остання праця – «Київська писемна школа Х – ХІІ ст.», де є розділ – «Палеографія та деякі особливості писемної Київської школи, властиві українській мові». Він пішов із життя в той день, коли прийшла телеграма про її вихід…

  • Життя доктора наук не менш дивовижне, ніж його відкриття. Отримавши в юності травму хребта і набувши туберкульозу кісток, Висоцький провів близько 10 років у ліжку, а як одужав, то став істориком. Його монографії на чільному місці тримав художник Ілля Глазунов, домагаючись «аудієнції» та автографа автора. Високо цінив його академік Борис Рибаков.

  • Тепер, коли кожен школяр має комп’ютерні технології, лише уявіть собі обсяг того, що робив дослідник довгими вечорами, коли останній відвідувач залишав собор… Тривалі пошуки, підбір спеціального бокового освітлення, реставрація власне напису, обробка фото, аналіз особливостей написання кожної літери, притаманних певному часу… І так довгих 30 років: Золоті ворота, Свята Софія, Видубицький монастир, Успенський собор Києво-Печерської Лаври, Церква Спаса на Берестові, Кирилівська церква.

    Чи нагадає хтось Президентові, який щедро роздає нагороди (зокрема і посмертно), що цього грудня виповнюється 10 років з дня смерті Сергія Висоцького?  Хоча… сумніваюсь, що в реєстрі державних нагород є щось, співмірне з тим, що залишив країні історик.
    Тим часом усі ці фотоматеріали – десь глибоко у скринях Музею історії Києва.
    Невже таке байдуже ставлення до унікальної інформації про українську мову також входить до «комплексу заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру і символу єднання української нації», який В. Ющенко у 2005 році доручив здійснити Кабміну?

    Олексій РЕДЧЕНКО

    Народна газета, №29 (827) 13.08.2008 р.

Джерело: Fakeoff

Партійна преса міжвоєнного Закарпаття як засіб виховання політичної культури

0 b34f7 adc50b39 XXLРозглядаючи політичну культуру як сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, реалізацію політичних знань, зразків поведінки соціального суб’єкта в історично визначеній системі політичних відносин і політичній діяльності, слід виходити з того, що виховання молоді позбавлене обмеженого впливу соціумного простору, а отже, вимагає комплексного розуміння суспільно-політичної дійсності. Адже саме через політичну культуру формується у людини єдність соціальних і політичних знань, орієнтації, норми та способи її політичної поведінки.

 

Елементи політичної культури

Уявляючи політичну культуру складним суспільно-політичним утворенням, необхідно враховувати пізнавальний, емоційно-психологічний, етично-оціночний та поведінковий елементи її структури. Завдяки цьому виховання політичної культури складає цілісну систему знань, уявлень, цінностей і відносин, що функціонували й відтворювалися в процесі зміни поколінь. Таким чином, пізнавальний елемент політичної культури складає найбільш типові й домінуючі в суспільстві уявлення про політичну дійсність, емоційно-психологічний – акцентує увагу на почуттях і переживаннях учасника політичного життя (почуття соціальної справедливості, нетерпимість до інакомислячих, емоції політичної діяльності, надії та очікування), етично-оціночний – групує цінності, норми, ідеали, що дають оцінку існуючим політичним відносинам, владі та іншим інститутам, а поведінковий – складає мотиви, стимули й політичні установки суб’єктів політичного процесу, характеризуючи ставлення людини до різноманітних політичних явищ і подій. Ця проблема є актуальною в умовах сучасного розвитку України, оскільки молодь активно політизується, бере участь у суспільно-політичних, у тому числі й виборчих процесах, підпадає під впливи різноманітних засобів масової інформації.

 

Досвід міжвоєнного Закарпаття є багато в чому показовим. Уважний аналіз джерельної бази та опублікованих досліджень, у змісті яких автори торкалися згаданої проблеми, свідчить про те, що окремі аспекти виховання політичної культури в регіоні за визначений період знаходили своє відображення в авторських доробках Івана Добоша (крізь аналіз змісту україномовної періодики), Павла Лісового (дослідження комуністичної преси), Маріана Токаря (в контексті розбудови партійних структур). Багатий джерельний масив можемо почерпнути з мемуарної літератури Августина Волошина («Ко исторіи нашого новинарства») й Августина Штефана («Дещо про Карпато-Українську пресу»), котрі детально описали складний етап розвитку партійної преси в регіоні. Безпосередньо документальним підтвердженням тенденцій та особливостей поширення елементів політичної культури серед молоді крізь партійну періодику слугують газетні та журнальні видання.

 

Дослідження найпоширеніших тематичних прикладів публічного виховання елементів політичної культури молоді на шпальтах партійної періодики покликане конкретизувати й завдання дослідження, серед яких виділимо такі: інформативно подати статистичну довідку щодо кількості партійної періодики в зазначений період та її політико-ідеологічної приналежності; документально підтвердити прояви впливу на крайову молодь у контексті елементів формування політичної культури; окреслити характерну особливість виховного аспекту політичної культури молоді.

 

Партійна періодика

Варто зазначити, що одним із засобів виховання політичної культури, зокрема і в молодої генерації Закарпаття впродовж першої половини ХХ століття, виступила партійна періодика. Щоправда, цей засіб був ефективний виключно за умов реалізації демократичних засад суспільного простору й політичного плюралізму. Це проявилося тільки в період входження краю до складу Чехословацької Республіки (1919 – 1939 рр.). У контексті анонсованого політичного плюралізму та його конституційного унормування в державі постало питання підвищення рівня політичної культури й можливостей її виховання серед молоді.

 

У згаданий період на теренах Закарпаття (тоді – Підкарпатська Русь) функціонувало щонайменше чверть партійних періодичних видань. Зокрема, переважну їх більшість складали російсько- (русько-) мовні газети і журнали русофільських партій («Карпаторусский Вестник», «Русский Вестник», «Земледельська Политика», «Руський Земледелець», «Русская Земля», «Русь», «Народная Газета», «Русская Народная Газета», «Наш Путь», «Карпаторусский Голос», «Молодая Русь» та ін.). Україномовні періодичні видання були представлені, відповідно, новинками проукраїнських політичних організацій «Карпатська Правда», «Руська Нива», «Народ», «Вперед», «Народня Сила», «Нова Свобода», «Свобода» тощо. Угорською мовою виходили «Берегі Гірлоп» («Берегівські новини»), «Карпаті Модьор Гірлоп» («Карпатсько-угорська газета»), «Унгварі Келень» («Ужгородський Вісник»), «Готароші Уйшаг» («Прикордонна Газета»), а також газети Єврейської громадянської партії «Келеті Уйшаг» («Східна Газета») та Єврейської сіоністської партії «Жідо Нийплоп».

 

Пропаганди політичних ідеалів  

Зрозуміло, що в умовах демократизації суспільних відносин молодь за допомогою періодики використовувалася партійними діячами для пропаганди політичних ідеалів у сімейному, освітньому та дозвільному середовищі. Серед найпоширеніших тематичних методів публічного виховання у молоді елементів політичної культури були заклики впливати на батьків, на їхній вибір, особливо під час виборчих кампаній. На початку 1939 року, наприклад, у газеті «Нова Свобода» розмістили заклик: «Батьку й мамо! Ми, українські діти, просимо Тебе, Батьку й Мамо, щоб Ви доложили усіх зусиль до оборони в розбудови нашої Вільної Карпатської України. Не хочемо жити рабами та слугами у чужих, хочемо на своїй землі бути самі своїми панами! Батьку, не вір тим, що за кусок сала і 30 сріберників хочуть, щоб Ти продав нас і поробив з нас яничар! Ми, діти Карпатської України, хочемо виростати на свобідній українській землі!»

 

Досить поширеними були матеріали, в яких молодь закликали до участі в різнопланових масових акціях, які проводилися під патронатом політичних партій, громадських організацій, учительських товариств (молодіжні з’їзди, дні «русской» культури, хорові й театральні вистави, спортивні змагання, маніфестації), давалися роз’яснення необхідності залучення до суспільно-політичного життя. Як правило мотивація подібних матеріалів була викликана підготовкою до майбутнього життя в стабільному і щасливому суспільстві. Подекуди пресова політика партій набувала гостро опозиційного характеру, а зміст закликав молодь долучатися до політичного життя в регіоні й радикальним чином протестувати проти політики Праги в освітніх, мовних та господарських напрямах. Зокрема, друкований орган партії Автономний Земледільський Союз «Русскій Вестникъ» неодноразово піддавався цензурній перевірці владними структурами. Деякі номери повним тиражем конфісковувалися і знищувалися. На молодь були розраховані й розтиражовані в 1934 році на сторiнках партiйної газети й щорiчного «Руського Земледiльського Календаря» так званi «Десять заповiдей кожного русина». Зокрема, з метою патріотичного виховання акцентувалась увага на героїчних постатях громадсько-політичного руху. Як свідчать матеріали, в згаданих «заповідях» партійний вождизм був чітко персоніфікований: «Чествуй пам’ять Iвана Куртяка (перший голова партії), який пожертвував себе за звiльнення русинiв; вставай в члени АЗС; стидися голосувати на чужу партiю…» 29 жовтня 1938 року вийшло розпорядження автономного уряду про заборону дiяльностi всiх полiтичних партiй краю, а вже наступного дня преса Автономного Земледільського Союзу оприлюднила «Воззванiе!» з метою «защиты спокойствия и порядка русского населения», в якому закликалося органiзовувати в кожному селi «Гвардiю iменi Iвана Куртяка», громадську організацію переважно розраховану на молодіжний потенціал. Декілька днів по тому, 31 жовтня 1938 року, влада видала спеціальне розпорядження, яке стосувалося заборони виходу низки партійних друкованих органів, а саме русофільських «Русская Правда», «Нашъ Путь», «Русскій Вестник».

 

На сторінках офіційного друкованого органу Аграрної партії – газети «Земледельская Политика», яку редагував Іван Лоскот, значну увагу приділяли закликам до молоді цікавитися політикою, проявляти особливу політичну активність, долучаючись до партійної агітації в містах і селах, створювати патріотичну атмосферу в сім’ях тощо. Враховуючи важливість для партії молодіжної підтримки, аграрники створили й організацію «підростаючої молоді», яку очолив відомий аграрний політичний діяч Я. Машата. Він же проводив виховну роботу серед місцевої молоді, залучав її до різнопланових акцій, партійних маніфестацій тощо (наприклад молодіжна хода під час «всеземледельської манифестаціи» у Празі 17 травня 1929 року). Значну увагу придiляли й вихованню молодих партiйних кадрiв: «Сельськая молодежь, воспитанная на демократическомъ принципе, должна быти крепко связана въ сельской органiзацiи, чтобы въ будущемъ могла отстаивати свои права. Такой политической организацiей для насъ является естественно Земледельськая республиканская партiя, въ которой вся сельская молодежь должна быти организована».

 

Наприкiнцi 1935 року пiсля загальнодержавного з’їзду Аграрної партiї в Празi в регiони надійшли iнструкцiї, якi роз’яснювали черговi завдання, поставленi перед членами. Зокрема, у місцевій партiйнiй газетi «Земледельськая Политика» друкувався матерiал «Карпаторусское земледелие въ наступающемъ политическомъ сезоне», де широко пропагувалося гасло: «В каждомъ селе и дедине правильную местную организацiю партiи! Все организацiи оживить и усилять ряды организованыхъ!» Ще одна партійна газета «Русская Земля» (друкований орган русофільської Карпаторуської Трудової Партії) акцентувала на необхідності негайної «дегунгаризаціи нашего края и решительнаго устраненія вреднаго духа негаціи молодежи». Матеріал застерігав місцеву молодь від можливостей потрапити під вплив угорських реваншистів, які продовжували пропагувати політику мадяризації як в освітній, так і в духовній сферах. Тому в партійній пресі редакція намагалася регулярно знаходити можливості змістовного виховання народу, насамперед шкільної молоді, котра перебувала під контролем сімей та навчальних закладів. Як підтверджують матеріали преси, випускники шкіл підпадали під партійну агітацію найшвидше й залучалися до партійної діяльності вже як повноправні члени організації, «насчитывающую въ настоящее время уже несколько тисячъ молодыхъ сознательныхъ русскихъ православныхъ борцовъ за права и лучшую долю нашего народа»

 

У середині 1930-х років на політичній арені Закарпаття з’явилася популярна русофільська організація – Руська Національно-Автономна Партія. Її редакційний комітет випускав новинку «Нашъ Карпаторусскій Голосъ». Видавцем і відповідальним редактором ще однієї газети цієї ж партії, що дістала назву «Наш Путь», став Василь Лабанич. Перший її номер був надрукований лише 16 червня 1935 року, а її зміст анонсувався для різних вікових груп. Тематика статей обмежувалася суто проблемними питаннями регіонального життя, дискусією з опозиційними виданнями та агітацією молоді щодо залучення до боротьби за автономні права. Для членів партії передплата була обов’язкова. Це означає, що з новинкою могли бути ознайомлені всі члени родини, у тому числі й читаюча молодь. Але насправді впродовж своєї діяльності газета використовувалася для пропаганди політичних поглядів лідера партії Степана Фенцика. Часто друкувалася інформація про його перебування в той чи інший час в різних куточках краю та про зустрічі з молоддю. Це періодичне видання виходило до 1938 року. Після окупації Закарпаття угорцями в 1939 році й аж до 1944 року виходив поновлений «Карпаторусскій Голосъ», який надалі залишався інструментом пропаганди в руках С. Фенцика. В останні роки найбільше уваги приділялося публікаціям поезії, в тому числі на молодіжну тематику («Поезія карпаторуського (угроруського) народу»).

 

Серед україномовної преси, що класифікується як партійна, однією з найпопулярніших була газета «Свобода». Декларація доступних соціально-політичних ідей, які легко сприймалися читачами, сприяла позитивним результатам діяльності української Християнсько-Народної Партії. Завдяки цьому вони залучали до своїх лав і місцеву молодь, чим не могли похвалитися інші автономні партії. Важливим було й те, що до партійної діяльності активно долучалися кращі професійні кадри із середовища молодої генерації – випускники семінарій, студенти, молоді вчителі. Підтримували партію на чолі з А. Волошином молодіжні громадські організації «Пласт», «Студентський Союз Подкарпатських Русинів», а також молодь культурно-просвітнього товариства «Просвіта». За спогадами Степана Росохи, «чим більше припливало до неї української молоді, тим більше сходила вона на платформу українського націоналізму».

 

Чимало уваги проблемам виховання політичної культури молоді присвятили редактори україномовної газети «Нова Свобода», яка на зламі 1938 – 1939 років стала єдиною урядовою і партійною (як друкований орган Українського Національного Об’єднання) новинкою Карпатської України.

 

Висновки

Підбиваючи підсумки на основі опрацьованих матеріалів, припустимо, що у змісті партійної періодичної преси в Закарпатті зазначеного періоду яскраво проявилась така характерна особливість виховного аспекту політичної культури, як формування регіональної субкультури, яка відповідно базувалась на національно-етнічних, релігійних, мовно-культурних, соціально-економічних та ідеологічно-політичних відмінностях. У комплексі всі регіональні особливості наклали відбиток на умови виховання політичної культури тогочасної молоді. Вони, фактично, характеризували політичну свідомість регіону. Умови політичної соціалізації молоді характерно вписувались у регіональні особливості політичних традицій, кореляцію політичних симпатій у залежності від соціально-класових, етнічних і конфесійних ознак. Це наштовхує на думку, що умови виховання політичної культури молоді в краї частково суперечили стандартним умовам поширення цінностей пануючої в Чехословаччині політичної культури. Адже рівень стійкості й послідовності субкультурних чинників залежить багато в чому від ставлення до регіонального розвитку централізованої державної влади.

 

Тому, на наш погляд, в тогочасних умовах справу формування демократичної політичної культури варто було б розпочинати з налагодження системи політичної освіти. Однак партійна періодика Закарпаття скеровувала можливості процесу виховання політичної культури у вузькому напрямку, обмежувалася політико-ідеологічним протистоянням в регіонально-соціумному просторі. І хоча демократія як система цінностей переживала початковий етап свого становлення, молоде покоління залежало від практичної взаємодії з політичним середовищем і вибудовувало новий формат політичної поведінки, який не зумів проявитися у майбутньому через ліквідацію демократичного режиму й окупацію регіону Угорщиною.

 

Зоряна ВАКОЛЯ

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Українська романістика другої половини ХХ століття про Карпатську Україну (частина 2)

Ivan DolgoshУ минуле Закарпаття Іван Долгош заглянув у творах “Синевир” (1968), “Підкарпатська Русь” (1970; інша назва – “Моя Недея”), “Колочава” (1982; про перебування Івана Ольбрахта у Колочаві), “Роса Росії” (1890; про Дмитра Вакарова) … Тема Карпатської України на рівні прохідних епізодів є і в “Синевирі” (згадано про бій на Красному Полі, натяк про розстріл біля Ужа тих, кому “захотілося України”), і в “Росі Росії” (Дмитро Вакаров у Празі читає лист батька про трагічні події в Хусті). Це була підготовка до написання безцензурного твору про радісні дні і горе Карпатської України.

 

І Юрій Мейгеш, звільнившись від тенет цензури і самоцензури, переглянув свої погляди на національно-визвольні змагання на Закарпатті – у романі “Срібна земля” (1996). Автор присвятив твір “славним синам і дочкам Срібної землі, що боролися за її свободу”. Події одного дня − смерть вчителя Петра Чопика і весілля його внучки – розбурхали спогади Андрія Омельчука і, немов кола по воді, вони розбіглися в часі на десятиліття – і про кохання та ревнощі, і про різні орієнтири, обрані братами Омельчуками. Юрко став просвітянином, а Андрій під впливом білоемігранта лікаря Боріна стає русофілом, прислужником спочатку гортіївців, а потім комуністичних емісарів. За його доносами просвітянин Петро Чопик побуває і в гортіївських катівнях, і в сталінському ГУЛАГу. Уже в незалежній Україні Андрій бачить, що ішов за примарними ідеалами, та все ж намагається хоч якось оправдати свій вибір: “…якби я тоді тримався Петра, полегко міг на Красному Полі загинути, як і багато хлопців”.

 

Бій на Красному Полі – в центрі роману Івана Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”. У центрі оповіді – долі Івана Карбованика та Івана Гакавця із Доманинець, що біля Ужгорода, та Олександра Мацканюка з Рахівщини. Автор, створюючи роман-хроніку, майстерно побудував сюжет. Видуманих персонажів він зробив свідками майже усіх вузлових подій в історії Карпатської України: і мирне будівництво Української дороги з Доманинець до Михайлівців, і створення Січі, і бій на Красному Полі. Із епілога дізнаємося, що прототипом Карбованика послужив родич автора: “Я сиджу із моїм родичем Іваном Карбованцем, то його справжнє прізвище, він на мене не сердиться, що я його перейменував”. Й Іван Гакавець мав у Доманинцях прототипа із таким же прізвищем. Олександр Мацканюк і його кохана Марія не мають таких конкретних прототипів. Автор сказав про них: “Створюючи ці збірні образи, я призабув потурбуватися, щоби їм написали паспорти, а без них же не веде обліку жодне місто і село”.

 

Та автора цікавили не стільки долі головних персонажів твору на тлі історичних подій, скільки перебіг тих подій, які стали історією: формування автономного уряду в Ужгороді 8 жовтня 1938 року (“…пан Едуард Бенеш, порадившись із прем’єр-міністром, однооким армійським генералом Сірові, таки вирішив випустити з клітки жадану птаху – автономію для русинів, що її тримав у несвободі уряд майже двадцять літ”), окупація частини Закарпаття гортіївцями, переїзд автономного уряду до Хуста, формування Січі, вибори до Сойму, проголошення Карпатської України, бій січовиків за склад зброї із дислокованою у Хусті військовою частиною чехословацької армії, поразка січовиків на Красному Полі… Автор – на боці патріотів: “Центр Європи. Мій рідний край. Маленьке щастя і превелике горе під Червоною скелею на Красному Полі. У всьому Карпатському краю”. Оскільки Іван Долгош писав роман-хроніку, то серед персонажів твору вивів й історичних осіб: Августина Волошина, Василя Ґренджу-Донського, Гузара, Бродія, Ревая, Фенцика, генерала Прхалу, амбасадора Гофмана, секретаря компартії Олексу Борканюка…Тобто перед нами – белетризована історія.

 

Щоденник В. Ґренджі-Донського

У нас немає сумніву, що основним джерелом інформації про Карпатську Україну для Івана Долгоша був щоденник Василя Ґренджі-Донського. В епілозі читаємо: “На жаль, його вже немає між нами. Але є багатотомне посмертне видання творів, яке підготувала дочка письменника Зірка, художник Михайло Михалевич… І я з болем читаю “Щастя і горе Карпатської України”. Щоденник Василя Ґренджі-Донського народжувався у вирі великих і трагічних днів Карпатської України, фрагменти із нього друкувалися у “Новій Свободі”. Опубліковано його у 1987 році – у восьмому томі вашингтонського видання творів Ґренджі-Донського, передруковано у 19-му випуску Наукового збірника Музею української культури у Свиднику (Пряшів, 1994), видано книгою в Ужгороді видавництвом “Закарпаття” в 2002 році. Іван Долгош працював над твором у 1975 – 1990 роках, використовував, найвірогідніше, машинописний оригінал щоденника із архіву Ґренджі-Донського або й вашингтонську публікацію, бо в тексті його роману легко відшукати відповідні паралелі. У щоденнику є розповідь про зустріч редактора “Нової Свободи” Ґренджі-Донського з новопризначеним міністром внутрішніх справ Карпатської України паном Перевузником, який дав рекомендації щодо висвітлення подій на шпальтах часопису: “Найперше наказав мені, що від сьогодні щоденник має редагуватися так, щоб прокурор не мав причини конфіскувати. Не сміємо нападати на генерала Прхалу і на чехів, бо є нечуваним, щоб у своїй державі, так би мовити, державну газету треба конфіскувати”. Ця ж настанова пана Перевузника у романі звучить так: “Одним словом, не треба більше дражливих гасел, замірених нападок на генерала Прхалу і на чехів, бо це є нечуваним. Люди живуть у своїй федерації, а їх женуть геть… Наша газета у нашій республіці не сміє бути більше ні вибілена, ні конфіскована прокурором”. Або ж запис у щоденнику про усунення Федора Ревая від керівництва Українською Національною Радою: “Почули ми з Праги про усунення Федора Ревая… Також почули ми нову вістку, що Сойм буде скликаний 21-го березня 1939 р.” В інтерпретації Долгоша ця подія виглядає так: “Прага охоче озвалася по радіо, коментуючи розумне рішення отця Волошина у справі усунення Федора Ревая… Радіо прохрипіло ще: двадцять першого відбудеться Сойм”.

 

Та джерельна база роману набагато ширша: особисті спогади автора, спогади учасників тих подій. Про себе він сказав: “Частенько згадуємо, ага, щоб не забути: той малий Іванко, що сидів та грівся на печі, що любив читати казки, уже теж побіг літами… гай-гай… І якщо читач не заперечує, від його імені буду говорити я, автор цих та попередніх рядків. Бо той мій далекий відгин життя і є життям далекого Іванка, який тепер над усе заходиться дібрати щонайдальші крихтиці розсипаної злою долею нашої історії, щоби жила, щоби її ніхто вже не топтав тиранським чоботом”.

 

Серед дійових осіб роману виступають Микола Бандусяк, Микола Попович… Про них автор говорить і як про інформаторів про ті далекі події: “Частенько зустрічаю сивенького уже Миколу Бандусяка, Василя Федака та Миколу Поповича… Останній показує фото далеких літ…”. Все ж автор до конкретних фактів підходив творчо.

 

Василь Ґренджа-Донський записав у щоденнику, що він із Ужгорода до Хуста їхав через Дравці: “Прощаюсь з Ужгородом. Признаюсь, зі сльозами в очах… В Дравцях зостановлююсь. Люди плачуть, годі потішити цих бідних, до крайности нашій справі відданих селян-патріотів… Дравці, одно з найсвідоміших наших сіл, припало до Мадярщини”. У романі, аби його сюжетна лінія була стрункішою, Ґренджа-Донський до Хуста їде через Доманинці, де проживають головні герої твору – Гакавець і Карбованик. Останній згадує про зустріч з поетом: “У вуйка вже й другий утікач з Ужгорода. Якийсь поет… Смутна у них бесіда. Дуже смутна”. Трохи пізніше, розмовляючи із Мацканюком, який запрошує хлопця їхати до Хуста, Карбованик узнає прізвище поета: Ґренджа-Донський.

 

Щоб події сприймалися правдою життя, автор закорінює їх у місцевий побут. Малий Іванко у Доманинцях занурився в нову читанку, у якій “і” з крапкою, “ї” з двома крапками, а також гімн “Ще не вмерла Україна”. Для нього мова читанки ближча, аніж була чеська, і Карбованик йому пояснює: “То не ближча мова, Янчику, а наша… Ми є українці”. Або ж епізод у Хусті, коли поручник Петро Зейкан, родом із Великих Лучок, просить січовика Карбованика піти на пошту і купити марку з написом “Карпатська Україна”. Промовисті побутові деталі із життя Волошина: “По смерті дружини кухонними приготовками керувала сестра Оля. На вечерю нині – улюблені кнедлики з яфинами і горнятко молока. Августин повернувся до образу Пречистої Діви Марії, що в різьбленій рамі висів на чільній стіні, перехрестився, нашіптуючи одну із своєї регулярної триразової денної молитви, і лиш по цім сів до столу”.

 

Августин Волошин як образ із дійсності

Образ Августина Волошина Іван Долгош змалював досить правдиво. Використав для цього форму досьє, вузлові епізоди політичної біографії голови уряду Підкарпатської Русі (Карпатської України), авторську характеристику. Автор робить наголос на кількох характеристиках Августина Волошина: скромність, патріотизм, гуманізм… Коли йому довірили очолити автономний уряд, розмірковує: “Хіба він, директор учительської семінарії, лінгвіст, теолог, хай і керівник християнської партії, зможе стати на рівень вимог європейської цивілізації? Хіба під силу, скажімо, діалог з Гітлером, Гортієм, Сталіном, Пілсудським… Престиж? Найбільший престиж – то робити користь для рідної землі. Він її робить”. У розмові з Гофманом, консулом Берліну у Празі, який часто бував на Закарпатті, Августин Волошин постає перед нами як політик-дипломат, захисник інтересів свого народу. Обставини змушують його рахуватися із тогочасною політичною дійсністю. Він зізнається Реваєві: “Я охоче б поговорив із паном Дейчем-режисером, а Гофмана би взагалі не прийняв Але я змушений робити навіть те, що не хоче серце”. Прийнявши Гофмана, він відхилив його пропозицію про припинення економічних зв’язків із Прагою, відмовився продавати ліс Німеччині.

 

Мудрим політиком він виступає і тоді, коли наставляє урядову делегацію, що має їхати до Будапешта, коли ухвалює рішення про скликання Сойму, коли намагається уникнути кровопролиття. Августин Волошин розуміє, що Карпатська Україна – політичний виклик тоталітарному Радянському Союзу: “У час страшної тиранії безбожника Сталіна раптом насмілилась оголосити про своє існування якась там Підкарпатська Русь, що себе ще іменує Карпатською Україною… І цим, зрозуміло, кинула виклик сталінській так званій геніальній політиці: яка ж тоді його Україна? Та ж невільна!” Деклеративність мови Волошина зменшує художню правду твору, але випрозорює авторську позицію у висвітленні місця Карпатської України у політичному житті держав, інтереси яких зіткнулися у центрі Європи. Автор роману “Заплакала Тиса кров’ю” не погрішив проти правди, висвітлюючи погляди Волошина на ці події. Привівши Карбованика і Гакавця у ряди січовиків, Іван Долгош зробив їх учасниками не тільки бойових дій з угорськими терористами, штурму казарм чеських легіонерів у Хусті, кривавої трагедії на Красному Полі, але й організував їм зустріч із очевидцями евакуації в Румунію уряду Карпатської України.

 

Так читач знайомиться ще з одною сторінкою із біографії Волошина: “Отець Волошин ніяк не хотів іти з Хуста, вертався, йому не давали. Казав, що мусить померти із своєю республікою. Юрко Вашко його зводив із землі, коли той у сльозах припав до неї і цілував, мов рідну маму… А потім сказав, що піде на румунський бік, якщо військові припинять нерозумне кровопролиття”. А потім була еміграція, ректорство у Вільному українському університеті в Празі, арешт смершівцями, смерть у московській в’язниці. Про все це сказано в епілозі роману – про арешт белетризовано, про інше інформативно. Автор знайшов сповнені почуттям слова про трагічну долю Президента Карпатської України: “Августину Волошину весною сорок п’ятого виповнився сімдесят перший рік. Виповнився, побіг далі, побіг небагато і мусив спинити свій хід навіки. Місце зупинки: військова в’язниця Лефортово у Москві”.

 

Белетризуючи історію Карпатської України, Іван Долгош намагався охопити усі вузлові події, змалювати їх у всіх протиріччях: засудження Прагою русинського сепаратизму, польська й угорська іреденти проти спроб створити Українську Державу, підступна політика Гітлера і Сталіна щодо національних змагань у Карпатах, різні погляди на місію Карпатської України, закарпатських січовиків і січовиків-галичан.

 

Бій на Красному Полі зображено натуралістично, правдиво: розгубленість, безпорадність січовиків, жага помсти і їх героїзм, звірства окупантів.

 

Іван Долгош розповів і про смерть своїх односельців, доманинських хлопців-гімназистів Івана Мурги і Йосипа Шкіряка…

 

Бачимо, що одні й ті ж події в українській романістиці зображуються по-різному – у залежності від того, коли твір створено, на яких позиціях стояв його автор, якою інформацією він володів. “Карпати” Скляренко писав на замовлення про Героя Карпат Олексу Борканюка, спирався він на тенденційно дібрані історичні джерела; роман Потушняка “Повінь” та трилогію Томчанія про Жменяків створено на основі особистих спостережень авторів у селі Горяни біля Ужгорода та в селах Осій і Білки на Іршавщині, з любов’ю до рідного краю, але з оглядкою на цензуру; майстерно, але кон’юнктурно написані романи Мейгеша “Верховинці”, “Кам’яний ідол”, “Срібна Земля”, останній створювався в безцензурні часи; у романі “Заплакала Тиса кров’ю” Долгоша бачимо спробу поєднати соціальний і національний підходи до подій на Закарпатті у 1938 – 1939 роках.

Післямова

 

На основі сказаного можемо домислити, у якому напрямку формувався менталітет тих, хто читав романи Тевельова (тираж “Верховино, світку ти наш…”, що випустило у світ українською мовою книжково-журнальне видавництво в Ужгороді у 1954 році, сягнув 65 000), Скляренка (тираж видавництва “Карпати” у 1981 році – 50 000), Мейгеша (тираж у київському видавництві “Дніпро” у 1979 році “Верховинців” та “Кам’яного ідолу” – 100 000) …

Відповідні стереотипи нав’язувала й літературна критика. Юрій Балега у монографії “Художні відкриття, чи правда факту?” (Ужгород, 1969), виходячи “з точки зору ленінської теорії відображення” і враховуючи “завдання соціалістичного реалізму”, похвалив дилогію Мейгеша за “міцний сюжет”, “історичну достовірність фактів”, “подолання однобічності в зображенні минулого трудівників краю”.

 

Добре, що наш час не заганяє нас у прокрустове ложе ідеологем і ми маємо можливість вслухатися в багатоголосся історії. Й шкода, що роман Долгоша “Заплакала Тиса кров’ю”, у якому автор максимально наблизився до історичної правди про Карпатську Україну, прийшов до читача лише в журнальному варіанті, обмеженим тиражем. Час видати його книгою як данину пам’яті першим жертвам Другої світової війни.

 

Іван СЕНЬКО

Матеріал надав інформаційно-аналітичний портал www.zakarpatia.com

Останні новини

Усі новини

us1

Популярні новини

07 грудня 2018 року, у великій актовій залі Карпатського університету імені Августина Волошина та Ужгородської української богосло...
05 грудня 2018 року, в архієрейській резиденції в м. Ужгороді, ректор Карпатського університету імені Августина Волошина, єпископ...
06 грудня 2018 року, Преосвященніший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS