Перша жінка-політик на Закарпатті

irena nevycjkaУ політичній історії Закарпаття свій яскравий слід залишила чимала кількість громадсько-політичних, культурно-освітніх та релігійно-духовних діячів. Серед них були партійні та державно-політичні активісти різних рівнів. Більшість із них були вихідцями із Закарпаття, інші – саме в цьому регіоні проявили свої професійні та громадсько-організаторські здібності. Але значна перевага в їх кількості належала представникам чоловічої статі. І хоча така ситуація загалом вписувалася в тогочасні стереотипи та тенденції чоловічої переваги в здійсненні важливих суспільно-політичних функцій, варто наголосити, що на Закарпатті, а саме у період існування Підкарпатської Русі в складі демократичної Чехословаччини, з’явилася передвісниця жіночої емансипації в політиці, яка на рівні з чоловіками вголос заявила про національну, політичну та партійну позиції й у своїх громадсько-політичних поглядах стала виразником рівноправного поступу місцевих жителів, незалежно від статі. Мова йде про Ірину Невицьку – відому культурно-просвітню та громадсько-політичну діячку Закарпаття та Східної Словаччини міжвоєнного періоду. І якщо її просвітницька активність була відомою весь час, то факт її участі у партійних баталіях та політичних дискусіях певною мірою знаходився у тіні.

 

Народилася Ірина Павлівна Невицька (дівоче прізвище Бурик) 10 грудня 1886 року в с. Збудська Біла, що на території сучасної Східної Словаччини. Початкову та горожанську освіту здобула в Сабинівській школі. У 1903 році, навчаючись у Пряшівській учительській семінарії, вона вийшла заміж за греко-католицького священика, відомого культурно-громадського діяча Омеляна Невицького, який через урядові переслідування був змушений у 1922 році емігрувати до Сполучених Штатів Америки. Ще раніше, в 1918 році, це подружжя стало одним із організаторів Руської Народної Ради у Старій Любовні, що стала не тільки культурно-національним, але й громадсько-політичним центром краю. Залишившись із дітьми на батьківщині, Ірина Невицька активно долучилася до громадсько-політичного життя регіону і стала на чолі патріотично налаштованого українського жіночого руху. У 1922 році вона разом з іншими жінками-активістками заснувала Союз руських жінок Пряшівщини й регулярно проводила виставки українського народного мистецтва. Впродовж 1920 – 1930-х років Ірина Невицька вела широку просвітницько-пропагандистську діяльність, організовувала театральні гуртки, лекції, недільні школи тощо. Як активна просвітянська діячка, І. Невицька брала участь у всіх культурних акціях, що проводилися «Просвітою», українськими педагогічними та іншими товариствами. У 1930 році заснувала «Просвіту» у Пряшеві. У 1932 році при «Просвіті» в Ужгороді вона створила секцію «руського жіноцтва». Своєю безпосередньою участю вона сприяла успішному проведенню у 1934 році «Жіночого конгресу». Поряд із цим, важливий внесок в історію політичного розвитку Закарпаття Ірина Невицька зробила заснувавши Українську Селянську Партію (1934 – 1938 pp.). Більше того, вона стала одним із керівників партії. Слід наголосити на тому, що це було вперше в історії Закарпаття, коли до складу партійної еліти високого рангу увійшла жінка! Саме цей факт дає можливість назвати Ірину Невицьку першою жінкою-політиком, партійним лідером.

 

Учасниця подій

Найактивнішими членами організаційної групи, крім Ірини Невицької, були І. Гриць, В. Кузьмик, М. Тулек, І. Боднар та ін. Установчі збори партії відбулися 7 квітня 1935 року в Ужгороді у присутності 30 осіб. Якщо із політико-національною орієнтацією партії, її метою і завданнями все було визначено без непорозумінь, то питання назви організації стало архіважливим. Мрії та надії українських закарпатців про єдність національно-патріотичних сил краю виражалися в думці однієї частини організаторів нової партії, які пропонували назвати її Українське Національне Об’єднання (газета соціал-демократів «Вперед» подавала назву «Українське Народнє Об’єднання»). Інша ж частина проводу партії стояла на традиційному підході до питання назви партії. Враховуючи, що більшість місцевого населення складали селяни, партія, а отже і її назва, мають виражати інтереси цієї верстви населення. Цікаво, що це була перша офіційна політична партія регіону, в назві якої було слово “Українська”! Про історію оформлення назви партії промовисто свідчить матеріал, надрукований у газеті «Народня Сила», яка була офіційним друкованим органом партії: «7 квітня 1935 р. засновано «Українське Національне Об’єднання», а 29.IV.1935 р. названо цю ж партію на «Укр. Сел. парт.». II.VII.1937 р. перехрещено цю ж партію на «Укр. Нац. Сел. Роб. Партію». Тоді ж обрано додатково ще й кількох нових членів до проводу партії. Саме тому, що цей новий провід не зробив своєчасно належних заходів щодо остаточного оформлення нової назви партії, то залишаються і стара назва, і перший провід партії правосильними. Отже, наша партія зветься надалі «Українська Селянська Партія». Як бачимо, період офіційного оформлення назви партії тривав більш ніж два роки, що було у той час незвичним. Незважаючи на це, партія діяла як самостійна організаційна одиниця. Свою діяльність вона підсилила новою у той час пропагандистською активністю – політичною журналістикою. Будучи здібним журналістом, Ірина Невицька впродовж 1931 – 1932 років була засновником і редактором газети «Слово Народа», а в 1936 – 1938 роках – газети «Народня Сила». Крім того, друкувалася в календарях «Просвіти», журналах «Пчілка», «Наш родний край» та ін., газетах «Свобода», «Нова Свобода» тощо. Ірина Невицька є автором і окремих видань: «Правда побідила» (1925 p.), «Дарунок» (1929 p.), «Матій Куколка» (1968 p.), «Князь Федір Корятович» (п’єса) та ін.

 

«Народня Сила»

Щодо партійної преси, то офіційний друкований орган партії «Народня Сила» почав виходити з 15 вересня 1936 року. Його редактором та видавцем був Михайло Тулек, а співредакторкою – Ірина Невицька. Новинка друкувала багато політичних статей, у тому числі й про діяльність різних партій. Натомість радикальний зміст матеріалів привертав увагу державних цензорів. Саме зі шпальт професійно виготовленої газети ми дізнаємося про історію становлення цієї політсили та її ідеології. Основне завдання партії її керівники вбачали у створенні на базі УСП об’єднавчого ядра всіх українських громадсько-політичних сил. Звідси і виходила позиція деяких членів партії, які аж до жовтня 1938 року неофіційно продовжували вживати назву партії як УНО: «Всі українці мусять зрозуміти стан сучасної політики, зливаючись в одне могутнє тіло, в одну українську лаву, яка не мала б cоперника на Підкарпатті, отже – в Українське Національне Об’єднання». Поряд із цим вживалася й назва Українська Національна Селянcько-Робітнича Партія. Постає питання, чому навколо саме цієї організації планували об’єднати всі українські сили краю. Адже у той час діяла одна із впливових проукраїнських політичних партій ХНП, яка, на відміну від «українських селян», уже тоді була злагодженим організаційно-структурним організмом. Важко погодитися з деякими дослідниками, які вказували, що «ХНП до 1938 року не мала політичного впливу серед населення». Причину цього треба, очевидно, шукати у зневірі в можливостях закарпатських українців, які входили до складу різних політичних партій, активно впливати на політичне життя краю та республіки. Недовіру до ХНП у провідників УСП, скоріш за все, викликала їх близькість із верхівкою греко-католицького духовенства, частина якого не мала чіткої національно-політичної позиції. Ось як про це зазначалося у газеті «Народня Сила»: «Не очікуємо від «володарів» жадної ласки, ані матеріальної допомоги. Не продаємось жадній партії, не вступаємо на услуги жадної держави, а хочемо вибудувати не від кого незалежну, власну, щиро-національну українську партію та її орган. На Підкарпатті нема своєї національної партії. Всі “наші” партії служать чужим інтересам, от і дочекались ми того, що з партії чеських соцдемів повикидали українців, викидуватимуть українців і з аграрної партії, а т. зв. Христіянську партію нині-завтра перебере єпископ Стойка для свого «третього напряму…» Однією із суттєвих відмінностей поряд з іншими партіями української орієнтації було те, що, починаючи з 1937 року, УСП стояла на більш радикально-національних позиціях, у їхніх відозвах уже сміливо і відверто звучали вимоги націоналістичного характеру. Про це свідчать резолюції ІІ з’їзду УСП. Тут, зокрема, зазначалося таке: «1. Вимагаємо правдивої, повної автономії і виборів до сейму, щоб народ міг собі вибрати своїх представників. 2. Вимагаємо, щоб усі посади зайняли на Підкарпатті правдиві представники, то єсть діти – сини українського народу. Урядники іншої нації, які залишаються дочасно в наших урядах, повинні скласти іспит з української мови. 3. Вимагаємо якнайскорше провести земельну реформу, то є парцеляцію великих земельних маєтків, як Латориця, державні лісові землі, з яких можна брати користь на посіви, пасовиська й інше та передачі цих земель нашому селянству». Однак, незважаючи на сміливість радикальних політичних положень, партія не зуміла виробити цілісну програму організації, в якій було б чітко вказано її завдання й чиї інтереси вона повинна виражати. Свої цілі УСП намагалася аргументувати в кількох програмних положеннях, які досить часто виходили у партійному друкованому органі «Народня Сила».

 

Свою політичну кар’єру Ірина Невицька продовжила і в часи національно-визвольних змагань за самостійність Карпатської України. Була членом Першої Руської (Української) Центральної Народної Ради. У дні становлення Карпатської України стала членом партії Українського Національного Об’єднання і звернулася із закликом до жіноцтва краю голосувати на виборах до Сойму за цю політичну силу. Після окупації Карпатської України угорськими військами повернулася у Пряшів. Померла Ірина Невицька 21 листопада 1965 року.

 

Маріан Токар, Ужгород

Доктор, отець Августин Волошин — Президент Карпатської України: віхи життя та творчості (частина 3)

p 36206 1 gallerybigВідчутного удару по Чехословаччині та Карпатській Україні завдав Віденський арбітраж 2 листопада 1938 р., унаслідок якого від краю до Угорщини відійшли Ужгород, Мукачево і Берегово з прилеглими до них округами. Віденський арбітраж торкнувся п’яти округів — Ужгородського, Мукачівського, Берегівського, Севлюшського та Іршавського. Столицю Карпатської України довелося перенести до Хуста. Призначення А. Волошина прем’єр-міністром переконало Угорщину, що від нього годі чекати жодних територіальних поступок, не говорячи вже про передачу всього Закарпаття. А. Волошин прибув 2 листопада 1938 р. до Відня, однак участі в роботі арбітражної комісії не брав. Як писав В. Гренджа-Донський, закарпатську делегацію “не на те закликали, щоб з ними радитися, але щоб їм доручити готовий присуд”.

 

Криза Карпатської України

Уряду доводилося діяти в екстремальних умовах. Архівні джерела свідчать, що наприкінці 30-х років Карпатська Україна переживала глибоку економічну кризу, її соціально-економічне становище особливо погіршилося після Віденського арбітражу. Уряд А. Волошина намагався провести реорганізацію лісової промисловості, радикальні реформи в електроенергетиці. Важливе значення приділялося залученню іноземного капіталу. Протягом усього періоду існування Карпатської України велася активна робота щодо укладення торговельних угод із Румунією, Німеччиною та Угорщиною. З ініціативи уряду А. Волошина було проведено кілька акцій допомоги населенню гірських районів краю. Рівень життя переважної більшості населення країни був надзвичайно низьким. Протягом усього періоду існування молодої автономної держави існувало безробіття, а також підвищення цін, спекуляція продуктами продовольства. Примітивним був розвиток медицини. Спроба уряду поліпшити соціальне становище місцевого населення до суттєвих змін не привела. Велика надія покладалася на матеріальну підтримку організацій української еміграції, яка постійно надходила з США, Канади, країн Європи і Далекого Сходу.

 

Не легшим було внутрішньополітичне становище Карпатської України. Архівні документи свідчать, що уряду Карпатської України доводилося діяти в умовах, коли не припинялися напади на її територію угорських і польських терористів, постійно велася антиукраїнська і античеська ворожа пропаганда, справжня листівкова і радіовійна. Політичну кризу в краї поглиблювали суперечності між чеським урядництвом і місцевим населенням, а також численні конфлікти в самому українському таборі. В 1938–1939 рр. зіткнулися між собою представники двох поколінь: молоді радикали-націоналісти, які вимагали від уряду рішучих дій, і старші за віком помірковані політики, які при допомозі маневрувань намагалися зберегти автономний статус краю. Представником останніх був і Августин Волошин.

Незважаючи на складну міжнародну ситуацію, Августин Волошин готує “Проект організації Українського університету в Закарпатській Україні”, “Закон про заснування Українського Державного Університету в Хусті”, “Меморандум в справі утворення на Підкарпатській Русі університету, а в першу чергу перенесення Українського Вільного Університету з Праги до Ужгороду”.

Уже з перших днів свого прем’єрства А. Волошин почав орієнтуватися на Німеччину — єдину велику країну, яка обіцяла йому своє заступництво. Волошин усе робив для того, щоб німецьке населення не відчувало них проблем. Для того щоб тримати під своїм контролем розвиток політичних подій у краї, до Хуста був призначений консулом німецький дипломат Гамількар Гофман. Закарпатцям було дозволено виїжджати на заробітки в Німеччину, що деякою мірою зменшило безробіття. Наївно вірячи гітлерівським обіцянкам про допомогу, А. Волошин просив Г. Гофмана “передати... славному вождеві німецького народу... нашу щиру подяку І сердечний привіт”. Із вищенаведеного М. Вегеш робить висновок, що уряд, очолюваний А. Волошиним, чітко притримувався пронімецької орієнтації, переслідуючи при цьому єдину мету: зберегти територіальну цілісність краю.

 

20 січня 1939 р. А. Волошин дав дозвіл створити політичну партію під назвою Українське Національне Об’єднання (УНО). Всі інші партії, які діяли на території краю до цього часу, за рішенням Праги, були заборонені. 24 січня 1939 р. був іменований центральний провід УНО, який очолив Ф. Ревай. 27 січня було сформовано список послів до Сойму Карпатської України. Список відкривав прем’єр-міністр Августин Волошин. На виборах до Сойму 12 лютого 1939 р. із 92,5 % населення, що взяли в них участь, 92,4% проголосували за УНО.

Проведення Сойму Карпатської України

 

Августин Волошин планував відкриття Сойму провести в м. Рахові 2 березня 1939 р., однак президент ЧСР Е. Гаха на той день не скликав сесії. Він дозволив, урешті-решт, скликати Сойм 15 березня. Того дня перший в історії краю український парламент розпочав свою роботу. Ще напередодні його відкриття, 14 березня, А. Волошин проголосив самостійність Карпатської України, сповістивши про своє рішення Міністерство закордонних справ Німеччини. Шістьом засіданням Сойму, які проходили протягом трьох годин одного дня, випала доля бути історичними, бо на них були прийняті історичної ваги документи — про незалежність, державний устрій, назву, мову, герб, прапор і гімн Карпатської України. Таємним голосуванням був вибраний президент. Ним став Августин Волошин, за якого проголосували всі посли.

 

Сойм проходив у той час, коли угорська армія вже вторглася на територію Карпатської України. Молода незалежна держава припинила своє існування. Однак, незважаючи на це, саме виникнення Карпатської України як держави ще раз продемонструвало перед усім світом, що на Закарпатті живуть українці, які бажають мати свою державність разом з своїми братами з Великої України. Ідея соборності всіх українських земель відображена у меморандумі уряду Карпатської України від 24 жовтня 1938 р.: “Карпатська Україна — складова частина території українського народу. Тому її населення усвідомлює свої обов’язки, що постають перед ним у даний момент не лише стосовно своєї країни, але також стосовно всього українства”.

Останні захисники Карпатської України 17 березня 1939 р. припинили опір. У краї встановився жорстокий окупаційний режим. Невдовзі А. Волошин зрозумів, що Гітлер дозволив Угорщині окупувати Карпатську Україну. І тому коли він давав інтерв’ю кореспонденту Рейтера, то прямо заявив: “Німці ганебно нас обманули...” На цьому політична кар’єра Волошина закінчилася.

 

Життя Волошина після окупації Курпатської України

 

А. Волошин разом зі своїм урядом залишили Хуст і 16 березня перейшли румунський кордон. Спочатку вони дісталися до Югославії і зупинилися в Бєлграді, потім А. Волошин разом з А. Штефаном поїхали до Загреба. Із Загреба 11 квітня виїхали до Відня, звідти до Братислави, Берліна і до Праги. У Празі А. Волошин жив постійно до дня свого арешту 20 травня 1945 р., пов’язавши свою долю з Українським вільним університетом, доктором філософії якого він став 30 жовтня 1938 р. Колегія професорів УВУ обрала А. Волошина професором педагогіки у 1938/193939 навчальному році. До своїх обов’язків він приступив восени 1939 р., читав курси педагогічної методології, методики навчання мови та історії, навчання арифметики та природничих наук, укладав нові підручники У 1940/1941 навчальному році його обрано продеканом філософського факультету. У квітні 1945 р. він стає ректором УВУ — останнім ректором празького періоду УВУ.

 

Перед приходом до Праги Радянської армії на початку травня А. Волошин не зважив на умовляння близьких виїхати на Захід, залишився у Празі, де його і досягло всевидяче око НКВС. Вперше А. Волошина заарештовано 14 травня 1945 р. На цей раз його завезли в приміщення УВУ, забрали ключі від ректорської канцелярії та архіву і відпустили. Другий арешт А. Волошина органами НКВС відбувся 21 травня теж у його помешканні за адресою Прага-Сміхов, Под Ліпками, 11. Кап ітан Смершу Шибайлов доставив його на Дєлостржелецьку вулицю, де його було замкнено в тюремному підвалі. З Праги А. Волошина вивезли в московську тюрму Лефортово, потім перевели у Бутирську тюрму. В ув’язненні він перебував 52 дні. Після численних допитів, тюремних фізичних і моральних тортур А. Волошин помер 19 липня 1945 р. у Бутирській тюрмі на 72 році життя.

 

Так трагічно обірвалося життя одного з найвидатніших українських діячів Закарпаття першої половини XX ст. У “Заповіті”, написаному 19 серпня 1944 р. В Празі, Волошин написав: “Лиш загальнохристиянська етика, що стоїть над народами й державами, може забезпечити й нашому народові почесне місце в родині цивілізованих націй”.

 

Ім’я визначного українського вченого-педагога, письменника, видавця, громадського та політичного діяча сьогодні увіковічено в багатьох назвах. Зокрема, іменем Волошина названа одна із центральних вулиць міста Ужгорода, а на будинку, де він жив і працював, встановлена меморіальна дошка. На одній з набережних міста стоїть пам’ятник визначному закарпатцю. Ім’я Августина Волошина носить один із закарпатських вищих навчальних закладів — Карпатський університет. Крім того, виявом державного визнання визначної постаті української історії є Указ Президента від 15 березня 2002 р. про присвоєння Августинові Волошину посмертно звання Героя України.

 

Професор, архімандрит Віктор Бедь

В Ужгороді відзначили роковини геноциду вірмен

img 2655В Ужгороді відзначили 100-річчя масових вбивств вірмен владою Османської імперії: біля обласного муздрамтеатру десятки ужгородців, представники вірменської громади міста, їхні родини, друзі запалювали свічки та вшанувати пам’ять майже двох мільйонів вірмен – жертв масових знищень.

 

Товариство вірменської культури Закарпаття «Арарат» підготувало також фотовиставку: «Нас вбивали на нашій батьківщині, але Батьківщина не померла у нас». На світлинах – кадри жахливої ​​трагедії ХХ століття, першого масового злочину проти людства.

 

«Саме 24 квітня, в 1915 р, влада Османської імперії в Константинополі почала масові арешти вірменської інтелектуальної, релігійної, економічної і політичної еліти, що призвело до повного знищення цілої плеяди найвидатніших діячів вірменської культури. Знищували фізично, депортували, – коментує Ані Мкртумян, одна з організаторок акції з Товариства вірменської культури Закарпаття «Арарат» – Ми хочемо нагадати про ті жахливі події, щоб люди зрозуміли, як постраждала ціла нація».

 

Учасники акції виклали свічками «пам’ятаємо» та помолилися за винищених вірмен разом із хором Святопокровського храму Ужгорода.

 

Незабаром в Ужгороді, недалеко біля обласного муздрамтеатру, буде встановлено єдиний в області Пам’ятний знак, який нагадуватиме історичну трагедію – геноцид вірмен 1915 року.

 

Джерело: Zik

 

Москва – Третій Рим або Другий Київ?

hviuhuyІсторики, політтехнологи та інші близько політичні та релігійні ідеологи, роками створювали міфи, відомі нам зараз як Історія Росії, або Московського князівства, або Улус Джучі.

Пам’яті та уваги гідні

hgtft5655Інтелектуальний потенціал народу є вирішальним для цивілізації і духовного розвитку будь-якої держави, нації. Носієм, втіленням цього потенціалу є досить нечисленний, лабільний прошарок населення інтелігенція. В суспільстві вона представлена освітянами всіх рівнів, діячами культури всіх напрямків, працівниками охорони здоров'я, релігії, науковцями, економістами, інженерами тощо, розумова діяльність яких є невід'ємною умовою повноцінного життя суспільства.

Карпатська Україна у вогні

hgvgftНа сторінках нашого видання неодноразово публікувалися матеріали, витяги з архівних хронік та дослідження, які стосувалися найвизначнішої й одночасно найтрагічнішої сторінки історії Закарпаття в ХХ столітті. Наразі пропонуємо вашій увазі матеріал про бойові події середини березня 1939 року у викладі очевидців, а також у спогадах тих осіб, які мали безпосереднє відношення до становлення Карпатської України, потім зазнали репресій як від угорських окупантів, так і від радянських "визволителів".

«Велика Боротьба» Степана Папа – в ім’я пошани до великих вчинків предків

hfc666Днями в Ужгороді презентували документальне видання отця Степана Папа «Велика Боротьба», присвячене 76-річччю Карпатської України.

Пам’ятки першої світової війни на закарпатті

Ужок-10-225x300Минулого року виповнилося сторіччя від початку Першої світової війни – однієї з найбільших трагедій в історії людства, в якій загинуло понад десять мільйонів осіб. Буремні події війни не оминули і Закарпаття, залишивши по собі особливу форму суспільної пам'яті – військові кладовища, обеліски, меморіальні дошки, знаки тощо.

us1

Популярні новини

9 грудня, Преосвященніший Віктор (Бедь), єпископ Мукачівський і Карпатський, керуючий Карпатською єпархією Української Автокефальн...
Із 1 по 10 грудня на Закарпатті очікується холодна, волога і хмарна погода з опадами. Найскладніші умови – в гірській частин...
Продовжуються роботи з капітального ремонту тротуару на проспекті Свободи в Ужгороді – від повороту до обласної лікарні і до...
Усі новини...

Останні коментарі

Всі права застережено. "Срібна Земля 2014"

Про нас | Зворотній зв’язок | RSS